^ЛПЛЧКА.
ся алегоризмом, маскованими іносказаннями) вочевидь слід вважати
Володимира Самійленка, окремі рядки якого не втрачають актуальності дотепер:
Ще стоїть Україна! Не вмерла вона
І вмирати не має охоти.
Кожна піч українська-фортеця міцна,
Там на чатах лежать патріоти.
Утім, сатирична література в чистому вигляді завжди була менш поширена: частіше помічаємо принагідні сатиричні вкраплення в назагал серйозну творчість — це стосується і центральних постатей нашого канону — Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, і більш маргінальних Нечуя-Левицького чи, наприклад, Ольги Кобилянської. Із іншого боку, продовжує розвиватися традиція, у якій сатиру важко відрізнити від бурлескного гумору, — як у Степана Руданського чи найбільшого українського сатирика XX сторіччя Остапа Вишні. Однак уже з останнім пов'язаний цікавий для нас виверту презентації сатиричних текстів: твори Вишні знала вся країна, проте їх на загал не читали — їх слухали по радіо.
Сучасні зубоскали
Тож у літературі дотепер існують дві окреслені нами вище тенденції. По-перше, багато хто з письменників, власне, не сатирики, проте вряди-годи дивися та й ударять по мізках обивателів чимось саркастичним і гострим (більше прикладів: Микола Хвильовий із його „Іваном Івановичем", Олесь Гончар із сатиричними репліками в „Соборі", та навіть Павло Загребельний із низкою сатиричних романів). А по-друге, хоч на початку завжди й стоїть літературний текст, сатиричні твори все частіше транслюються за допомогою інших, новітніших, звичніших для сучасної аудиторії медіа. Тут і знаходимо відповідь на запитання: „Чи існує зараз укряїпськг "'ч'" Звісно ж, існує!
Бо чим. не сатирою багаті поетичні тексти „Бу-Ба-Бу", Володимира Цибулька, Юрка Позаяка, Сергія Жадана? Хіба не висміюють у са- мійленківському дусі „ура-патріотів" романи Юрія Андруховича? Хіба цей же автор, а також Юрко Винничук не беруть на кпини фемінізм, а Світлана Пиркало, Наталка Сняданко, Ірена Карпа навзаєм, хіба не насміхаються над недолугістю та помпою традиційного патріархального світу? Та й іронія наймолодшої генерації українських романістів Любка Дереша та Сашка Ушкалова стає все ущипливішою, коли йдеться не лише про „звичаї батьків", а навіть про ритуали та пафос сучасних нам молодіжних субкультур.
Дніпре (о^. ю
)
Ба більше: екрани телевізорів пропонують нам численні, уже й ук- _ раїнського виробництва сатиричні передачі та гумористичні серіали (назвемо хоча б „Файну Юкрайну" та „Леся+Рома"), навіть і цілі телеканали, що спеціалізуються на гуморі та сатирі. Іще більше сатиричного пропонує нам електронна мережа. Усі більш чи менш резонансні заяви політиків, публічні виступи мерів українських міст, життя та творчість сучасних нам письменників та людей культури майже миттєво потрапляють під вогонь дошкульної критики та висміювання на різноманітних сайтах. Літературну пародію тут змішано з карикатурою, гумористичними аудіо- та відеоскетчами: адже це стиль сучасної репрезентації — Інтернет перегілавлює різні типи текстів у різнобарвну строкату мішанину.
Де й поділася ідилічна картинка, на якій ми читаємо свіжий шпаркий фейлетон за приємним ранковим горнятком кави?! Світ довкола змінився — змінилися й способи, якими сатира стукає в наш мозок та змушує донесхочу реготати. А проте вона не зникла. Маємо власні переконання, висміюємо кожен зі своїх позицій, регочемо, коли сатирик нам союзник і морщимося віддосади, коли він насміхається над тим, що вважаємо за важливе. Сучасну сатиру вже не впіймати за хвіст і не вкласти в окремі ошатні томики, якими виходили гуморески Павла Глазового. її більше не приручити. Ми, звісно, можемо домовитися не зубоскалити над речами священними (це правило вихованості), але, назагал, свобода — це стан, коли дозволено сміятися всім.
<_ •
12-26 квітня
VIII Міжнародний конкурс молодих піаністів гшм 'яті Володимира Горовиия Понеділок, 12
15.30. Абонемент № 11 —„Розповіді про композиторів" (із циклу „Сторінками музичного календаря")
Неділя, 25
12.00. Абонемент № 4 — „Київська дитяча філармонія" / 5.00. Абонемент № 9 — „Національний академічний духовий оркестр України"
Вівторок, 27
Національний академічний духовий оркестр України Головний диригент - ОЛЕКСІЙ РОЩАК
У програмі - твори Дж. Верді, Дж. Россіні, Ш. Гуно, П. Чайковського, М. Глінки, М. Римського-Корсакова, А. Дворжака, Г. Свиридова, В. Каніо
Дніпро (п^.т
)
Ростислав Семків,
,1;. Київ
УКРАЇНСЬКА САТИРА: ПРО ЩО ГОВОРИМО?
. : гЩШ
Звісно, уся проблема в конфлікті між нами та довколишньою дійсністю. Своїми гострими нешліфованими кутами вона постійно нас зачіпаеріК;^ то б ранить. Намагаємося маневрувати, уникати зайвих дотиків, оминати,'/ проблеми — не виходить. Тоді вдаємося хоча б до символічної їх нейтралі- ЗрЙ зації — висміюємо. Власне сатира— отакий собі умовний ліквідаторГ>-' " злий пес нашої уяви, що здатен загр"1 - : іиного ворога. Якщо чуєм^у „слово може вбити" — це саме про са,.,^.
Чи ми при цьому сміємося? Авжеж! Отим відстороненим, колючим, май- - же позбавленим гуманності сміхом. Сатира ніколи не спрямована проти людей — вона проти „недолюдків", проти тих, кот"им сатирик відмовляє в праві називатися повноцінними людьми. Найсуворіших сатириків уважали мізантропами; Свіфт на таке огризався: „Це не я ненавиджу людей— це вони ненавидять себе самі". Та все ж сатирика не варто уявляти правдивим дзеркалом: він завжди заангажований, суб'єктивний, він, зрештою, елементарно злий. Настільки ж злий, наскільки хірург жорстокий... Сатира апелює до ідеалів, висміює з певних ідеалістичних позицій; сатира — це
Дніпро (04. ю
і
завжди система ідей (ідеологія). Тоді відповісти на запитання „чи існує?"' та ..якою є?'- сучасна українська сатира означає'спрямувати ліхтар у бік набагато важливіших світоглядних проблем.
Два сторіччя тому, аби посміятися з недолугих політиків чи світських скандалів, британець брав до рук „Тетлер", сто років тому — „Панч"; українця раденськоїдоби привчали сміятися над карикатурами американських імперіалістів та деградованих п'яничоку „Перці". У цих та інших журналах набирали розгін побутовими фейлетонами чи й політичними памфлетами ті, кого ми звикли звати гумористами-сатириками (гумор, як ми знаємо, добріший: він поплескує по плечу там, де сатира гатить кулаком у спину). Але що ми маємо тепер? Над чим сміємося, попиваючи вранішню каву? На перший погляд видається, що сатира покинула нас, що навіть ущипливих гумористів із нами більше немає... Але така очевидність хибна: насправді в нас більше немає ритуалу пиття вранішньої кави.
Класика жанру
{функція сатири наголошено суспільна. Це внутрішній регулятор настроїв, чітка вказівка певі;<';' сто .льної групи (байдуже, при владі вона чи, навпаки, в опозиції), які яоиш*. . ,о усунути з життя спільноти, а які (антагоністичні висміюваним) хвалити. Сатиричне письмо з'являється лише в ті епохи, коли свідомість окремої особистості мислить себе достатньо самостійною, аби маніфестувати власні переконання, рівнобіжно або всупереч певним панівним ідеологічним доктринам. Тому перший значний спалахукраїнської сатири маємо, найпевніше, у барокову добу — у розрізі запалених католицБКо-православних полемік у питаннях віри. Полемісти, як Іван Вишенський чи Герасмм Смотрицький із православного табору, уже не ховаються за псевдонімами, вони виражають власну позицію й дотепи також спрямовують проти окремих конкретних осіб. Особливо добре бачимо, як працює сатира, якщо порівняємо їхні полемічні випади зі стихією народного гумору, який у своєму карнавальному запалі насміхається зі всіх і вс тиставляючи праведне неправедному, а отже, ні - велюючи головне завдання сатирика — сміючись заперечувати. Творчість українських мандрівних дяків, недовчених вагантів тогочасних шкіл — тому найкращий приклад.
Традицію своєріді; іродовжує Іван Котляревський, змішуючи у своїй „Енеїді" бурлескний гумор із ущипливою сатирою на окремих співгромадян, а от Микола Гоголь, пишучи на українські сюжети, сатиру майже не застосовує — лише бурлеск (це лише потім, уже „в обіймах імперії" його перо почне саме висміювати). Першим свідомим свого покликання на- правду українським сатириком (опріч Леоніда Глібова, у байках котрого сатира не так гостра, як дидактично причесана, бо ж її гострота знімаєть-