Лекція 4
Тема лекції: Психологічні основи теорії навчання.
Основні питання:
Модель процесу пізнання. Задачі педагогічної психології.
Структура та зміст дидактичного процесу.
Рівні навчання та засвоєння.
Модель процесу пізнання.
Навчання, учбовий процес, розумова діяльність та її розвиток – це поняття нерозривні по суті та формі. Це відноситься й до самого широкого поняття освіти й до будь-якого конкретного факту навчання.
Досить суттєвим являється також й та обставина, що навчання проходить спрямованим, організованим шляхом. А це означає, що сам процес навчання як процес розумового розвитку потребує опори на основоположні дані науки про функції та природу мислення, опори на фізіологію вищої нервової діяльності та психологію. Тобто, теорія навчання повинна знаходитись у тісному зв’язку з психофізіологією та психологією навчання. Це вимагає від викладачів звернення до активної психічної діяльності студентів, що впливає на розвиток їх творчої розумової праці, обґрунтованого психологічного підходу до кожного заняття, та найважливіше, вміння моделювати студентську аудиторію, керувати її пізнавально діяльністю.
На сьогодні ми стали свідками своєрідної „інформаційної кризи”, пов’язаної з наростанням протиріччя між надмірно високою інформаційною насиченістю навчальних програм та відносно низькою здібністю мозку людини сприймати інформацію у великих розмірах, в тому вигляді, в якому вона традиційно надається. Запобігти розвитку цієї кризи можливо лише у тому випадку, якщо при розробці технологій навчання враховувати особливості фізіології нервової системи людини, а саме – закономірності процесів засвоєння, запам’ятовування, зберігання та відтворення інформації.
Педагогічний зміст зв’язку теорії навчання у вищій школі з закономірностями психофізіології та психології полягає головним чином в обґрунтуванні шляхів всебічного розвитку творчо мислячої і творчо діючої особистості спеціаліста з вищою освітою. Це обґрунтування вимагає попереднього розгляду деяких загально пов’язанних між собою понять вчення про вищу нервову діяльність та психології. До таких понять, насамперед, належать свідомість, мислення, розум та психіка.
Свідомість в психофізіології – здатність людини відображати дійсність у відчуттях, сприйняттях, уявленнях, судженнях та поняттях. Свідомість дозволяє нам оцінювати та встановлювати взаємовідносини людей один з одним, оточуючим середовищем та удосконалювати його в процесі різноманітної діяльності. Свідомість людини в значній мірі індивідуальна та самостійна, вона дозволяє нам уявляти, узагальнювати явища та події, будувати думки та припущення, винаходити.
Мислення – це здатність мозку людини, особливим чином організованої матерії, відображати зовнішній світ, об’єктивну дійсність у поняттях, судженнях, образах узагальнених уявлень. Мислення та його розвиток мають нерозривний зв’язок з трудовою діяльністю та мовою людей. Для мислення властиві такі процеси, як аналіз та синтез, гіпотетичний пошук, абстракція, формулювання понять та законів, доведень, висновків, моделювання та ін. До мислення активно прилягає поняття осмислення – активний процес мислення, що характеризує глибоке поняття оточуючого світу явищ, шляхів та форм їх розвитку.
Психіка – специфічна функція мозку людини, що забезпечує його різноманітне пристосування до змінних умов оточуючої дійсності. Психічні функції включають оперування відчуттями, сприйняттям, уявленнями, почуттями та розумової діяльністю. Поняття психіки ширше за поняття свідомості та мислення, так як психіка розглядає не тільки свідоме, але почуттєве й підсвідоме.
В основі навчання полягає пізнання, тому навчання – це одночасно і дидактичний і психологічний процес. В цьому процесі тісно пов’язується засвоєння знань, формування навичок та вмінь з послідовним, всебічним інтелектуальним розвитком особистості, що навчаються та їх світобачення. Психологічний підхід до навчання є важливою і необхідною умовою вставлення цього зв’язку.
Пізнавальна діяльність людини складається з послідовності пізнавальних психічних процесів: відчуття, сприйняття, уваги, уявлення, осмислення, запам’ятовування, уяви (див. Термінологічний словник) та інших психічних процесів.
В останній час психологія зробила важливий внесок у розвиток теорії та моделей, що пояснюють процеси навчання та пізнання. Цінність цих теорій полягає в тому, що вони пропонують операційні визначення не тільки того, як відбувається навчання, але й чому воно відбувається. Ці успіхи не тільки відкривають доступ до найбільш повного розуміння основ навчання та мислення, але й створюють необхідні передумови для вироблення нових концепцій та технологій навчання, які можуть забезпечити передбачуване покращення у навчанні та мисленні.
Процес пізнання оточуючого світу здійснюється на двох рівнях: почуттєве пізнання, що включає в себе відчуття, сприйняття та уявлення, і логічне пізнання, що здійснюється за допомогою понять, суджень, висновків.
Розглянемо модель процесу пізнання (мал.1). Її основні компоненти: відчуття, сприйняття, уявлення, миттєва пам’ять, тимчасова або оперативна пам’ять, довготривала пам’ять, розуміння (усвідомлення).
Великий потік інформації з зовнішнього світу (до 300 біт/с), безпосередньо впливаючи на органи почуттів (зору, слуху, органи нюху та ін.), відображаються у мозку у вигляді окремих властивостей або сторін предметів та явищ об’єктивного світу. Цей психологічний процес називається відчуттям.
-
М
отивація,
установка, увага
|
Інформація з зовнішнього світу |
|
В |
|
С |
|
У |
|
Розуміння Осмислення |
|
З |
ідчуття
прийняття
явлення
асвоєння
-
Збудження
Гальмування
Миттєва пам’ять
Оперативна пам’ять
Д
овготривала
пам’ять
Методи забезпечення Мислення
Мал.. 1 Модель процесу пізнання
Відчуття – це психічний процес відображення окремих властивостей предметів, що безпосередньо впливають на органи почуттів людини. Різноманітні види відчуттів пов’язані з певними органами почуттів (рецепторами). Відчуття являються джерелом наших знань про світ і самих себе. Відчуття дуальні: з одного боку – об’єктивні, так як в них зажди відображений зовнішній подразнював, з іншого – суб’єктивні, оскільки в значній мірі залежать від таких процесів в центральній нервовій системі, як збудження та гальмування, а також індивідуальних особливостей людини.
Далі, окремі відчуття складають цілісний образ сприйняття предмета. Сприйняття забезпечує відображення у мозку предмета в цілому, у вигляді єдиного цілісного образу предмета, явища, що безпосередньо впливає на різноманітні рецептори, тобто в процесі сприйняття відбувається складне об’єднання різноманітних відчуттів.
Сприйняття являється результатом селективної діяльності системи аналізаторів; воно передбачає виділення з комплексу впливаючих ознак основних та найбільш суттєвих з одночасним відхиленням від несуттєвих. Сприйняття робить можливим створення інтегральної картини дійсності на відміну від відчуттів, що відображають окремі якості реальності.
Оскільки сприйняття вимагає об’єднання основних суттєвих ознак та співставлення сприйнятого з минулим, виникає явище стереотипізації. Стереотип – визначене, стійке на даному проміжку часу, уявлення про предмет або явище.
Якщо розглядати знання як сприйняту, осмислену, що стала особисто важливою інформацію, то викладачу, насамперед, потрібно потурбуватися про те, щоб учбова інформація була сприйнята учнями. Відомо що людина краще всього сприймає ту інформацію, яка їм відома та викликає різноманітні асоціації. Задіяти механізм асоціативної пам’яті, подаючи нові теоретичні відомості у „чистому” вигляді, досить складно, але якщо основні положення теорії демонструвати спочатку на прикладах, відомих учням з їх попереднього досвіду, то викликані цими прикладами асоціації можуть стати початком усвідомлення.
Сприйняття суб’єктивно, так як одну й ту саму інформацію люди можуть сприймати по-різному, в залежності від попередньої підготовки, досвіду, інтересів, потреб, здібностей, нашого відношення до предмету (мотивації), уваги, установки. Тому суттєвим являється використання психологічних обґрунтувань для управління пізнавальною діяльністю студентів, організації інтересів, мотивів, установок, активної розумової діяльності та застосування методів рефлексивного впливу.
Властивості сприйняття:
цілісність – внутрішній органічний взаємозв’язок частин і цілого в образі;
предметність – об’єкт сприймається як уособлене у просторі та часі окреме фізичне тіло;
узагальненість – віднесення кожного образу до деякого класу об’єктів;
константність – відносна постійність сприйняття образу;
усвідомленість – зв’язок із розумінням суті предметів та явищ через процес мислення;
виборність – переважне виділення одних об’єктів перед іншими в процесі сприйняття.
Образи, що виникають в процесі сприйняття, зберігаються в пам’яті людини. Процеси запам’ятовування, збереження та відновлення минулого досвіду засновані на властивості мозку зберігати сліди зовнішніх впливів, а також впливів, що потрапляють зсередини організму.
Згідно сучасних уявлень, матеріальними носіями пам’яті являються більш ніж 10 млрд. нейронів і до 40 млрд. гліальних клітин головного мозку, десятки трильйонів зв’язків (синапсів) між ними, нейропептиди. За 60 років активної творчої діяльності людина здатна сприйняти до 1016 біт інформації, з якої реально використовується не більше 5-10 %, що вказує на значний надлишок пам’яті.
Розрізняють декілька видів пам’яті у людини. В залежності від тривалості запам’ятовування та збереження інформації виділяють декілька рівнів пам’яті: миттєву (іконічну), короткочасну (оперативну) і довгострокову. За формою виявлення: зорову, слухову, пропріоцептивну, смакову, рухову, декларативну (епізодичну, семантичну), процедурну, логічну (словесно - логічну), образну (ейдетичну), асоціативну, емоційну, не самовільну, самовільну.
Миттєва (сенсорна) пам’ять зберігає інформацію про те, як сприймається світ на рівні рецепторів на протязі 0,3-10 с, її об’єм досягає сотень мегабіт. Миттєва пам’ять виконує функцію перекодування зовнішньої інформації.
Відчуття і сприйняття – адекватне відображення зовнішнього світу, суб’єктивний образ об’єктивного світу в мозку людини, вони складають почуттєву ступінь пізнання (перший ступінь пізнання).
Відчуття і сприйняття – процеси, гостроту яких можна розвивати тренуванням, авто тренуванням та виконанням спеціальних вправ.
Розвиток сприйняття має велике значення для учбової діяльності. Розвиток сприйняття допомагає засвоювати великі об’єми інформації з меншим ступенем енергетичних витрат.
Увага спрямовує й зосереджує свідомість на певних об’єктах дійсності при певному відверненні уваги від інших, обумовлює вибірковість, відбір інформації, що надходить через органи почуттів. Увага пов’язана з діяльністю ряду структур головного мозку. Увага характеризує основні показники:
об’єм – показник кількості об’єктів, що одночасно знаходяться у полі уваги (п’ять-сім);
стійкість – показник тривалості зберігання інтенсивності уваги;
концентрація – показник ступеню зосередженості свідомості на об’єкті;
розподілення – здатність виконання одразу декількох дій, зберігаючи їх в полі уваги;
переключання – показник швидкості переходу від одного виду діяльності до іншого;
предметність – здатність виділяти певні комплекси сигналів і відповідності з установками та особистим значенням (наприклад, слухаючи лекцію, не звертати увагу на інші звуки).
Фактори, що сприяють приверненню уваги в практичній педагогіці:
характер даних, інформації, подразнення ( новизна, сенсаційність, контраст, фізичний змісті характеристика явища, об’єкта);
відношення подразника до потреби ( те, що важливо для людини, учня, в більшій мірі відповідає його потребам, насамперед приверне його увагу).
Фактори, що знижують стійкість уваги й підлягають нейтралізації:
монотонність та стереотипність виконуваних дій;
одноманітність і недостатність ( або надмірність) інформації.
Увага особливим чином організує процеси психічного відображення дійсності різноманітних видів відчуттів. Увага за допомогою відчуттів впливає і на сприйняття. Ці взаємозв’язки необхідно враховувати в практичній педагогіці при розвитку сприйняття – вчити не тільки дивитися, але й бачити; не тільки слухати, але й чути та ін.
Далі інформація із зовнішнього світу, а також довгострокової пам”яті проходить через компонент уявлення. Включаючись у процес сприйняття, уявлення дають можливість класифікувати предмет (явище), що спостерігається, впізнавати його. Тут важливу роль відіграє оперативна (короткочасна) пам’ять, що забезпечує оперативне збереження й переробку інформації, що надходить від органів почуття обмеженими порціями до 7±2 структурних одиниць – слів або символів (об’єм не більше 45 біт). Час збереження інформації без підкріплення – десятки хвилин. Основою уявлень являються конкретні образи предметів та явищ, що раніше впливали на органи чуття. Ці збережені в пам’яті образи можуть бути навмисно або ненавмисно відновлюватися у вигляді уявлень, комбінуватися між собою.
Інформація у мозку переходить з миттєвої у короткочасну і проміжну, де зберігається на протязі декількох годин, а потім вже в довготривалу, і навпаки, при необхідності. Проміжна пам’ять відрізняється значно більшим об’ємом, ніж короткочасна.
Уявлення як і сприйняття носять образний характер, але вони являються переробленими, відтвореними, більш узагальненими образами предметів реального світу, в них відображаються суттєві, постійні ознаки предметів або класу подібних предметів.
Уявлення являється необхідним перехідним ступенем від безпосереднього конкретного відображення об’єктивного світу в формі відчуттів і сприйняттів до опосередкованого, узагальненого пізнання у формі відверненого логічного мислення. В уявленні здійснюється необхідний крок на шляху до абстракції і узагальнення. Уявлення являється необхідною передумовою переходу від сприйняття до поняття. На цьому закінчується етап підготовки вихідного матеріалу для мислення.
Далі процесі мислення учбовий матеріал переробляється у свідомості студента, усвідомлюється, приводиться у зв’язок з колишніми уявленнями і поняттями. На цьому етапі активізується розумова діяльність: порівняння, пошук подібності та відмінностей, виділення суттєвих ознак, встановлення причинно - наслідкових зв’язків і взаємозалежностей явищ, процесів і предметів, аналіз та синтез, абстракція і конкретизація. Таким чином відбувається перехід у свідомості людини від уявлень до систем понять. Безпосереднє, почуттєве пізнання предметів і явищ у відчуттях і сприйняттях змінюється у мисленні логічним розумінням: спостерігаючи за одними явищами, ми судимо про інші, які певним чином пов’язані з ними. Таким чином, мислення відкриває шлях для отримання нових знань, виявлення скритих властивостей речей, а також взагалі недосяжних органам людських почуттів. Сприйнятий, правильно зрозумілий, усвідомлений учбовий матеріал потребує у закріпленні в пам’яті – в запам’ятовуванні. Короткочасна пам’ять трансформується у довготривалу у вигляді образів або змістових суджень. Основним механізмом введення інформації з проміжної пам’яті у довготривалу являється повторення. Довготривала пам’ять зберігає інформацію на протязі практично усього життя людини.
Мислення - вища форма психічного відображення. Мислення встановлює зв’язки і відносини між предметами і явищами, які пізнаються. В основі мислення лежить складна аналітико-синтетична робота головного мозку.
Основні властивості мислення:
абстрагованість, полягає в тому, що, думаючи о будь-яких явищах, ми виділяємо тільки ті ознаки, які важливі для вирішення проблеми, відволікаючись від несуттєвих;
узагальненість, що передбачає в результаті виділення важливих, суттєвих ознак зосередження думки на тому загальному, що характеризує цілі класи явищ.
Сам процес мислення розгортається в певній послідовності за допомогою таких операцій:
порівняння – співставлення виділених ознак предметів і явищ з метою знаходження спільних та відмінних їх властивостей:
аналіз (від грецької аanalysis- розкладання, розчленування) – розумове розчленування предмета чи явища на частини, виокремлення певних його елементів, властивостей, зв’язків;
синтез (від грецької synthesis – з’єднання, укладання) – розумове відновлення цілого з частин, з’єднання різноманітних сторін, елементів, предметів чи явищ в єдине ціле;
абстракція (від латинської - відвернення уваги) – розумове вичленування суттєвих властивостей, ознак предметів чи явищ при одночасному відверненні від несуттєвих;
узагальнення - розумове об’єднання предметів чи явищ за їх загальними суттєвими ознаками.
Мислення оперує елементарними (образ, уявлення) і логічними формами мислення. До останніх відносяться:
поняття – форма мислення, що відображає суттєві властивості, зв’язки та відносини предметів або явищ, що виражені словом чи групою слів;
судження – форма мислення, що включає в себе ствердження або заперечення зв’яку між предметами чи явищами;
висновок – форма мислення, при якій на основі декількох суджень виводяться нові судження;
Виділяють такі види мислення:
наочно – дійове, що здійснюється під час практичних дій з конкретними предметами;
наочно – образне, що передбачає оперування образами і уявами;
Словесно-логічне (абстрактне), що оперує логічними формами мислення.
Усі види людського мислення нерозривно пов’язані з мовленням –процесом формулювання та передачі думки за допомогою мови. У мовленні встановлюються зв’язки між значеннями слів, тому вона являється єдиною можливою формою словесно - логічного мислення. Досліди показали, що жодна складна думка не може бути виражена без внутрішнього мовлення, проявом яких у вигляді електричних сигналів можна зареєструвати спеціальними приладами.
Розвиток мислення можливий насамперед при умові усвідомлення закономірностей розумової діяльності. Підвищує продуктивність розумової діяльності розвиток таких якостей мислення , як самостійність, глибина розуму, критичність, широта розуму та ін.
Засвоєння інформації (навчання) та засобів її застосування (мислення) відбувається в межах підсистем накопичення й встановлення у довготривалій пам’яті. Підсистема накопичення діє так, де нова інформація заучується і асимілюється існуючим базисом знань. Базис знань можна описати як асоціативну мережу концепцій, понять, що відрізняється у різноманітних особистостей об’ємом, організацією і доступністю її інформації.
Підсистема відновлення включає подвійний розумовий процес відбору та організації знання у зв’язку з заданною метою. Таким чином, формується, з одного боку, процесс диференціації знання в пам’яті (вибір необхідної інформації, нагадування) на основі деяких критеріїв вибору, а з іншого – послідуючий процес інтеграції, який забезпечує розвиток структур та стратегій, тобто вирішення проблем і творчість.
Нагадування обмежене автоматичним вибором того знання, яке накопичилось у довгостроковій пам’яті. Вирішення проблеми представляє собою більш складну розумову стратегію, для якої необхідні як процеси диференціації (переструктурування) інформації з базису знань. Творчість – це мислення вищої ступіні, оскільки воно передбачає і утворення нового знання, і використання процесів диференціації і інтеграції.
Якщо мислення оперує в основному поняттями, то уява ( форма психічного відображення, що складається з утворення нових образів на основі сприйнятих раніше), оперує уявленнями.
В основі уяви лежить процес утворення нових поєднань з вже утворених нервових зв’язків в корі головного мозку. В результаті уява робить можливим передбачення кінцевого результату діяльності, а також забезпечує утворення програми поведінки в тих чи інших випадках, коли проблемна ситуація характеризується неозначеністю.
Постійний розвиток та ускладнення умов соціального, виробничого життя сучасної людини як ніколи гостро ставить питання про його інтелектуальні та емоціональні ресурси та резерви, по можливості і шляхи їх найбільш ефективної мобілізації, всебічного розкриття. Вирішення цих питань вимагає глибокого теоретичного усвідомлення, опори на цілий комплекс наук про людину. Можливості психічного розвитку людини виключно широкі, багатообразні і далеко ще не до кінця вивчені. Але, у всякому випадку, більшість психологів погоджуються в тому, що в повсякденній діяльності людини задіяна (причому у різних ступенях у різних людей) лише менша частина ресурсів її головного мозку. Більша ж частина цих ресурсів залишається як би то у запасі і не реалізується автоматично. Понять передумов та умов, необхідних для реалізації великих психофізіологічних можливостей людини, навчитися використовувати їх на практиці – найактуальніша наукова задача.
Досягнутий сучасною психологією рівень теоретичних уявлень про природу та сутність психічних процесів дозволяє вже сьогодні говорити про практичні можливості свідомого, цілеспрямованого формування у людини тих чи інших психічних функцій, тих чи інших можливостей. Ця можливість неодноразово підтверджена науковими експериментами. Важливо зрозуміти і вміти застосовувати загальний принцип навчання. Він полягає в тому, що будь-яка психічна функція людини завжди формується та існує спочатку в формі зовнішньої розгорнутої предметної діяльності в контакті і співробітництві з іншими людьми. І від того, наскільки різноманітна та змістовна буде ця діяльність, настільки грамотно вона буде організована, залежить, наскільки високим буде психічний розвиток людини, розвиток його мозку.
Узагальнення та використання цих наукових результатів на практиці навчання та сприйняття здатні призвести до суттєвого розширення можливостей педагогіки. Педагогічними психологами встановлено, що тривалість засвоєння учнями учбового матеріалу залежить не тільки від суб’єктивних факторів: змісту і структури цього матеріалу, але також і від суб’єктивного відношення учнів к даному учбовому матеріалу, навчанню, педагогу; тривалість засвоєння знань учнями обумовлюється організацією навчання, використанням різноманітних видів та методів навчання, а також залежить від часу навчання; пам’ять учнів носить вибірковий характер: чим важливіше для них той чи інший учбовий матеріал, тим міцніше цей матеріал закріплюється і триваліше зберігається.
Процес міцного засвоєння знань являється дуже складним. В останній час його вивчення принесло нові результати. В ряді досліджень показано, наприклад, що в багатьох випадках мимовільне запам’ятовування являється навіть більш продуктивним, ніж довільне. Найбільш ефективно процес запам’ятовування протікає тоді, коли інформація, яку запам’ятовують асоціюється з чимось і їй надається логічна упорядкованість, а також коли в процесі запам’ятовування приймають участь одразу декілька аналізаторів (зоровий, слуховий та ін.) і особливо пропріоцептивний (при письмі). Тривала пам’ять утворюється за наступних обставин:
коли навчання супроводжується якимись яскравими, чуттєвими хвилюваннями, емоціями;
коли кожний з об’єктів навчання асоціюють (штучно) з якимось безумовним подразником, дією чи об’єктом (асоціативне навчання);
коли кінцевому навчанню передує вступне (латентне) навчання, під час якого учень знайомиться з окремими деталями учбової програми;
коли учень повністю поринає в середу навчання, після латентного навчання ( цей вид навчання називається „інсайт” – „осягнення”);
коли кожне досягнення учня, в залежності від його змісту, підкріплюється невідкладною нагородою, або навпаки, покаранням(програмоване навчання)
Таким чином можна зробити висновок про те, що психологічний підхід до процесу навчання вдоволяє викладачу оцінити різноманітні факти цього процесу з психологічних позицій, даючи їм правильне пояснення і, на цій основі, вдосконалювати процес навчання, ефективно керувати пізнавальною діяльністю студентів, адекватно оцінювати і організовувати їх поведінку.