К.Р.Теорія.причинності / 8_Pidkhodi_do_sizigiynoyi_ratsionalnosti

Сполучення слів «сизигія» і «раціональність» саме по собі характерне і не випадкове. Як засвідчує аналіз, поняття раціональності історично сприймалося у двох головних смислах: як «розумність» і як «співрозмірність», «міра», причому вихідним було друге значення Сьогодні ця подвійність є джерелом плутанини в трактуванні самої сутності раціональності. Словосполучення «сизигійна раціональність» усуває  цю невизначену ситуацію, оскільки фактично стверджує, що раціональність дійсно є розумністю, але лише у тому випадку, якщо останню, на відміну від інших  можливих  її тлумачень, розглядати як увідповіднення, співрозмірність, гармонійність, тобто як сизигійність. Отже, раціональність, розглядувана як сизигійність, є одночасно і  розумністю.

 1. Підходи до сизигійної раціональності

Після отримання відомих результатів в генетичній епістемології Жана Піаже ясно, що формування нової раціональності, тобто установки на нову логіку мислення і практичної діяльності, як і будь-якого іншого інтелектуального продукту, відбувається в процесі самого життя людини. Отже, звідти воно і повинно пояснюватися і прогнозуватися. Чи є подібна «життєва основа» для формування сизигійної раціональності і у чому вона полягає?

З сизигійним механізмом ми стикаємось постійно. З одного боку, нам важко не погодитись, що ми є певною мірою жертвами обставин, а не суб”єктами власного життя. Адже не ми є причиною нашої низької платні, поганого житла, хвороб та інших негараздів, і складається враження, що людина не може бути хазяїном своєї долі, і за те, що не все є таким, як потрібно, «відповідає» якась метапричина:  Бог, світ, суспільство, уряд, природа, гормони, батьки, вчителі, начальники, фальшиві друзі тощо, а не ми самі. За цих умов саме питання: «Чому так виходить, що не завжди так трапляється, як ми бажаємо?» - може розглядатися як визнання провідної дії метапричинних сил. Проте, з іншого боку, таке ортодоксальне припущення не можна визнати до кінця правильним, оскільки дещо причинним чином таки  залежить від нас самих -  ми здатні самі викликати потрібні нам результати:  я сам  говорю те, що говорю, сам іду у парк, а не до бібліотеки, сам обираю цей костюм і одягаю його, а не інший тощо. Отже, реальна ситуація суміщає обидва (причинний і метапричинний) плани і складність полягає не у запереченні чи апологетизуванні одного з них, а в оптимальному їх суміщенні, що ми постійно  і намагаємося робити майже кожної миті нашого життя, не замислюючись над цим.

К.Лоренц у раніше цитованій роботі стверджує, що  «відповідь на питання «для чого?»  зовсім не робить зайвим питання «чому?» Взагалі, «якби людина не прагнула до цілей, то не мало б сенсу  її  питання про причини; якщо вона не має уявлення про причинні взаємозв”язки, вона безсила спрямувати події до потрібної мети, як би добре вона собі її не уявляла» . Отже, неправильне уявлення, ніби причини і цільові чинники виключають один одний, вони завжди діють одночасно і проблема полягає не в доведенні реальності сизигійної детермінації, а у внесенні її в логіку нашої діяльності як свідомого регулятиву нашого пізнавального і практичного ставлення до світу.

Знаковою передумовою метапричинних і сизигійних уявлень можна вважати введення К.Поппером поряд з «висхідною» каузальністю класичної науки (детермінацією вищеорганізованих рівнів нижчеорганізованими), що діє у закритих системах і веде до зростання ентропії, також ідеї «нисхідної» каузальності (яку він взяв у фізика Д.Кемпбелла ). Зазначена («нисхідна») каузальність проявляється, наприклад, у тому, що фізична макроструктура регулює певним чином події мікрорівня - рух фотонів, електронів тощо. Взагалі каузальність він розглядав як окремий випадок напередналаштованості, присутності у подіях «спрямованості на» певний результат.  У цих міркуваннях багато цінних метапричинних інтенцій, проте, природа космологічної напередналаштованості залишилась недостатньо розкритою, хоч К.Поппер свідомо пов”язує її з умовами (він каже про ситуації) і, більше того, розглядає напередналаштованість як реальний вплив силового поля К.Поппер, зафіксувавши феномен напередналаштованості, не дійшов до з”ясування його джерел – ландшафтності універсуму, того, що було нами визначено як план Гомейєра.

 Відображенням тенденції руху до причинно-метапричинної єдності може слугувати також категоріальна структура психологічної концепції А.Маслоу Поряд з поняттями гуманістичної психології, яка центрована на людині, в працях Маслоу присутні і трансперсональні категорії («метапотреби», «надособові цінності», «метамотивації» тощо), орієнтовані на транслюдський  метафактор. Їх введення можна розглядати як свідотцтво визнання і фіксації А.Маслоу поряд з причинним чинником в поведінці людини також метапричинної детермінації. Взагалі, потяг до усіляких мета-чинників - це свідомий, або несвідомий вияв інтересу до метапричинних детермінантів (в «несвідомому»  випадку за усякими мета- - металогікою,метамовою чи метатеорією вбачають лише формальні описи різних логічних числень, мов чи теорій) (38).

Український дослідник І.З.Цехмістро у межах своєї концепції «реляційного холізму», спираючись на вказані парадокси мікросвіту і їх пояснення,  також висуває на провідне місце цілісність квантової системи, яку у цьому разі вважають неподільною і нерозкладною на множину елементів, навіть тоді, коли її складові (наприклад, у вигляді квантових об»єктів-мікрочастинок) можуть одночасно перебувати на великій відстані одна від одної. Відштовхуючись від позиції В.Л.Фока, він називає ці відносини«імплікативно-логічними» (лат. implico - тісно, неподільно пов»язую) і вказує на декілька їх важливих і незвичних особливостей. І.З.Цехмістро також доходить висновку про можливість на основі цих відносин пояснення взаємодії мислення і фізичних дій людини і навіть описує постановку конкретного експерименту для доведення такого висновку Він вважає зазначені обставини свідоцтвом необхідності побудови нової наукової картини світу