2. Філософія братських шкіл, братства і рух за реформи церкви й освіти.

У к.XVI і на п.XVII ст. в Україні виникали і розвивались релігійно-національні організації православного населення міст - братства. Вони були виразниками нац. протесту українського народу проти політики нац. і релігійного пригноблення з боку польсько-шляхетських правлячих кіл та католицької церкви.

Найвпливовішими в Україні були Львівське і Київське братства, а створені братствами школи вели широку культурно просвітницьку діяльність. Антицерковна, реформаційна за своєю суттю спрямованість ідеології та суспільно-політичної діяльності братств - одна з найхарактерніших рис ранніх періодів братського руху.

Певний інтерес становлять філософські ідеї такого представника Київського братства, як Кирило Транквіліон-Ставровецький. Транквіліон, розглядаючи проблему "Бог-світ", створює вчення про чотири світи. Розрізняючи 4 світи він передусім показує, що не весь світ - зло. Також наголошує на красі й доброті тілесного світу, в тому числі тіла й тілесних почуттів людини.

Представником 2го періоду братського руху є Мелетій Смотрицький (прибл. 1572-1633), який, на відміну від попередників, надає суспільно-громадянського спрямування своїм працям. Проблема людини, її душа, критика морально-соціальних вад тогочасного суспільства набувають у нього підпорядкованого значення. Закликаючи до людяності й звертаючись до сумління і самопізнання людини, він надає самопізнанню не стільки морального, як громадсько-патріотичного звучання.

Незважаючи на те, що філософія братських шкіл була обмеженою, своїм розвитком вона спонукала до нових творчих шукань, які й відбилися у філософії видатних діячів Києво-Могилянської академії, що виникла в 1632 році на базі братської школи Київського богоявленського братства.

Братство та братський рух за реформи церкви та освіти.

Братства були громадами релігійнокультурними і, насамперед, саме братствами, тобто неофіційними, неформальними, «антиструктурними» об’єднаннями людей, відданих національно–релігійній ідеї.

Статут утверджував рівність старших і молодших братів, визначаючи їх особливі обов’язки перед громадою, вводив кари для всіх (такою карою, зокрема, було сидіння на дзвіниці, а хто сказав «непотрібне, корчемне слово», карався штрафом у фунт воску).

Справи братські не можна було виносити за межі братства, всі братчики мусили з’являтися на погріб членів братства і на засідання, де мали читати священні книги і скромно один з одним розмовляти. Брат був зобов’язаний донести громаді на ін. брата, який припускався гріха. А головне, братства мали право відлучати від церкви, обирати священика в своєму храмі і визначати, чи не говорять священики єресі.

Діяльність братства мала такі напрямки: охорона благочестя та порядку, благоустрій братства і боротьба за національну самостійність, охорона православ’я. Останній напрямок діяльності братства не вказувався у статутах із цілком зрозумілих причин. Можливо, це дало привід багатьом дослідникам розглядати братства як мирні організації. Але відомо, що кожен, хто вступав до братства, складав присягу («цілували кожен за всіх і всі за кожного чесний хрест») стояти за православну віру «до останньої краплі крові», «до останнього подиху».

Львівське, Луцьке та Київське братства відігравали найвизначнішу роль у релігійно–культурному русі, очоливши братський рух в Галичині, на Волині та в Подніпров’ї.

Розгорнувши активну діяльність по створенню шкіл і шпиталів, енергійно втручаючись у справи церковні з метою викорінення корупції й відродження старохристиянської моральної та ідейної чистоти, братства одразу вийшли з–під контролю церковної ієрархії й почали боротьбу за ставропігію, тобто пряме підпорядкування константинопольській патріархії й незалежність від місцевих владик. По суті, рух братств виконував ту ж саму роль, яку на заході виконувала реформація: церковні власті опинялися під фактичним контролем міської громадськості.

Особливу увагу вони приділяли створенню шкіл, серед яких найвідомішими були: Львівська (1586), Віленська (1592), Мінська (1592), Дубнівська (1604), Замостівська (1606), Брестська (1615), Київська (1615), Луцька (1624), Полоцька, Могилівська, Кам’янець – Подільська, Вінницька та інші. Вищі вчителі братських шкіл були авторами підручників, наприклад, Лаврентій Зизаній написав «Грамматику словянского язика» (1596), Мелетій Смотрицький – «Грамматику словенскую» (1613). Про досвід роботи братських шкіл України знав великий чеський педагог Я.А. Кменський. Організація братських шкіл проходила за умов, коли розвивалося шкільництво різного рівня і різних конфесій.

Львівська братська школа, заснована 1585 р, одразу завоювала авторитет своїми підручниками та словниками. Перший такий підручник грецької і книжно-української мови та просодії (віршознавства) склав ректор школи грек Арсеній, еласонський архієпископ. Називався підручник «Адельфотес» (по-грецьки – братство)..

Розвиток книгодрукування спричинився до величезних культурних зрушень, що в Україні насамперед пов’язане з недовгою, але надзвичайно плідною діяльністю Острозької академії. Заснована 1576 р. в вона стала, по суті, першим укр. навчальним закладом європейського типу. Історичне значення Острозької академії полягало в тому, що вона утвердила зразок української православної школи як «тримовного ліцею», чи «тримовноїгімназії». її називали ще «грецьким колегіумом», але це був колегіум слов’яно–греко–латинський. Православна освіта орієнтувалася на вищі зразки, здобуті в річищі «латинської» вченості, що було виявом західної орієнтації, незвичайної для східного християнства. Далі, саме Острозькій академії довелося розпочати ту видавничу роботу, яка породила наукове вивчення біблійних текстів. Так було розпочато вивчення Біблії як тексту, і першим результатом стала «Острозька біблія», видана 1581 року. Це – видатна дата в історії української культури.

Острозька академія проіснувала 60 років і розпалася незабаром після смерті її організатора і покровителя.

Вже в перші десятиліття братського руху виявляються різного характеру культурні орієнтації: «західницька», що намагається спрямувати освіту на «латинські» зразки, і «слов’яно–грецька», що в боротьбі проти католицизму орієнтується на візантійське православ’я.