Предмет: Психологія спорту Методичний матеріал для самостійної підготовки

БЕРДЯНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра психології

Навчально-методичний матеріал для самостійного опрацювання

З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

Психологія спорту

(За вимогами кредитно-модульної системи)

БЕРДЯНСЬК, 2009

Самостійне заняття № 1.

Тема: Мотиви і мотивація спортивної діяльності.

Мотив і мотивація, класифікація потреб особистості, мотиви поведінки особистості

У поведінці людини є дві функціонально взаємозалежні сторони: спонукальна й регуляторна. Спонукання забезпечує активізацію й спрямованість поведінки, а регуляція відповідає за те, як воно складається від початку й до кінця в конкретній ситуації. Психічні процеси, явища й стани: відчуття, сприйняття, пам'ять, уява, увага, мислення, здатності, темперамент, характер, емоції - все це забезпечує в основному регуляцію поводження. Що ж стосується його стимуляції, або спонукання, то воно пов'язане з поняттями мотиву й мотивації. Ці поняття містять у собі уявлення про потреби, інтереси, цілі, наміри, прагнення, спонукання, наявні у людини, про зовнішні фактори, які змушують його поводитися певним чином. про керування діяльністю в процесі її здійснення й багато про що іншому. В психології для опису й пояснення спонукальних моментів у поводженні людини, самими загальними, основними є поняття мотивації й мотиву. Розглянемо їх.

Термін «мотивація» представляє більш широке поняття, чим термін «мотив».

Мотивація - сукупність мотивів, що спонукають людину до активної діяльності. Мотивація визначає лінію поведінки людини у той час як мотив зумовлює лише окремі вчинки.

Мотивація, визначається як сукупність причин психологічного характеру, що пояснюють поведінку людини, його початок, спрямованість й активність.

Будь-яка форма поведінки може бути пояснена як внутрішніми, так і зовнішніми причинами. У першому випадку в якості вихідного й кінцевого пунктів пояснення виступають психологічні властивості суб'єкта поведінки, а в другому — зовнішні умови й обставини його діяльності. У першому випадку говорять про мотиви, потреби, мети, намірах, бажаннях, інтересах і т.п., а в другому — про стимули, що виходять зі сформованої ситуації.

Мотивація пояснює цілеспрямованість дії, організованість і стійкість цілісної діяльності, спрямованої на досягнення певної мети.

Мотив на відміну від мотивації - це те, що належить самому суб'єктові поводження, є його стійкою особистісною властивістю, що зсередини спонукує до здійснення певних дій. Мотив - спонука людини до дії, пов'язана з задоволенням тих чи інших потреб.

Мотив також можна визначити як поняття, що в узагальненому виді представляє безліч диспозицій.

Із всіх можливих диспозицій найбільш важливої є поняття потреби. Потреба - Основне джерело активності людини і тварини. Внутрішній стан нужди, що виявляється в залежності від конкретних умов існування.

Потреба як стан особистості завжди пов'язана з наявністю в людини почуття незадоволеності, пов'язаного з дефіцитом того, що потрібно (звідси назва «потреба») організму (особистості).

Потреби є у всіх живих істот, і цим живаючи природа відрізняється від неживої. Іншою її відмінністю, також пов'язаним з потребами, є вибірковість реагування живого саме на те, що становить предмет потреб, тобто на те, чого організму в цей момент часу не вистачає. Потреба активізує організм, стимулює його поводження, спрямоване на пошук того, що потрібно. Вона як би веде за собою організм, приводить у стан підвищеної збудливості окремі психічні процеси й органи, підтримує активність організму доти, поки відповідний стан потреби не буде повністю задоволено.

Кількість й якість потреб, які мають живі істоти, залежить від рівня їхньої організації, від образа й умов життя, від місця, займаного відповідним організмом на еволюційних сходах. Найменше потреб у рослин, які мають нестаток в основному тільки в певних біохімічних і фізичних умовах існування. Найбільше різноманітних потреб у людини, у якого, крім фізичних й органічних потреб, є ще матеріальні, духовні, соціальні (останні являють собою специфічні потреби, пов'язані зі спілкуванням і взаємодією людей один з одним). Як особистості люди відрізняються друг від друга розмаїтістю наявних у них потреб й особливим сполученням цих потреб.

Основні характеристики людських потреб - сила, періодичність виникнення й спосіб задоволення. Додатковою, але досить істотною характеристикою, особливо коли мова йде про особистості, є предметний зміст потреби, тобто сукупність тих об'єктів матеріальної й духовної культури, за допомогою яких дана потреба може бути задоволена.

Виділяють п'ять рівней потреб:

1) фізіологічні потреби (голод, спрага, холод);

2) потреби у безпеці (захист від страждань, болю, невлаштованість);

3) потреба у соціальних зв'язках (потреба у любові, довірі тощо),

4) потреба самоповазі (признання, схвалювання, досягнення, задоволена самооцінка),

5) потреба самоактуалізації або розвитку (потреба у розумінні власного шляху, реалізації своїх можливостей);

Друге після потреби по своєму мотиваційному значенню поняття —ціль. Ціллю називають той безпосередньо усвідомлюваний результат, на який у цей момент спрямоване дія, пов'язане з діяльністю, що задовольняє актуалізовану потребу. Якщо всю сферу усвідомлюваного людиною в складній мотиваційній динаміці його поводження представити у вигляді своєрідної арени, на якій розвертається барвистий і багатогранний спектакль його життя, і допустити, що найбільше яскраво в цей момент на ній освітлене то місце, що повинне приковувати до себе найбільша увага глядача (самого суб'єкта), те це й буде мета. Психологічно ціль є той мотиваційно-спонукальний зміст свідомості, що сприймається людиною як безпосередній і найближчий очікуваний результат його діяльності.

Чим більше в людини різноманітних мотивів, потреб і цілей, тим більше розвинутою є його мотиваційна сфера.

Крім мотивів, потреб і цілей як спонук людської поведінки розглядаються також інтереси, завдання, бажання й наміри. Поширеними мотивами поведінки людини є інтереси - стійке, вибіркове, емоційно забарвлене прагнення особистості, пов'язане з проявом пізнавальних потреб. Інтереси пов'язані з потребами та до них не зводяться.

Інтересу відповідає особливий вид діяльності, що називається орієнтовно-дослідницьким. Чим вище на еволюційних сходах стоїть організм, тим більше часу займає в нього даний вид діяльності й тем досконаліше її методи й засоби. Вищий рівень розвитку такої діяльності, наявний тільки в людини, - це наукові й художньо-творчі вишукування.

Завдання як приватний ситуаційно-мотиваційний фактор виникає тоді, коли в ході виконання дії, спрямованого на досягнення певної мети, організм натрапляє на перешкоду, який необхідно перебороти, щоб рухатися далі. Та саме завдання може виникати в процесі виконання всіляких дій і тому так само неспецифічні для потреб, як й інтерес.

Бажання й наміри —такі, що швидко виникають й досить часто підміняють один одного мотиваційні суб'єктивні стани, які відповідають умовам, що змінюються, при виконання дії.

Інтереси, завдання, бажання й наміри хоча й входять у систему мотиваційних факторів, беруть участь у мотивації поводження, однак виконують у ній не стільки спонукальну, скільки інструментальну роль. Вони більше відповідальні за стиль, а не за спрямованість поводження.

Мотивація поведінки людини може бути свідомою й несвідомою. Це означає, що одні потреби йцілі, що управляють поведінкою людини, нею усвідомлюються, інші ні.

Розвиток мотивів спортивної діяльності

Багато вчених, що вивчають психологічні характеристики спортивної діяльності, виступали прихильниками різних методів модифікації поводження, або так називаної «керованого тренування», в основі якої лежать принципи, уперше сформульований Терстоуном.

Загалом ці вчені запропонували оперативний підхід до керування зусиллями спортсменів і формуванню їхньої поведінки. Застосування принципів модифікації поведінки до умов спортивної діяльності вимагає від тренера не тільки знань, але й особливого чуття. Він повинен уміти свідомо управляти своєю поведінкою і регулювати специфічні позитивні й негативні впливи в спорті.

Модифікація поведінки може проводитися одночасно у двох напрямках або по черзі в кожному. По-перше, тренер може змінити характер виконання спортсменом певної складної навички, систематично застосовуючи заохочення або покарання. По-друге, тренер може змінити відносини спортсмена до тренувальної діяльності або змагальної ситуації.

Для успішної зміни діяльності спортсмена необхідне дотримання наступних умов:

1. Тренер повинен конкретно визначити, що він хоче змінити в поведінці спортсмена і з чого варто почати, щоб домогтися цих змін.

2. Тренерові варто вирішити питання: яка поведінка і які умови тренування діють позитивно на спортсменів і на яких? Чи досить для деяких тільки його похвали? Чи варто вводити систему обліку?

Коли ці дві умови будуть виконані, тренер зможе діяти цілеспрямовано, успішно вирішуючи поставлені завдання. При цьому залежно від обставин він може іноді заохочувати спортсмена або карати, якщо його поведінка і дії не будуть відповідати бажаній моделі.

Наприклад, у спортсмена було виявлено принаймні сім помилок у техніку виконання гребка: кисті рук входили у воду занадто близько одна від інший, не було достатньої тяги руками наприкінці гребка (назад), плавець запізнювався з подихом, плечі й стегна коливалися більше, ніж потрібно, і т.д. Тренер вирішив почати з виправлення тільки одного елемента. Перш ніж приступитися до роботи, він визначив, який новий елемент техніки повинен замінити старий (постановка рук). Потім було вирішено, що даний плавець ставиться до спортсменів високого класу й тому не має потреби в яких-небудь зовнішніх стимулах при роботі над удосконалюванням гребка. Саме по собі правильне й швидке проливання дистанції, а отже, і можливість поліпшення результату завдяки більше ефективній техніці гребка вже представляли достатній стимул. Тому під час тренування плавцю подавали світловий сигнал, коли він припускався колишньої помилки при виконанні гребка руками, звертаючи його увагу на необхідність стежити за правильною технікою гребка. Отже, спочатку була вирішена проблема ширини постановки рук при вході кистей у воду. Коли під час проливання дистанції запалювалася сигнальна лампочка, спортсмен знав, що його гребок не відповідав новому, зміненому варіанту техніки. Після того як цей елемент гребка був виправлений, приступилися до роботи над наступним елементом і т.д., поки техніка плавання не змінилася в цілому.

Наведена вище інформація показує, що вибір виду спорту й успіх залежать від самих різних причин. Більше того, якщо тренерові вдається довідатися, що саме «заводить» (збуджує) конкретного спортсмена в певний момент, то він зможе йому допомогти виступити краще. У цьому розділі глави будуть розглянуті причини успішного виступу спортсменів, які можуть бути враховані тренером для безпосереднього впливу на інтелект вихованця. Такий метод має переваги перед різними вивертами, до яких деякі тренери прибігають протягом ряду років для посилення мотивації спортсменів. На наш погляд, раціональний підхід до мотивації досить спокушеного й добре інформованого спортсмена буде більше ефективне, чим використання якогось спрощеного й примітивного прийому.

Деякі із цих методів мають одночасно й позитивні й негативні якості, з мого погляду про морально-етичні норми. Інші ж можуть бути поганими в певних ситуаціях і гарними в інших умовах. Там, де це необхідно, ці розходження будуть спеціально виділені.

Тренерові необхідно застосовувати доцільні методи, оскільки навіть тривалий або короткочасний ефект, отриманий від різних способів мотивації, що не приносять користі спортсменові, зрештою, приведе до небажаних наслідків.

Методи розвитку мотивів:

Прагнення до стресу й подолання його

Прагнення до досконалості

Статус

Потреба бути частиною колективу

Різні види матеріальних заохочень

Прагнення бути мужнім

Самостійне заняття №2.

Тема: Психологічна характеристика процесу навчання фізичних вправ.

Поняття про процес навчання фізичних вправ.

Навчання фізичних вправ є складним педагогічним процесом, в якому учні під керівництвом вчителя фізичної культури нагромаджують потрібний руховий досвід. Провідну роль відіграє діяльність викладача, який планує, організовує і практично здійснює викладання навчального матеріалу.

Фізичні вправи несуть у собі багато інформації не тільки про зовнішні ознаки рухів, а й про внутрішню суть власних рухових дій спортсменів, процес засвоєння ускладнюється рядом додаткових вимог:

1. під час виконання фізичних вправ треба вимагати від учнів, щоб вони спрямували свою увагу на основні сторони рухових дій, швидко переключали увагу з одних об’єктів на інші, розповідати про способи підвищення способів уваги;

2. підвищувати активність психічних процесів широким використанням засобів загальної психологічної підготовки;

3. формувати глибокі і стійкі інтереси до занять фізичними вправами;

4. виховувати високі моральні, інтелектуальні і естетичні почуття в процесі оволодіння фізичними вправами.

Додержання цих вимог значно поліпшить засвоєння фізичних вправ.

Навчання фізичних вправ на відміну від передавання та засвоєння інших форм знань має форму практичних занять, під час яких учні мають проявити певну рухову активність. Закріплення навчального матеріалу і подальше удосконалення рухових дій досягається в процесі спортивного тренування.

Зорові і м’язово-рухові сприймання в оволодінні рухами.

Приступаючи до оволодіння новими фізичними вправами насамперед слід ознайомити учнів із зовнішніми ознаками рухів та дій, що вивчаються. Для цього спеціально показують виконання рухових дій. Ефективність показу залежить від уміння викладача виділяти основні ланки руху і від активності зорового сприймання учнів.

Роль зорового сприймання в процесі оволодіння новими рухами і діями дуже велика. П.А.Рудик довів, що в кожному акті зорового сприймання необхідно розрізняти його зміст, який відображає особливості руху, що в даний момент безпосередньо діє на зір, і ті уявлення або їх елементи, які при цьому спливають у пам’яті під впливом зорового подразнення. П.А.Рудик підкреслив особливу роль уявлень, які допомагають значно повніше і точніше сприймати рухові дії.

Роль уявлень при засвоєнні рухів набагато зростає, якщо додержуватись ряду вимог показу: активно керувати сприйманням учня, пояснювати суть руху і т.д.

Щоб учні цілеспрямовано сприймали новий матеріал, слід наголосити на параметрах рух. П.Ф.Лесгафт вимагав навчання найпростіших рухів починати з словесної інструкції, а потім переходити до показу вправи. Завдяки цьому процес сприймання рухової дії стає більш осмисленим, бо йому передують активні уявлення, створені поясненням. Передування слова викладача вправі, що вивчається, створює оптимальні умови для наступної організації процесу сприймання власних рухових дій.

Для активізації сприймання учнями власних рухових дій велике значення має вміння викладача організувати доступний для учнів показ вправ. Під час показу нових рухів треба підкреслювати їх основні елементи, виділяти головне в цілісній руховій дії та акцентувати увагу на його сприйманні. Для цього можна широко використовувати також наочні посібники, схеми, кінограми та ін.

Наочність в оволодінні рухами.

У процесі навчання рухів особливе значення має наочність. Психологічна суть принципу наочності, насамперед, полягає в тому, що він допомагає вчителеві створити конкретні образи. Реалізація цього принципу передбачає також посилання на образи рухів, відомі учням з індивідуального досвіду.

Для правильного застосування принципу наочності в навчанні рухів треба всебічно враховувати психологічну суть процесу засвоєння рухових дій. До змісту цього процесу входить, насамперед, оволодіння зовнішніми ознаками рухів, а також з’сування внутрішньої структури рухового акту. Сприймання зовнішніх ознак руху особливих труднощів не становить. Чіткого показу фізичної вправи досить для створення в учнів необхідного образу рухової дії.

Щодо сприймання внутрішньої структури руху, то це стає можливим лише в умовах безпосередньої рухової активності. До певної міри можна стверджувати, що чим багатший руховий досвід учнів, тим ефективніший процес сприймання нових рухових дій.

Про усвідомленні внутрішньої структури руху лише зорового сприймання вже недосить. Вчитель повинен допомогти учням активізувати м’язово-рухові відчуття, наприклад, за допомогою слова, організувати увагу учнів, спрямувати її на з’ясування тих ознак руху, які розвиваються лише під час розумового їх аналізу.

Чіткість рухових образів, що створюються під впливом використання засобів наочності, значно збільшується, якщо опиратись на допоміжні прийоми навчання руховим діям. До таких прийомів П.А. Рудик відносить уповільнене виконання рухів, застосування приладів різної ваги, диференційоване виконання рухів, широке використання слова під час пояснення власних рухів, а також застосування точної термінології.

Метою уповільненого виконання рухів є зосередження уваги учнів на основних елементах рухої дії. Виконання руху можна припиняти в окремих його фазах. Наприклад, приступаючи до оволодіння акробатичним стрибком “переворот вперед з розбігу”, спортсмен спочатку в повільному темпі робить розбіг, потім опрацьовує стрибок з ноги на ногу, перехід в упор на руки з наступним уповільненим перевертанням. Завдяки цьому цілісний образ руху стає чіткішим і більш диференційованим.

Застосування приладів різної ваги дає можливість повніше з’ясувати величину і характер м’язових зусиль при обмежені часу. Прилади полегшеної ваги допомагають швидше оволодіти технікою руху. Збільшена вага приладу сприяє повнішому і точнішому з’ясуванню свідомості граничних м’язових зусиль.

Диференційоване виконання рухів використовується, як правило, під час оволодіння складними руховими діями. Завдяки цьому прийомові створюється чіткий образ положення тіла в різних фазах виконання вправи, амплітуди руху, величини і тривалості м’язових зусиль, послідовності рухів тощо. Спрямовуючи увагу учнів на окремі елементи руху можна значно підвищити активність м’язово-рухових відчуттів і тим самим створити вигідні умови для прискорення процесу формування рухових уявлень.

Широке використання слова для пояснення власних рухів поліпшує взаємодію першої та другої сигнальних систем. Відомо, що основою рухових відчуттів і сприймань є функція першої сигнальної системи. Ця функція може бути значно активізована і упорядкована під впливом слова. Вдале використання слова під час безпосереднього використання руху спрямовує увагу учня на пізнання суті найважливіших його елементів.

Застосування точної термінології збагачує процес оволодіння новими рухами і діями. Завдяки цьому руховий досвід, що набувається, перетворюється в міцні практичні знання.

Наслідування в оволодінні рухами.

Оволодіння фізичними вправами значною мірою залежить від здатності учнів наслідувати дії викладача під час показу і пояснення техніки рухів.

Наслідування називається повторення показового руху, що спирається на сприйняття і спричинене ним рухове уявлення. До складу цього процесу входить не тільки сприймання рухів та їх чітке уявлення, а й активізована потреба у виконанні всіх деталей руху.

Особливу роль у наслідуванні відіграє настроювальна функція рухових уявлень. Завдяки цьому руховий апарат в учня заздалегідь підготовляється для виконання рухових дій, що показується.

Маючи чіткі рухові уявлення, учні можуть уже при перших виконаннях досить точно відтворювати показану вправу. Звичайно розрізняють два види наслідування: ненавмисне і навмисне.

Ненавмисне наслідування спостерігається тоді, коли рухова дія застосовується механічно, без постановки мети на наслідування. Воно найчастіше трапляється в молодих школярів під час ознайомлення з новими рухами та діями. Діти цього віку без усякого примусу наслідують на уроках фізичної культури дії викладача, а також і своїх товаришів. Якщо інформація не досить чітка, то молодші школярі вносять свої елементи, які часто спотворюють суть рухів. Це небажане явище можна усунути, підвищивши вимогливість викладача до самого себе, до усіх своїх рухів і дій.

Навмисне наслідування спостерігається тоді, коли учні підсвідомо відтворюють дію за образом, який у них сформувався. Якщо вчитель планує використати в навчанні цей вид наслідування, то перед показом він повинен поставити мету спостереження і активізувати увагу учнів. Основою навмисного наслідування найчастіше є емоційне забарвлення вправи вцілому, а також окремих її елементів. При позитивних емоціях учні досить вільно копіюють не тільки зовнішні ознаки руху, а й внутрішню його суть, величину і тривалість зусиль.

Навчання фізичних вправ у школі, як правило, повинно спиратися на навмисне наслідування. Це забезпечить формування необхідних рухових уявлень, структура яких відповідає потрібному образові.

Навмисне наслідування при навчанні нових рухів і дій може бути значно активізоване настановою на запам’ятовування матеріалу. Завдяки цьому учні заздалегідь готуються до практичних дій, спираючись на свій руховий досвід. Водночас націлювання виступає у вигляді зв’язуючої ланки між завченими рухами і тими, які є об’єктом наслідування.

З практики відомо, що використання таких методичних прийомів як уповільнений показ, образна розповідь, імітація окремих рухових дій значно активізує засвоєння вправ в цілому.

Розчленований і цілісний методи навчання фізичних вправ.

При початковому оволодінні новими руховими діями в школі широко використовують розчленований та цілісний методи навчання. Кожний з цих методів має свою психологічну характеристику.

Розчленований метод навчання рухових дій, при якому вона розбивається на складові частини, насамперед передбачає активізацію розумового її аналізу. Розчленування може передбачати докладний і загальний аналіз вправи. Наприклад, під час докладного аналізу перекид вперед з місця розчленувати на такі елементи: прийняття вихідного положення в упор присівши, переміщення центраваги тіла вперед, перехід в упор на руки, опускання голови на груди, поштовх ногами, перехід в упор на лопатки, повне групування, перекидання на круглі спини, перехід вперед на зігнуті ноги, підтягування тулубу до ніг, вставання в основну стойку.

Докладний аналіз, як правило, проводять до виникнення розчленованого образу руху з виділенням у ньому великої кількості структурних елементів. У процесі загального аналізу з’ясовується лише основні параметри руху, а найчастіше – основна ланка. Цілком очевидно, що при використанні розчленованого методу навчання потрібно спиратися і на загальний, і на докладний аналіз рухової дії. На початку навчання треба активізувати загальний аналіз, що сприяє створенню загальної системи руху, а потім переходити до докладного аналізу. На цій основі створюється повний руховий образ.

До психологічних особливостей розчленованого методу навчання слід віднести і те, що при ньому учні можуть концентрувати увагу на окремих елементах руху, на характери зв’язків між елементами. Виділені елементи руху поступово перетворюються на звички з відповідним ступенем досконалості в їх виконанні.

Цілісний метод навчання підвищує активність сприймання вправи в цілому, дає змогу створювати чіткий образ загальної схеми руху без з’ясування його деталей. Ефективність цього методу залежить від багатства рухового досвіду учнів, а також від уміння викладача використовувати допоміжні засоби, що забезпечують успішне використання вправи в цілому.

Самостійне заняття №3.

Тема: Психологічна характеристика спортивного змагання

Загальна психологічна характеристика спортивного змагання

Спортивні змагання — невід'ємна органічна частина спортивної діяльності, якою підбиваються підсумки три­валої навчально-тренувальної роботи. Під час змагань спортсмени демонструють досягнутий рівень своєї спор­тивно-технічної, фізичної, тактичної і психологічної під­готовки. Вся система спортивної діяльності пронизана ідеєю змагальної боротьби.

Спортивні змагання характеризуються рядом психо­логічних особливостей. До них можна віднести:

а) гостру боротьбу за кращі спортивні досягнення;

б) постійне прагнення до перемоги;

в) найвище напруження психічних і фізичних сил спортсмена;

г) найповніше розкриття його здібностей.

Перед спортивним змаганням стоять завдання:

1) підбити підсумки виконаної навчально-тренуваль­ної і виховної роботи;

2) визначити переможців змагання;

3) зміцнити впевненість у своїх силах через порівнян­ня показаних результатів;

4) розширити і поглибити спортивні інтереси спорт­сменів;

5) зміцнити волю до перемоги за гранично високі спортивні результати;

6) виробити і закріпити найважливіші якості спорт­смена-бійця;

7) створити передумови для підвищення ефективності подальшої навчально-тренувальної роботи.

Успішне вирішення завдань спортивних змагань по­требує відповідної підготовки до них не лише спортсме­нів, а й тренерського складу. При такому підході до справи значно зростає виховна роль кожного спортив­ного змагання.

Участь у змаганнях у кожному окремому випадку зу­мовлюється різноманітними мотивами діяльності спортcмена. В одних випадках ЦІ мотиви широкі, життєво важ­ливі, як, наприклад, утвердження значущості спортивної діяльності в загальній системі громадське корисної діяльності, розширення своєї професійної підготовки як спеціаліста в галузі фізичного виховання.

У ряді випадків участь у змаганнях може бути викли­кана ситуаційними міркуваннями. До них можна віднес­ти мотиви, визначені планами перспективної підготовки, підтвердження раніш виконаних нормативів, досягнення певного результату або просто сам факт участі в спор­тивних змаганнях.

За соціальною вагомістю і моральною суттю мотиви участі у змаганнях можуть бути громадське значущими або індивідуально спрямованими. В першому випадку це—почуття обов'язку, спортивної честі, відповідаль­ності перед колективом; в другому—задоволення осо­бистих інтересів, почуття спортивної гордості, прагнення бути лідером у своєму колективі. Ці мотиви можуть іно­ді набувати відтінку егоїзму, що треба усувати ви­хованням.

Різні мотиви участі в змаганнях по-різному вплива­ють на результат виступів. Широкі, життєво важливі мотиви допомагають досягти найвищих результатів; мотиви ситуаційні, часткові, індивідуально спрямовані, як правило, не мають великої сили впливу на мобіліза­ційну готовність спортсмена.

Змагання криють у собі великий виховний потенціал. Це зумовлено самим характером змагань у спорті, під час яких закріплюються раніше сформовані норми мо­ральної поведінки, удосконалюються набуті позитивні риси характеру, поглиблюються і розширюються спор­тивні інтереси тощо.

Проте спортивні змагання можуть вплинути і нега­тивно на особистість спортсмена. Найчастіше це відбу­вається тоді, коли очікуваному спортивному результату надається значення самоцілі («голе» рекордсменство). Іноді участь у змаганнях перетворюється у єдину і все­поглинаючу пристрасть, притуплює інші культурні інте­реси і потреби спортсмена.

Негативний вплив спортивних змагань на особистість спортсмена усувають регулярним проведенням вихов­ної роботи протягом усієї спортивної діяльності, почи­наючи з юного віку.

Передстартові стани

Під час підготовки до змагань у кожного спортсмена виникають певні передстартові стани у вигляді своєрід­них переживань за результат наступної змагальної бо­ротьби. Передстартові стани іноді виникають задовго (за кілька годин і навіть за багато днів до початку зма­гань) . Вони завжди є результатом обдумування ходу на (за кілька годин і навіть за багато днів до початку зма­гань сприяє кращій підготовці до виступу на них. В осно­ві цих зрушень лежать механізми ідеомоторних реакцій, активність яких надзвичайно загострюється в період появи передстартових станів. Це загострення, як прави­ло, супроводиться переживаннями, що становлять почут­тєвий фон змагальної боротьби.

Отже, передстартовими етанами можна назвати та­кий вид емоційних переживань спортсмена, в яких у за­гостреній формі відображаються уявні ситуації наступ­ного виступу на змаганнях. Передстартові стани можуть бути позитивними чи негативними, сприятливими або несприятливими. Позитивними, або сприятливими, на­зивають такі передстартові стани, при яких виникає підвищена активність найважливіших проявів психіки спортсмена, що сприяє успішності виступу. При негатив­них, або несприятливих, передстартових станах психо­фізіологічна активність спортсмена частково знижу­ється.

Позитивні форми передстартових станів виникають, як правило, при досягненні спортсменом високого рівня тренованості. Негативні форми найчастіше є результа­том недостатньої тренованості або емоційних перена­пружень.

Перед виступом на змаганнях можна спостерігати різні передстартові стани, які залежать від підготовле­ності спортсмена, масштабу і значущості змагань, скла­ду учасників, індивідуальних особливостей спортсмена, виду спорту тощо.

Вся різноманітність передстартових станів найчасті­ше проявляється в трьох основних формах: стану бойової готовності, передстартової гарячки і передстартової апатії.

Стан бойової готовності характеризується своєрідним напруженим чеканням майбутнього виступу, бажання приступити до змагання дедалі посилюється. Думки зайняті лише одним — підготовкою до успішного виступу. У спортсмена спостерігається незвичайне піднесення ду­шевних і фізичних сил, з'являється відчуття легкості в рухах, ясність думки.

Фізіологічною основою стану бойової готовності є оптимальна збудливість клітин кори головного мозку, що й забезпечує найбільш ефективний перебіг процесів збудження і гальмування. Крім того, в стані бойової го­товності зростає активність усіх важливих функцій організму — прискорюється пульс, дихання, помірно під­вищується артеріальний тиск, збільшується кількість адреналіну і цукру у крові, загострюється чутливість ана­лізаторів тощо. У спортсмена з'являється бойове підне­сення, максимально актуалізується почуття спортивної гордості.

Стан передстартової гарячки характеризується під­вищеним хвилюванням, збільшеною нервовою збудли­вістю, нестійким мінливим настроєм, забудькуватістю, неуважністю. У спортсмена різко прискорюються пульс і дихання, дрижать ноги, руки і все тіло, посилюються видільні процеси.

Стан передстартової гарячки можна поділити на дві групи. До першої належить передстартовий стан з про­явами надмірної рухливості, метушливості, неуважності, з нестійкістю настрою, посиленим серцебиттям, дрижан­ням тіла. У спортсмена знижується контроль за своїми вчинками.

Фізіологічною основою цього явища є значне перева­жання у корі головного мозку активності процесів збу­дження над процесами гальмування. Сильне збудження, широко радіюючи по корі головного мозку, захоплює підкіркові центри і спричинює ряд вегетативних змін.

До другої групи передстартової гарячки слід віднес­ти такий передстартовий стан, що супроводиться триво­гою, невпевненістю у своїх силах, боязню за результати виступу.

Стан передстартової апатії проявляється байдужіс­тю, млявістю, загальною слабістю і супроводиться неба­жанням виступати в змаганнях. Цей стан звичайно на­стає після тривалого перезбудження і буває іноді перед самим стартом, іноді значно раніше.

Фізіологічною основою передстартової апатії є галь­мування певних ділянок головного мозку, що настає слі­дом за сильним збудженням.

Різні передстартові стани неоднаково впливають на результати, показані під час змагання. Стан бойової го­товності сприяє досягненню максимально високих ре­зультатів. Якщо ж у спортсмена передстартова гарячка і, особливо, передстартова апатія — прогнози несприят­ливі; він виступає на змаганнях значно гірше своїх мож­ливостей і не може навіть досягти тих результа­тів, які показував під час навчально-тренувального процесу.

Боротьба з несприятливими передстартовими станами

Боротьба з несприятливими формами передстартових станів може здійснюватись різними способами, які б змі­нювали ці стани в потрібному напрямі. Особливе зна­чення відводиться моральній підготовці спортсмена, фор­муванню в нього міцних переконань у значущості спортивної діяльності, а також розвитку змістовних спортивних інтересів.

Готуючи команду до змагань, тренер повинен вико­ристати весь свій вплив і авторитет, щоб створити у кож­ного з учнів почуття бадьорості і впевненості в своїх си­лах, згуртувати дружний колектив і заставити спортсме­нів постійно і активно працювати над морально-вольовою підготовкою до змагань.

Для доброї психологічної підготовки спортсменів до змагань тренер має бути тактовним, чуйним і, крім того, мати ґрунтовні знання з психології, зокрема фізичного виховання і спорту. Отже, велике значення має особи­стість тренера і ставлення до нього спортсменів. Між тренером і спортсменами мають створюватись відносини, які б привертали вихованців до свого наставника. Для цього тренер повинен уважно вивчати кожного спорт­смена, глибоко вникати в його життя і в потрібну хвили­ну прийти на допомогу.

Тренеру слід постійно турбуватись про вмілу органі­зацію дозвілля спортсменів. Перед змаганнями він має стежити за тим, щоб спортсмени частіше спілкувались між собою, підбадьорювали один одного.

За день до змагань корисно організувати колективні екскурсії, переглянути кінокартину, зробити прогулянку. Все це відволікатиме спортсменів від постійних думок про наступний виступ на змаганні і збереже працездат­ність на триваліший період.

Важливим засобом боротьби з негативним впливом несприятливих форм передстартового стану є дружні, організовані, високоморальні дії спортивного колективу. Кожен його член повинен стежити, щоб у товаришів створювалось почуття впевненості у своїх діях.

При підготовці до змагань, а також під час змагань спортсменам дуже часто доводиться переборювати в собі надмірне збудження, яке перешкоджає успішному висту­пу. Робиться це двома способами. По-перше, спортсмен може примусити себе не думати про змагання, щоб не зірватися з відносно спокійного стану. При другому спо­собі спортсмен, перебуваючи в стані надмірного емоцій­ного збудження, самопереконанням намагається його зменшити. Обидва способи можуть бути результативни­ми, якщо спортсмен має достатню морально-вольову підготовку.

Післястартові стани

Післястартовими станами називаються такі пережи­вання спортсмена, у яких відображається його ставлен­ня до спортивної боротьби, що почалася. Якщо змагання проходить в оптимальних умовах, післястартові стани проявляються у вигляді спортивного азарту, бойового піднесення.

При виступах з максимальними фізичними наванта­женнями на певному етапі змагальної боротьби виникає стан «мертвої точки» і «другого дихання». Частіше це буває у видах спорту з переважним проявом витривалос­ті (біг на середні і довгі дистанції, лижні гонки і т. д.). В окремих випадках ці стани можуть траплятися і в інших видах спорту.

Стан. «мертвої точки» передусім проявляється у різ­кому зниженні активності всіх процесів свідомості: по­рушується сприймання, послаблюється мислення, зни­жується увага, сповільнюються рухові реакції, відповід­но, зменшується рухова активність, виникає стійке бажання припинити змагальну боротьбу. Дихання спорт­смена стає частим і неглибоким, кров'яний тиск підви­щується іноді до 200 мм рт. ст., пульс досягає 180 – 200 ударів за 1 хв, виникає тяжке відчуття «стискування у грудях», бракує повітря.

Фізіологічною основою стану «мертвої точки» є тим­часове порушення координації вегетативних і соматич­них систем з боку центральної нервової системи, що ви­кликано надмірно швидким витрачанням нервової енер­гії, яка не відновлюється через недостатність обмінних процесів у нервових клітинах. Адже напружена м'язова робота починається відразу після старту, а діяльність органів дихання і кровообігу розвивається поступово, до­сягаючи високого рівня через 3—5 хв. При цьому макси­мально активізуються механізми самозбереження в умо­вах загостреної рухової активності.

Запобігти або пом'якшити прояви «мертвої точки» можна за допомогою інтенсивної розминки до старту, а також поступовим збільшенням навантаження (темпу руху) під час змагання.

Як своєрідний бар'єр стан «мертвої точки» дещо зни­жує інтенсивність рухової діяльності, чим створює пе­редумови для різкого її підвищення за рахунок резервів емоційного фонду. Якщо спортсмен зусиллям волі зуміє примусити себе продовжувати боротьбу, то стан «мерт­вої точки» уступає місце «другому диханню».

Стан «другого дихання» характеризується такими особливостями: почуттям фізичного полегшення, віднов­ленням до норми психічних функцій, виникненням стенічних емоцій, посиленням бажання продовжувати зма­гання, ростом впевненості в своїх силах, відновленням почуття спортивного натхнення.

Фізіологічна основа стану «другого дихання» полягає у процесах відновлення координаційної діяльності цент­ральної нервової системи.

Післястартові стани «мертвої точки» і «другого ди­хання» можуть по-різному вплинути на результати зма­гальної боротьби. Іноді спортсмени в стані «мертвої точки» недооцінюють своїх сил, а під час «другого дихан­ня» — навпаки. Часто це приводить до невдач у змаган­нях. Тому тренер повинен спочатку ознайомити спорт­сменів з прийомами переборення «мертвої точки» і так­тикою ведення змагальної боротьби в стані «другого дихання».