3. Метод конституційно-правового регулювання

Для формування будь-якої галузі права важливе значення має наявність власного метода правового регулювання. Предмет і метод регулювання складають у сукупності головні фактори, які свідчать про існування самостійної галузі права.

Під методом правового регулювання розуміється сукупність прийомів і способів правового впливу на певну групу суспільних відносин.

Сьогодні більшість правознавців схильні вбачати особливості конституційного права не в наявності якогось спеціального метода регулювання, а в поєднанні методів, притаманних правовому регулюванню як такому, в закономірності їх композиції і ролі кожного з відомих і вживаних методів.

По-перше, відзначається, що для конституційного права характерною є різноманітність методів правового регулювання.

По-друге, робляться спроби визначити співвідношення між методами з точки зору їх ролі в конституційно-правовому регулюванні.

Слід зазначити, що в сучасній вітчизняній літературі спостерігається різноманітність підходів до визначення системи методів регулювання в конституційному праві України.

Насамперед, на найзагальнішому рівні в залежності від характеру приписів, що містяться в нормах права, виділяються два основних метода: імперативний і диспозитивний.

Імперативний метод – це метод владних приписів, що ґрунтується на заборонах, підпорядкуванні та відповідальності. Для відносин, що регулюються за допомогою цього методу, характерною є нерівність сторін чи субординація (наприклад, в системі органів державної влади).

Диспозитивний метод – це метод рівноправності сторін, який ґрунтується на дозволах і праві вибору поведінки суб’єктами правовідносин, координації діяльності.

Названі методи можуть бути підрозділені в свою чергу на такі способи впливу: припис, заборона, дозвіл.

Припис або позитивне зобов’язування – спосіб правового впливу, суть якого полягає у приписі здійснення певних обов’язкових і юридично значущих дій на умовах, передбачених правовою нормою.

Використання даного методу є характерним для визначення завдань і повноважень органів державної влади, закріплення обов’язків людини і громадянина (наприклад: “Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України” (ч. 2 ст. 19 Конституції України); “Кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом” (ч. 1, ст. 67 Конституції України).

Виконання приписів означає, що одна сторона повинна виявляти активні дії щодо виконання покладених на неї обов’язків, інша – має право вимагати їх виконання, а в необхідних, передбачених нормами права випадках, використовувати заходи примусу для здійснення цих дій і притягувати до відповідальності. Сам факт ухиляння від обов’язку є підставою для протягування до відповідальності.

У конституційному праві досить широко використовується метод приписів. На його основі визначається система і компетенція органів державної влади і місцевого самоврядування, а також відносини між ними. Без цього методу неможливо визначити двосторонні обов’язки держави і особи.

Заборона – спосіб правового впливу, який виражається в забороні здійснення певних дій.

На відміну від припису, який зобов’язує здійснювати активні дії, заборона вимагає ухилятись, утримуватись від юридично значущих дій, здійснення яких тягне за собою негативні для суспільства наслідки або їх здійснення несумісне з державно-правовими цінностями.

Даний метод вимагає припинення дій, які порушують основи конституційного ладу, державну цілісність і безпеку держави, права і свободи людини і громадянина та інші державно-правові цінності. Наприклад: “На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом” (ч. 6 ст. 17 Конституції України); “Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань” (ч. 2 ст. 37 Конституції України); “Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється” (ч. 5 ст. 43 Конституції України).

У Конституції Україні найбільшу кількість заборон можна віднайти в розділах, присвячених основам конституційного ладу, правам і свободам людини і громадянина. При цьому порушення цих заборон тягне за собою, як правило, найбільш серйозний вид відповідальності – кримінальну відповідальність. Так, згідно з п. 1 ст. 109 Кримінального Кодексу України дії вчинені з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, а також змова про вчинення таких дій, - караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

Заклик до пасивної поведінки відрізняється категоричністю, і непослух тягне за собою відповідальність, яка часто визначається в нормах, які безпосередньо встановлюють такі заборони. Наприклад, цілий комплекс заборон міститься у виборчому праві, за недотримання яких настають юридично несприятливі наслідки для кандидатів та їх прихильників: відмова у реєстрації, визнання виборів недійсними тощо.

Дозвіл – спосіб правового впливу, який виражається у дозволянні здійснення певних дій чи бездіяльності, які мають або можуть мати юридичне значення.

Через дозвіл розкривається диспозитивний метод правового впливу. Цей метод застосовується для регулювання прав і свобод людини і громадянина, наділення інших суб’єктів правовідносин певними правами і повноваженнями, а також для надання їм правової можливості поступати за вибором в рамках визначеної моделі поведінки: “Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності” (ч. 1 ст. 41 Конституції України); “Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” (ч. 3 ст. 55 Конституції України).

Дозвіл не означає повної свободи поведінки суб’єкта права. Часто одночасно з дозволом встановлюються умови здійснення дій чи бездіяльності. Зустрічаються як загальні умови-принципи, так і конкретні вимоги. Наприклад, у відповідності зі статтею 23 Конституції України кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей. Це загальна умова обмеження реалізації прав і свобод. Прикладом встановлення конкретної умови є положення ст. 46 Конституції України, які визначають, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. У цій же статті зазначаються випадки, коли держава гарантує соціальне забезпечення. Людина лише за певних умов одержує право на конкретний вид соціальної пільги і може скористуватись даним правом, а може відмовитись від нього.

Найбільш характерним прикладом встановлення рамок дозволу є регулювання повноважень органів державної влади і органів місцевого самоврядування. Особливість природи повноважень полягає в тому, що вони є одночасно правами і обов’язками.

Більшою мірою для конституційно-правового регулювання характерним є використання імперативного метода і способів, що ґрунтуються на владних засадах. Однак на відміну від тих же галузей публічного права – адміністративного чи фінансового права, які ґрунтуються головним чином на імперативно-владних приписах, однією з особливостей конституційного права є те, що воно, поряд з імперативним, достатньо широко використовує диспозитивний метод правового регулювання.

Іншою особливістю конституційно-правового регулювання є комбінація імперативного і диспозитивного методів, що нерідко зустрічається в процесі правового регулювання. Це виявляється навіть у державно-владних відносинах, які ґрунтуються в цілому на підпорядкуванні. Тут не можна виявити ту жорстку субординацію, яка спостерігається, наприклад, під час аналізу методів регулювання в адміністративному праві. Так, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, що передбачає відносну самостійність і незалежність гілок влади, які однак взаємодіють між собою в режимі активного партнерства і координації.

Отже, конституційне право, як галузь права, використовує різноманітні прийоми, засоби, форми впливу на суспільні відносини, оскільки самі ці відносини досить різноманітні, що й обумовлює своєрідність методів даної галузі права. Їх сутність полягає в поєднанні та взаємопроникненні прийомів і способів впливу на суспільні відносини, типові для політичного, морального та правового регулювання.

Регулюючи суспільні відносини, впорядковуючи їх розвиток, законодавець обирає такі прийоми і способи, за допомогою яких здійснюється найбільш ефективний правовий вплив на суспільні відносини.