4. Осмислення ідеї Бога (Абсолюта) в класичній філософії Нового часу

В період Нового часу філософія і суспільне життя звільнилися від панівного впливу релігії. Центральними для філософії цього періоду є проблеми наукового пізнання. Разом з тим, більшість представників класичної філософії Нового часу визнавали існування Бога і формулювали власне розуміння цієї ідеї. У деяких з цих філософів релігійна ідея Бога трансформувалася в оригінальну, далеку від християнської ортодоксії (правовірності), концепцію універсального духовного начала – Абсолюта, Духа, Розуму.

Знаменитий французький філософ і математик Рене Декарт (1596-1650) приймав онтологічний доказ існування Бога Ансельма Кентерберійського і вважав існування Бога гарантією істинності загальноприйнятих уявлень про існування зовнішнього (матеріального) світу.

Голландський філософ Бенедікт (Барух) Спіноза (1632-1677) розвивав пантеїстичні уявлення про Бога (згадаймо Дж.Бруно): згідно з його теорією Бог і природа – це одна й та ж сама реальність, що сприймається крізь призму двох різних способів бачення – атрибутів мислення і протяжності.

Німецький філософ і математик Вільгельм Готфрід Лейбніц (1646-1716 рр.) запропонував онтологічне вчення, яке назвав монадологією. Згідно з цією теорією, дійсність складається з нескінченної кількості духовних індивідів – монад (поняття, якому приблизно відповідає знайома нам ідея душі). В цій концепції Бог – це верховна монада, яка у чудесний спосіб створила усі інші монади і забезпечила наперед установлену гармонію між ними. Лейбніц також сформулював теорію, суть якої виражається твердженням: “Наш світ – найкращий з усіх логічно можливих світів.” Згідно з цією теорією, Бог, оскільки він є Всемогутнім і Всеблагим з усіх логічно можливих світів створив найкращий, тобто такий, у якому співвідношення добра і зла є найкращим з усіх можливих.

Англійський філософ Джордж Берклі (1685-1753) доводив, що та реальність, яку ми сприймаємо як матеріальний світ насправді є ідеями Бога.

Більшість філософів, що представляли французьке просвітництво (ХVIII cт.), дотримувалися позиції деїзму – вчення про те, що Бог є творцем світу, але, створивши світ і задавши закони його функціонування, Бог більше не втручається у події, так що все, що відбувається, можна пояснити на основі знання про закони природи. Філософи-просвітники були, як правило, противниками Церкви (відомий заклик Вольтера, що стосується Церкви – “Роздавити гадину!”), хоча разом з тим вважали раціональною віру в Бога (той же Вольтер писав, що лише сліпий може не захоплюватися величною картиною світу, і лише дурень може не визнавати її Творця й не схилятися перед Ним) та її визнавали необхідність для людини (Вольтер: “Якби Бога не існувало, то його потрібно було б вигадати”). Просвітники вважали, що можливо сформувати правильну систему релігійних уявлень (“природну релігію”) на основі раціональних міркувань, а не догматичної віри.

В період Просвітництва розвивається і здобуває популярності матеріалізм – вчення, яке заперечувало існування будь-яких надприродних чи нематеріальних істот і сутностей – Бога, людської душі тощо. Найвідоміші французькі філософи-просвітники, що представляють цей напрям, – Гольбах, Гельвецій та Ламетрі. Характерною є назва головної праці Ламетрі “Людина – машина”.

Оригінальну філософію релігії розробив Іммануїл Кант (1724-1804). Кант спростував усі основні “докази існування Бога”, запропоновані середньовічними філософами, і, натомість, доводив, що ми не можемо знати про існування Бога та вічного життя людської душі, проте віра в ці ідеї як надія на вічне життя і справедливе воздаяння є необхідним результатом морального мислення. Детальніше цю концепцію Канта ми ще будемо розглядати в одній з наступних лекцій.

Детальніше зупинимося на ідеалістичній філософії Георга Вільгельма Фрідріха Геґеля (1770-1831).

Спосіб мислення, філософська мова і стиль праць Гегеля дуже складні для розуміння. Внаслідок цього оцінка його творчої спадщини іншими філософами та істориками філософії варіюється в діапазоні від гіперпозитиву до гіпернегативу: від уславлення Гегеля як найгеніальнішого філософа усіх часів і народів до звинувачень у недоумстві і філософському шахрайстві (Шопенгауер, К’єркегор, Поппер). В будь-якому разі, творчість Гегеля справила дуже великий вплив на подальший процес розвитку філософії; так що майже усі визначні пізніші філософи мусили визначатися у відношенні до його вчення: чи то як послідовники, чи то як критики, чи то як критичні послідовники.

У Гегеля ідея Бога трансформується в Ідею Абсолютного Духа, Розуму, Ідеї.

Як це відбувається, легше зрозуміти, якщо ми спочатку звернемось до ранніх (більш простих) праць Гегеля з філософії релігії. В одній із таких праць (“Життя Ісуса”) Гегель вдається до вельми нехитрого способу філософування: переповідає євангельські історії, перетлумачуючи їх таким чином, що місце Бога займає Розум. В пізніших працях Гегель виражає своє філософське вчення у дуже складних логічних формах, а проте можна побачити в них солідну “вчену” трансформацію цього початкового методу, свого роду раціоналізовану теологію.

Гегель вважав, що першоосновою буття є Абсолютний Дух, Ідея, Розум, який, мислячи сам себе, цим самим творить спочатку логіку як систему категорій, а згодом і природну реальність як власне “інобуття”.

Мислення-саморозгортання Духу в сфері логіки починається з нічого (представленого поняттям Ніщо) і здійснюється шляхом покладання-творення нових категорій за логічною схемою ‘теза-антитеза-синтез’: Ніщо -> становлення -> рівновага виникнення і зникнення -> встановлене буття -> обмеження-> ....................... і т.д.

Загалом, уся логічна структура вчення Гегеля будується за означеною вище схемою ‘теза-антитеза-синтез’. Тому його філософську систему Гегеля називають діалектичною. Раніше ми говорили 1) про діалектику Сократа і Платона як мистецтво пошуку істини в процесі діалогу, а також 2) про діалектику Геракліта як вчення про єдність і боротьбу протилежностей. Філософія Гегеля являє собою діалектику у другому смислі. В ній усе побудоване на взаємодії протилежностей, їх взаємозапереченні і синтезі.

В процесі саморозгортання-самотворення Абсолютний Дух проходить три основні етапи:

• спочатку (теза) Дух саморозгортається у систему логічних категорій (як це описано вище);

• потім (антитеза) він “відчужує” себе, створює своє “друге інше” – природу;

• зрештою (синтез) він повертається до самого себе в історії, через самопізнання у свідомості людини.

Відповідно, філософська система Гегеля поділяється на три основні частини: логіку, філософію природи та філософію духу.

Кожний з цих етапів також поділяється на багато підетапів, які мають подібну структуру.

Так, філософія духу розділяється на три частини, кожна з яких, у свою чергу, розділяється ще на три частини:

• вчення про суб’єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія),

• вчення про об’єктивний дух (право, мораль, моральні звичаї),

• вчення про абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія).

Подібним чином побудована філософія історії, в якій Гегель виділяв три основні етапи: східний, давньо-римський і німецький.

Ще раз нагадаю, що з точки зору філософії Геґеля уся дійсність, зокрема, людська історія – не що інше як саморозгортання Абсолютного Розуму. Звідси – знаменита максима філософії Геґеля:

“Усе дійсне – розумне, усе розумне – дійсне”.

Це привело Гегеля до дуже цинічної філософії історії і політики, згідно з якою виправдовуються усі історичні події, переможець завжди правий, історичні діячі не підлягають моральній оцінці. Гегель доводив також, що держава – це земне втілення Абсолютного Духа, “хода Бога в історії”, “реальний Бог”, “абсолютно досконалий етичний організм”, а мета людського буття зводиться до служіння державі. Тобто, здійснював філософське обґрунтування головного принципу тоталітарної ідеології. (Про політичну філософію і філософію історії Гегеля ми ще будемо говорити докладніше в одній із наступних лекцій.)

Варто зупинитися також на вченні найвидатнішого українського філософа, Григорія Саввича Сковороди (1722-1794), якого інколи називають “українським Сократом”, оскільки він, як і Сократ, був мандрівним філософом, який головною метою вважав самопізнання людини.

Важливою складовою філософії Сковороди є вчення про “дві природи” і “три світи”. “Три світи” – це 1) зовнішній світ, макрокосм, 2) людина, мікрокосм, 3) символічний світ, Біблія. Кожний з цих “світів” має подвійну природу – духовну і матеріальну; при цьому лише духовна природа є справжньою реальністю, в той час як матеріальна – це лише “тінь” або “хвіст” справжньої, духовної природи. Оскільки йдеться про “макрокосм”, то ці дві природи – Бог і матеріальна дійсність; “мікрокосм” – душа і тіло людини; Біблія – символічне і буквальне розуміння.

Сковорода вважав, що Біблія містить у собі розуміння Бога і людини. Проте він, як і Оріген, був переконаним прибічником не буквального, а символічного розуміння Біблії. Лише символічне розуміння біблійних текстів веде до істини, а буквальне їх розуміння – не що інше як диявольська брехня, що є джерелом “незліченних і жахливих забобонів”, нісенітниць, сект, суперечок, міжусобної ворожнечі, релігійного фанатизму.⁴⁷

Іншою важливою частиною вчення Сковороди є вчення про “сродну працю”: щоб бути щасливою людині не потрібні багатства, слава та інші оманливі “блага”, за якими люди звичайно женуться; їй потрібно займатися працею, до якої в неї є схильність, здібності, покликання.

Лекція 5. Проблема існування Бога.

Концепція релігійного відчуження Людвіга Фейєрбаха

План:

1. Ідея Бога як Всеблагої Істоти (уособлення любові) і образ Бога в Біблії

2. Проблема походження Всесвіту і живої природи: творення чи саморозвиток?

3. Моральна критика ідеї Бога як Всемогутнього і Всеблагого Творця: проблема існування зла

4. Блез Паскаль: “мислячий очерет”, доводи серця та аргумент-парі

5. Філософська антропологія і концепція релігійного відчуження Людвіга Фейєрбаха

1. Ідея Бога як Всеблагої Істоти (уособлення любові) і образ Бога в Біблії

В монотеїстичній релігії (теології) Бог розглядається як досконала, всеблага істота, уособлення добра і справедливості. В християнстві особливий наголос робиться на любові як сутнісній характеристиці Бога.

Християни часто називають свою релігію релігією любові, наводячи на підтвердження численні фрагменти з Нового Заповіту. Нагадаємо про деякі з них. Коли у Ісуса запитали “Яка заповідь найбільша у Законі?” (йдеться про єврейський релігійний закон Старого Заповіту), він відповів: “Любіть Бога усім серцем і думкою. – Це перша і найважливіша заповідь. А друга, рівна з нею: любіть ближнього як самого себе. В цих двох заповідях весь Закон і пророки.” (Мв.22.37-40) Ісус заповідав любити не лише друзів, але й ворогів своїх, не відповідати злом за зло, а підставляти праву щоку, коли тебе вдарять у ліву. (Мв.5.39,44; Лк.6.29,35) Ісус вчив своїх учнів звертатися до Бога у молитвах як до люблячого батька, їх Отця Небесного. (Мв.6.9; Лк.11.3) Своїм учням Ісус заповідав любити один одного: “За вашою любов’ю люди пізнаватимуть вас як моїх учнів” (Ів.34-35).

Християни вірять, що Бог так сильно любить людей, що послав свого єдинородного Сина викупити їх гріхи власним стражданням і смертю на Хресті. Ісус любив людей так сильно, що за власною волею й волею Отця пройшов крізь ці страждання і смерть задля їх спасіння.

Апостол Іван говорить: “Мої улюблені – любіть один одного, бо любов від Бога і кожний, хто любить, народжений від Бога і знає Бога! А той, хто не любить, не знає Бога, бо Бог є любов... Якщо ми любимо один одного, Бог пробуває з нами, і його любов вдосконалюється в нас” (І послання св. ап. Івана 4.7-17).

Ця формула – “Бог є любов”, а також вчення про Бога, який з любові до людей прийняв хресні муки і смерть, а потім, здолавши смерть, воскрес, особливо приваблюють в християнстві.⁴⁸

А проте, варто ознайомитися зі змістом віровчення християнської Церкви (тих положень, що визнаються усіма християнськими конфесіями) і прочитати його священну книгу, Біблію (усю, а не окремі вибрані уривки), – і ми побачимо іншу картину.

Насамперед, зауважимо, що християнська формула “Бог є Любов” є метафорою, яку не слід розуміти буквально. Християнське поняття Бога не тотожне поняттю любові, не зводиться до нього. Воно зовсім не рівнозначне твердженню: “Любов є Бог”.⁴⁹ Бог, у якого вірять християни – не любов, а особа, яка, згідно з вченням Церкви, любить людей досконалою любов’ю, але, крім любові, має й інші атрибути – розум, волю тощо.

Згідно з християнським віровченням Бог один. Це – той самий Бог, творець Всесвіту, про якого йдеться у Старому Заповіті (Ягве) і якого Ісус називає Отцем Небесним. Разом з тим, згідно з християнським віровченням, Ісус є не лише єдинородним Сином Божим, але й сам є Богом. Як таке можливо: Бог один і водночас Бога щонайменше два?! Церква відповідає на це питання догматом про Трійцю: Бог один, але в трьох особах – Отця, Сина і Святого Духа. Як слід розуміти цю триєдність? Чіткої відповіді Церква і християнські теологи не дають. Відомий сучасний православний теолог А.Кураєв пише про Трійцю як “найбільш таємничий, складний і специфічний християнський догмат”, проте все ж намагається прояснити цю таємницю:

“...можливо мислити таку множину осіб, яка нічим не подрібнює і не умаляє єдності буття. Якщо кожна з цих осіб однаково володіє усією повнотою Абсолюту, якщо немає нічого, у чому одна з Осіб відрізнялася б від іншої – то філософія монізму не суперечить сповідуванню ... Бога, єдиного в Своїй сутності і Троїчного в Своїх Особах. ...усе вчення про Трійцю звертається до таємниці Особистості: є три Особи Вічного Бога, які ніяк не розрізнювані для "якісно-природного" анализу, але які екзистенційно не тотожні ("Син не є Отець, але Він є то, що Отець є" – св. Григорій Богослов). У них усе єдине й спільне, але самі Вони – різні... Вони нерозрізнювані в нашій думці, але вони реальні у своєму бутті...”⁵⁰

Отже, Бог – це три різні, але цілком однакові, якісно-нерозрізнювані особи. Можливо, в християнстві є якісь інші інтерпретації, в якихось нюансах відмінні від тієї, що дає Кураєв. Але будь-який християнський теолог погодиться, що догмат про Трійцю означає, що три Особи єдиного Бога мають одну й ту ж сутність, і, як невід’ємні аспекти цієї сутності, – єдину, однакову волю і любов до людей. Тому, любов, яку проявив Ісус до людей, прийнявши за них смерть на Хресті “автоматично” приписується і Богу-Отцю.

З іншого Боку, Церква визнає, що Бог-Отець – це той самий Бог-Ягве, про якого оповідає Старий Заповіт – спільне джерело іудаїзму, християнства та мусульманства. Церква зробила Старий Заповіт частиною своєї священної книги, Біблії. Церква розглядає текст Старого Заповіту не як історичну пам’ятку, яка відтворює релігійні уявлення, що передували християнству і підготували ґрунт для нього, але містить оповіді, які можуть не бути істинними, – вона розглядає весь текст Біблії, однаково Старий і Новий Заповіт, як божественну, одкровенну (відкриту людям самим Богом) істину. Старий Заповіт не містить усієї повноти істини (ця повнота досягається лише у Новому Заповіті – джерелі специфічно християнського віровчення), але його оповіді так само істинні як і оповіді Нового Заповіту.

Тож розглянемо, як зображується Бог у Старому Заповіті і як це співвідноситься з ідеєю Бога-Любові або Всеблагої Істоти, уособлення добра і справедливості.

У Старому Заповіті є багато оповідей про Бога і характеристик Бога. Деякі з них дають підстави говорити про любов Бога до людей. Але цього недостатньо. Необхідно, щоб жодна з них не суперечила ідеї про цю любов. Адже Бог, який любить людей, та ще й досконалою любов’ю, не може любити їх лише час від часу, – його любов може бути лише незмінною і проявлятися в усіх його діях. Що ж ми бачимо у Старому Заповіті? Розглянемо лише кілька яскравих прикладів.

Легенда про гріхопадіння. Бог забороняє Адаму і Єві їсти плід з дерева пізнання добра і зла: “бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш!” З’являється змій і спокушає Єву: “не вмрете! …дня того, коли будете з нього ви їсти, ваші очі розкриються, і станете ви, немов Боги, знаючи добро й зло”. Єва, а за нею й Адам, їдять плід, внаслідок чого “і розкрилися очі в них”. Бог дізнається про те, що Адам і Єва порушили його заповідь, і призначає покарання: “за те, що ти ... з’їв з того дерева ... у поті свого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий”; Єві ж у покарання призначено “в муках родити дітей”. Потім він додає: “Ось став чоловік, немов один із Нас, щоб знати добро й зло. А тепер коли б не простяг він своєї руки, і не взяв з дерева життя, і щоб він не з’їв, – і не жив повік віку.” Сказавши це “вислав його Господь Бог із еденського раю” і “поставив Херувима і меча полум’яного... щоб стерегти дорогу до дерева життя”. (Буття 2.16-3.24)

Отже, що ми бачимо з цього оповідання? По-перше, Бог сказав неправду (що аж ніяк не годиться для досконалого Бога-Абсолюта): людина не померла в той день, коли з’їла плід. По-друге, Бог чомусь не хотів, щоб людина стала “немов один із Нас, щоб знати добро й зло”, і жорстоко покарав людину за непослух, – вигнавши її з раю і прирікши на тяжку працю, муки і смерть.⁵¹ Чи личить така жорстокість “люблячому батькові”, Богу-Любові? Могли б ми назвати люблячим батьком людину, яка в покарання за непослух убиває власну дитину?

Легенда про жертвоприношення Авраама. Бог, щоб випробувати віру Авраама, наказує йому зарізати на жертовнику власного сина, Ісаака. Авраам готується до виконання наказу Бога, заносить ножа над своїм сином. В останній Бог посилає ангела, який зупиняє жертвоприношення. За таку велику віру Бог щедро винагороджує Авраама. (Буття, 22.1-18)

Отже, Бог високо цінує готовність за його наказом вчинити що завгодно, хоч би й зарізати свого власного сина.

Легенда про вихід євреїв з землі Єгипетської. Бог вирішив вивести обраний ним єврейський народ з землі єгипетської, на якій євреї проживали у важкому гніті, рабстві. Для цього Він покликав Мойсея і наказав піти до фараона і сказати йому, що Бог наказав відпустити євреїв. І додав при цьому: “А Я зроблю жорстоким серце його, – і він не відпустить народу”. Мойсей звернувся до фараона; фараон не послухався, а ще посилив гніт проти євреїв. Мойсей звернувся до Бога; Бог наказав знову йти до фараона, і додав при цьому: “А я вчиню запеклим фараонове серце, і помножу ознаки мої та чуда мої в єгипетськім краї. І не послухає вас фараон, а Я покладу Свою руку на Єгипет…” Так і сталося: Мойсей знову звернувся до фараона, а той знову відмовив. Тоді Бог наслав першу кару на землю Єгипетську: перетворив всю воду у всіх водоймищах на кров, внаслідок чого єгиптянам стало нічого пити. Знову й знову, за наказом Бога, Мойсей ходив до фараона з вимогою відпустити євреїв; кожного разу фараон відмовляв, бо “вчинив запеклим Господь фараонове серце, – і він не послухався їх, як говорив був Господь до Мойсея”. Кожного разу Господь насилав на землю Єгипетську нову кару: жаби, що переповнили усі будинки, воші на людині і скотині, рої мух, моровиця на худобу, гнояки на тілах людей і скотини, страшний град, що повбивав усіх людей і худобу, які були надворі, сарана, що поїла всю земну траву і весь плод дерева, триденну темряву, і, нарешті, смерть усіх первородних дітей людей і тварин. (Вихід 1.1-11.36)

Таким чином Бог “множив ознаки та чуда свої в єгипетськім краї”, – нещадно “карав” єгиптян за неймовірну провину: за те, що Він сам “вчинив запеклим фараонове серце”.

Легенда про дочку Ієвфая Галадитянина. Перед боєм з синами Аммоновоми, провідник війська Ізраїлю, Ієвфай Галадитянин дав Богу обітницю: якщо Господь дарує йому перемогу, то він, повернувшися додому, принесе в жертву Господу через цілопалення першого, хто вийде йому назустріч. Сталося так, що Ієвфай переміг, а першим, хто вийшов йому назустріч, коли він повернувся додому, була його єдина дочка. Нещасному батькові довелося спалити свою дочку (правда, за її власною згодою і з двомісячною відстрочкою). (Суддів 11.30-39)

Отже, Бог приймав також людські жертвоприношення.

Подібних прикладів зі Старого Заповіту можна навести ще багато.

Треба мати надзвичайно “неординарні” уявлення про любов, щоб проголошувати, що цей Бог є Любов. Скоріше, можна погодитися з Марком Твеном:

“Наша Біблія малює характер бога з вичерпною і безжалісною точністю. Портрет, що вона нам пропонує, – це в основному портрет людини, якщо, звичайно, можна уявити людину, сповнену і переповнену злістю поза всякі людські межі… Усі його діяння, зображені у Старому заповіті, говорять про його злопам’ятство, несправедливість, дріб’язковість, безжалісність, мстивість. Він тільки і робить, що карає – карає за незначні провини з тисячократною суворістю; карає безневинних дітей за провини їхніх батьків; карає ні в чому не винних мешканців країни за провини їхніх правителів... Більш мерзенного і викривального життєпису у друкованому вигляді не існує. Начитавшись його, починаєш вважати Нерона ангелом світла і досконалості.”⁵²

В Новому Заповіті, тобто власне християнській частині Біблії, в особі Ісуса Христа з’являється новий образ Бога – як Бога-Любові. Але при цьому християнська Церква не відкинула старий образ Бога – іудейського Бога Старого Заповіту (Ягве), а зберегла його, оголосивши Ягве небесним Отцем Ісуса Христа. При цьому, згідно з християнським віровченням, і Ягве і Ісус Христос – це один і той же Бог (дві його іпостасі).

Марк Твен коментує це так:

“Ми ділимо бога надвоє, спускаємо одну його половину в глухий закуток землі, де він має принести спасіння крихітному народу євреїв… А другу його половину ми залишаємо на небесному престолу, звідки вона з тривогою й цікавістю поглядає вниз, очікуючи результатів. Ми благоговійно вивчаємо історію земної половини і робимо з цієї історії висновок, що земна половина виправилася, знайшла високі моральні якості і всілякі чесноти... Ми вважаємо, що земна половина правосудна, милосердна, добра, лагідна, сповнена всепрощення і співстраждання до мук людства, які вона прагне пом'якшити і знищити…”⁵³

Але разом з тим, християнська Церква вчить, що Отець і Син, тобто Ягве та Ісус Христос єдиносутнісні, – тобто, однаково досконалі, мають єдину волю тощо.

“Нас запевняють, що дві половини нашого бога розділені тільки на вигляд, а насправді вони залишаються єдиним цілим...”⁵⁴

Тобто, згідно з християнським віровченням, той Бог (Ягве), про якого йдеться в розглянутих нами історіях Старого Заповіту, теж є уособленням любові.

Але й образ Ісуса Христа в Новому Заповіті зовсім не такий однозначнно добрий. Поряд з проповідями любові він час від часу виголошує погрози цілком в дусі свого “єдиносутнісного Отця” Ягве, про “милосердя” і “справедливість” якого ми дізнаємося зі Старого Заповіту. Зокрема Ісус “милостиво” обіцяє усім, хто не визнає його Богом, вічні посмертні муки у пеклі. Знову надамо слово Марку Твену:

“І от земна половина – той, хто оплакує страждання людства і хотів би їх знищити, і цілком здатний їх знищити в будь-який момент, коли це йому заманеться, – задовольняється тим, що від випадку до випадку повертає зір сліпому, замість того щоб повернути його всім сліпим, від випадку до випадку зціляє каліку, замість того щоб зцілити всіх калік, разок пригощає сніданком п'ять тисяч чоловік і залишає усі голодні мільйони голодувати як і раніше; і весь цей час він наставляє безсилу людину рятувати усіх своїх ближніх від зол, які сам бог накликав на них і які він – якби він того схотів – міг би знищити єдиним словом... Він воскресив з мертвих кілька людей. Цілком очевидно, що він вважав це дуже гарним учинком. Але в такому випадку було недобре обмежуватися тільки п'ятьма-шістьма людьми; йому варто було б воскресити всіх інших мерців…

Земна половина закликає нас до милосердя і першою подає нам приклад, винаходячи озеро з вогню і сірки, у якому тим з нас, хто не визнає її богом і не поклониться їй, як богові, призначено горіти до кінця вічності... Подібний приклад милосердя можна назвати блискучим. Куди там жалюгідним земним дикунам або кровожерливим лісовим хижакам!..

Хоча бог Старого завіту – особа жахлива й огидна, він у всякому разі послідовний. Він відвертий і прямолінійний. Він не робить вигляду, начебто має якусь мораль або якісь чесноти, – хіба що на словах. У його поведінці неможливо знайти і сліду чогось подібного. На мій погляд, він незрівнянно ближче до того, щоб бути гідним поваги, ніж його виправлене “я”, яке настільки наївно викривається в Новому заповіті. Ніщо в історії – навіть у всій його історії, узятій в цілому, – і віддалено не може зрівнятися по звірячій жорстокості з винаходом пекла.

Його небесне “я”, старозаповітне “я” здається самою добротою, лагідністю і порядністю в порівнянні з його виправленим земним “я”. На небесах він не претендує ні на єдину чесноту і справді не володіє жодною – якщо не враховувати того, що він приписує собі на словах. А на землі він претендує на володіння кожною чеснотою з усього каталогу чеснот, однак справами він доводив їх лише зрідка, вельми скупо, і закінчив тим, що обдарував нас пеклом, яке разом знищило усі його фіктивні чесноти.”⁵⁵

Отже, з точки зору критиків християнського віровчення, Біблія – як Новий, так і Старий Заповіт, – тобто і власне християнська частина і частина, спільна для монотеїстичних релігій християнства, мусульманства та іудаїзму, – містить багато суперечностей, найбільш важливою з яких є два зовсім різні, діаметрально протилежні образи Бога. (Зауважимо, що ця суперечність міститься уже у Старому Заповіті: крім розглянутого нами образу Ягве, в деяких текстах – проповідях іудейських пророків формується ідея люблячого Бога, який вимагає “милосердя, а не жертвоприношень”.) Як пояснити цю суперечність?

Відповідь проста: Біблія (як Старий, так і Новий Заповіт) складається з багатьох текстів, які писалися в різні часи різними авторами з різними уявленнями про Бога. Можна розглядати її як збірник текстів, які дають уявлення про історичний розвиток релігійних уявлень в іудейському та християнському релігійному середовищах.

Зокрема, це стосується вчення Ісуса Христа. За життя Ісуса ніхто не записував його проповідей. Не існує письмових свідчень сучасників про його життя і вчення, – крім короткої згадки, яка нібито присутня в працях іудейського історика Йосифа Флавія, але яку багато дослідників вважають пізнішою фальсифікацією католицької Церкви.

Вчення Ісуса і оповіді про його життя кілька десятиліть передавалися через усні оповіді, обростаючи легендами, домислами, витворами народної фантазії. Потім почали з’являтися письмові оповіді, авторство яких приписувалися різним авторам – учням або учням учнів Ісуса. І лише в 363 р. християнська Церква відібрала невеличку частину з цих текстів, і визнала їх істинними і богонатхненними, об’єднавши їх, разом з посланнями св.Павла та інших Апостолів, у Новий Заповіт.

Скільки в цих текстах залишилося від справжнього вчення і життя Ісуса Христа ми можемо лише гадати. Наприклад, знаменитий російський письменник Лев Толстой вважав, що вчення християнської Церкви є фальсифікацією і спотворенням справжнього вчення Ісуса, релігії любові, і головну відповідальність за це спотворення покладав на ап.Павла, якого називав не інакше як Антихристом.

Біблія містить людські, “занадто людські” (як сказав би Ніцше) уявлення про Бога, а людські уявлення часто виявляються помилковими. Проте Церква заперечує такий погляд: згідно з віровченням усіх християнських напрямків, Біблія має не людське, а божественне походження, вона є Одкровенням, яке Бог дав людям, усі тексти Біблії “богонатхненні” і, отже, є абсолютно істинними.

Чому вірити, – Церкві чи розуму, здоровому глузду, – кожний, звичайно, вирішує сам.

Питання про існування Бога слід розглянути без прив’язки до конкретного (християнського, мусульманського чи іудейського) релігійного віровчення. Справді, навіть якщо усі ці віровчення неістинні, цілком можливо, що Бог існує. Які існують аргументи за і проти віри в його існування? Деякі з цих аргументів ми розглянемо далі.

Зауважимо, що ці аргументи стосуються лише ідеї Бога у прийнятому в монотеїстичних персоналістичних релігіях спільному розумінні – як Всемогутнього та Всеблагого Творця Всесвіту. Очевидно, що якщо розуміти ідею Бога в якомусь іншому смислі, то по відношенню до неї ці аргументи можуть не бути чинними.

2. Проблема походження Всесвіту і живої природи: творення чи саморозвиток?

2.1. Аргумент першопричини і походження Всесвіту

Один з найбільш часто використовуваних в минулому аргументів на користь існування Бога (“доказів” існування Бога) – аргумент першопричини. Його можна представити у формі силлогізму:

Засновки:

1) Усе, що існує, має причину в чомусь іншому.

2) Всесвіт існує.

Висновок:

Існує причина світу.

Цю причину і називають Богом.

Проти цього “доказу” висувають таку контраргументацію: Припустимо, що засновок 1) істинний, тобто, що справді усе, що існує, має причину в чомусь іншому. Припустимо також, що Бог існує. В такому разі, міркуючи так само, мусимо припустити, що існує якийсь другий Бог, який є творцем першого Бога:

Засновки:

1) Усе, що існує, має причину в чомусь іншому.

2) Бог існує.

Висновок:

Існує причина Бога – Бог-2.

Але в такому разі має існувати Бог-3, який є причиною Бога-2, Бог-4, який є причиною Бога-3 і т.д. до нескінченності. Очевидно, що це абсурд. Значить, засновок 1) неправильний: існує щось, що не має причини або є “причиною самого себе” (causa sui).

Віруючі люди вважають, що це безпричинне буття або “причина самого себе” – це і є Бог. Проте, якщо існування такого безпричинного буття або “причини самого себе” визнається, то для пояснення виникнення Всесвіту немає потреби припускати існування Бога. Ми цілком можемо припустити, що сам Всесвіт і є безпричинним буттям або “причиною самого себе”. Така картина дійсності буде більш простою; в той час як гіпотеза про те, що світ був створений Богом, насправді нічого не пояснює і є лише “творенням зайвих сутностей без потреби” (згадаймо про “лезо Оккама”).

Сучасні наукові теорії говорять про те, що Всесвіт у сучасному вигляді є результатом Великого Вибуху. Стівен Лоу описує це так:

“Біля дванадцяти мільярдів років тому відбувся надзвичайно потужний вибух. З величезною швидкістю поширюючись в усі боки цей катаклізм породив простір, енергію, матерію і навіть час. Світ, що нас оточує, являє собою уламок цього Великого Вибуху.”⁵⁶

На мою думку, така інтерпертація теорії Великого Вибуху є хибною. Великий Вибух не міг бути початком Всесвіту в абсолютному смислі. Він міг бути лише початком Всесвіту зі знайомою нам структурою. Адже щоб був Вибух, мало існувати щось, що вибухнуло. І в цьому “чомусь” повинні були відбуватися якісь процеси, які привели до вибуху. А процеси відбуваються в часі і просторі. Іншими словами, час, простір, матерія, енергія повинні були існувати до Великого Вибуху.

Якщо в поняття Всесвіту ми включаємо всю космічну реальність у всіх її можливих трансформаціях, то на питання коли і як виник Всесвіт, може бути лише одна відповідь: ніколи і ніяк. Всесвіт не виник, він існував завжди.

В контексті теорії Вибуху можемо уявити Всесвіт як циклічно пульсуючу систему, яка то розширюється до величезних обсягів (початком цього процесу є Вибух), то стискається у компактну вибухову масу. Після Вибуху різні частини цієї маси розлітаються – спочатку з дуже великою швидкістю, а потім все більш і більш повільно, аж поки, під дією сил гравітації (тяжіння) це розлітання не зупиниться. Потім, під дією сил гравітації, матеріальні маси Всесвіту починають рухатися назад, до центру Вибуху – з усе більшою і більшою швидкістю, аж поки вони не утворять дуже щільної маси, яка під впливом електромагнітних сил відштовхування знову вибухне.