2.2. Здійснення економічних, соціальних та культурних прав і свобод людини особами, що мають конституційно-правовий статус інвалідів в Україні

Завданням культурної політики в Україні є створення сприятливого середовища для залучення до сфери культури всіх без виключення громадян України, у тому числі й людей з інвалідністю.

Однак за роки незалежності в Україні відбулися суттєві зміни в структурі та характері культурної діяльності громадян. З’явилися та почали активно розвиватись такі нові елементи сфери культури, як шоу-бізнес, музична поп-індустрія, індустрія розваг тощо. Водночас такі колись масові культурні практики, як відвідування театрів, музеїв, виставкових залів, картинних галерей, кінотеатрів, бібліотек тощо, останніми роками помітно занепадають. Значною мірою це обумовлено тим, що вартість споживання „культурних товарів” в Україні (особливо в сфері розваг) є доволі високою, що знижує можливості доступу малозабезпечених верств населення до культурних надбань.

З метою вирішення цього питання Мінкультури підготовлено наказ „Про реалізацію права соціально незахищених верств населення на відвідування закладів культури, які належать до сфери управління Мінкультури України, на пільгових умовах”, у якому керівникам підприємств, установ і організацій, що належать до сфери управління цього центрального органу виконавчої влади, рекомендовано визначити один день останнього тижня місяця днем безкоштовного відвідування певними категоріями осіб, у тому числі особами з інвалідністю І та ІІ групи, концертних організацій, театрів, цирків, музеїв та заповідників за пред’явленням документів, що засвідчує належність до вказаної категорії громадян.

Ще однією суттєвою перешкодою для доступу людей з інвалідністю в Україні до культурних ресурсів є архітектурна непристосованість переважної більшості установ та закладів культури для безперешкодного відвідування їх інвалідами.

Бар’єром для людей з інвалідністю в Україні виступає також недостатня забезпеченість закладів культури інформацією у форматі, доступному для людей з ураженнями зору та слуху. Так, 33,4 % респондентів з числа інвалідів, опитаних фахівцями ДУ науково-дослідний інститут соціально-трудових відносин у 2010 р., відзначили, що не можуть відвідувати заклади культури (кінотеатри, театри, музеї тощо) через неможливість сприймання інформації. При цьому найбільш актуальним цей бар’єр виявився для людей з порушенням слуху – 64,7 %, та порушенням зору – 50,9 %.

Водночас необхідно констатувати, що люди з інвалідністю в Україні володіють високим творчим, художнім та інтелектуальним потенціалом, завдяки чому беруть активну участь у культурному житті. Протягом останніх років в Україні проводяться конкурси краси та талантів серед осіб з інвалідністю, конкурси танців на кріслі колісному тощо.

Важливу роль в житті людей з інвалідністю відіграють заняття фізичною культурою і спортом. Однак такі заняття є не лише одним із прав цієї категорії громадян, але й, насамперед, ключовим видом їхньої реабілітації. У ЗУ „Про реабілітацію інвалідів в Україні” фізкультурно-спортивну реабілітацію виокремлено як окремий вид реабілітації, спрямований на відновлення і компенсацію функціональних можливостей організму для покращення фізичного і психічного стану інвалідів, підвищення їхньої рухової активності, оздоровлення, формування компенсаторних функцій організму і позитивної мотивації до суспільної адаптації.

Державною типовою програмою реабілітації інвалідів, затвердженою постановою КМУ від 8 грудня 2006 р. № 1686, визначено перелік послуг, які надаються особам з інвалідністю і дітям-інвалідам, передбачено надання послуг із фізкультурно-спортивної реабілітації.

З метою розвитку фізичної культури та спорту серед осіб з інвалідністю у 1993 році згідно з рішенням КМУ було створено Український центр з фізичної культури і спорту інвалідів „Інваспорт” і 27 його регіональних центрів.

Станом на листопад 2013 року до Всеукраїнської системи закладів з фізичної культури і спорту інвалідів „Інваспорт” входять Укрцентр „Інваспорт”, 27 регіональних центрів „Інваспорт”, 103 відділення в АР Крим, регіональних та міських центрах, 26 дитячо-юнацьких спортивних шкіл для інвалідів (ДЮСШІ), 168 фізкультурно-оздоровчих клубів.

Різними формами фізкультурно-реабілітаційної та спортивної роботи охоплено понад 30 тис. інвалідів України з вадами слуху, зору, ураженнями опорно-рухового апарату, наслідками ДЦП, вадами розумового і фізичного розвитку, серед яких культивується і розвивається 40 видів спорту, в тому числі серед інвалідів з вадами слуху – 26, вадами зору – 19, ураженнями опорно-рухового апарату – 23, вадами розумового і фізичного розвитку – 17.

Близько 19 тис. інвалідів займаються в спортивних секціях та ДЮСШІ, з них – 7 тис. осіб – з вадами слуху, 2,5 тис. осіб – з вадами зору, 6,0 тис. осіб – з ураженнями ОРА та наслідками ДЦП, 3,2 тис. осіб – з вадами розумового і фізичного розвитку.

Найпопулярнішим видом спорту залишається легка атлетика, якою займається більше 3,2 тис. осіб, футболом – 2,1 тис. інвалідів, тенісом настільним – 1,9 тис., плаванням – біля 1,6 тис., волейболом – біля 1,0 тисячі.

У відбіркових змаганнях Всеукраїнської Спартакіади серед дітей-інвалідів „Повір у себе” в усіх регіонах України взяли участь більше 20 тис. дітей з інвалідністю. На високому організаційному рівні у п. р. у МДЦ „Артек” проведено фінальну частину Спартакіади серед дітей-інвалідів „Повір у себе”, в якій взяло участь 409 дітей-інвалідів, та фінальну частину Спартакіади „Повір у себе” у Національному центрі паралімпійської і дефлімпійської підготовки та реабілітації інвалідів (м. Євпаторія), в якій взяло участь 402 дитини з інвалідністю.

Активно розвивається один з головних напрямків роботи системи спорту інвалідів – реабілітація осіб з обмеженими фізичними можливостями засобами фізичної культури і спорту. У 2013 році проведено 15 реабілітаційно-спортивних зборів для інвалідів. Заходи проводилися з метою реабілітації інвалідів, їх адаптації у суспільстві, та як наслідок, їх відбіру для подальших занять фізичною культурою і спортом в секціях по видам спорту.

З початку 2013 року спортсмени-інваліди брали участь у 53 всеукраїнських змаганнях, проведено 187 навчально-тренувальних зборів для членів збірних команд серед спортсменів-інвалідів та 15 навчально-тренувальних зборів за кордоном.

Відповідно до Єдиного календарного плану фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходів у 2013 році (станом на 8 листопада 2013 р.) спортсмени-інваліди брали участь у 68 міжнародних заходах, у тому числі у ХХІІ літніх Дефлімпійських іграх, 18 чемпіонатах світу, 11 чемпіонатах Європи, 14 Кубках світу, 26 міжнародних турнірах), на яких спортсменами-інвалідами України здобуто 188 золотих, 177 срібних та 165 бронзових медалей.

Фінансування витрат, пов’язаних з участю спортсменів України в літніх Дефлімпійських іграх, чемпіонатах світу та Європи, проведення всеукраїнських заходів протягом року здійснювалися за відповідними бюджетними програмами за кошти Державного бюджету України.

Важливу роль у розвитку фізичної культури, спорту та реабілітації інвалідів відіграють Національний центр паралімпійської і дефлімпійської підготовки та реабілітації інвалідів в м. Євпаторія та Західний реабілітаційно-спортивний центр у Львівській області, в яких створено необхідні умови для безперешкодного доступу інвалідів всіх нозологій до занять фізичною культурою, спортом та фізкультурно-спортивною реабілітацією. Слід зазначити, що тільки протягом 2013 року на спортивних об`єктах Національного центру проведено 72 навчально-тренувальних збори для спортсменів збірних команд України, 15 чемпіонатів України з видів спорту інвалідів та 9 реабілітаційно-спортивних зборів для інвалідів.

16 грудня 2009 року Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію ООН про права інвалідів та Факультативний протокол до неї, а 6 березня 2010 року ці договори набули чинності на території України.

Конвенція доповнює інші міжнародні договори з прав людини. Вона не визнає за особами з інвалідністю жодного нового права людини. КПІ більшим чином прояснює зобов’язання держави дотримуватись та забезпечувати рівноправне користування особами з інвалідністю загальновизнаними правами людини. Ратифікація державою КПІ та Факультативного протоколу до неї мала б означати впровадження кардинальних змін в існуючих підходах до питань інвалідності, де «інвалідність» розглядається «як патологія суспільства», а не як «недосконалість» людини в зв’язку з порушенням здоров’я. Відповідно до внесених змін до Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» особою з інвалідністю вважається:

«Стаття 2. Інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, внаслідок чого держава зобов'язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист».

Проте це визначення не гарантує його застосування на практиці. Нерозуміння сутності «інвалідності» призводить до того, що в Україні продовжується застосування медичної моделі інвалідності, й інвалідність прирівнюється тільки до показників стану здоров’я. Це не усуває існуючі зовнішні бар’єри, а тільки створює нові бар’єри, стереотипи та сегрегацію. В Альтернативному звіті до Комітету ООН з прав людей з інвалідністю громадські організації наголошують на відсутності інтегрованого підходу у питаннях розробки політики. Політика ставлення до людей з інвалідністю в більшості випадків розглядається виключно як відповідальність одного міністерства або окремого департаменту – в даному випадку Міністерства соціальної політики та Державної служби з питань інвалідів. Не всі міністерства та відомства в своїй діяльності враховують права людей з інвалідністю та несуть відповідальність за їх забезпечення.

Після ратифікації Конвенції ООН про права інвалідів держава зробила значні кроки по імплементації стандартів КПІ в національне законодавство, хоча багато законодавчих актів продовжують носити декларативний характер і спрямовані на надання соціальної допомоги, а не на підхід, який базується на дотриманні прав людей з інвалідністю, стосується всіх сфер їх життєдіяльності і повного їх включення в суспільство.

В Альтернативному звіті відзначається відсутність відомчого контролю за виконанням законодавчо-нормативних актів.

Внесення змін у законодавство відповідно до стандартів КПІ не означає його виконання посадовими особами. Корупція, відсутність фінансування, безвідповідальність посадових осіб створюють численні виклики, які породжують нові потреби в наданні послуг, економічній підтримці та забезпеченні прав людей з інвалідністю.

Права людей з інвалідністю продовжують порушуватися – зокрема, право на освіту, охорону здоров’я, працевлаштування, участь у політичному та культурному житті, доступу до правосуддя, до інформації тощо.

Держава не вживає належних заходів, спрямованих на заохочення поваги до гідності осіб з інвалідністю, виховання толерантного ставлення до них.

Одним з прикладів неповаги до людської гідності є користування послугами залізничного транспорту. Купуючи квиток на залізниці за таку ж вартість, як й інші пасажири, людина з інвалідністю не може скористатися послугами у повній мірі. Подорожуючи 8-10 годин в поїзді, пасажир з інвалідністю не може скористатися туалетом та послугами, які повинні надаватися цій категорії пасажирів згідно з чинним законодавством, нарівні з іншими. В Україні за офіційними даними в експлуатації знаходяться 19 вагонів для пасажирів з інвалідністю, але парадокс в тому, що це всього 19 адаптованих купе та туалетів, а кількість потенційних користувачів – сотні.

Порушуються права молоді з інвалідністю щодо перебувають у державних закладах системи соціального захисту населення. Після 18 років, а в деяких випадках – після 21 року (згідно з чинним законодавством) молоді люди з інвалідністю з будинків-інтернатів переводяться у психіатричні будинки та будинки-інтернати для людей похилого віку та інвалідів системи Міністерства соціальної політики. Перебуваючи у цих закладах протягом всього життя, вони приречені на повну ізоляцію. Існуюча в Україні практика «поміщення» молоді з інвалідністю до інтернатних державних закладів перешкоджає їх інклюзії, оскільки вони утримуються відокремлено від інших членів суспільства та створює бар’єри у реалізації їх прав. Вони стають залежними від існуючої системи і не можуть зайняти місце в суспільстві як повноправні громадяни, з можливостями доступу до освіти, працевлаштування та самостійно контролювати своє власне життя.

Важливо також звернути увагу на проблему відторгнення людей з інвалідністю від послуг системи охорони здоров’я – заклади, послуги охорони здоров’я не є фізично доступними для цієї категорії населення. Це є дискримінацією за ознакою інвалідності цієї групи громадян країни. Існуюча розгалужена система соціального захисту не охоплює адресно всіх користувачів та не є ефективною (відсутність чіткої статистики, інтегрованих послуг, доступу користувачів до інформації щодо програм соціальної підтримки тощо).

Банкомати, які встановлені для громадського користування, є недоступними для людей з інвалідністю. Вони встановлюється так, що людина, яка користується інвалідним візком, не може скористатися клавішами та кнопками; опції меню банкомата виконані у вигляді тексту на дисплеї, їх неможливо прочитати незрячій людині або слабозорій. Більше 80% приміщень самих банків є архітектурно недоступними.

У ст. 53 КУ закріплене право кожного на освіту.

Гарантії права на освіту для усіх без виключення громадян України, у тому числі людей з інвалідністю, закріплені також у таких базових документах з питань освіти, як закони України „Про освіту”, „Про дошкільну освіту”, „Про загальну середню освіту”, „Про професійно-технічну освіту”, „Про вищу освіту”, „Про охорону дитинства”.

Крім зазначених вище документів право на освіту безпосередньо для людей з інвалідністю закріплено також у спеціальних законодавчих актах з питань соціального захисту та реабілітації інвалідів – законах України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” та „Про реабілітацію інвалідів в Україні”.

Останнім часом на державному рівні визнано пріоритетним спільне (інклюзивне) навчання здорових дітей та дітей-інвалідів у загальноосвітніх навчальних закладах.

Доречно нагадати, що спільна, або інклюзивна, освіта передбачає реформування навчальних закладів таким чином, щоб вони повністю відповідали вимогам та потребам осіб з інвалідністю, а саме: перепланування навчальних приміщень відповідно до вимог безбар’єрного архітектурного середовища (облаштування пандусів, одноповерховий дизайн навчальних закладів, переобладнання місць санітарно-гігієнічного призначення), адаптація навчальних планів та програм до потреб інвалідів, введення до штатів навчальних закладів сурдоперекладачів тощо.

Однак, нажаль, норми щодо створення безперешкодного доступу для дітей з інвалідністю, до будівель і приміщень загальноосвітніх навчальних закладів з інклюзивним та інтегрованим навчання не виконується належним чином. Нові навчальні заклади будуються з недотриманням державних будівельних норм, потім «вимагають» додаткових коштів на реконструкцію новозбудованих навчальних закладів; виділяються кошти окремо на автобуси для перевезення «здорових дітей» та дітей з «особливими потребами»; відбувається закупівля комп’ютерів без урахування потреб незрячих учнів; відсутність адаптації шкільної системи призводить до того, що діти з інвалідністю знаходяться поза її межами, не інтегруються в суспільство.

Фокус-групи, опитування, відвідування освітніх закладів під час проведення дослідження громадськими організаціями виявили основні перешкоди, з якими стикаються діти з інвалідністю в отриманні дошкільної та середньої освіти: перебування дітей з інвалідністю в спеціальних закладах в більшості випадків розглядається, як єдина можливість отримати освіту для цієї категорії дітей; недостатня кількість кваліфікованих вчителів, які можуть навчати дітей з інвалідністю; архітектурна недоступність та обладнання дошкільних закладів, шкіл не дозволяють дітям з інвалідністю отримувати ті ж знання та досвід, що і звичайні діти; недостатній досвід співпраці між школами-інтернатами та звичайними школами; недостатній рівень підтримки (надання послуг); недостатня кількість, а іноді відсутність підручників, навчальної літератури для дітей різних нозологій (наприклад, для дітей з розумовою відсталістю); відсутність програм, адаптованих для дітей з інвалідністю різних нозологій; відсутня єдина система моніторингу прийняття до шкіл та закінчення шкіл дітьми з інвалідністю.

Також на сьогодні в Україні не існує державної стратегії щодо забезпечення прав жінок з інвалідністю згідно зі стандартами КПІ. В державному звіті до Комітету ООН з прав людей з інвалідністю не відстежується розкриття виконання статті 6 КПІ, яка гарантує жінкам з інвалідністю забезпечення повної та рівної реалізації їх прав.

Конституція та законодавство України гарантують забезпечення реалізації прав жінок. У Законі України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 8.09.2005р № 2866-IV визначено основні положення щодо правового забезпечення рівних прав та можливостей жінок та чоловіків. Поряд з тим усі законодавчо-нормативні акти, які орієнтовані на забезпечення прав жінок, не враховують потреби у забезпеченні та реалізації прав жінок з інвалідністю.

Жінки та дівчата з інвалідністю нерідко зазнають дискримінації і не завжди можуть скористатися своїми правами. Особливо це стосується жінок з психічними та розумовими порушеннями, які знаходяться у соціальних закладах опіки та у сім’ях і які зазнають насильства, наруги та жорстокого поводження, не маючи можливості самостійно відстояти свої права.

На рівні країни не існує державних офіційних даних щодо насильства над жінками з інвалідністю, й це викликає стурбованість громадських організацій, що захищають права людей з інвалідністю. Закон України «Про попередження насильства у сім`ї» не передбачає спеціальних процедур щодо врахування особливостей жінок з інвалідністю. При створенні кризових центрів (вони створюються державними адміністраціями за поданням спеціального уповноваженого органу виконавчої влади) не враховуються потреби цієї групи населення. Не проводиться просвітницька робота з цих питань.

Жінки з інвалідністю практично не задіяні у процесах прийняття рішень, не представлені в органах законодавчої та виконавчої влади. Згідно з офіційними даними у 2015 р. у Верховній Раді України серед 450 депутатів тільки 51 жінка, з них жодної жінки-інваліда, яка б могла лобіювати інтереси цієї групи населення. В усій Україні всього одна жінка-депутат міської Ради, яка користується інвалідним візком. Також відсутня державна статистика щодо залучення жінок з інвалідністю до державної служби, роботи в органах виконавчої влади, в освітній сфері, у сфері охороні здоров’я тощо.

Існує недостатня поінформованість дівчаток та жінок з інвалідністю щодо питань репродуктивного здоров’я, планування сім`ї, статі та інвалідності. Існуюча державна політика у цій сфері не розглядає цю групу як цільову.

Національна Асамблея Інвалідів України відзначає, що для жінок з різними формами інвалідності відсутні професійні психологічні та медичні консультації. Архітектурна недоступність лікарень, неякісні медичні послуги не дають можливості жінкам з інвалідністю користуватися послугами охорони здоров’я на рівні з іншими жінками, реалізувати своє право мати сім`ю, бути матір’ю. Існує недостатня поінформованість медичного персоналу щодо потреб жінок з інвалідністю.

Не існує жодної жіночої консультації, яка була б архітектурно доступною для жінки в інвалідному візку, мала архітектурно доступний вхід, сучасне медичне обладнання, зручне для жінки з проблемами опорно-рухового апарату.

За даними ЛОМГО «АМІ-СХІД», жінки з втратою зору не мають можливості орієнтуватися у лікарнях без супроводжуючого – не існує елементів доступності для незрячих людей; для жінок з втратою слуху існує велика проблема спілкування з лікарями.

Пологові будинки є тотально недоступними – входи, палати, санвузли, відсутність ліфтів.

Необхідно зазначити, що держава не приділяє достатньої уваги питанням матерів з інвалідністю, які виховують здорових дітей, а також сім’ям, які виховують дітей з інвалідністю. Не існує професійних психологічних консультацій для жінок з інвалідністю та сімей де виховується дівчинка з інвалідністю, що створює нові бар’єри щодо інтеграції жінок та дівчат з інвалідністю у суспільство.

Проблема непорозуміння існує і в сім'ях. Батьки для доньки з інвалідністю не бачать можливостей зростання, не спрямовують її до навчання, отримання роботи (це стосується дівчат з важкими проблемами пересування, зору, слуху, проблемами розвитку інтелекту і т.д.). Сім'ї відчувають тягар «сім'ї другого сорту», тому потребують допомоги юристів, психологів, соціальних працівників для подолання внутрішньосімейних проблем. Тотальна архітектурна недоступність соціальної інфраструктури призводить до неможливості жінкам з інвалідністю скористатися якісними послугами нарівні з іншими.

Таким чином, можна зробити висновок, що в Україні відсутня державна політика щодо забезпечення та реалізації прав жінок з інвалідністю, їх включення в життя суспільства.