attachments_13-10-2012_13-33-33 / Лекц_вир.менеджмент / Лекція 2

Тема 2. Формування та функціонування виробничих систем

1. Системний підхід до управління виробництвом.

2. Типи виробничих систем та виробничих структур.

3. Оперативне управління аграрним виробництвом.

4. Реструктуризація виробничих систем та реінжирінг ділових процесів.

1. Сучасна управлінська парадигма формувалася під впливом різних підходів до моделі організації як об'єкта управління. На її основні положення вплинули й суттєві зміни у світовому суспільному й економічному розвиткові, які сталися в останні десятиліття. У другій половині XX ст. країни-лідери вступили в постіндустріальну епоху, якій притаманні нові риси й закономірності. Прискорення науково-технічного прогресу й концентрація наукового та виробничого потенціалу стали головними факторами цих змін. З'явилися нові можливості для зростання бізнесу, особливо в галузях, що орієнтувалися на задоволення потреб людей. Середовище господарювання ускладнилося, стало динамічнішим внаслідок появи значної кількості малих і середніх фірм, що працювали у вузьких ринкових нішах. Великого значення в цих умовах набули такі властивості бізнесу, як гнучкість, динамічність, адаптивність. Виникла потреба в появі нових методів управління, які б враховували сучасні реалії. Відповідно до вимог часу в 60—70-ті роки стали домінувати підходи до управління організаціями, названі системними та ситуаційними.

Для визначення явищ і процесів у будь-яких структурах широко використовується системний підхід, який розглядає кожен об'єкт як систему й орієнтує дослідження на з'ясування його цілісності, виявлення в ньому різноманітних типів зв'язків та поєднання їх у єдину теоретичну картину.

Поняття «система», її межі достатньо умовні і залежать від об’єкта та мети дослідження. Система - це внутрішньо організована сукупність, взаємопов'язаних елементів, що утворюють єдине ціле і спільно діють для досягнення визначеної мети. Будь-яка система складається з не менш як чотирьох основних компонентів: входу, процесу, виходу та пристроїв зворотного зв’язку і контролю.

Той самий об’єкт, що входить в іншу систему, розглядається в ній уже як підсистема або елемент. Наприклад, верстат у цілому є технологічною системою, його окремі частини — агрегати, вузли, деталі являють собою підсистеми та елементи.

Основними характеристиками системи є: наявність великої кількості елементів; єдність головної цілі для всіх елементів; наявність зв'язків між елементами; цілісність та єдність між елементами, їх відносна самостійність; наявність чітко вираженого управління.

Найскладніші системи – цілеспрямовані, поведінка яких підпорядковується досягненню певної мети, і ті, що здатні до самоорганізації, тобто здатні в процесі свого функціонування вдосконалюватися, реагуючи на зміни в оточенні.

Системний підхід дав змогу зрозуміти, що ефективність будь-якої організації забезпечується не якимось одним її елементом, а є результатом, що залежить від багатьох факторів. У будь-якій системі важлива робота цілого – як результат досягнутої динамічної рівноваги. Системний підхід об'єднав внески різних управлінських шкіл, які в той чи інший час домінували в теорії та практиці управління.

Будь-яка організація розглядається як відкрита система, що постійно взаємодіє із зовнішнім середовищем. Вона складається із взаємозалежних підсистем, які перебувають одна з одною в організаційних відносинах. Приклади організацій як системи.

Система	Елементи системи	Головна мета
Підприємство	Робітники, машини, будівлі, продукція, матеріали, інформація	Задоволення попиту на продукцію

Підприємство, орієнтуючись на інформацію щодо стану ринку, на якому воно діє, ринкової кон'юнктури, умов господарювання тощо, відбирає із зовнішнього середовища ті ресурси, які найбільше відповідають вимогам щодо придатності для виготовлення певного продукту, який знайде попит у зовнішньому середовищі. Далі відібрані ресурси поєднуються тим чи іншим способом у виробничому процесі, по завершенні якого підприємство отримує готовий продукт. Цей продукт може бути позитивно або не зовсім добре сприйнятий зовнішнім середовищем, від чого залежатимуть доходи фірми, її фінансове становище і, врешті-решт, спроможність існувати у вигляді даної системи. Зовнішнє середовище може змінювати свої вимоги щодо продукту, який випускає підприємство. Реагуючи на нові вимоги, підприємство модифікує продукт чи, в разі неможливості зробити це, змінює технологію. Під час впровадження нової технології може змінитися не лише сам технологічний процес виготовлення продукції, а й система забезпечення його матеріалами, система управління запасами, система збуту, система підготовки і управління персоналом, система обслуго­вування споживачів. Якщо ж нова технологія підвищить конкурентоспроможність підприємства, це поліпшить і його діловий імідж, що, у свою чергу, може вплинути на систему фінансового забезпечення діяльності через зміну способу залучення капіталу (охочіше надаватимуться кредити, можливе залучення нових інвесторів, зокрема збільшення числа акціонерів).

2. Одним із елементів організаційної системи є виробнича (операційна) система, яка виступає як частина цілого. Вона відособлюється внаслідок суспільного поділу праці і має здатність самостійно (або у взаємодії з іншими системами) задовольняти певні потреби і запити потенційних споживачів, створюючи товари чи послуги. Створення виробничої (операційної) системи зумовлюється наявними на ринку попитом на продукцію.

Основні типи систем:

- закриті;

- відкриті.

Закрита система має жорсткі фінансові межі, її дії відносно зовнішнього середовища незалежні.

Відкрита система характеризується взаємодією із зовнішнім середовищем. Така система не є самозабезпеченою, вона залежить від енергії, інформації, матеріалів, які знаходяться зовні. Для того, щоб продовжувати своє функціонування вона повинна мати властивість пристосовуватись до змін зовнішнього середовища. Всі фірми, організації, підприємства є відкритими системами. Виживання будь-якого підприємства залежить від дії оточення. Системі притаманні певні функції. Вона характеризується специфічною поведінкою, закономірностями розвитку, результатами, характеристиками місця і часу, обсягом, широтою, швидкістю, складом і спрямованістю, зміни і розвитку.

Для усіх виробничих систем характерна реалізація в них функцій оброблення, передання, зберігання, управління інформаційними, енергетичними і технологічними процесами.

Функція виробничої системи полягає в перероблені ресурсів для створення продукту. Великі складові частини системи, такі як виробнича дільниця, цех самі виступають системами. Вони можуть у свою чергу складатися із дрібніших підсистем (бригада, робоче місце).

Підсистема – це сукупність взаємозв’язаних і взаємодіючих елементів, які реалізують певну групу функцій системи.

Для системи характерна не тільки наявність зв’язків між її складовими, а й нерозривна єдність із зовнішнім середовищем, у взаємодії із яким система виявляє свою цілісність. Кожну систему можна розглядати як елемент ін. системи вищого порядку. Розуміння, що підприємства є складними відкритими системами, в які входять кілька взаємозалежних підсистем, допомагає менеджерові позбутись однобічного діагностування проблем і прийнятті правильних рішень.

3. Підсистема оперативного управління спрямована на виконання завдань оперативного забезпечення ритмічного виробничого процесу за раціонального використання ресурсів. Оперативне управління характеризується метою, критеріями досягнення локальних цілей, функціями, певною структурою. На підприємствах системи оперативного управління побудовані за ієрархічним принципом з розподілом функцій централізованого й децентралізованого управління.

Зміст оперативного управління виробництвом полягає:

• у визначенні місця (цех, дільниця, робоче місце) і часу (квартал, місяць, декада, зміна) виготовлення виробів;

• в обліку фактичного часу виробничого процесу;

• у встановленні відхилень від раніше наміченого плану;

• у регулюванні ходу виробництва для ліквідації наслідків відхилень і забезпеченні своєчасного виконання основних завдань оперативного управління.

Оперативне управління виробництвом являє собою складну організаційно-планову систему, в яку входять такі підсистеми: функціональна, поелементна, організаційна.

Функціональна підсистема визначає коло функцій, які має виконувати система оперативного управління виробництвом у межах певного часу на рівні підприємства.

Поелементна підсистема характеризує основні елементи системи оперативного управління: склад та кваліфікацію управлінського персоналу; математичне забезпечення завдань планування виробництва; склад та величину комплексу технічних засобів; склад календарно-планових нормативів; планово-облікові одиниці; склад і зміст планово-облікової документації; характер і напруженість інформаційних потоків.

Організаційна підсистема характеризує побудову системи оперативного управління: на рівні підприємства – виробничо-диспетчерський відділ; на рівні цеху – виробничо-диспетчерське бюро; на рівні виробничої дільниці – планово-управлінський персонал.

Оперативне управління виробництвом має на меті забезпечення чіткого виконання заданого плану випуску продукції за кількістю кожної номенклатури і в заданий час на основі раціонального використання виробничих ресурсів, а також за допомогою виявлення і мобілізації внутрішніх виробничих резервів.

Для реалізації мети підсистема оперативного управління виробництвом вирішує такі завдання:

• комплектне і рівномірне виконання виробничої програми з дотриманням терміну відправки продукції споживачеві;

• повне і раціональне використання засобів виробництва і трудових ресурсів;

• ефективне застосування оборотних засобів виробництва;

• розвиток передових форм організації виробництва;

• підтримання гнучкості у виробничій діяльності до коливань зовнішнього середовища;

• забезпечення стабільного рівня матеріально-технічних запасів, обсягу виробництва та зайнятості відповідно до рівня обсягу продажів.

Мета та завдання її реалізації формують зміст діяльності (функції) підсистеми оперативного управління виробництвом;

• виробниче планування як процес вибору лінії поведінки об'єкта управління для досягнення даної мети через розроблення графіків процесу виробництва з визначенням місця і часу виготовлення продукції;

• виробниче управління як процес прийняття рішень щодо визначення послідовності робіт та забезпечення виробничих графіків роботи;

• облік фактичного ходу виробництва як процес контролю, аналізу і виявлення відхилень від заданої планом лінії поведінки об'єкта;

• регулювання ходу виробництва як процес локалізації наслідків відхилень і забезпечення своєчасного виконання основних завдань функціонування виробничих систем.

4. Реструктуризація — це поступове поліпшення діяль­ності фірми при мінімальному ризику інвестора і віднос­но низькому рівні вкладень. Під час перебудови виявля­ються малоефективні процеси, від яких прагнуть звільнитися, а нововведення впроваджуються тоді, коли вони вписуються в існуючу організацію і технології ком­панії. Реструктуризація — процес зміни організаційної структури й системи управління підприємством та його капіталом для більш повного використання сучасних і майбутніх ринкових можливостей. Вихід з кризових си­туацій здійснюється підприємствами з допомогою ком­плексу тактичних або стратегічних заходів.

Тактичні (оперативні) заходи щодо виходу з кризи мо­жуть бути як захисними (зменшення витрат, закриття підрозділів, скорочення персоналу, обсягу виробництва та збуту), так і наступальними (активні маркетингові дослідження, високі ціни на продукцію, використання внутрішніх резервів, модернізація, удосконалення управ­ління). Оперативні заходи щодо виходу із кризи поляга­ють у визначенні поточних збитків, у виявленні внут­рішніх резервів, залученні спеціалістів, кадрових змінах, отриманні кредитів, зміцненні дисципліни тощо.

Стратегічні заходи — це заходи, з допомогою яких дається аналіз і оцінка становища підприємства, прово­диться вивчення виробничого потенціалу, розроблення виробничих програм, політики доходів, інновацій, роз­робка загальної концепції фінансового оздоровлення підприємства.

Однією із найбільш розповсюджених на сьогодні концепцій оздоровлення підприємств є реструктуризація.

Головними завданнями, які стоять перед підприємствами, що підлягають реструктуризації, є:

- підвищення гнучкості і адаптивності підприємств до змін у ринковому середовищі, пошук нових ринкових можливостей;

- сприяння зайнятості персоналу підприємства і збереження кваліфікованих кадрів;

- дозавантаження і відтворення виробничих потужностей;

- підвищення спроможності підприємства до застосування інновацій;

- підвищення рентабельності діючого (залученого) капіталу фірми;

- зміна мотивації праці.

На пізніших стадіях процесу реструктуризації можуть бути висунуті такі завдання:

- підвищення ефективності (конкурентоспроможності) неефективних підрозділів фірми;

- створення нових робочих місць;

- формування механізму саморозвитку організації;

- розширення спектра послуг.

Можна виділити два напрями розвитку процесу реструктуризації:

- централізація;

-децентралізація.

Централізація — це спосіб адаптації організації до умов стабільної економіки, у яких підприємницькі ризики передбачені та є незначними. Фірми мають можливість використовувати економію на масштабі, певна негнучкість дозволяє їм нормально функціонувати та розвиватися.

Децентралізація — являє собою протилежний процес — це адаптація організації до умов нестабільної кризової економіки. В умовах кризи фірми змушені максимально розділяти ризики, диверсифікацію. Гнучкість є необхід­ною умовою виживання фірми в таких умовах.

Реінжиніринг — це перебудова ділових процесів для досягнення радикального, стрибкоподібного покращен­ня діяльності фірми. Реінжиніринг за останні роки став однією із найбільш ефективних інновацій у справі керів­ництва. Він широко використовується у різних країнах світу.

Засновником теорії реінжинірингу вважають М. Ха-мера, який разом з Дж. Чемпі випустив книгу «Реінжиніринг корпорацій і маніфест для революцій у бізнесі». Автори визначили реінжиніринг як фундаментальне переосмислення та радикальні зміни рішень щодо ділових процесів з метою досягнення драматичних покращень у критично важливих показниках діяльності, таких, як витрати, якість обслуговування та швидкість.

Реінжиніринг містить такі властивості:

- відмова від застарілих правил та підходів і початок ділового процесу ніби з «чистого аркуша». Це дозволяє перемогти негативну дію господарчих догм, які склалися;

- зневажання діючих систем, структур та процедур компанії і радикальна зміна способів господарчої діяльності – якщо неможливо переробити своє ділове середовище, то можна переробити свій бізнес.

- приведення до значних змін показників діяльності, невеликі зміни потребують від фірми підстроювання, вмілого відповідного пристосування існуючих господарчих інструментів, якщо справи фірми погіршились незначно і їй не потрібен реінжиніринг. Реінжиніринг потрібен у випадках потреби дуже суттєвого поліпшення, що характерно для сучасної України.

Реінжиніринг використовується у трьох основних ситуаціях.

По-перше, в умовах, коли фірма знаходиться у стані глибокої кризи. Ця криза може виражатися у неконкурентному рівні витрат, масовій відмові споживачів від продукту фірми. У сучасній українській економіці така ситуація характерна для громадських та приватизованих підприємств у традиційних галузях – машинобудівній, текстильній, аграрній. Ситуація кризи поглиблюється такими чинниками, як скорочення традиційних ринків сировини, відсутність тривалих структур та процедур, які мінімально відповідають вимогам ринкового середовища, фінансова криза і низький рівень фінансового керівництва та ІН.

По-друге, в умовах, коли на даний час стан фірми може бути визнаний задовільним, але прогнози її діяльності є несприятливими фірма зустрічається з небажаними для себе тенденціями у частині конкурентоспроможності, рівня попиту та прибутку. Така ситуація характерна для багатьох банків, фінансових компаній, комерційних організацій.

По-третє, реалізацією можливостей займаються бла­гополучні, швидкозростаючі та прогресивні організації. Їх завдання полягає в прискореному нарощуванні відриву від найближчих конкурентів та створенні унікальних конкурентних переваг.