Адекватність

Цю природу найповніше відчули перекладачі. Саме в їхньому середовищі вперше ввійшов в обіг термін «аде­кватність», «адекватний переклад». Введений на зміну поняття «точний переклад», він часто тлумачиться саме як «правильний». Таке трактування стало можливим при осмисленні організуючої та регулюючої сили слова у процесах мовлення і розуміння.

А що слово часто справді-таки регулює правильне розуміння думки, можна переконатися на тих прикладах з практики перекладу, де доводиться задля передачі, як зараз кажуть, «духу оригіналу», відступити від букви оригіналу. Йдеться про ті доволі часті випадки, коли перекладач буває змушений відкинути позірно не­заперечний буквальний переклад, щоб зберегти стилі­стичну, настроєву і логічну гармонію розповіді в тексті перекладу. Свого часу О. Вишня переклав «Ревізора» М. Гоголя. Читаємо.

В перекладі:

Городничий. Ще й пузо впе­ред висуває: він купець, його не займай. Ми, каже, й дворянам не поступимось!» Так, дворя­нин... ах ти ж пика!., а як розіпре тобі пузо та понабиваєш собі кишені, то й губу закопи­лив! Фу ти, яке диво! Від того, що ти шістнадцять самоварів видудлиш за день, од того й губу копилиш? Та плювати мені на твою голову й на твою пиху!

(V дія, 2 ява)¹

В оригіналі:

Городничий. И брюхо сует вперед: он купец, его не тронь. «Мы, говорит, и дворянам не уступим». Да, дворянин... ах ты, рожа!.. а как разопрет тебе брюхо да набьешь себе карман, так и заважничал! Фу ты, какая невидаль! Оттого, что ты шестнадцать самоваров выдуешь в день, так оттого и важничаешь? Да я плевать хотел на твою голову и на твою важность!

(V действие, явление 2).

Справді, чому О. Вишня слова «заважничал, важничаешь, важность» перекладає по-різному — «губу закопилив, губу копилиш, пиха («плювати мені... на твою пиху»)? Хіба не можна всі ці слова передати «точно» — «заважничав, важничаеш, важність?». Адже ж і «Укра­їнсько-російський словник» у шести томах (вид. АН УРСР, 1953—1963), і «Словарь української мови» за редакцією Б. Грінченка і «Русско-украинский словарь» Д. Ганича й І. Олійника та інші словники фіксують слово «важність, важний». І хай слова «заважничал, важничать» справді-таки краще передати чи словом «завеличався» або «запишався» («величаєшся» або «пи­шаєшся») чи словосполученням «губу закопилив» («гу­бу копилиш»). Але чому ж «важность» О. Вишня пере­дає словом «пиха»? Адже ж слово «важность» названі словники перекладають як «важність» і тільки як мож­ливий варіант додають слова «пихатість, пиха».

Не важко відчути, що О. Вишня тут мав рацію. Пе­реклади він вираз «плевать мне... на твою важность» фразою «плювати мені... на твою важність», як відра­зу б у перекладі зникли і розмовна невимушеність і на­стрій бундючної гнівності городничого. Слово «важ­ність», при позірній точності, у перекладі неповно, а зна­чить і неправильно організовує та спрямовує розуміння думки і настрою автора. Це слово не може служити основою адекватного розуміння тексту. Його треба від­кинути і знайти інше, яке б дозволило читачеві повністю відчути і думку, і настрій, і атмосферу подачі матеріалу. Цим словом, О. Вишня певний, є слово «пиха» і він ста­вить його у текст перекладу.

Коли йдеться про адекватність, то завжди слід мати на увазі повноту розуміння та направленість розуміння (правильність ходу засвоєння матеріалу). У щойно наве­деному прикладі з О. Вишні дослівний переклад вів до кількісних і якісних втрат — втрачалися відчуття наст­рою і відчуття розмовної (просторічної) невимушеності. Дослівний переклад не доносив всіх складових частин думки автора і тому був відкинутий перекладачем.

В практиці мовлення часті випадки зміщень у сприй­манні, зокрема у направленості сприймання. Ці зміщен­ня стають причиною неадекватного розуміння тексту. Особливо часті вони при буквальному перекладі. Тому перекладачі у цих випадках змушені бувають відступити від букви оригіналу. Ось приклад з перекладу «Одру­ження» М. Гоголя.

Оригінал:

Арина Пантелеймоновна. Врешь, врешь, дворянин... губернахтор більше сенахтора! Разносилась с дворянином, а дворянин при случае так же гнет шапку.

(1 действие, явление 13).

Переклад О. Вишні:

Орина Пантелеймонівна. Брешеш, брешеш, дворя­нин... Губернатор більший за сенахтора! Розносилась з дво­рянином! А дворянин, як тре­ба, теж скидає шапку.

(дія І, ява 13)¹.

Вираз «гнет шапку» О. Вишня перекладає словоспо­лученням «скидає шапку». Перекладач-букваліст міг би заперечити: «А чому б не зберегти гоголівський вираз «гне шапку»? Хіба він суперечить нормам української мови?» Так! Він збитий за нормами нашої мови, але за значенням цей вираз не тотожний, не адекватний російському фразеологізму «гнуть шапку». Він непра­вильно спрямовує розуміння думки, спо­творює авторську думку. Якщо поставити його у текст перекладу, то він буде сприйматися десь приблизно так, як може сприйматися вираз «мне, згинає, перегинає шапку» тощо. А таке розуміння тексту не тотожне ав­торському, лежить, так би мовити, осторонь авторської трактовки виразу. Тому перекладач відходить від бук­вальної точності, щоб зберегти смислову, настроєву і стилістичну.

Такі позірні текстуальні відступи спонукали у свій час О. Потебню говорити про неперекладність. Говоря­чи про мовлення, він хотів пояснити його тільки кате­горіями мовної системи.

І справді-таки, з точки зору норми, з точки зору структурного рівня мови російська ідіома «гнет шап­ку» і українська фразова єдність «скидає шапку» — не тотожні. Але якщо ці два вирази розглядати в плані індивідуального мовлення, то вони можуть бути тотож­ними і за значенням і за стилістичною функцією. Саме з цього і виходив перекладач. Практика давно уже утвердила такий підхід до текстів у перекладацькій ді­яльності. Його ніхто не зважується заперечувати.

Проте може сказане є доречним тільки для перекла­ду? Може, для мовлення рідною мовою моменти непов­ного або неправильного розуміння нехарактерні?

Численні редакторські виправлення у рукописах свід­чать, що і для літературного і для буденного мовлення притаманні ці вади. І хоч ми кажемо, що «процеси мов­лення і розуміння тісно пов'язані один з одним», що «в час мовлення у людини працює і механізм розуміння, а в час сприймання виразу — якоюсь мірою механізм мовлення»¹, що вони контролюють один одного, проте і неповне розуміння слова чи виразу і неправильне їх сприймання мають місце. Неадекватне розу­міння виразу чи слова автором і читачем змушує видавничого чи газетного пра­цівника вносити в текст корективи. А авто­ра, в час перечитування, спонукає не лише уточнювати думку, а, зважаючи на природу сприймання та розумін­ня тексту, редагувати ту чи іншу ланку розповіді. Ось, наприклад, у різних виданнях роману М. Островського «Як гартувалася сталь», читаємо початок.

Текст першого окремого видання (М., 1932):

— Кто из вас приходил ко мне домой перед праздником отвечать урок— встаньте!

Произнесено это было резко и угрожающе обрюзглым человеком в рясе, с железным крестом на шее. (с. 5).

Текст другого окремого видання (М., 1934):

— Кто из вас перед праздни­ком приходил ко мне домой отвечать урок— встаньте!

Обрюзглый человек в рясе, с тяжелым крестом на шее, угрожающе посмотрел на учеников. (с. 5)¹.

Чому у другому виданні авторський текст видозміне­ний? Певно тому, що у першому виданні виділену части­ну можна розуміти неадекватно. У авторській ремарці можна прочитати, що піп свою репліку «произнес, резко и угрожающе», а можна оце «резко и угрожающе» піднести і до слова «обрюзг» десь так: «Произнесено это было человеком резко и угрожающе обрюзглым». Мож­лива неадекватність читацького і авторського розуміння тексту і змусила автора уточнити, відредагувати ре­марку.

Подібні корективи зустрічаємо і в інших авторів. Так, П. Й. Колесник, розповідаючи про роботу М. Коцюбин­ського над словом, наводить приклади виправлень, то обумовлені неадекватністю розуміння. Ось два випадки з оповідання «Подарунок на іменини».

В рукописі:

1. Вона подала йому його [кар­туза—Я. К.], обережно зняв­ши з стіни, де висів образ.

2. Але Дорик не вірив у нещи­рий гнів батька, який ще трясся од скритого сміху.

Друга редакція:

1. Бона подала йому його, знявши обережно з стіни, де ви­сів образ.

2. Але Доря не вірив у нещи­рий гнів батька¹.

У першому випадку (маємо на оці рукописний варі­ант) читач сприймав не авторську думку, а думку зовсім іншу, яка лежала обік авторської: «подала обережно картуз». Письменник же мав на увазі зовсім інше: «по­дала, обережно знявши». Відмінне розуміння того ж тек­сту автором і читачем змусило М. Коцюбинського сти­лістично відшліфувати речення. У другому — підрядне речення «який трясся од сміху» не вносить нічого нового у повідомлення, а тільки неправильно спрямовує увагу сприймання, вносить непотрібне смислове уточнення. Це уточнення стає на заваді безперешкодному сприйманню. І автор виправляє.

Тут читацьке розуміння тексту і за обсягом і за спря­муванням неадекватне авторському. Тому такі розбіж­ності у розумінні обов'язково стають предметом уваги редактора, так само як неадекватність трактування ав­торської думки в перекладі стає в центрі роздумів пере­кладача і спонукає його до текстуальних, так званих компенсаційних, замін. Можна думати, що явище адек­ватності сприймання виразу притаманне мовній практиці не лише тоді, коли йдеться про переклад, а й тоді, коли йдеться взагалі про комунікацію, про процеси мовлення та розуміння. Це одна із закономірностей, що нею харак­теризується спілкування, це закономірність лінгвістики індивідуального рівня. А оскільки саме індивідуальне мовлення та індивідуальне сприймання є предметом тур­бот редактора, він не може не зважати на ці закономір­ності. Його мають цікавити таємниці названої законо­мірності, її механізм.