24-02-2013_22-36-31 / 3. полт.система, режим

Політична система суспільства

1. Політична система суспільства та її структура.

2. Політичні режими та їх різновиди.

1. Термін «система» був уведений у науковий обіг австрій­ським біологом Людвігом фон Берталанфі в межах першої в історії наукової думки системної концепції — «Загальної теорії систем». У даній теорії вчений визначив систему як певну цілісність, що складається із взаємозалежних еле­ментів.

Будь-яка цілісність, що визначається як система, з по­зицій системного підходу повинна володіти двома осно­вними властивостями: по-перше, складатися із сукупності взаємозалежних частин, і, по-друге, відмежовуватися від оточення, з яким взаємодіє. Таке визначення дозволяє ви­ділити безліч різних систем — від механічних до екологіч­них і соціальних.

Поняття «система» для розгляду суспільства і суспіль­них відносин уперше було застосовано американським соціологом Т. Парсонсом, який представив суспільство як взаємодію чотирьох підсистем, що забезпечують його життєдіяльність: економічної, політичної, соціальної та духовної.

Таким чином, політична система являє собою окремий вид соціальної системи (а саме такої, що пов'язана із при­йняттям владних рішень).

У політичну науку термін «система» вводить американ­ський політолог Девід Істон, який визначає її як певний механізм функціонування влади, що визначає порядок роз­поділу ресурсів і цінностей. Разом з іншими американськи­ми вченими — Габріелем Алмондом і Карлом Дойчем — Де­від Істон вважається автором класичної теорії «політичної системи».

Політична система представляє собою організм, що ак­тивно реагує на зовнішні імпульси. Але, формуючись під впливом внут­рішнього й міжнародного оточення, будь-яка політична система, у свою чергу, сама впливає на його фор­мування (одержуючи вихідні із цього оточення імпульси,система впливає на нього за допомогою власних сигналів).

Г. Алмонд, аналізуючи політичні системи, звертає увагу, насамперед, на їх внутрішню структуру. Використовуючи функціональний підхід, учений підходить до аналізу полі­тичної системи як до певної сукупності взаємодій державних і недержавних структур, заснованої на виконанні ролей.

Ядро політичної системи, за Алмондом, становить дер­жава. Однак він відзначає, що «політика є чимось більшим, аніж діяльністю з реалізації влади та здійсненню приму­са, — це, зокрема, й політичні органі­зації, такі, як партії та групи інтер­есів. Подібні організації не мають при­мусової влади — хіба що в тому ступені, у якому вони контролюють державу»¹. Аналогічним чином, від­значає Алмонд, засоби масової інфор­мації лише опосередковано впливають на вибори, законотворчість та здій­снення правопорядку. Крім того, мож­на виділити й інші інститути — такі, як родина, церква, школа, корпорації та ін., що впливають на політичні на­станови і політичний курс.

у структурі політич­ної системи Алмонд виділяє так звані «інституціональні» (політичні інсти­тути — держава, партії, групи інтере­сів, громадські організації) та «орієнта-ційні» (політична культура) елементи.

Використовуючи комунікативний метод при розгляді політичної систе­ми, К. Дойч представляє її як інформаційну модель, певний «чорний ящик», що працює за принципом «вхід» — «вихід». Дойч виділяє наступні осно­вні фактори, що впливають на ефективність діяльності по­літичної системи: якість інформації, яка надходить ззовні в систему («вхід»), якість механізмів системи, що переро­бляють інформацію («конверсія»), та якість реакції систе­ми на зовнішні імпульси («вихід»).

Таким чином, при побудові теоретичної моделі політич­ної системи використовуються чотири базові категорії: аполітична система», «навколишнє середовище», «реакція системи» і «зворотний зв'язок». Відповідно до цієї моделі, механізм функціонування політичної системи містить у собі чотири фази:

1. «Вхід» («введення») — вплив на політичну систему навколишнього середовища у формі вимог і підтримки.

2. «Конверсію» («перетворення») — реакцію системи на вимоги навколишнього середовища, їх перетворення на певні рішення.

3. «Вихід» («висновок») - - здійснення ухвалених рі­шень у формі конкретних дій системи.

4. «Зворотний зв'язок» — вплив дій системи на навко­лишнє середовище з метою формування на «вході» певних вимог і забезпечення підтримки.

Найбільш поширеним в літературі є визначення політичної системи як сукупності політичних організацій, інститутів, форм взаємодії та взаємовідносин між ними, через які реалізується політична влада, Політична влада виступає центруючим елементом політичної системи.

Політична система суспільства являє собою багатофункціональну структуру, яка включає в себе чотири групи елементів, що тісно пов’язані і взаємодіють між собою:

• інституціональну частину, куди входять різноманітні соціально-політичні інститути , організації, установи /держава, політичні партії, громадські організації, об’єднання та рухи, різні органи безпосередньої та представницької демократії, засоби масової інформації, в деяких системах – церква і т.д./;

- нормативно-регулятивну частину, куди входять політико-правові норми, принципи, традиції, норми моралі та інші засоби регуляції взаємовідносин між суб’єктами політичного життя / Конституція, закони, традиції, звичаї, документи, що регулюють відносини всередині окремих організацій -як, наприклад, Програма КПРС у радянські часи - але здійснюють певний вплив на все політичне життя/. Такі норми визначають і регулюють політичні відносини, надаючи їм певної легітимності і упорядкованості. Завдяки цим нормам і принципам в житті суспільства закріплюються і отримують визнання ті чи інші соціальні інтереси, формуються політичні підвалини суспільства, впроваджуються прийнятні моделі політичної поведінки.

• комунікативну частину, що являє собою сукупність різноманітних політичних відносин між соціальними групами, політичними партіями, окремими структурами, громадянами і державою з приводу влади та засобів її реалізації. Ці відносини можна поділити на три групи: по-перше, відносини між класами, націями та державами, що складають основу політичної системи і знаходять своє відображення в функціонуванні відповідних політичних організацій; по-друге, відносини , в яких однією із сторін виступає та чи інша політична організація /це найчастіше так звані вертикальні відносини, через які здійснюється безпосередній владний вплив, керівництво і управління; по-третє, це відносини між політичними організаціями і установами /між гілками влади в державі, між партіями, громадсько-політичними організаціями, рухами з приводу влади/, до яких досить часто зводять всю політичну систему.

- культурно-ідеологічну, що включає політичну свідомість, культуру громадян, політичні ідеології, які включають в себе політичні уявлення, ціннісні орієнтації, установки, емоції, що формуються під впливом конкретної соціальної і політичної практики і визначають поведінку людей та їх груп в політичній сфері.

Специфічне місце серед названих елементів політичної системи посідають політичні організації, оскільки саме вони здійснюють у будь-якому суспільстві політичну владу /або намагаються добитись такої можливості/. Розрізняють власне політичні організації – держава, політичні партії – для яких здійснення влади чи боротьба за владу виступає основною сферою і метою діяльності Держава — це центральний елемент по­літичної системи суспільства. Якщо функції з реалізації по­літичної влади в суспільстві можуть виконувати різні орга­нізації, партії, громадські об'єднання, союзи, які, у своїй су­купності й складають політичну систему суспільства, то вищою владою, рішення якої є обов'язковими для всіх гро­мадян, організацій і установ, володіє лише держава. Вона виступає офіційним представником усього суспільства, ко­ординуючи й упорядковуючи його життя за допомогою ре­сурсів влади, що надходять у політичну систему.

держава це універсальна, суверенна по­літична форма організації суспільства, центральний ін­ститут політичної системи, створюваний для організації та управління життям населення на певній території за допо­могою публічної влади, що має обов'язковий характер.

2. Якщо поняття «політична система» характеризує порядок організації політичної влади, взаємозв'язок державних і не­державних інститутів, цінностей і норм, то категорія «полі­тичний режим» (лат. гедішеп — керування) відбиває функці­ональний аспект політичної системи. Політичний режим характеризує сукупність форм, методів, засобів здійснення політичної влади, принципи взаємовідносин політичних інститутів і організацій. Деякі дослідники навіть використовують категорії “політична система” і “політичний режим” як тотожні. На наш погляд, їх слід відокремлювати, як це роблять, наприклад, О.В.Лазоренко та О.О.Лазоренко. Вони вважають, що політичний режим — це свідчення того, в якому політичному напрямку здійснюється політична влада, які вона має політичні пріоритети, які докорінні інтереси людей вона відстоює, які механізми пропонує для задоволення поточних потреб більшості, що робить для зняття соціальної напруженості й досягнення стабільності тощо, тобто як у цьому су­спільстві функціонує політична система. Політичний ре­жим є характеристикою політичної системи, він пов'яза­ний з нею загалом і з усіма її складниками.

Політичний режим включає в себе такі параметри:

- рівень політичної участі народу, його “включеність” в процеси прийняття політичних рішень, тобто міру представництва, громадського контролю та волевиявлення;

- рівень реалізації прав і свобод громадян, характер функціональних відносин владних інститутів;

- рівень можливого вільного конкурентного суперництва правлячих та опозиційних груп в процесі формування державної влади;

- відповідність діяльності державних органів правовим основам, дотримання конституції та інших законів;

- наявність та статус державної ідеології, відношення до опозиційних ідеологій, умови діяльності засобів масової інформації;

- методи державного управління, співвідношення силових, ,примусових засобів та методів переконання для підтримання порядку і стабільності в суспільстві.

Розрізняють такі політичні режими: тоталітарний, авторитарний, ліберальний та демократичний.

— весь, цілий, повний) ввів у політичну теорію і практику в 20-х роках XX ст. лі­дер італійського фашизму Б. Муссоліні. Згодом даний тер­мін став використовуватись в політичній науці для позна­чення такої системи розподілу влади, за якої політична система повністю підкоряє собі всі сфери громадського життя, спираючись при цьому на загальнообов'язкову ідео­логію.

Для тоталітарного режиму характерні такі ознаки: тотальний контроль держави над усіма сферами суспільства; монополізація влади в руках однієї партії, котра цілком підпорядкована вождеві; зрощення політичної партії з державою; повне панування однієї ідеології, терористичний поліцейський контроль; мілітаризація суспільного життя і знищення громадянського суспільства; проголошення принципу органічної єдності держави і народу; панування воєнної або планової економіки, що пов’язане з обмеженням чи повною ліквідацією приватної власності, етатизацією господарчого життя, впровадженням командно-адміністративних методів управління, ідеологізацією економіки.

Соціальною основою тоталітаризму завжди виступають люмпенізовані верстви, маргінали, формування яких є закономірним в кризові часи і в часи “великих перебудов”. В політичній сфері виникнення тоталітаризму можливе лише в суспільстві, де існує лише одна партія, яка, захопивши владу, здатна повністю знищити опозицію. Відбувається повне одержавлення політичної системи, громадські організації існують лише ті, які санкціоновані партією і державою. При такому режимі політичні відносини і інститути втрачають свої особливості, по суті – зникають або носять формально-декоративний характер. А головним завданням партії стає формування потрібної для неї “нової людини”. Економічною основою тоталітаризму виступає тотальна державна власність і репресивно- примусовий спосіб організації виробництва.

За характером пануючої ідеології виділяють такі різно­види тоталітаризму:

1. Фашизм (італ. /азсіо - - пучок, зв'язка), що виник в Італії в 1922 р., проголошував своєю основною ме­тою відродження великої Римської імперії, характе­ризувався масовим терором, расизмом і ксенофобією, культом вождя (дуче).

2. Комуністичний тоталітаризм (лат. соттипін -- за­гальний), який сформувався в Радянському Союзі на основі ідеології марксизму-ленінізму, що затверджу­вала можливість побудови безкласового комуністич­ного суспільства на основі реалізації принципів ко­лективізму, диктатури пролетаріату та ін. Характери­зувався ліквідацією приватної власності, плановою моделлю економічного господарювання, масовими репресіями (було знищено близько 40 млн людей), культом особистості.

Націонал-соціалізм (нім. пайнтин — від назви націо-нал-соціалістської партії Німеччини) - - режим, що існував із 1933 р. по 1945 р. у Німеччині і увібрав у себе основні риси як фашизму так і комуністичного тоталітаризму. Мета націонал-соціалізму зводилася до світового панування арійської раси та антикому­ністичного руху. Так само, як і інші форми тоталіта­ризму націонал-соціалізм ґрунтувався на загальному пануванні партії та культі вождя (фюрера).

Авторитарний режим – це режим влади, яка не обмежена правом, влади, що спирається на насилля і здійснюється одноосібним правителем або рідше – правлячою елітою. Найголовнішими рисами такого режиму є: влада не формується народом і не обмежується правом, а найчастіше захоплюється насильно; поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову не існує або ж поділено лише формально; жорстка централізація управління, монополізація влади в руках правлячої еліти або вождя; влада спирається переважно на адміністративний, поліцейський та каральний апарат, переважає кодігний тип могутності;

Умовами формування авторитарного режиму найчастіше виступають глибока соціально-політична криза суспільства, руйнування сталої соціальної структури та маргіналізація суспільства, поширення в політичній свідомості мас популізму та радикалістських ідей, формування культу особистості, з якою пов’язують надії виходу з кризи, зростання на цьому фоні ролі виконавчої влади.

Отже, авторитарний режим характеризується зосередженням необмеженої влади в руках однієї особи або групи осіб, обмеженням прав і свобод громадян. На відміну від тоталітарного режиму він допускає певні елементи демократизму, економічних свобод, існування парламентаризму, навіть боротьбу політичних партій.

Військові режими. Вони виникають, як правило, внаслі­док державного перевороту, путчу (нім. риізск — пере­ворот) — захоплення влади диктатором або військовим угрупованням, що супроводжується знищенням опози­ції, репресіями по відношенню до політичних діячів ко­лишньої влади. В силу того, що значна частина таких переворотів у XX ст. відбувалася в країнах Латинської Америки, в сучасній політичній практиці військове або політичне угруповання, що прийшло до влади некон­ституційним шляхом і здійснює дикта­торське правління методами терору, на­зивається хунтою (ісп.іипіа — об'єднан­ня, збори, від назви вищого органа виконавчої влади в іспаномовних краї­нах). Прикладами військових режимів виступають диктатура «чорних полков­ників» у Греції (1967-1975), військовий переворот у Панамі (1968), хунта Піно-Августо Піночетчета в цИл^ (1973-1989) та ін.

Традиційні режими, що одержали найбільше поши­ рення в державах з абсолютною формою монархічно­ го правління, для яких характерна або відсутність органів представницької влади, або їх жорстке підко­ рення монархові, зосередження в руках глави держа­ ви всієї повноти влади, легітимність якої носить тра­ диційний характер. До таких режимів відносяться політичні системи країн арабського Сходу — Саудів­ ської Аравії, Оману, Брунею та ін. Різновидами да­ ного виду політичного режиму є:

• клановий авторитаризм у традиційних суспільст­вах, заснований на етнічних або сімейно-родових відносинах (Заїр, Гватемала);

• національний авторитаризм, для якого характерне правління певної етнічної групи (Туркменістан, Узбекистан);

• Теократичні режими, що характеризуються концент­рацією реальної влади в руках духівництва або релігійного лідера (навіть при можливому існуванні представницьких органів влади і президента як гла­ви держави). Прикладом такого різновиду авторита­ризму виступає теократія в Ірані, що склалася після революції 1979 р., коли реальну владу в країні захо­пив ісламський фундаменталізм на чолі з аятолою Хомейні.

• Персоніфіковані режими — режими особистого прав­ління, у яких влада належить лідерові, що спираєть­ся не на політичні інститути, а на репресивно-полі­цейський апарат. Прикладами такого режиму є режи­ми їді Аміна в Уганді, Саддама Хусейна в Іраку.

• Неоавторитарні режими, які характеризуються зосе­редженням влади в руках правлячої еліти при фор­мальному існуванні опозиції й системи конкурентних виборів. Прикладом такого типу режиму може слу­жити неоавторитаризм у Мексиці, а також у Росії та більшості країн — колишніх республік СРСР.

Якщо при тоталітарному режимі влада намагається контролювати всі без винятку сфери життя, прикриваючись гаслом органічної єдності з народом, то авторитарний режим порівняно з тоталітарним не вдається до такого тотального контролю, не має єдиної і обов’язкової для всіх ідеології.

Основними характеристиками ліберального режиму є : розподіл влад на законодавчу, виконавчу та судову при зростанні значення законодавчої влади, конституційність,багатопартійність, абсолютна свобода особистості; майже повне обмеження компетенції і сфери діяльності держави, її невтручання в справи громадського суспільства, економічні, соціальні, духовні процеси;

Особливості ліберального режиму визначаються перш за все тим, що він є деякою мірою проміжним, перехідним від тоталітарного чи авторитарного до демократичного. Тому відсутність контролю держави при ліберальному режимі / як противага гіпертрофованій ролі її в попередніх випадках/ призводить до монополій у різних сферах життя суспільства: монополія в політиці – хоча й існує багатопартійність, але реально при владі найчастіше знаходиться тільки одна партія, інші партії не є їй противагою і не конкурують з нею; монополії в економіці - відсутність рівної конкуренції спочатку призводить до економічного зростання, але потім викликає спад в економіці.

Демократичний режим навпаки розбиває монополії та створює умови для рівної конкуренції.

Демократичний (від гр. йетон — народ, і кгаіон — влада) політичний режим у самому загальному вигляді може бути охарактеризований як форма організації та функціонуван­ня політичної системи, при якій всі члени суспільства ма­ють рівні можливості реалізації своїх прав і свобод.

До основних характеристик демократичного режиму належать: наявність народного суверенітету при загальному праві голосу усіх громадян незалежно від статі, майнового цензу, раси, національності; представницький характер формування влади, який передбачає регулярні вибори, таємне голосування; чітке розмежування між виборними державними функціями та посадами, що потребують спеціальної та професійної підготовки; домінування судової влади над законодавчою та виконавчою гілками влади; пріоритет прав і свобод громадян над правами держави.

Демократичний режим головний наголос робить на забезпеченні законності в країні, внаслідок чого в умовній піраміді влади певна першість належить судовій владі стосовно законодавчої та виконавчої влад. Водночас демократичному режиму властиві незалежне громадянське суспільство при незначному втручанні держави; ринкова економіка; домінування приватної власності; активна позиція держави на міжнародній арені.

характеристики демократичного політичного режиму:

1. політичний плюралізм (лат. ріигаїіз — множинний) -принцип, що припускає вільне співіснування різних ідеологічних течій, партій, політичних і громадських організацій, рухів, а також різноманіття форм полі­тичної діяльності й вираження політичних інтересів;

2. верховенство права — домінування закону в усіх сфе­рах громадського життя, високий ступінь реалізації прав і свобод людини;

3. виборність органів державної влади, їх залежність від населення та регулярна змінюваність;

4. реалізація принципу розподілу влади, відповідно до якого державна влада поділяється на три рівноправ­ні і незалежні гілки — законодавчу, виконавчу і судо­ву, що запобігає її концентрації в руках однієї особи або окремої соціальної групи;

5. наявність розвиненого громадянського суспільства, під яким розуміється сукупність неполітичних відносин у суспільстві (економічних, моральних, культурно-духовних, релігійних, національних), вільних від пря­мого втручання з боку органів державної влади.