Лекція 7. Посткласичний (сучасний) період розвитку західної філософії. Релігійно-філософські традиції Індії та Китаю

План

1. Посткласичний (сучасний) період розвитку європейської філософії: загальна характеристика

2. Релігійно-філософська традиція Китаю

3. Релігійно-філософська традиція Індії

4. Песимістична філософія волі А.Шопенгауера як наслідування індійської релігійно-філософської традиції

5. Порівняння духовних традицій Сходу й Заходу

1. Посткласичний (сучасний) період розвитку європейської філософії: загальна характеристика

Сучасний період (≈ з ХІХ cт.) розвитку філософії позначають поняттями некласичний, посткласичний, постмодерн. Для нього характерна тенденція до послаблення віри в науку і раціональність, посилення ірраціоналістичних тенденцій, формування концепції людини як істоти, що керується у своїй поведінці не тільки і не стільки розумом, свідомістю, скільки почуттями, ірраціональною волею, підсвідомими бажаннями тощо.

Це не означає, що філософія взагалі відмовляється від ідеї раціональності. Ірраціоналістична тенденція сучасної філософії відносна, вона проявляється лише у порівнянні з попереднім періодом ХVII – початку ХІХ ст., коли значна більшість видатних мислителів вірили в те, що людство завдяки розуму й розвитку науки невпинно рухається до кращого, більш багатого, щасливого й освіченого стану, що людина за своєю природою розумна і добра: слід лише звільнити її від невігластва, забобонів і передсудів, і вона владнає своє життя згідно з ідеалами розуму, добра і краси. Ці рожеві очікування були зруйновані у ХІХ – ХХ століттях.

З усе більшою очевидністю виявляється, що науково-технічний і економічний прогрес несуть з собою не лише позитивні (такі, як зростання добробуту населення), але й негативні наслідки:

• Стрімке зростання населення і характер економічного розвитку сучасної цивілізації мають наслідком скопичення людей у містах і їх знеосіблення, перетворення на “сіру масу”. (За даними дослідження німецького економіста В. Зомбарта, за період від 1800 року до 1914-го – трохи більше, ніж за одне сторіччя – європейське населення зросло від 180-ти до 460 мільйонів – у 2,5 рази!)

• Зростання спеціалізації, з одного боку, веде до зростання продуктивності праці й матеріального добробуту, але, з іншого боку, має негативний вплив на емоційну насиченість людського життя і особистісний розвиток. Людина не наближається, а все більше віддаляється від гуманістичного ідеалу гармонійно, всебічно розвиненої особистості.

• Навіть “науковці”, за влучною характеристикою Хосе Ортеги-і-Гассета, найчастіше являють собою взірець людини-маси: “...спеціалізація починає витіснювати культуру в кожному науковцеві. Коли під 1890-й рік третє покоління перебирає в Європі інтелектуальну владу, ми зустрічаємо тип науковця, якого ще не бачила історія. Він з усього того, що повинна знати освічена людина, знає лише одну науку, і навіть у цій науці знає лише ту маленьку ділянку, яку активно досліджує. Він навіть проголошує як чесноту своє незнання всього, що лишається поза його вузькою науковою ділянкою, і всіх, хто цікавиться суцільністю знання, називає дилетантами. ... Спеціаліст прекрасно «знає» свій маленький закуток всесвіту, але він не має найменшого поняття про все інше. ... раніше можна було поділяти людей просто на освічених і неосвічених, на більш-менш освічених і більш-менш неосвічених. Але спеціаліста не можна підвести під жодну з цих категорій. Він не є освічений, бо він буквально не знає нічого, що лежить поза його спеціальністю, проте він не є неосвічений, бо ж він «науковець» і знає дуже добре свою частку всесвіту. Доводиться сказати, що він – учений неук, а це дуже серйозна річ, бо це означає, що цей добродій буде поводитися в усіх питаннях, на яких він не розуміється, не як неук, а з усією зухвалістю людини, що в своєму спеціальному напрямку є знавцем.”¹⁰⁷

• Зростає “відчуження праці”: робітник, який виконує нудні, одноманітні спеціалізовані операції не отримує задоволення від праці і не відчуває її сенсу, він працює лише задля отримання зарплати – на відміну від, скажімо, середньовічного ремісника, який виробляв повністю різні речі, як правило для знайомих людей, і тому часто вкладав у свою працю душу і отримував від неї задоволення.

• Скопичення мас людей у місті і зростаюча спеціалізація мають наслідком те, що відносини між людьми стають усе більше абстрактними, знеосібленими; ми все більше спілкуємося з людьми не як з особистостями, а лише як з надавачами певних послуг, виконавцями певних функцій. Люди стають один для одного взаємозамінними людськими одиницями. Коло емоційно насиченого спілкування звужується, в кращому разі, до родини і невеличкої кількості друзів.

• Гроші, матеріальний добробут стають найвищою метою для дуже багатьох людей, але насправді не приносять щастя; навпаки, така споживацька орієнтація позбавляє людину головних – внутрішніх – умов для щастя: здатності до глибоких емоційних зв’язків зі світом та іншими людьми, орієнтації на самовдосконалення, збагачення власного духовного світу, творчість.

• Зростає розрив між людиною і природою. Життя у штучному міському середовищі позбавляє людей задоволення від повсякденного спілкування з природою. “Оскільки сучасна людина залежна від техніки, вона втрачає безпосереднє ставлення до життя і природи. Це стосується передусім мешканців міста. Городянин не живе в безпосередньому оточенні живої природи, що росте і розвивається, він майже повністю оточений технічно виробленими речами. Він не ходить по родючій землі, лише по асфальту й цементному тротуару. Замість зелені рослин і дерев він бачить сірі кам’яниці будинків. Навколо нього всюди каміння і сталь, бездушні матеріали технічного світу. Він вже не чує як дзюркоче потічок, а бере воду з водогону. Він вдихає не запашне повітря лісів і лук, а вихлопні гази автомашин. Він не чує звуків природи – тільки галас технічних пристроїв. Таким чином, мешканець міста губить зв’язок з природою, краєвидом і небом, подихом вітру і хвилюванням полів. Природа вже не промовляє до сучасної людини, як промовляла до людини, що не втратила зв’язку з нею. А таке переживання завжди давало натхнення мистецтву і релігії. Первісний зв’язок людини з природою, її пов’язаність з усім живим, з рослиною і твариною замінені світом технічних об’єктів і засобів. Вислів “земля – наша мати” втратив свій таємничий і життєдайний сенс. …ми позбавляємо світ його краси, чарів, його душі і його богів. Ми “розчаклували” наш світ. Наші поганські предки бачили у природі вияв надприродного і ставились до неї з почуттям побожності, пошани, подиву і вдячності. Нам, сучасним людям, важко зрозуміти, що це значить.”¹⁰⁸

• Економічний розвиток і зростання добробуту супроводжується руйнацією природного середовища, так що сучасне людство стоїть на межі екологічної катастрофи.

• Науково-технічний прогрес не привів до очікуваного миру між народами. Навпаки, внаслідок розвитку озброєння, що ґрунтується на найсучасніших наукових досягненнях, ХХ століття стало століттям найжахливіших воєн і масових вбивств. Сучасна ядерна, хімічна, бактеріологічна зброя, що створюється високорозвиненою наукою, загрожує знищенням людства.

• Серед науковців домінує дегуманізоване розуміння людини як складної органічної машини, комп’ютера, об’єкта технічного управління, маніпуляції; заперечення духовного виміру людського буття, намагання звести його до звичайних біологічних функцій.

• Причетні до науки інтелектуали, засліплені тією владою, яку дає наука і техніка над природою, прагнуть поширити цю владу на людей: побудувати нове суспільство, організоване як одна велика фабрика або добре злагоджена машина, в якій кожна людина, як “гвинтик” чи “коліщатко” буде чітко виконувати свої функції. На практиці це прагнення втілилося в тоталітарній комуністичній державі – СРСР, яка ідеологічно ґрунтувалася на марксистській філософії і теорії “наукового соціалізму”. Тоталітарні політичні проекти характерні також для багатьох представників іншого найбільш впливового філософського напрямку ХІХ-ХХ століть, орієнтованого на науку, – позитивізму: починаючи з тоталітарних політичних проектів його засновників – Сен-Сімона та Огюста Конта.

Варто згадати тут пророцтво видатного німецького поета й мислителя кінця ХVIII ст. Гете: “Людство стане ще більш кмітливим і вченим, але не кращим і щасливішим.”

Виникає все більше сумнівів у тому, чи є справді раціональним (тобто розумним) той інструментально-технічний “раціоналізм”, який домінує у сучасній західній цивілізації? В традиційному, гуманістичному смислі розумність означала насамперед здатність людини до життя в гармонії з самим собою, світом та іншими людьми. Схоже, що в цьому смислі сучасна людина не стала більш розумною, аніж її предки. Сучасний “раціоналізм” є абсолютизацією однієї, інструментально-технічної функції розуму за рахунок занедбання його етичного аспекту. Такий інструментально-технічний “раціоналізм” надзвичайно збільшив владу людини над природою, але при цьому людина втратила контроль за своїм власним життям. Вона не стала щасливою і постала перед загрозою самознищення.

Зворотнім боком інструментально-технічного “раціоналізму” став ірраціоналізм, що поширився у ХІХ-ХХ ст. у суспільному житті й філософії. (Його попередників можна зустріти і у ХVIII ст., – наприклад, в філософії Руссо.) Ірраціоналізм являв собою бунт проти сучасної цивілізації і раціональності, був виявом прагнення до більш “природного” стану. Його пропагандисти відкидали раціональні аспекти людської мотивації і, натомість, звеличували нераціональні: волю, емоції, інтуїцію, натхнення тощо. Разом з тим, ірраціоналізм ХІХ-ХХ століть поділяв характерні вади інструментально-технічного “раціоналізму”: відкидання етичного бачення людського буття, культ сили, влади, панування. В філософії найбільш яскравим виразником цієї тенденції був Ніцше. В політичному житті ірраціоналізм найбільш повно втілився в тоталітарних фашистських режимах. Хоча ці режими і були результатом бунту проти сучасної цивілізації, у своїй практиці вони не лише не усунули її недоліків, а довели їх до крайньої межі.

Можемо зауважити, що інструментально-технічний “раціоналізм” насправді зовсім не є раціональним (розумним) у гуманістичному смислі, що він насправді є ірраціональним культом науки і техніки – сцієнтизмом. Тому найбільш радикальні політичні прояви інструментально-технічного “раціоналізму” та ірраціоналізму виявилися дуже подібними: комуністичний і фашистський тоталітарні режими були ворогами-близнюками.

Відповідно до цих процесів, змінюється бачення людини: філософи ХІХ-ХХ століть все менш схильні розглядати розумність як визначальну рису людини. З точки зору багатьох із них, людина зовсім не відповідає тій родовій назві, яку вона собі привласнила – homo sapiens, “людина розумна”. Раціональність є в людині лише чимось зовнішнім, поверховим; за нею приховується більш глибинне ірраціональне. Цю ідею виразно сформулював напочатку ХІХ ст. Артур Шопенгауер, який доводив, що першоосновою буття і людини є ірраціональна воля. Її підхопив і опоетизував Ніцше. В цьому ж контексті перебуває теорія Зігмунда Фрейда, про те, що в основі людської мотивації лежить підсвідома ірраціональна мотивація (яку Фрейд ототожнював насамперед з сексуальністю), яка витісняється у підсвідому і трансформується, перетворюється (сублімується) під тиском вимог культури. Інший філософ ХХ століття, Е.Морен визначав людину терміном sapiens-demens – розумний безумець.

З огляду на сказане вище, які наші перспективи?

Очевидно, що ірраціоналістичний бунт проти розуму і науки не може вирішити проблем сучасної цивілізації. Ми вже не зможемо, навіть якби хотіли, повернутися до стану десь до ХІХ століття. Так само не вирішує проблем і протилежний підхід – намагання підпорядкувати суспільне життя і економічну діяльність тотальному централізованому “науковому” управлінню. Досвід ХХ століття яскраво засвідчив на практиці, що обидва ці нібито протилежні підходи – представлені фашистським і комуністичним тоталітарними режимами – виявилися не лише неспроможним усунути вади сучасної цивілізації, а навпаки – довели ці вади до крайньої межі.

Життя сучасного населення землі, кількість якого, порівняно з ХVIII ст., в багато разів зросла може підтримуватися тільки завдяки сучасній ринковій економіці, розвиненій техніці й технології, поділу праці й спеціалізації. Відмова від раціональності може обернутися лише катастрофою. Але й панування у сучасному суспільстві інструментально-технічної “раціональності”, хоч і більш повільними темпами, веде до того ж результату.

Тому чимало філософів ХХ століття наголошують на потребі відродження раціональності (розумності) у більш широкому, гуманістичному, етичному смислі. Не відмовляючись від наукових і технічних досягнень інструментально-технічної раціональності, їх необхідно поставити під контроль етично орієнтованого розуму.

Цьому сприяють нові філософські теорії розвитку наукового знання. Зокрема, варто звернути увагу на концепцію Карла Поппера. Поппер піддав гострій критиці панівну у ХІХ – ХХ століттях позитивістську концепцію наукової раціональності з її претензіями на досягнення точного, безсумнівного і, в перспективі, всеохопного знання про природу, людину і суспільство. Натомість, він сформулював власну концепцію, критичний раціоналізм, яка наголошує на тому, що:

• пізнання є творчим процесом формулювання здогадок і їх раціональної критики, проб і помилок, припущень і спростувань;

• важливою умовою раціональності є свобода: вільна конкуренція ідей і аргументів;

• усі, навіть найкращі, наукові теорії не є точним, безсумнівним, остаточним знанням, а є лише гіпотезами, припущеннями, які в світлі відомих нам аргументів і фактів виглядають кращими за відомі нам альтернативні теорії;

• ми ніколи не застраховані від помилок; будь-яка з наших теорій, у світлі нових фактів і аргументів, може виявитися хибною; потрібно завжди припускати, що, можливо, ми помиляємося і бути відкритим до нових аргументів і фактів, готовими під їх впливом переглянути наші теорії;

• необхідно повернутися до Сократової скромності, вираженою у знаменитому висловлюванні: “Я знаю, що нічого не знаю”.

Ми не повинні претендувати на володіння істиною. Ми – шукачі, а не володарі істини: “Чим більше й глибше ми поринаємо у вивчення світу, тим більш усвідомленим і точним стає наше знання про те, чого ми не знаємо. Наше знання може бути лише скінченним, в той час як наше невігластво необхідно мусить бути нескінченним. Нам усім корисно пам’ятати, що хоча ми сильно відрізняємося в тому малому, що ми знаємо, в нашому нескінченному невігластві ми усі рівні.”¹⁰⁹

Необхідно відмовитися від панівної серед науковців і філософів-позитивістів ідеології “сцієнтизму” – віри в те, що методи і пояснювальні принципи, які виявляються продуктивними у царині природничих наук, дають відповідь на будь-яке значуще питання, що людина і суспільство повинні досліджуватися тими ж методами. Видатний економіст і філософ ХХ століття Фрідріх фон Гаєк характеризував сцієнтизм як “позицію, звичайно ж, ненаукову, яка передбачає механічне й некритичне перенесення деякого способу мислення, що склався в одній царині, на зовсім інші. На відміну від наукового, сцієнтистський погляд не є неупередженим, – навпаки, це дуже упереджений підхід, який ще до розгляду свого предмета претендує на точне знання того, у який спосіб його досліджувати.” Сцієнтизм – це лише “рабська імітація методу і мови науки”, – на відміну від науки як діяльності, для якої головним є дух неупередженого дослідження.¹¹⁰ (Карл Поппер вважав необхідним уточнити: правильніше було б говорити про “імітацію того, що дехто помилково вважає методом і мовою науки”.¹¹¹)

Зрештою, усе це виводить нас на головну проблему: розуміння людиною самої себе. У ХІХ-ХХ століттях, внаслідок надмірного захоплення досягненнями природничих наук і тією владою, які вони давали над природою, панівним стало розуміння людини крізь призму концепцій природничих наук: як органічної машини, комп’ютера чи високорозвиненої мавпи. Людина втратила розуміння самої себе як істоти, наділеної внутрішнім, духовним виміром: як істоти що мислить, емоційно переживає власне буття-у-світі, шукає відповіді на моральні питання і питання про сенс власного життя.

Очевидно, вади сучасної цивілізації можливо подолати лише якщо людина навчиться розуміти сама себе... “Пізнай себе!” – гасло, яким керувалися у своїй філософській діяльності “батьки” європейської та української філософських традицій, Сократ і Григорій Сковорода, є для сучасної людини і сучасної філософії актуальним, як ніколи.