IV. Коренізація (українізація): зміст та наслідки.

Надзвичайно цікавим явищем в історії України було українське відродження сер. 1920-х -поч. 1930-х років. Безсумнівно, його коріння були в періоді нетривалої української державності 1917-1919 рр., який розкував творчі можливості української нації.

Успіхи в національно-культурному будівництві того часу були досягнуті передусім завдяки політиці, що увійшла в історію під назвою коренізаціі. Намагаючись розширити національну та соціальну базу режиму, Москва зробила спробу залучити до управління в республіках представників неросійських національностей. Такий жест пояснювався різкою невідповідністю між загальною кількістю представників корінної нації в тій чи іншій національній республіці до їх частки у партійно-державному апараті. Зокрема, наприкін. 1920 р. українці, становлячи бл. 80 % населення республіки, у КП(б)У становили лише 19 %, а у квітні 1922 р. — 23,3 %, частка-росіян і євреїв дорівнювала відповідно 53,6% і 13,6%.

Виправити таку невідповідність взявся у квітні 1923 р. XIIз'їзд РКП(б), який проголосив політику "коренізаціі" партійно-державного апарату в неросійських республіках.

Щоб зміцнити вплив у республіках, партія змушена була розмовляти з населенням його мовою і брати власних апаратників з місцевих кадрів. Безсумнівно, що "коренізація" мала побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених доти національних культур.

В Україні політика "коренізаціі" набрала форми "українізації". Вона зводилася до дерусифікації політичного і громадського життя, до обов'язкового вживання української мови в установах-переведення судочинства на українську мову, зміцнення позицій української школи, культури, науки. Це мала бути ліквідація русифікаторської політики та її наслідків. Для службовців, викладачів встановили термін переходу на українську мову. Діяли державні курси вивчення української мови і культури.

Поряд із підтримкою українізація спричинила й значний опір. До її противників належали верхівка КП(б)У, російська бюрократична верхівка, російське та обрусіле міщанство і робітництво, Червона армія, представники російської інтелігенції, священики РПЦ.

За такого співвідношення сил українізація від самого початку була приречена на провал. Та все ж за порівняно короткий час наполеглива праця дала значні результати..

Поряд з українізацією не менш наполегливо здійснювалася політика, спрямована на задоволення потреб національних меншин. При Наркоматі освіти було засновано Раду національних меншин. У жовтні 1924 р. створено Молдавську автономну СРР. До 1931 р. завершено організацію 25 автономних районів та 1074 сільрад нацменшин.

Українізація перейшла межі республіки, охопила Кубань, Казахстан, Далекий Схід, де видавали українські газети, існувало українське радіомовлення. На Кубані, де проживало 3 млн. українців, діяло 240 шкіл, педінститут, видавали книжки.

Незабаром українізація була втоплена в крові, задушена в муках штучного Голодомору.