Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Стратегия управление предприятием / Стратегічний менеджмент- лекційний матеріал.doc
Скачиваний:
90
Добавлен:
06.06.2015
Размер:
3.04 Mб
Скачать

Кіндрацька Г.І. Стратегічний менеджмент: навч. посібник/ Г.І. Кіндрацька. - 2-ге вид., перероб. і доповн. - К.: Знання, 2010. - 406 с.

ВСТУП

Формування ринкових відносин у національній економіці потребує докорінних змін у системі управління на всіх рівнях, зокрема на мікрорівні. Його традиційна модель була зорієнтована на дії вищих органів управління і пошук внутрішніх резервів, тому сучасні економічні перетворення гальмує інертність керівників та їхня націленість на вирішення внутрішніх поточних проблем.

Вітчизняні організації, діючи в умовах нестабільного розвитку ринку, посилення технологічного динамізму і конкурентної боротьби, роблять перші спроби передбачити своє майбутнє. Наприклад, з метою обґрунтування економічної доцільності реалізації підприємством певного проекту, повного або часткового перепрофілювання його діяльності складають бізнес-плани, а окремі напрями охоплюють поточними планами. Водночас згадані процеси свідчать про те, що суб'єкти підприємництва за відсутності чітко сформульованих цілей свого розвитку та економічної стратегії — напряму руху — намагаються розробляти тактику, уточнюючи певні його деталі.

В умовах жорсткої конкурентної боротьби і посилення впливу змін, які відбуваються у зовнішньому середовищі, організації мають концентрувати увагу не тільки на внутрішньому стані справ, а й виявляти та враховувати у своїй діяльності можливі зміни оточення. При цьому основною залишається проблема збалансування внутрішніх можливостей організації та змін у зовнішньому середовищі з метою виживання в конкурентній боротьбі сьогодні й у перспективі. Ця обставина сприяє зміні певних стереотипів господарювання, появі та впровадженню системи стратегічного менеджменту, один з постулатів якого доволі красномовний: "Хто не дивиться вперед, опиняється позаду".

Стратегічний менеджмент вважають не тільки особливою управлінською діяльністю, а й вершиною науки управління. Серед інших дисциплін системи менеджменту його вирізняє те, що він розглядає методи розроблення загальної стратегії, яка є основою функціональних стратегій (маркетингової, виробничої, фінансової, кадрової, інноваційної), а також механізми їх реалізації з метою досягнення відповідності між цілями, внутрішнім потенціалом організації та зовнішнім середовищем. Цим інструментарієм особливо досконало має володіти той менеджер, у якого є амбітні плани та необхідні знання для того, щоб досягти відповідного рангу в ієрархії менеджерів, адже за розроблення стратегії відповідає вище керівництво організації.

У цьому навчальному посібнику викладені основи теорії стратегічного управління організацією, яка функціонує в конкурентному середовищі. Основні засади і підходи стратегічного менеджменту подані переважно на основі розробок зарубіжних учених і практики американських та європейських корпорацій з огляду на те, що досвід України у цій сфері невеликий. Логіка побудови посібника відповідає загальному алгоритму вибору і впровадження економічної стратегії для різних об'єктів управління, зокрема корпоративної стратегії та бізнес-стратегії

Слід зазначити, що теорія стратегічного менеджменту — відносно нова галузь економічної науки, в якій ще не до кінця сформовані термінологічний і методичний апарати, структура курсу тощо. В посібнику подається не одне визначення будь-якого терміна, як аксіома, чи єдина класифікація, а декілька, що дає змогу всебічно їх проаналізувати і порівняти.

Розрізняють чотири рівні знань: по-перше, знання-знайомство, по-друге, знання-копію, по-третє, знання-вміння, по-четверте, знання-трансформацію (творча діяльність). Переважно підручники і навчальні посібники зорієнтовані на формування тільки знань-знайомств і допомагають у їх переказі (перший і другий рівні знань). Однак цього недостатньо для набуття відповідних навиків, тому зроблена спроба надати посібнику прикладного характеру. У ньому подані конкретні методичні підходи до визначення місії та цілей організації, стратегічної діагностики середовища і поглибленого дослідження ринку, генерації та аналізу стратегічних альтернатив, вибору стратегії. Питання планування стратегії розглянуті в тісному взаємозв'язку з організаційною структурою та культурою організації як об'єктами стратегічних змін. Окрім цього, в кінці кожного розділу подані контрольні питання для перевірки рівня засвоєння матеріалу, а також практичні завдання та ситуаційні вправи, призначені для закріплення і практичної апробації отриманих теоретичних знань, тобто для набуття знань четвертого рівня.

РОЗДІЛ 1. СТРАТЕГІЧНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ: СУТНІСТЬ, ЕТАПИ РОЗВИТКУ Й ОСОБЛИВОСТІ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

Поява стратегічного управління зумовлена об'єктивними причинами, передусім ускладненням умов виробництва і реалізації продукції, та є результатом еволюційного розвитку підходів до управління організацією.

В умовах відносно стабільного зовнішнього середовища ефективним вважали довгострокове планування, яке ґрунтувалося на використанні переважно кількісних характеристик, жорстких правил і процедур вирішення завдань, які часто повторювались. Відповідно застосовувалися жорстко регламентовані системи управління з високим рівнем централізації та бюрократичними організаційними структурами. Посилення динамічності та невизначеності зовнішнього середовища сприяло застосовуванню методології стратегічного планування, основою якої є збалансування потенціалу організації з можливостями зовнішнього середовища для досягнення мети.

Однак поєднати переваги стратегічного планування з механізмом реалізації стратегії організації до певної міри вдалося тільки системі стратегічного управління, яка почала активно впроваджуватися у 70-ті pp. XX ст. У цій системі досконалу реалізацію досконалої стратегії розглядають як наслідок досконалої діяльності організації.

Стратегічний менеджмент - Кіндрацька:1.1. Концепція управління організацією

Управління людьми завжди здійснюють у межах конкретної організації. В теорії менеджменту існує таке визначення: організація — це група людей, діяльність якої свідомо або спонтанно координують для досягнення певної мети. Основне призначення організації полягає в трансформації ресурсів у конкретні матеріальні блага чи послуги, придатні для споживання суспільством, тому будь-яку організацію можна охарактеризувати за допомогою кількох параметрів: цільове призначення, організаційно-правова форма, форма власності, ресурси, тип організаційної структури, особливості організаційної культури, залежність від зовнішнього середовища тощо.

Організації класифікують за певними критеріями. Наприклад, за критерієм формалізації прийнято розрізняти два види: формальні організації, тобто ті, які функціонують згідно з формалізованими правилами, мають відповідну структуру і зв'язки, діяльність яких спрямована на досягнення мети, та неформальні організації. Під терміном "організація" розуміють формальну організацію, якщо не уточнюється, що мова йде про неформальну.

Організацію в ринкових умовах називають фірмою (термін поширений у зарубіжній термінології) або підприємством (термін загальноприйнятий в Україні). Термін фірма вперше почали вживати в північних і центральних областях Італії в XIV—XV ст., а згодом і в інших країнах. Перші фірми були невеликими одноосібними володіннями або товариствами. Власник (або співвласники) фірми вкладав необхідний для її діяльності капітал і особисто здійснював управління.

У XIX ст. спочатку в залізничному будівництві, а пізніше в більшості галузей економіки виникли великі фірми, які діяли у загальнонаціональних і навіть у міжнародних масштабах. У цих умовах вони виявилися не цілком придатними до виконання нових завдань, зокрема виникала потреба у великих коштах, професійній ієрархії менеджерів, причому відносно незалежних від власника. Вважають, що оптимальною формою для великих фірм є акціонерне товариство або корпорація. У XIX ст. корпорації набули масового поширення, а в ринкових умовах вони стали панівною формою організації. На них припадає близько 90 % загального обсягу виробництва товарів і послуг, хоча вони й не перевищують 20 % від загальної кількості фірм. Сучасні корпорації володіють багатьма заводами, які випускають широкий асортимент товарів і можуть бути розміщені в різних країнах.

Основною організаційною ланкою економіки України вважають підприємства, які класифікують за такими критеріями: за формою власності (приватне; колективної власності; комунальне; державне; підприємство, засноване на змішаній формі власності); за способом утворення (заснування) та формування статутного фонду: унітарні (створюються одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки) та корпоративні (утворюються, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням, діють на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників, на основі корпоративних прав); за кількістю працівників та обсягом валового доходу від реалізації продукції за рік: малі, середні та великі підприємства.

Підприємства мають право на добровільних засадах об'єднувати свою виробничу, наукову та інші види діяльності (якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України), створюючи асоціації, корпорації, консорціуми, концерни та інші об'єднання, передбачені законом.

Отже, з огляду на розбіжність вітчизняної та зарубіжної термінологій щодо організаційної ланки (фірма, підприємство чи певний вид їхнього об'єднання), доцільно користуватися загальноприйнятим у теорії менеджменту терміном "організація", якщо конкретний випадок його вживання не вимагає уточнення, про яку саме організацію йдеться.

У процесі функціонування організації виникає потреба горизонтального та вертикального розподілу праці. Класичним прикладом горизонтального розподілу праці є визначення основних функціональних сфер організації, зокрема виробництва, маркетингу, фінансів, наукових досліджень і розробок, кадрів тощо. Великі організації здійснюють чіткий горизонтальний розподіл праці, створюючи спеціальні підрозділи, які виконують ці функції. Розподіл діяльності на певні сфери потребує створення відповідної системи координації таких підрозділів, адже "діяльність з координації роботи інших людей і складає суть управління".

Диференціацію і координацію діяльності в організації забезпечує система менеджменту, ефективність функціонування якої підвищують шляхом розподілу праці в управлінні. Система менеджменту застосовується тільки при управлінні соціально-економічними процесами в організації, яка діє в ринкових умовах. При цьому можуть бути реалізовані різні види розподілу праці менеджерів, але найчастіше застосовують функціональний (розподіл менеджерів на групи, які виконують однакові функції менеджменту: планування, організування, мотивація, контроль) і вертикальний (створення певних рівнів управління).

Традиційно розрізняють три рівні управління: керівники низової ланки керують діяльністю безпосередніх виконавців; керівники середнього рівня є "зв'язковими" між низовою та вищою ланками (їхні функції можуть істотно відрізнятися в різних організаціях), керівники вищого рівня відповідають за організацію загалом. Фактична кількість рівнів управління може бути різною: від одного-двох у малих організаціях до восьми-десяти у великих об'єднаннях. Спільним для них є те, що на кожному рівні передбачено певний обсяг робіт за функціями управління, хоча цей обсяг неоднаковий. Чим вищий рівень управління, тим більша кількість і складність завдань щодо розроблення планів та їх реалізації, тим істотніше значення контрольної функції. Подальша диференціація праці менеджерів передбачає їхню спеціалізацію за основними функціональними сферами діяльності організації. Приклад розподілу праці в організації поданий на рис. 1.1. Отже, в організації, незалежно від конкретної організаційно-правової форми, масштабу і виду діяльності здійснюється особлива, відносно самостійна діяльність з управління колективом для досягнення запланованих результатів — менеджмент. Система менеджменту відповідно до функціональних сфер поділяється на такі види: маркетинг, виробничий, фінансовий, інноваційний менеджмент та управління персоналом. Ці види менеджменту відповідають за організацію поточного управління і розроблення стратегій для конкретного функціонального простору.

Водночас такий функціональний підхід до організації управління несе в собі загрозу втрати пріоритету цілей організації над цілями певних її функціональних підрозділів. Досягнення найкращого результату в певній сфері можливе за рахунок іншої. Порушення відповідності між ними призводить до недоотримання організацією бажаного результату. Причини такої невідповідності можуть бути як поточного, так і стратегічного характеру

Оптимальне функціонування організації досягається не тільки усуненням поточних причин невідповідності між певними сферами діяльності та удосконаленням функціональних стратегій, але й забезпеченням її розвитку відповідно до визначених цілей, тому в системі менеджменту організації виділяють ще один вид — стратегічний менеджмент (управління), як сферу діяльності вищого керівництва щодо формулювання довгострокових цілей, вибору пріоритетних напрямів розвитку, розподілу ресурсів організації в умовах нестабільності зовнішнього середовища.

Поглибленого розуміння сутності стратегічного менеджменту, а також виявлення об'єктивних причин появи цієї системи досягають у процесі аналізу еволюції систем управління в зарубіжних корпораціях і на вітчизняних підприємствах.