печать / ленін,троцький.бухарін
.docx1. Відтак апологети марксистської теорії, зокрема В. Ленін, визначали державу не тільки як інститут політичної системи, що здійснює управління суспільством, а й як інститут класового панування і машину для гноблення одного класу іншим.
Особливу роль у поширенні й розвитку марксистської соціально-політичної теорії в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. відіграв В. І. Ленін (1870—1924). Розробляючи свої організаційно-тактичні ідеї, Ленін використав як досвід європейської соціал-демократії, так і традиції російського визвольного руху: традиції Чернишевського, народників. На перетині історії соціалізму та російської історії виник своєрідний російський варіант марксизму, що відбивав особливості історичного розвитку країни.
З теоретичних положень, що характеризували внесок Леніна в соціально-політичну теорію марксизму, необхідно назвати вчення про роль революційної теорії в робітничому русі, про гегемонію пролетаріату в демократичній революції і про революційно-демократичну диктатуру пролетаріату та селянства як перехідну форму влади в період між буржуазно-демократичною і соціалістичною революціями, розкриття революційних можливостей селянства в боротьбі проти капіталізму. Ленін зробив також висновок про можливість перемоги соціалістичної революції спочатку в кількох або навіть в одній країні. Предметом особливого інтересу Леніна було вчення про державу, котрому він присвятив спеціальну працю «Держава і революція» [6]. У післяжовтневих працях він багато уваги приділяв визначенню шляхів будівництва соціалізму в колишньому СРСР.
>Сугубая класовість - вроджена, невід'ємна івсеопределяющая, за Леніним, риса такої соціальної встановлення, яким держава. Вона внутрішньо властива то силу кількох причин. Перша їх - втілення у державі антагонізму класів,расколовшего з часу затвердження у ньому приватної власності і громадських організацій груп з суперечливими економічними інтересами. Найважливішим і корінним пунктом називає Ленін теза, за яким "держава є продукт і прояв непримиренності класових протиріч". Друга половина цього тези ("прояв непримиренності класових протиріч") найвищою мірою й у ленінського розуміння держави як інобуття (особливих інституціональних формах)классово-антагонистического суспільства.Друга причина, під впливом якій держава є за своєю природою класовим встановленням, - комплектування апарату держави (і верхніх ешелонів структурі державної влади) особами з середовища панівного класу. Ленін водночас зазначає, хоч як весь державний апарат заповнюють всуціль тільки це з цього. Склад адміністрації російського самодержавства служить йому прикладом те, що бюрократія (особливо зайняте відправленням виконавчих функцій чиновництво) може рекрутуватися також із соціальних верств.Третя причина, що робить держава, відповідно до Леніну, організацією наскрізь класової (вірніше, організацією панівного класу), - здійснення державної машиною політики, бажаної і вигідною переважно пануючому класу, відповідає його корінним економічним, політичним і ідеологічним інтересам. Ленін дуже рідко зазначає, діяльність держави задовольняє багато потреби товариства загалом, спрямовано рішення також загальнонаціональних завдань тощо. Така стриманість обумовлена не відсутністю самої такий діяльності. Просто Ленін фактично визнає її малозначної, третьорядної, не типовою державі.Крім класів та міжкласових відносин для Леніна нібито немає інших чинників,детерминирующих природу держави. Гостру його ворожість викликають розмірковування про залежності сутнісних властивостей держави від реальних процесів громадського поділу праці, ускладнення механізмів соціального взаємодії, з розвитку власне управлінських структур і процедур тощо. Зрозуміло, чому увесь ці міркування чужі Леніну. Вони немає моменту абсолютизації класового початку; то них надається універсального значення.Вони однак розмивають образ держави як політичної організації класу власників основних засобів виробництва, використовуваної задля забезпечення та питаннями захисту їхніх спільних класових інтересів. А поза такого образу неможлива марксистська ідея держави як що представляє інтереси згаданого класу власників політичної організації "насильства подолання будь-якого класу", тобто. як знаряддя диктатури економічно панівного класу.
2. Перманентна революція — перманентна в тому розумінні, що вона має бути невпинною та безперервною аж до остаточної перемоги. Це теорія, що буржуазні демократичні завдання може бути здійснено винятково через встановлення робітничої держави. Крім того, згідно з цією теорією, встановлення робітничої держави неминуче включатиме в себе захоплення капіталістичної власності. Таким чином, досягнення буржуазних демократичних завдань передається пролетарському класу. Поняття Троцького про перманентну революцію є його інтерпретацією ідеї, запозиченої у російсько-німецького соціаліста доктора Олександра Гельфанда (1867-1924), про що вітчизняна та радянська історіографія часом не знала, або навмисно замовчувала[1]За Троцьким у „відсталих” країнах завдання буржуазної демократичної революції не можуть бути виконані самою буржуазією. Вперше це уявлення було розроблено в творах, пізніше зібраних у 1905 році в книгу, а також у есе Троцького „Результати та перспективи”. Потім поняття перманентної революції було розвинене в книзі 1929 року, що так і називалася „Перманентна революція”.Основна ідея теорії Троцького — що в Росії буржуазія не проведе повної революції, що встановила б політичну демократію та вирішила земельне питання. Ці заходи вважалися необхідними для того, щоб розвинути Росію економічно. Тому стверджується, що майбутню революцію має повести пролетаріат, який не тільки повністю здійснив би завдання буржуазної демократичної революції, але й почав боротьбу за те, щоб піти далі. Те, наскільки далеко зможе піти цим шляхом пролетаріат, залежатиме від подальшого ходу подій. Саме в цьому розумінні революція і стане перманентною.Троцький вірив, що нова робітнича держава не зможе встояти проти тиску з боку ворожого капіталістичного світу, якщо тільки соціалістичні революції швидко не стануться також і в інших країнах. Ця теорія розвивалася на протиставлення до позиції, якої дотримувалися сталіністи в більшовицькій партії — що в Радянському Союзі можна побудувати „соціалізм в окремо взятій країні”.Теорію троцького розвивали також як альтернативу до соціал-демократичної теорії, що нерозвинені країни мають пройти через дві окремі революції: спершу буржуазно-демократичні, в яких допомагатимуть і соціалісти — а потім, на пізнішому етапі, соціалістичні, з проміжним еволюційним етапом капіталістичного розвитку поміж цими двома етапами. Цю теорію часто називають теорією етапів, або етапізмом.Особливого аналізу потребують погляди Троцького на револцію. В цілому вони концентруються навколо сформульованої ним концепції «перманентної революції», викладеної в його працях «Підсумки і перспективи» (1906 р.) та «Перманентна революція» (1930 р.). основі цієї концепції — заперечення існуючих ленінських положень про закономірність етапів революційної боротьби, намагання «перестрибнути» через буржуазно-демократичний етап революції в Росії. У ній «фальсифіковано» ленінські думки про місце, роль і співвідношення класів у революції. Зокрема, він зазначав, що «перемога революції можлива у нас як революційна перемога пролетаріату або неможлива взагалі». Він доводив, що такі суспільства як Росія, залишаючись переважно відсталим і нерозвинутим, потрапляють під вплив Заходу і переймають деякі з найбільш передових методів економічного розвитку та відносин, і на основі цих осередків, чи острівців розвитку, в свою чергу, постають величезні урбаністичні центри, потужний пролетаріат, європеїзована інтелектуальна еліта і радикальні форми політичної боротьби та діяльності. Натомість буржуазія залишається слабкою, а лібералізм — неефективним, оскільки індустріалізація запроваджується державою зверху. Подальші суперечності такого суспільства — чіпляння за старе й від-жиле паралельно і на противагу розвитку нових тенденцій — створює зростаючу напругу й нестабільність, що невдовзі змушує нові радикальні сили вступити в пряму боротьбу зі старим режимом, яка завершується фактично миттєвим стрибком у посткапіталістичну, соціалістичну еру. Однак Троцький дуже добре усвідомлював, що величезні маси сільського населення, зацікавленого найбільше лише в отриманні землі, не підуть услід за робітниками радикальним шляхом. Він провіщав, що в Європі спалахне пожежа світової революції, і дійшов висновку про те, що якщо це станеться, то робітничий уряд Росії матиме змогу отримати підтримку ззовні для здійснення подальших зрушень в економіці і подолання реакційних настроїв селянства. Він вірив, що на цьому шляху кульмінацією «нерівномірного розвитку» стане «комплексний розвиток», тобто сполучення двох історичних стадій соціально-економічного розвитку.Він також заперечував обґрунтоване Леніним положення про гегемонію робітничого класу і його союз із селянством, яке він характеризує не інакше, як реакційну масу. Це положення ленінської теорії соціалістичної революції ґрунтувалося на тих специфічних історичних особливостях Росії, які склалися в першій чверті ХХ ст. Троцький якраз не розумів і відкидав ленінський висновок про необхідність революційно-демократичної диктатури пролетаріату і селянства як нового типу державної влади на етапі буржуазно-демократичної революції.В основі троцькістської теорії «перманентної революції» — «антинауковий» підхід до аналізу характерних рис і особливостей імперіалізму, суб'єктивна оцінка його ролі і тенденцій розвитку. Нерозуміння глибоко суперечливого, діалектичного характеру соціально-економічних процесів і явищ в епоху імперіалізму в їх взаємодії і взаємозалежності послужило вихідним моментом твердження про неможливість національної революції в Росії, оскільки епоха імперіалізму, на думку Троцького, протиставила не буржуазну націю старому режиму, а пролетаріат — буржуазній нації. Звідси він робить висновок про те, що в епоху імперіалізму може йти мова тільки про революційний робітничий уряд, про те, що російський пролетаріат повинен завоювати владу самостійно як безпосередня альтернатива царському самодержавству. В концентрованому вигляді ця думка міститься в заклику «без царя, а уряд робітничий», що по суті означало проведення революції без селянства.
3. М. І. Бухарін — один із активних учасників і керівників жовтневого перевороту (Великої Жовтневої соціалістичної революції 1917 р.). Упродовж одинадцяти років співпрацював безпосередньо з Володимиром Іллічем Леніним, зазнавав незаперечної критики від останнього, вів полеміку та критикував противників і «фальсифікаторів» марксистсько-ленінського вчення. Гострі теоретичні та практичні розходження з Йосипом Сталіним були основною причиною відсторонення його від безпосереднього керівництва «соціалістичним будівництвом». Але була, як стверджує один із біографів С. Коен, «монополія» Бухаріна на політико-виховну роботу, яка здійснювалася ним через керівництво газетою «Правда» з допомогою учнів «школи Бухаріна». Тези про «непримиренну» класовість держави та права, про те, що місія цих соціальних інститутів, по суті справи, цілком вичерпується виконанням ними службово-експлуататорської функції, функції гноблення, спираються на марксистський постулат, відповідно до якого політична, державна влада є організоване насильство одного класу для придушення іншого. Розуміння держави (і одночасно права) як феномену насильства утворює наріжний камінь і бухарінських суджень про державу, домінує в них. Бухарін звеличує значення насильства навіть більше, ніж Маркс та інші соціалістичні теоретики. Якщо в Маркса, наприклад, насильство в дійсній історії відіграє «велику роль», то в Бухаріна зазначено, що «протягом усього історичного процесу роль насильства і примусу була надзвичайно великою». І коли в Маркса «насильство є повивальною бабкою будь-якого старого суспільства, коли воно вагітне новим», то в Бухаріна взагалі вся «конкретна історія є історія насильства і грабунку».В цілому державна влада в бухарінських працях кваліфікується як концентроване та організоване суспільне насильство (визначення Маркса), що набуває вигляду «єдинодержавства», іншими словами — диктатури пануючого класу. Держава та диктатура — речі внутрішньо, органічно пов'язані. За Бухаріним, держава, що не є диктатурою, ані теоретично, ані практично неможлива.Погляд Бухаріна на будь-яку державу (тим більше на державу капіталістичну) як на диктатуру полегшував йому критику буржуазної демократії. По-перше, вона являє собою, за Бухаріним, цілу систему демократичних примар, оманно-маскувальних інститутів формально юридичної рівності всіх; але дана рівність є фікція, оскільки економічна нерівність при капіталізмі робить формально-юридичну рівність нездійсненною.Бухарін пише також, що основна посилка демократичного ладу — наявність сукупності фікцій: такою сукупністю виступає в нього й поняття загальнонародної волі, загальної волі нації. Весь комплекс демократичних інститутів ґрунтується на ілюзорній «загальнонародності».Правда, вважає Бухарін, демократія колись була потрібна пролетаріату. Для робітничого класу демократія «була цінною остільки, оскільки вона допомагала пролетаріату піднятися вище на сходинку в його свідомості». А коли пролетаріат на таку сходинку піднявся і коли назрів прямий штурм капіталістичної міцності і придушення визискувачів, тоді настав час «вибухів старих парламентів» із «загальнонаціональними» конституціями; почався розпад «усіх тих форм, установ інститутів, що носять видимість загальнонаціонального», знищення формальної (тобто юридичної) рівності класів. Люди, стурбовані катастрофою підвалин демократії, характеризувалися Бухаріним як «убогі міщани».На демократичному ладі, що припускає виявлення загальнонародної волі, наявність загальнонаціональної конституції, існування парламенту, рівність усіх громадян перед законом (незалежно від класової приналежності) тощо, ставить хрест диктатура пролетаріату. Ідея неминучості диктатури пролетаріату утворює, згідно з Бухаріним, серцевину марксизму. Навчання про диктатуру пролетаріату, про її ролі, форми, значення він вважає також «найгеніальнішою теоретичною побудовою Володимира Ілліча... Навчання про диктатуру пролетаріату та Радянської влади — євангеліє сучасного пролетарського руху...».За Бухаріним, диктатура пролетаріату — кревне дітище соціалістичної революції. Він трактує останню як акт розриву робітничим класом громадянського миру в суспільстві, як громадянську війну, що робітничий клас на чолі з комуністами веде проти усіх своїх ворогів.Відповідно, пише Бухарін, «цілком природно, що політична форма панування робітничого класу повинна мати своєрідно мілітарний характер». Іншими словами, закономірно, що класичний тип пролетарської диктатури — радянська система держави — має набувати, за Бухаріним, «характеру військово-пролетарської' диктатури».Режим пролетарської диктатури, що монополізує «усі засоби фізичного примусу та духовної переробки людей», покликаний вирішити два завдання. Одне — знищення, викорчовування приватновласницьких відносин, злам, руйнування буржуазної державності, придушення класових ворогів пролетаріату. Друге завдання — здійснення пролетарською владою примусу трудящих. У перехідний період цей примус переноситься диктатурою пролетаріату (зрозуміло, підкреслює Бухарін, з іншою метою та в інших формах) усередину, «на самих трудящих і на сам панівний клас». Принципова установка тут така: державний примус при пролетарській диктатурі є метод будівництва комуністичного суспільства.