28. Сполучник. Семантико-синтаксичні функції сполучників.

Сполучник – службова частина мови, яка виражає зв'язок між членами речення та предикативними частинами складного речення. Первинні – не мають співвідносних слів і не членуються на морфеми (а, але, та, бо,і, й, чи). Вторинні – утворилися від інших частин мови шляхом злиття 2 слів (якщо,якби, проте, щоб). За способом вживання поділяються на: одиничні (і, а, але, та); повторювальні (ні…ні, то…то, чи…чи); парні (якщо…то, хоч…але, не лише…а й). Сурядні сполучники з’єднують між собою незалежні слова або незалежні одна від одної частини складного. Такі сполучники за характером вираження смислових зв’язків поділяються на : єднальні – і, й, та; протиставні – а, але, проте, однак; градаційні – а навіть, а до того ж, не тільки…, але; приєднувальні – і навіть, а й, та ще й; пояснювально-уточнюючі – або, тобто, а саме. Підрядні сполучники поєднують нерівноправні частини складного речення і виражають такі семантико-синтаксичні відношення: причини - тому що, бо, через те, що; цільові – щоб, для того щоб; умовні – якщо, якби, коли б; допустові – хоч, дарма що, часові – коли, поки, відтоді як; наслідкові – так що; порівняльні – як, мов, наче; з’ясувальні – що, щоб, чи.

29. Частки. Функціонально-комунікативний аналіз різних розрядів частки.

Частка – службове слово, яке надає додаткових семантичних відтінків певній морфологічній або синтаксичній одиниці. Прості – частки елементарної структури (б, би, же, не, ні, хай). Складні – являють собою аналітичні єдності (хай би, хоч би, далеко ж, всього-на-всього). Первинні не співвідносяться із словами інших класів ( би, ж, ні, не). Вторинні – утворилися внаслідок функціональної транспозиції слів шляхом артикуляції (ось, зовсім, однак, це, просто). Функціональні різновиди часток. Формотворчі беруть участь при творення аналітичних форм умовного й наказового способів дієслова (би, б, хай, нехай). Заперечні спрямовані на відмежування від якого-небудь факту чи явища, що не відповідає дійсності (не, ані, ні). Стверджувальні стверджують висловлену думку, вказують на наявність якого-небудь факту чи явища дійсності (так, еге, атож, аякже). Питальні надають реченню питального відтінку (чи, хіба, невже). Модальні мають багато значень: припущення, сумнів щодо повідомленого (мов, мовби, мовляв, наче, ніби); підсилення, увиразнення (і, та, так, аж, уже, ще); волевиявлення (давай, годі, ну, так); встановлення зв’язку повідомлення з його джерелом ( мов, мовляв). Вказівні вказують на різні предмети і явища, підсилюючи їхнє смислове значення (ось, он, ото, це, ген).

30. Вигук як частина мови. Звуконаслідувальні слова.

Вигук – особливий розряд слів, що не мають номінативної функції, а безпосередньо виражають різні емоції й волевиявлення. Первинні – ті, які не співвідносяться з іншими частинами мови ( о! е! ох! ого!). Вторинні – утворилися шляхом інтер’єктивації іменників (матінко, лишенько, Боже), дієслів (даруйте, прощайте), займенників ( ще чого, оце так). Емоційні вигуки передають радість, захоплення, сум, горе, зневагу, огиду, докір ( а! о! ох! ой!). Наказово-спонукальні – виражають наказ, вимогу виконати якусь дію ( годі! геть! марш!). Спонукальні – спонукають до якоїсь дії ( нумо! ану! ну! шиш!). Апелятивні – ділять на 2 підгрупи: вокативні й етикетні. Вокативні привертають чиюсь увагу , з їх допомогою прикликають або відганяють домашніх тварин ( киць-киць-киць! ціп-ціп-ціп!). Етикетні – виражають привітання, подяку, пробачення, прохання ( Добридень! Пробачте! Даруйте! Спасибі!). Звуконаслідувальні слова виражають умовну імітацію звуків навколишнього середовища засобами мови; характеризуються значною довільністю мовця, що зумовлюється його акустичними та артикуляційними можливостями, а також образним звукосприйманням і звуковідтворенням (ку-ку, ге-ге, бах, клац, трісь).