Лекція № 1 Державна мова – мова професійного спілкування План

1. Поняття державної, національної та літературної мови.

2. Мова професійного спілкування як функціональний різновид української літературної мови.

3. Професійна мовнокомунікативна компетенція.

4. Мовні норми. Мовне законодавство та мовна політика в Україні.

Література

1. Рогозіна В.І., Лукаш Г.П. Українська мова (за професійним спрямуванням): Навчальний посібник. – Донецьк: ДонНУ, 2010. – 110 с.

2. Мацюк З., Станкевич Н. Українська мова професійного спрямування: Навчальний посібник. – К. : Каравела, 2008.

3. Симоненко Т.В. Формування професійної мовнокомунікативної компетенції студентів філологічних факультетів: автореф. дис ... д-ра пед. наук. – К., 2007.

4. Український правопис. – К.: Наук. думка, 2007. – 240 с.

5. Пилинський М.М. Мовна норма і стиль. – К.: Наук. думка, 1976. – 288 с.

6. http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=8312-11

7. http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=8313-11

1. Поняття національної та літературної мови

Спілкування – один із виявів соціальної взаємодії. Сучасна наука виділяє спілкування: 1) як обмін інформацією – комунікацію; 2) взаємодію – інтеракцію; 3) сприймання людини людиною – перцепцію.

Види спілкування: вербальне і невербальне. Розрізняється також: контактне – дистантне; безпосереднє – опосередковане; усне – письмове; міжособистісне – масове; монологічне – діалогічне; приватне – офіційне; нормативне – ненормативне і т.д.

Вербальні компоненти – засоби мовного коду, тобто слова, словосполучення, речення, тексти, за допомогою яких передається інформація. Це найважливіші складові комунікативного акту, оскільки саме вони в нормальному (неспеціалізованому) міжособистісному спілкуванні виступають основними носіями значень (смислів) повідомлень. Проте мовлення – основний, але не єдиний спосіб спілкування. Люди обмінюються інформацією за допомогою жестів, міміки, постав тіла, одягу, зачісок, запахів, навіть предметів, які їх оточують (напр., меблів). Усе це набуло назву невербальні (несловесні) повідомлення.

Невербальні засоби спілкування – елементи комунікативного коду, які мають немовну (але знакову) природу і разом із засобами мовного коду слугують для створення, передавання і сприйняття повідомлень. Ученими встановлено, що різноманітні невербальні сигнали в особистісному спілкуванні несуть від 60 до 80% інформації. Це означає, що більша частина спілкування здійснюється без участі засобів мовного коду, але з орієнтацією на інші його складові: паралінгвістичні елементи, елементи інших семіотичних систем тощо. Звичайно, значення різноманітних невербальних сигналів “перебувають” не в самих сигналах, а приписуються їм тими, хто декодує мовлення.

Важливим є розрізнення понять «мова» і «мовлення».

Мова – це система засобів спілкування (звуки, слова, схеми словосполучень, моделі речень та відношення між цими одиницями), яка існує у свідомості їхніх носіїв.

Мовлення – це реалізація засобів мови конкретними людьми в конкретних актах спілкування. Воно залежить від віку, статі мовця, його виховання, освіти, становища в суспільстві, темпераменту, стану здоров'я та багатьох інших ознак.

Мова належить до так званих вторинних систем. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, яке її витворює. Водночас мова – один з чинників самоорганізації суспільства і є невід’ємною ознакою таких спільнот, як рід, плем’я, народність, нація.

Мова, як явище суспільне, виконує ряд функцій, пов’язаних з об’єктами та суб’єктами суспільної діяльності.

Суть комунікативної функції полягає у використанні мови для інформативного зв’язку між членами суспільства.

Експресивнафункція полягає в тому, що мова є універсальним засобом відображення світу індивіда. «Говори – і я побачу тебе», - стверджували мудреці античності.

Ідентифікаційнафункція. Мова є засобом спілкування, але тільки для тих, хто її знає. Для тих, хто її не знає, вона є засобом роз’єднання, сепарації, відокремлення своїх від чужих. Спілкуватися за допомогою якоїсь мови можуть лише носії цієї мови. Тільки для них вона є засобом ідентифікації, ототожнення в межах певної спільності.

Гносеологічнафункція. Мова є засобом пізнання світу. Людина, на відміну від тварини, користується не тільки індивідуальним досвідом, але й усім тим, що досягли її попередники та сучасники, тобто суспільним досвідом. Їй ніколи не треба починати пізнання світу «з нуля».

Мислетворчафункція полягає в тому, що мова є засобом формування думки: людина мислить у мовних формах. Є мовлення і мислення конкретне (образно-чуттєве) і абстрактне (понятійне). Людське понятійне мислення – це оперування поняттями, які позначені словами і які не могли б без слів існувати.

Естетична функція. Мова є знаряддям і водночас матеріалом створення культурних цінностей. Вона першоешелон культури. Фольклор, художня література, театр, пісня тошо – усе це дає підстави стверджувати, що мова – становий хребет культури, її храм. Виховання відчуття краси мови – основа всякого естетичного виховання.

Культуроносна функція. Мова – носій культури. Культура кожного народу зафіксована в його мові.

Номінативнафункція – це функція називання. Мовні одиниці, передусім слова, слугують назвами предметів, процесів, якостей, ознак тощо. Усе пізнане людиною одержує свою назву і тільки так існує у свідомості. Цей процес називається лінгвізацією, «омовленням» світу.

Отже, мова – явище системне. Її функції виступають не ізольовано, виявляються у взаємодії. Відсутність чи неповнота використання якоїсь із них згубно впливає на мову в цілому, а це, у свою чергу, відбивається на долі народу.

Ідея про глибинний зв’язок між мовою, мисленням і духом народу має значні історичні корені, проте чи не найкраще її сформулював німецький мовознавець Вільгельм фон Гумбольдт: «Мова народу – це його дух, і дух народу – це його мова».

Престиж мови– це її авторитет у міжнаціональному та міжнародному спілкуванні. Він залежить від багатьох чинників, домінуючим серед них є інформативність мови, тобто застосування її як носія найважливішої і найновішої інформації.

Престиж мови не перебуває у прямій залежності від кількості людей, що нею послуговуються. Китайською мовою, наприклад, розмовляє більше мільярда землян, але вона не входить до числа найпрестижніших. Далеко не завжди престиж мови залежить і визначається мілітаристичною потугою її носіїв. Іноді престиж мови має не загальний характер, а забезпечує її функціонування в одній із сфер. Так, у музиці вже декілька століть найвищий престиж має італійська мова.

Престижними можуть бути навіть мертві мови, якщо вони характеризуються високим рівнем окультурення і ними закодовано велику кількість важливої інформації. Прикладом може слугувати латинська.

Престиж мови – величина змінна. В історії відомо чимало випадків піднесення і падіння мов. Зрозуміло, що це залежить не від самої мови, а від суспільства – носія мови, його місця та ролі в загальномовному процесі.

Є два способи забезпечення статусу престижності для своєї мови. Перший – шляхом всебічного розвитку суспільства на шляху прогресу. Другий – шляхом утиску інших мов політичними, військовими, економічними засобами. Наприклад, у франкістській Іспанії були офіційно заборонені всі мови, крім кастильської (іспанської). Зрозуміло, що другий шлях може привести тільки до тимчасового успіху.

Престижним для мови є її визнання як засобу міжнародної комунікації.

Міжнародні мови – мови, що є засобом спілкування народів різних держав. Є природні та штучні мови.

Висування тієї чи іншої мови на світову роль визначається сукупністю екстралінгвістичних (політичних, екномічних, культурних) та лінгвальних чинників. Цей статус мови юридично закріплюється завдяки її визнанню як офіційної, або робочої мови міжнародних організацій чи конференцій (ООН, ЮНЕСКО). Такими мовати є англійська, арабська, іспанська, китайська, російська, французька.

Серед штучних мов міжнародного спілкування можна назвати кілька, їх створенням займаються ще з ХVІІ-ХІХ ст. Так, у 1879 році створено волапюк, з 1887 року поширюється есперанто, що мало велике коло прихильників. Далі з 1907 року користувалися мовою ідо, з 1921 року по 1922 – окциденталь, а з 1951 року існує інтерлінгва тощо.

Отже, мова є важливим чинником консолідації держави, об’єднання держав у світове співтовариство для забезпечення його економічного, політичного та культурного життя.

Мова державна (офіційна) – закріплена традицією або законодавством мова, уживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформації.

Мова літературна – мова, що має унормований словник, загальновживані граматичні форми, усталену вимову й правопис.

Мова національна – це мова певної нації, що охоплює літературну мову, територіальні діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику.

На земній кулі налічується понад 3000 мов. Але не всі вони – мови національні. Чимало серед них племенних.

Українською мовою розмовляє понад 40 млн. людей, і звучить вона майже однаково по всій Україні, а також за її межами, де є українці. За кількістю тих, хто користується нею, вона стоїть приблизно на 15-20 місці в світі.

При поліетнічності населення країни і, відповідно, наявності в ній дво- чи багатомовності завжди виникає проблема співіснування мов різних етносів не тільки і, власне, не стільки на побутовому, а насамперед на офіційно-державному рівні. У мовному законодавстві держав світу відомі три основні підходи до розв’язання цієї проблеми.

У першому випадку як державний засіб спілкування виступає мова однієї, звичайно найчисленнішої національності, що відіграла провідну роль в історичному формуванні держави. Таку функцію виконує іспанська мова в Іспанії, англійська – у США і т. ін. Ця роль мови може бути закріплена Конституцією, як, наприклад, в Іспанії, або не закріплена, як, наприклад, у США. У законодавстві різних країн назва цієї мови може бути різною – офіційна, державна або національна, з чого можна зробити висновок, що поняття «державна мова» та «офіційна мова» є тотожними.

Другий шлях вибору загальнодержавного засобу спілкування в умовах багатомовності – визнання як офіційної, або державної, всіх основних мов країни. Це має місце переважно в країнах, де важко визначити якусь одну корінну національність (наприклад, у Люксембурзі, де дві офіційні мови – французька і німецька), або є територія компактного проживання двох і більше різномовних етносів. Наприклад, у Швейцарії є три офіційні мови – німецька, французька та італійська, однак ця тримовність здійснюється тільки в центральних органах влади (у роботі Федеральних зборів тощо). Фактично ж у країні має місце постійна одномовність: вона розділена чітким кордоном на три частини, у кожній з яких використовується як офіційна тільки одна з трьох мов. Подібна мовна ситуація в Бельгії. Тут також на рівні центральних установ визнано французьку, нідерландську та німецьку. Країна розділена чітким лінгвістичним кордоном на три частини: фламандську (з нідерландською мовою), валлонську (з французькою) та двомовний округ столиці Брюсселя. Дві офіційні мови існують у Фінлядції (фінська і шведська), у Канаді (англійська і французька). Така ситуація склалася в цих країнах унаслідок компактного територіального поділу різномовних етнічних груп.

Практикується також третій варіант – із співвідношенням у законодавстві країни понять національна або державна та офіційна мови. Така картина властива в основному постколоніальним країнам, у яких поряд з місцевими («національними») мовами функціонують як офіційні мови колишніх метрополій – англійська, французька, іспанська, португальська. Спроба запровадження понять «офіційна» і «державна» мова була розроблена в СРСР перед його розпадом. Після того, як мови корінних народів кожної із республік були проголошені державними, офіційною мовою в межах Радянського Союзу було запропоновано вважати російську (як мову міжнаціонального спілкування). Співіснування понять «офіційна» і «державна» мови закріплене в законодавстві Республіки Крим: державними проголошено російську, українську і кримськотатарську, а офіційною тільки першу з них.