Розділ 2

Психолого-дидактичні основи процесу навчання

Лекція 3

Тема лекції: Основні поняття теорії навчання.

Основні питання:

1. Предмет і задачі педагогіки вищої школи.

2. Сутність основних понять дидактики.

1. Предмет і задачі педагогіки вищої школи.

Педагогіка - наука про навчання і виховання. В перекладі з давньогрецької (pedos – дитина, ago – веду) педагогіка дослівно означає – “вести дитину”. Навчання можна трактувати як механізм трансляції культури ( у широкому цивілізаційному розумінні, як те, що відрізняє людину від тварини), що виконує в суспільстві ту роль, що й генний механізм передачі спадковості в тваринному світі.

Навчання і виховання підростаючого покоління є необхідною умовою існування та розвитку будь-якого суспільства ( у тому числі й тваринних угрупувань, за виключенням угрупувань комах, поведінка яких запрограмована на генному рівні; недаремно комах називають біороботами) і соціума.??????

Практика виховання своїм корінням уходить у глибинні прошарки людської цивілізації. З’явилося воно разом з першими людьми. Тому педагогіка виникла у глибокій давнині і пройшла великий шлях становлення та розвитку. Можна виділити 3 періоду розвитку педагогіки.

Ранній період – нерішучі кроки до початкового педагогічного мислення. Вже в найрозвиненіших державах древнього світу − Китаї, Індії, Єгипті − були здійснені серйозні спроби узагальнення досвіду виховання, виділення теоретичних засад. Всі знання про природу, людину, суспільство акумулювались тоді у філософії; у ній же були зроблені перші педагогічні узагальнення. У древньоєгипетських папірусах, „Книзі притч Соломона” та ін. ранніх джерелах є описи педагогічного досвіду у вигляді рекомендацій, наставлянь, попереджень та заборон.

Другий період пов’язаний з педагогічною думкою Древньої Греції, де від безсистемного набору описів педагогічного досвіду зроблено крок до рівня ідеального відображення виховного процесу, виявленню стійких тенденцій, закономірностей. На цьому етапі педагогічні знання є, як правило, частиною політичних, філософських, психологічних знань. Древньогрецька філософія стала колискою європейських систем виховання. Відомий її представник Демокріт (460—370 рр. до н.е.) створив узагальнюючі праці у всіх областях сучасного йому знання, не залишивши без уваги й виховання. Його крилаті афоризми, що пережили віки, сповненні глибоким змістом: „Природа і виховання подібні. А саме, виховання змінює людину, і перетворюючи, створює природу”; „Гарними людьми стають більше від вправ ніж від природи”; „Вчені виробляють прекрасні речі тільки на основі праці”. Теоретиками педагогіки були великі древньогрецькі мислителі Сократ (469—399 рр. до н.е.), його учень Платон (427—347 рр. до н.е.), Арістотель (384—322 рр. до н.е.), у працях яких глибоко розроблені найважливіші ідеї та положення, що пов’язані з вихованням людини, формуванням її особистості. Довівши свою об’єктивність і наукову спроможність на протязі віків, ці положення виступають аксіомами для педагогічної науки. Своєрідним підсумком розвитку греко-римської педагогічної думки став твір „Освіта оратора” давньоримського філософа і педагога Марка Квінтіліана (35-96 рр.). Праця Квінтіліана довгий час була основною книгою з педагогіки, наряду з творами Ціцерона його вивчали у всіх риторичних школах.

У період середньовіччя церква монополізувала духовне життя суспільства, направляючи виховання у релігійне русло. Затиснута у лещата теології та схоластики освіта загубила свою прогресивну направленість античних часів. Із сторіччя в сторіччя відточувались і закріплялись принципи догматичного навчання, що проіснували в Європі майже дванадцять віків. І хоча серед діячів церкви були освідченні для свого часу філософи, наприклад Тертулліан (160−222 рр), Августін (354−430 рр.), Аквінат (1225−1274 рр.), що створили великі педагогічні трактати, педагогічна теорія далеко вперед не пішла.

Епоха Відродження дала цілий ряд яскравих мислителів, педагогів-гуманістів, які проголошували своїм гаслом античний вислів „ Я − людина, і ніщо людське мені не чуже.” В їх числі голландець Еразм Роттердамський (1466—1536рр.), італієць Вітторіо де Фельтра (1378-1446рр.), французи Франсуа Рабле (1494- 1553рр.) і Мішель Монтень (1533-1592рр.).

Первинні узагальнення, емпіричні відомості, висновки із життєвого досвіду не можуть вважатися теорією, вони лише витоки, передпосилання останньої. Наука про виховання сформувалася пізніше. Вона за всіма ознаками належить до числа молодих, розвиваючихся галузей знання. Відомо, що першопричина виникнення усіх наукових галузей − потреби життя. Настав час, коли освіта почала відігравати досить значну роль у житті людей. Виявилось, що суспільство прогресує швидше чи повільніше залежно від того, як в ньому поставлено виховання підростаючих поколінь. З’явилася потреба в узагальненні досвіду виховання, у створенні спеціальних учбово-виховних закладів для підготовки молоді до життя.

Третій період – формування педагогіки як самостійної наукової теорії. Виділення педагогіки з філософії та оформлення її в наукову систему пов’язане з іменем видатного чеського педагога Яна Амоса Коменського (1592-1670 рр.). Його головна праця „Велика дидактика”, що була видана в Амстердамі у 1654 р. − одна з перших науково-педагогічних книг, вперше вирішувала задачу систематизації педагогіки як науки. Багато з висловлених в ній ідей не втратили а ні актуальності, а ні свого накового???? призначення й сьогодні. Запропоновані Я.А. Коменським принципи, методи, форми навчання, як наприклад класно-урочна система, стали основою педагогічної теорії. «В основі навчання має лежати пізнання речі як явища, а не заучення чужих спостережень та відомостей про речі»; «Слух необхідно поєднувати із зором і слово − з діяльністю руки »; «необхідно вчити на основі доводів через зовнішні чуття та розум». Чи не співзвучні нашому часу ці узагальнення видатного педагога?

На відміну від Я.А. Коменського англійський філософ та педа­гог Джон Локк (1632—1704рр.) зосередив свої зусилля на теорії виховання. У своїй основній праці „Думки про виховання” він висловлює погляди на виховання джентльмена − людини вірної собі, що поєднує широку освіченість з діловими якостями, витонченість манер з твердістю моральних переконань.

Непримиренну боротьбу з догматизмом, схоластикою та вербалізмом у педагогіці вели французькі матеріалісти й просвітителі XVIII ст. Д.Дідро (1713-1784рр.), К. Гельвецій (1715-1771рр.), П. Гольбах (1723-1789рр.) та особливо Ж.Ж. Руссо (1712-1778рр.).

Демократичні ідеї французьких просвітителів багато в чому визначили творчість видатного швейцарського педагога Іоганна Генріха Песталоцці (1746—1827рр.). «О, любий на­роде! — вигукав він. — Я бачу, як ти низько, жахливо низько стоїш, і я допоможу тобі піднятися!» Песталоцці стримав своє слово, запропонувавши вчителям прогресивну теорію навчання та морального виховання тих, що вчаться.

Іоганн Фрідріх Гербарт (1776—1841рр.) — значна, але суперечлива фігура в історії педагогіки. Крім значних теоретичних узагальнень у галузі психології навчання та дидактики (модель уроку з чотирьох ланок, поняття виховного навчання, система розвиваючих вправ) відомий працями, що стали теоретичною базою для введення дискримінаційних обмежень в освіті широких мас трудящих.

«Ніщо не постійне, крім переміни», — навчав видатний німецький педагог Фрідріх Адольф Вільгельм Дістервег (1790—1886рр.), що займався дослідженням багатьох важливих проблем, але більш за все − вивченням протиріч, що внутрішньо притаманні всім педагогічним явищам.

Світову славу вітчизняній педагогіці приніс Констянтин Дмитрович Ушинський (1824-1871рр.). Вагомий вклад у сучасну педагогіку внесли видатні вітчизняні педагоги, випускники Полтавського педагогічного інституту (нині-університету) Антон Семенович Макаренко (1888-1939рр.) і Василь Олександрович Сухомлинський (1918 – 1970рр.).

Педагогіка вищої школи, будучи частиною загальної педагогіки, має за предмет процес виховання та навчання, підготовки та перепідготовки спеціалістів з вищою освітою.

У зв’язку з цією особливістю, та із задачами безперервного навчання, реалізації парадигми „навчання через усе життя” у педагогічній літературі, за аналогією, з′явився новий термін – андрогогіка, від древньогрецького andros (дорослий чоловік) і ago (веду), що означає науку про навчання дорослих.

Значний вклад у педагогіку вищої школи внесли вітчизняні вчені та педагоги: Грановський Т.Н., Ключевський В.О., Мендєлєєв Д.І., Мечніков І.І.. Остроградський М.В., перший ректор КПІ Віктор Львович Кірпічев та інші.

Задачами педагогіки вищої школи є:

- аналіз системи вищої освіти, її характеристик, прогнозування та обґрунтування шляхів розвитку системи вищої освіти;

- визначення цілей та змісту освіти, зміст навчання за окремими спеціальностями та кваліфікаційними рівнями;

• вивчення та вдосконалення методів і форм організації навчання та виховання студентів;

• вдосконалення методів контролю рівня підготовки випускників та оцінки успішності студентів;

• розробка нових технологій навчання.

Частиною педагогіки яка вивчає теоретичні основи навчання є дидактика (від грец. didaktikos — той, що отримує і didasko — той, що вивчає). Вперше, наскільки відомо, це слово з’явилося у творах німецького Вольфганга Ратке (Ратіхія) (1571—1635рр.) для позначення мистецтва навчання. Аналогічним чином, як „універсальне мистецтво навчання всіх всьому”, трактував дидактику і Я.А. Коменський. На початку XIX ст. німецький педагог І.Ф. Гербарт надав дидактиці статус цілісносної та безпротерічної теорії виховного навчання.

Методологічну основу сучасної дидактики складають об’єктивні закономірності теорії пізнання (гносеології), матеріалізм, дякуючи чому сучасна дидактика змогла здолати односторонній підхід до аналізу та інтерпретації процесу навчання. Нинішня її концепція базується на системному підході до розуміння процесу навчання, згідно до якого чуттєве сприйняття, розуміння і засвоєння знань, практичне використання надбаних знань та вмінь повинні бути органічно поєднанні у пізнавальному процесі, навчальній діяльності.

Задачами дидактики вищої школи є вивчення закономірностей, принципів і засобів фор­мування спеціалістів з вищою освітою. Головними цілями дидактики вищої школи є оптимізація процесу навчання студентів і підвищення якості підготовки спеціалістів з вищою освітою.

Умовою побудови теорії навчання вищої школи є взаємозв’язок трьох формуючих засад:

- нагромадження дослідного, емпіричного матеріалу, виходячи з оцінки практики навчального процесу;

- встановлення емпіричних зв’язків елементів і складових навчального процесу;

- формування теоретичних узагальнень, об’єктивних відносин, що складають навчальний процес, виявлення причин їх виникнення та розвитку.

Взаємозв′язок цих засад забезпечує теорії навчання змістовну основу, достатню наукову визначеність та об′єктивність.

Теорія навчання вищої школи виникає з вимог практики навчального процесу, формується та розвивається у вигляді певної закономірної системи, та у свою чергу, все більший вплив чинить на практику вузівської підготовки спеціалістів.

У практиці навчання послідовно виникають нові задачі, нові проблеми, їх вирішення та розвиток знову потребує науково-теоретичного обґрунтування, ставить перед теорією навчання вимоги застосування більш розвинених та обґрунтованих методів аналізу, узагальнення та передбачення подальшого розвитку.

Зростаюча роль теорії навчання посилюється прогностичною функцією, розкриттям все більших можливостей практичного використання нових методів і засобів, що виникають на основі науково-технічного прогресу.

Сучасна концепція базується на системному підході до розуміння процесу навчання, згідно якому чуттєве сприйняття, розуміння та засвоєння знань, практичне використання набутих знань та вмінь повинні бути органічно поєднанні у пізнавальному процесі, учбовій діяльності. Видвигаючи вимоги паралельного розвитку та одночасної взаємодії чуттів, мислення та практичної діяльності у пізнанні, сучасна дидактична система прагне до ліквідації протиріч між теорією та практикою, між знаннями та вміннями, між здібностями до опису та зміни дійсності та, нарешті, між об′ємами знань, отриманих цілком від викладача та набутих учнями самостійно.

Сучасна дидактична система спирається на усю сукупність новітніх знань про механізми навчання, на цілі та мотиви пізнавальної діяльності. Її вирізняє розумне поєднання педагогічного управління з особистою ініціативою та самостійністю, активністю учнів. Сучасна дидактика прагне до розумного раціоналізму. Її кредо і головна ціль − виводити учнів на заданий рівень навчання з мінімальними затратами часу, сили, засобів.

Говорячи про призначення та роль дидактики вищої освіти, необхідно підкреслити, що навчальний процес у вищій школі - це не лише передача та засвоєння знань, прищеплення навиків, формування та розвиток вмінь, це складна система організації, управління та розвитку пізнавальної діяльності студента, це процес багатостороннього формування спеціаліста з вищою освітою. Значною мірою зростає роль дидактики на сучасному етапі у зв′язку з реформуванням системи освіти.

2. Сутність основних понять дидактики.

Понятійний апарат, тезаурус, є основою будь-якої науки, тому, беручись до вивчення теорії навчання, необхідно засвоїти основні поняття і визначення дидактики.

Фундаментальними поняттями дидактики є: знання, навики та вміння.

У тлумачному словнику ЗНАННЯ визначено як сукупність відомостей, пізнань в якійсь області. У такому тлумаченні можна говорити про поняття інформації, яка може знаходитись у енциклопедії, базі даніх і, нарешті, у пам’яті людини. Знання, яким оволодіває студент у процесі навчання, є результатом колективного досвіду та є основою для його цілеспрямованої діяльності. З урахуванням цього дамо більш розгорнуте визначення, що використовується у педагогіці.

ЗНАННЯ - це узагальнений та засвоєний особистістю фрагмент колективного досвіду, що став основою адекватним способам діяльності особистості.

Знання людини слугують їй орієнтирами при визначенні цілей та змісту своєї практичної чи теоретичної діяльності, основою для формування свого ставлення до оточуючого світу і до себе самого.

Дамо ще один варіант визначення. ЗНАННЯ - це перевірений практикою результат пізнання дійсності, вірне та логічно впорядковане її відображення у свідомості людини, що стало приводом до усвідомленої дії.

Знання включає відомості про властивості та відношення об’єктів та явищ і проявляється у системі понять, суджень, уявлень та образів, орієнтовних основ діяльності людини.

Тут корисно більш строго диференціювати поняття „інформація” та „знання”. Інформація у навчанні – це певна знакова система ( наприклад, текст підручника, промова викладача, програма для ЕОМ), що існує об’єктивно, поза людиною. Той чи інший знак як носій інформації певним чином замінює реальні предмети, у цьому перевага навчання. Через знаки – замінники на понятійному рівні учень може економно та швидко засвоїти професійну реальність. Однак це лише можливість. Необхідно, щоб ця можливість перетворилась у дійсність, щоб інформація стала знанням, тобто основою обдуманої діяльності та поведінки учня.

Щоб інформація перетворилась у знання, учень повинен зрозуміти її сенс, тобто перебудувати свій попередній досвід з урахуванням отриманої нової інформації. Перехід від інформації до її застосування відбувається через думку, що і робить цю інформацію обдуманим знанням, знанням, що забезпечує адекватну діяльність. Таким чином цей перехід можна відобразити наступною схемою:

інформація

осмислення

знання

діятельність

Центральним процесом перетворення інформації в знання є процес розуміння, емоціональним проявом якого може слугувати поява позитивних емоцій у процесі індивідуального пізнання. При цьому, чим складніша розв’язувана задача, тим більший емоційний сплеск відчуває людина, що отримала потрібне рішення. Відомий філософ П.Кропоткін так змалював цей стан: «Хто відчув хоч раз у житті захоплення наукової творчості, той ніколи не забуде цієї блаженної миті. Він буде жадати повторення. Йому буде прикро, що подібне щастя випадає на долю небагатьох».

Як влучно помітив Іоган Вольфганг Гете: "Те, що ви не розумієте вам не належить». Інформація засвоєна формально, механічно заучена, ніби закриває перед людиною можливості практичної дії. При цьому у студентів виникає відчуття непотрібності накопичення інформації, безглуздості процесу навчання. Одним з найголовніших недоліків навчання є його направленість на набуття «знань – відомостей», які функціонально «мертві», тобто не здатні виконувати свої методологічні, технологічні, прогностичні та практичні функції. Очевидно, що таких «знань-відомостей» студенту явно недостатньо для подальшого вирішення конкретних пізнавальних професійних проблем.

Все це визначає відсутність у багатьох студентів особистого змісту засвоєння знань, формальний характер цих знань. Парадоксально, але факт: знання, які призначенні освітлювати людині шлях, ніби закривають йому можливість практичної дії.

Цей недолік є наслідком помилкової думки деяких викладачів про те, що студент, який „знає” навчальний матеріал ( а, насправді – тільки пам’ятає навчальну інформацію), тобто може дати визначення, перерахувати, зробити опис, викласти теоретичний матеріал – апріорі розуміє його і може використовувати знання на практиці, приймати обґрунтовані рішення.

Потрібно пам’ятати, що знання повинні забезпечити людині можливість розумних, компетентних дій. Таким чином, щоб отримати статус знання, обдуманого відображення дійсності, інформація від початку повинна нібито примірятися до дії, засвоюватися у його контексті. Однак при навчанні знання є результатом праці людини не з реальними об’єктами, а з їх „замінниками” – знаковими системами, які складають зміст навчальної інформації. Недолік міститься в тому, що знакові системи ніби закривають для учня можливості практичного відношення до дійсності по цій причині деякі студенти не вміють використовувати знання на практиці. А як говорить приказка дзен-буддистів − "Знати і не робити – означає не знати".

З цього виходить найважливіша задача педагогіки – забезпечення зв’язку теорії та її практичних застосувань. Необхідно, щоб кожне нове поняття чи положення, що вводяться викладачем, перебудовували структуру минулого досвіду, орієнтувало її на ситуацію майбутнього професійного використання знань. Будь-яка навчальна дисципліна повинна розглядатися як елемент системи, який складає зміст навчання і, як наслідок, цілі, що перед нею стоять, її зміст та структура детермінується, перш за все, загальними принципами побудови та функціонування цієї системи. При цьому, навчання повинно будуватися на основі фундаментального принципу подвійного входження дисципліни у зміст навчання: як об′єкту вивчення та як аспекту вивчення всієї оточуючої дійсності.

Це означає, що студент повинен не лише знає певне коло питань, але, перш за все, понять, яким чином ця галузь пов’язана з іншими. Інакше кажучи, сучасні знання повинні мати системний характер. Як цього досягти? Адже у процесі навчання передаються не знання, а певний обсяг навчальної інформації, та однією з задач будь-якої методичної системи (а також будь-якого дидактичного засобу як компонента цієї системи) є вирішення проблеми „перетворення” навчальної інформації у знання учнів.

Підводячи підсумки можна сформулювати загальну проблему. Будь-яке учбове завдання повинно навчати вмінню думати і творити. Учень повинен не зубрити, а вчитися аналізувати отриману інформацію та робити на цій основі висновки, тобто мислити. Не потрібно нав’язувати йому якісь погляди. Адже навчання є результативним лише тоді, коли воно спонукає до вирішення проблем, коли це постійний пошук відповідей на поставленні питання. Тому є потреба впровадження нових технологій у навчально-виховний процес.

НАВИКИ - це доведені до певного степеня автоматизму жорстко детерміновані, алгоритмізовані дії чи елементи складних дій.

Навики з точки зору психофізіології є умовними рефлексами, тобто динамічними стереотипами. Автоматизм звільняє свідомість від контролю за перебігом операцій, з яких складається дія. У полі свідомості лишаються та виходять на перший план цілі, заради яких виконується дія, умови в яких вона перебігає та її результат. Це і є дві ознаки сформованості навички.

В основі формування навички лежать пробні спроби та відбір, тобто вправи і тренування. Без повторних практичних спроб формування навички неможливе. Рівень сформованості навички характеризується ступенем автоматизму і точністю виконання відповідних дій.

Навики поділяються на моторні, сенсорні та інтелектуальні.

Наприклад:

- моторні навики (робота з клавіатурою ПЕОМ, написання, ходіння, їзда на велосипеді і т.д);

- інтелектуальні чи розумові навики (читання тексту, арифметичні підрахунки, виконання алгебраїчних перетворень і т.д).

• сенсорні навики, тобто навики, що пов’язані з органами чуттів (розпізнання висоти ноти якогось звука, визначення на дотик класу точності оброблювальної деталі, розпізнання кольору чи геометричної форми зорових об’єктів і т.п.).

ВМІННЯ – це здатність людини виконувати якусь діяльність чи дію на основі отриманого раніше досвіду, знань чи навиків.

Вміння розглядаються як здатність учнів застосовувати знання для вирішення практичних задач. Психологічною основою вмінь є розуміння взаємовідносин між цілями діяльності, умовами та способом її виконання.

Вміння характеризуються здатністю проводити відбір знань, що необхідні для вирішення задачі, виділяти орієнтири для побудови плану розв’язання, складати програму дій, що ведуть до вирішення задачі; здатність успішно виконувати ці дії та здійснювати контроль результатів відповідно до поставленої цілі та корегувати на цій основі весь процес.

Вміння спираються на раніше отримані знання та навички. Приклади вмінь:

- вміння керувати мотоциклом, основані на знанні будови мотоцикла і навиках їзди на велосипеді;

- вміння розв’язувати диференційні рівняння основані на знанні методів розв’язання різноманітних типів диференційних рівнянь і навиків алгебраїчних перетворень, диференціювання та інтегрування функцій.

Вміння формуються у процесі самостійного вирішення відповідних задач. Таким чином – знання отримуються, а навики та вміння формуються.

Вміння розрізняються за рівнем сформованості, який є характеристикою здатності людини переносити раніше засвоєні знання та сформовані навики на нові об’єкти та задачі, але про це поговоримо пізніше

Розглядаючи взаємозв’язок знань та вмінь, слід мати на увазі, що знання − відображають зв’язок між пізнавальною та практичною діяльністю людини. Дуже влучно з цього приводу сказав Л.Н.Толстой: “Знання – зброя, а не ціль”.

З цього всього слід зробити висновок – необхідна зміна направленості контролю рівня підготовки учнів – від перевірки точності відтворення готових знань до контролю вмінь застосовувати знання для вирішення практичних задач!

Зміст освіти – обумовлена потребами суспільства сукупність знань, навиків і вмінь, а також професійних, світоглядних і громадянських якостей особистості. Вимоги до змісту освіти відображаються в освітньо-кваліфікаційних характеристиках (ОКХ) стандартів вищої освіти (СВО).

Зміст навчання - дидактично обґрунтована і структурно впорядкована наукова інформація, засвоєння якої забезпечує отримання студентом відповідного освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівнів. Зміст навчання включає як наукову інформацію, яку студент повинен засвоїти, так і практичні навики та вміння. Зміст навчання передбачає також встановлення рівня та глибини викладу та засвоєння кожної дисципліни. Зміст навчання визначає зміст навчальної діяльності викладача і пізнавальної діяльності студента. Визначення змісту навчання є однією з найважливіших і достатньо складних задач дидактики.

Вимоги до змісту навчання з кожної дисципліни та різним освітньо-кваліфікаційним рівням відображаються у освітньо-професійних програмах (ОПП) СВО. Зміст навчання як система навчальної інформації, відображається в навчально-методичній документації (навчальний план, програма навчальних дисциплін, підручники та ін.).

Педагогічний (навчальний) процес ( від латинського processus – рух вперед ) – це процес взаємообумовленої та взаємопов’язаної діяльності викладача і студента, направлений на ефективне та результативне досягнення цілей освіти.

Таким чином, головними особливостями педагогічного процесу є співробітництво викладача і студентів, направлене на досягнення єдиної мети і нерозривність процесів навчання та виховання

Педагогічний процес є учбово-виховним процесом. Педагогічний процес, і, як наслідок, процес навчання, як його складова частина, будуються на базі певної технології навчання, яка є результатом методичної діяльності викладача.

Форми навчання (від лат. forma — зовнішній вигляд, оболонка) — характеристика навчального процесу, що відображає рівень взаємодії студентів і викладача. Розрізняють денну (очну) форму навчання та форми навчання без відриву від виробництва: вечірню, заочну, дистанційну та їх комбінації, екстернат.

Організаційні форми навчального процесу – навчальні заходи, що відрізняються видами навчальної діяльності учнів і способами керівництва ними збоку викладача. Це спосіб існування навчального процесу, оболонка для його внутрішньої сутності, логіки та змісту.

Форма, перш за все, пов’язана з кількістю учнів, часом і місцем навчання, порядком його здійснення, особливостями взаємодії викладача з студентами і т.п. Різноманітними формами організації навчального процесу є: навчальні заняття, самостійна робота студентів, виконання індивідуальних завдань, практична підготовка, контрольні заходи.

Види навчальних занять – навчальні заходи, що відрізняються складом учнів, місцем проведення, змістом і послідовністю видів діяльності студентів, способом керівництва ними збоку викладача..

Видами навчальних занять є: лекції, практичні заняття, лабораторні заняття, семінарські заняття, індивідуальні заняття, консультації.

Методи навчання (від лат. metodos — шлях, спосіб) — шлях досягнення (реалізації) мети і задач навчання. Це дидактично обґрунтована система прийомів, способів, через які викладач навчає, а студент засвоює передбачені змістом навчання знання, навички та вміння.

Методи навчання: лекційний, метод бесіди, колоквіум, домашнє завдання, усне опитування, дискусія, контроль, дидактичні ігри і т.д.

Серед найважливіших дидактичних проблем − забезпечення відповідності змісту навчання та організаційних форм і методів навчання.

Методика – сукупність методичних рекомендацій і методів проведення навчальної діяльності. Методика охоплює систему навчання по всім предметам і на всіх рівнях навчальної діяльності. За шириною обсягу виділяють спільну та окрему методику. Предметом спільної методики є процес, методи навчання, що притаманні всім дисциплінам. Часні (конкретні) методики називаються методиками викладання. Предметом часної методики є навчання за конкретною дисципліною. Часна методика будується з урахуванням змісту науки, що складає навчальну дисципліну (математика, фізика, сопромат та ін.). Цілями часної методики є обґрунтування та оптимізація змісту дисципліни згідно до встановлених вимог до підготовки конкретного спеціаліста, значення та місця дисципліни у їх підготовці; створення та обґрунтування оптимальної для даної дисципліни системи навчання. Часна методика дозволяє::

• забезпечити єдність поглядів викладачів на зміст дисципліни та методи навчання студентів;;

• встановити єдині вимоги до викладення дисципліни, керівництво навчанням і критеріям оцінки рівня підготовки студентів;

• проводити систематичне вивчення, узагальнення та впровадження у навчання передового педагогічного досвіду;

• забезпечити послідовність у викладанні дисципліни, скорочення строків становлення молодих викладачів.

Головними задачами часної методики є:

- розуміння історії розвитку та визначення предмету навчальної дисципліни, її наукових та методологічних основ;

- визначення пізнавального і виховного значення та місця у підготовці спеціаліста конкретної спеціальності та освітньо-кваліфікаційного рівня, встановлення взаємозв’язку даної дисципліни з іншими;

- розробка змісту дисципліни, наукового обґрунтування її навчальної програми;

- розробка методики вивчення дисципліни у цілому, її розділів, тем і окремих навчальних занять, методики їх проведення;

- розробка робочої навчальної програми дисципліни;

- розробка методичного забезпечення СРС, виконання різноманітних індивідуальних семестрових завдань, проведення різноманітних видів контролю рівня підготовки студентів за дисципліною і критеріїв їх оцінки.

Результатом розробки окремої методики є комплекс методичного забезпечення навчальної дисципліни.

Засоби навчання — предметна підтримка навчального процесу, це сукупність об’єктів, що мають дидактичні функції.

Засоби навчання поділяються на капітальні, що забезпечують нормальні умови діяльності навчального закладу та дидактичні засоби.

До капітальних засобів належить інфраструктура вузу – навчальні будівлі, аудиторії, лабораторії, майстерні, бібліотеки, основне обладнання у вигляді лабораторних стендів, обладнання майстерень, СВТ, світлотехнічні засоби представлення інформації, студентський гуртожиток, спорткомплекси, їдальні та буфети та ін.

До дидактичних засобів навчання належать: підручники та навчальні посібники, об’єкти вивчення та їх макети, навчальні програми для ЕОМ (АОС,АУК), методичні розробки і т.п.

Рівень розвитку та ступінь забезпеченості навчального процесу дидактичними засобами є одним з вагомих показників навчальної діяльності вузу.

Технологія навчання розуміється як дидактично обґрунтована система засобів, методів і форм організації навчального процесу, що ефективно забезпечують досягнення цілей навчання.

Питання і завдання:

1. Обґрунтуйте основні задачі педагогіки вищої школи.

2. Розкрийте зміст таких понять: знання, навики та вміння. Обґрунтуйте їх діалектичний зв’язок та особливості формування навиків та вмінь.

3. Дайте визначення таких понять: навчальний процес, зміст освіти і зміст навчання. Обґрунтуйте використання цих понять у стандартах вищої освіти.

4. Дайте визначення таких понять: форми і методи навчання, методика, форми організації навчального процесу, засоби навчання, дидактичні засоби. В яких навчально-методичних документах використовуються ці поняття?

5. Повторіть сутність психологічних процесів і визначення термінів: мотив, установка, увага, відчуття, сприйняття, уява, розуміння, запам’ятовування та засвоєння.

17