2. Двомовність і культура спілкування

У багатьох суспільствах окремі люди, певні соціальні верстви або й цілі народи в щоденному спілкуванні користуються двома мовами, переходячи з однієї на іншу залежно від комунікативної ситуації. Таке явище називають двомовністю, або білінгвізмом (лат. bi, bis – „двічі”, lingua – „мова”).

Мови, якими користуються одночасно, ніколи не бувають симетричними, а двомовні комуніканти (білінгви) ніколи не володіють обома мовами однаково. На цій основі розрізняють першу мову – основну в мисленні й спілкуванні та другу – використовувану рідше або тільки в спеціальних сферах, наприклад, у науковій діяльності, офіційному спілкуванні, контактах з людьми, для яких ця мова рідна тощо. Тому в Україні є українсько-російська й російсько-українська двомовність.

Двомовність, а точніше, недостатнє володіння однією або й двома (трьома) мовами, якими користуються, є основною причиною порушення культури, а часом і етикетності мовлення. Досконале оволодіння другою (третьою) мовою неможливе без акультурації – глибокого засвоєння культури (цивілізації), яка створюється й обслуговується цією мовою.

Перехід у процесі спілкування з однієї мови на іншу має назву перемикання коду (code switching). Це складний процес: мовцеві потрібно „ввімкнути” психічні механізми, які регулюють вимовляння звуків, наголошування слів, інтонування фраз, не кажучи вже про слово- й формовживання, поєднання слів, побудову висловлень. Тому дуже часто перемикання коду буває неповним, наприклад, лексика і граматика в мовця українська, а фонетика – російська. У такому разі кажуть, що людина говорить з російським акцентом. Трапляється, що і лексика, і граматика в українському мовленні частково російська. Таке мовлення є суміщеним, змішаним – українсько-російським або російсько-українським. В Україні його називають українсько-російською міжмовною інтерференцією (суржиком). Слово „суржик” давно відоме в Україні. Уживалося воно у млинарстві. Суржиком називають мішанку зерна жита, пшениці, ячменю, вівса, а також борошно з такого зерна, тобто непершосортне зерно й низького ґатунку борошно. У мовознавстві цим словом позначають „суміш українського з російським при більш-менш довільному вживанні складників того чи іншого шару”. Мовний суржик – одна із форм українського просторіччя, породжена практикою тривалої двомовності (білінгвізму).

Ставлення культурних, освічених людей до суржику негативне. Треба намагатися говорити чистою мовою й не допускати інтерференції.

3. Критерії культури мовлення

Особливості використання вербальних засобів, комунікативно-риторичні якості були в центрі уваги ще античних риторів. Комунікативно-риторичні якості вони називали „ідеями” і пов’язували з особою мовця (промовця, оратора), який, на думку Діонісія, повинен бути схожим на Протея, що міняв свою подобу залежно від умов. Створюється ж ця подоба шляхом комбінацій „ідей”, тобто найменших елементів стилю. Античні автори називали різну кількість „ідей”. Так, Діоген Лаертій (Вавилонський) говорив про п’ять позитивних якостей мовлення оратора: чистоту, чіткість, лаконічність, доречність, красу. Діонісій Галикарнаський виокремлював їх понад десять.

У сучасних посібниках з культури мови Н. Бабич називає 8 основних комунікативних ознак культури мовлення, Ф. Бацевич – 10; Н. Волкова – 14 ознак словесної культури мовлення.

Культура мовлення – це володіння нормами усної й писемної літературної мови, а також уміння використовувати виразні засоби мови в різних умовах спілкування згідно з метою й ситуацією комунікації.

Культура мовлення є важливим показником духовного розвитку людини, її світогляду. Зважаючи на те, як і що говорить людина, можна багато сказати про неї. Пам’ятаєте вислів Сократа: „Та говори ж ти, нарешті, щоб я міг пізнати тебе”?

При цьому справжній оратор є той, хто своїм словом не тільки повчає слухачів, але й дає насолоду і справляє на них сильне враження. А для цього необхідно насамперед навчитися дотримуватися критеріїв культури мовлення. Розглянемо основні з них докладніше.

1. Правильність – це дотримання мовних норм. Норма – сукупність мовних засобів, що сприймаються носіями як зразок суспільного спілкування в певний період розвитку мови й суспільства (правила вимови, наголошування, зміни форми слова, утворення речень тощо). Норми літературної мови – явища, що відзначається, з одного боку, стійкістю, усталеністю, з іншого – розвитком, зміною, що відбуваються під впливом внутрішніх законів розвитку мовної системи й деяких екстралінгвістичних чинників.

2. Точність – добір слів і речень з метою якнайточнішої передачі змісту висловлювання. Можливі наступні недоліки: відсутність конкретності (висловлення типу „Хтось десь колись часом...”), змішування близьких за звучанням, але різних за значенням слів, що називають паронімами (адресат – адресант). Неточність виникає в тих випадках, коли слово вжите в приблизному значенні: Команда не боялася цього противника, замість суперника.

3. Логічність – це правильність смислових зв’язків між словами і реченнями в тексті. Прикладами порушення логіки висловлення є відомі фрази „У городі бузина, а в Києві дядько”. Крім таких алогічних висловів, з повним порушенням логіки, трапляються й часткові помилки, типу: це моя власна думка (моя і власна – одне і те саме); трагедія сталася у місяці червні (зайве слово місяць).

4. Ясність і доступність викладу полягає в зрозумілості мовлення для адресата. Вона досягається шляхом точного й однозначного вживання слів, термінів, словосполучень, граматичних конструкцій. Доступність – це здатність певної форми мови бути зрозумілою адресату, зацікавити його. Доступність припускає ясність, але не все викладене ясно буває доступним для розуміння кожної людини, наприклад, прочитана зрозумілою мовою лекція з ядерної фізики може бути доступною здебільшого для фахівців.

5. Чистота мови – це уникнення ненормативних елементів у мові. До таких елементів належать слова-паразити, що з’являються в мові при міркуванні, у паузах (от, виходить, так сказати), діалектизми і просторічні слова (чаво, здеся, тута, шо), жаргонізми (поцупили, умотати, лафа), вульгаризми (лайки).

6. Виразність мови – це особливість такої структури мови, що підтримує увагу й інтерес у слухачів і читачів.

7. Розмаїтість засобів вираження – це використання різноманітних мовних засобів уникнення повторів слів, однотипних конструкцій. Мовець повинен активно використовувати великий обсяг лексичного запасу, багато синонімів, образних виразів тощо.

8. Естетичність виявляється в неприйнятті літературною мовою образливих для гідності людини мовних засобів. Для досягнення естетичності використовують евфемізми – емоційно нейтральні лексичні замінники, уживані замість слів чи виразів, що здаються мовцеві непристойними, грубими, нетактовними. Наприклад, говорять „Дитина забруднила пелюшки”, „У нього розлад шлунка” тощо.

9. Доречність – це такий підбір засобів мови, що робить її відповідною до мети й умов спілкування. Доречність тих чи тих мовних засобів залежить від контексту, ситуації, психологічних характеристик особистості співрозмовника. Дуже добре відбиває суть цього принципу приказка „У будинку повішеного не говорять про мотузку”.

10. Змістовність – повне розкриття думки без зайвих слів.