К.Р.Теорія.причинності / 9_mekhanizmi_poyednannya_prichinnogo_i_metaprichinno

особливості причинного і метапричинного (план Гомейєра) чинників та їх взаємодії дозволяють ставити питання про відображення їх єдності в людській свідомості з одного боку, і втілення в самій діяльності людини як нової, синтезної раціональності, - з іншого. Характерною рисою останньої повинно бути орієнтування на свідоме поєднання людиною власних причинних дій з метапричинною дією їх умов (зовнішніх і підсвідомих внутрішніх).В онтологічному сенсі єдність причинних дій і метапричинних впливів може розглядатися як взаємне увідповіднення життя частин і життя цілого, як єдність проявів буття і буття як їх субстанції, онтики з онтологією. Отже, питання виходить на рівень принципових метафізичних проблем.

Механізм причинно-метапричинного як онтико-онтологічного взаємоувідповіднення розглядається у метафізиці тотальності як сизигія. Тому його можна визначити як сизигійний.. Проблема ж сизигійної раціональності полягає у з”ясуванні принципів сизигійного увідповіднювання умов і причин в людській діяльності оптимальним для людини чином.. Поки що можна лише зазначити, що йдеться про установку на нову якість діяльності, яка не редукується не лише до поклоніння причинному універсалізму, а й до абсолютизації метапричинних впливів, як це робить кондиціоналізм або архаїчна свідомість. Змістовний сенс цієї установки полягає у здоланні причинної сваволі і метапричинного тоталітаризму, відтак у виході на шлях реальної свободи людини

Оволодіння сизигійною раціональністю - одне з центральних, якщо не центральне питання в розумінні людського існування.

З сизигійним механізмом ми стикаємось постійно. З одного боку, нам важко не погодитись, що ми є певною мірою жертвами обставин, а не суб”єктами власного життя. Адже не ми є причиною нашої низької платні, поганого житла, хвороб та інших негараздів, і складається враження, що людина не може бути хазяїном своєї долі, і за те, що не все є таким, як потрібно, «відповідає» якась метапричина: Бог, світ, суспільство, уряд, природа, гормони, батьки, вчителі, начальники, фальшиві друзі тощо, а не ми самі. За цих умов саме питання: «Чому так виходить, що не завжди так трапляється, як ми бажаємо?» - може розглядатися як визнання провідної дії метапричинних сил. Проте, з іншого боку, таке ортодоксальне припущення не можна визнати до кінця правильним, оскільки дещо причинним чином таки залежить від нас самих - ми здатні самі викликати потрібні нам результати: я сам говорю те, що говорю, сам іду у парк, а не до бібліотеки, сам обираю цей костюм і одягаю його, а не інший тощо. Отже, реальна ситуація суміщає обидва (причинний і метапричинний) плани і складність полягає не у запереченні чи апологетизуванні одного з них, а в оптимальному їх суміщенні, що ми постійно і намагаємося робити майже кожної миті нашого життя, не замислюючись над цим