128. Форми господарювання в аграрному секторі Украіни в 20-30 роки хХст. Суцільна колективізація та її наслідки.

Поряд з індустріалізацією другим головним напрямом ста­лінської економічної політики 1930-х років була колективізація сільського господарства. Від початку вона розглядалася як засіб пришвидшення індустріалізації, розв'язання хлібної проблеми, нарешті — ліквідації заможного селянства, природного ворога радянської влади. Аграрний сектор стає фактичним донором промисловості, особливо на початку 1930-х років, оскільки коле­ктивне, контрольоване і кероване державою господарство могло швидко забезпечити зростання виробництва і фінансових надхо­джень. З нього, фактично за безцінь, викачували хліб та сиро­вину, шляхом організованого набору селян переміщали на ново-збудовані фабрики і заводи. Власне, поштовхом до переходу до суцільної колективізації по­слугувала хлібозаготівельна криза 1927/28 р. Першим кроком до суцільної колективізації мав стати перший п'ятирічний план, за яким колективізації в Україні на добровіль­них засадах підлягало ЗО % селянських господарств.Дуже суперечливі, навіть трагічні наслідки мала колективіза­ція сільського господарства. У 1920-х роках існувало три форми колективних господарств, що різнилися за ступенем усуспіль­нення: 1) комуни із повним усуспільненням матеріальних умов вироб­ництва і побуту; 2)сільськогосподарські артілі із усуспільненням основних матеріальних ресурсів і збереженням особистого підсобного гос­подарства;3)товариства зі спільного обробітку землі (ТОЗ). В процесі суцільної колективізації основною формою стали артілі, які і стали називати колгоспами. Завершення колективізації припадає на 1937 р., коли в колгос­пи України об'єдналося 96,1 % селянських господарств та 99,7 % посівних площ. До початку Другої світової війни в республіці існувало близько ЗО тис. колгоспів і майже 1000 радгоспів. Одночасно із колективізацією тривав процес розкуркулепня, в результаті якого у селян вилучали майно, землю, а їх самих із ро­динами, дітьми та старими висилали в далекі необжиті місця, запроторювали на лісозаготівлі та в концтабори, позбавляючи всіх політичних і громадянських прав.

Злочинна стратегія «соціалістичного» очищення села здійс­нювалася й іншими засобами. Про страшну драму українського народу, що дістала у світовій історії назву «голодомор» 1932-— 1933 років.

129. Вибір економічної стратегії роз-ку в повоєнний період. Джерела відбудови та роз-ку гос-ва.

Одразу після визволення від окупації розпочинається відбудо­ва народного господарства України. Ще в серпні 1943 р. було прйпято постанову «Про невідкладні заходи щодо відбудови на­родного господарства в районах, звільнених від німецької окупа­ції». Уряд Союзу РСР виділив кошти на відбудову зруйнованого господарства України, але вони становили лише 24 % із загальної суми і вочевидь не відповідали об'єктивним потребам республі­ки, адже матеріальні збитки України перевищували 40 % загаль­них втрат СРСР. Попри героїчні зусилля українського народу, відбудова народного господарства УРСР в роки війни лише роз­почалася. Відновлення економічного потенціалу республіки ста­ло головним завданням наступного п'ятиріччя.Повернення до попередньої централізованої моделі економіки з гіпертрофованим військовим сектором, суворим адміністратив­но-політичним контролем за діяльністю господарської адміністра­ції, підприємств і всіх робітників, визначило особливості відбу­довного періоду: 1)опора на внутрішні ресурси;2)пріоритет у відновленні роботи важкої індустрії;3)посилення ролі мобілізаційно-пропагандистських заходів(рухів передовиків, новаторів, соціалістичного змагання тощо);4)використання позаекономічного примусу.За цих умов відбудова промисловості була найважливішим зав­данням.У 1946—1950 роках на розвиток важкої промисловості було спрямовано 88 % капіталовкладень. Більшість виділених коштів спрямовувалася на відбудову Донбасу, що дало змогу у 1950 р. довести видобуток вугілля до 93 % довоєнного рівня. Серед пріоритетних галузей народного господарства була елек­троенергетика, їй першочергово виділялися кошти, трудові й матеріальні ресурси, транспорт, у найстисліші терміни було від­будовано Дніпрогес, а наприкінці п'ятирічки в Україні виробля­лося більше електроенергії, ніж до війни.За виплавкою чавуну та сталі наприкінці п'яти­річки Україна вийшла на рівень 93—95 % довоєнного виробниц­тва. Наприкінці відбудовчого періоду машинобудівна галузь випустила продукції у півтора раза біль­ше, ніж до війни.Значно повільнішою була відбудова сільського господарства. Ситуацію ще більше погіршувало те, що початок відбудови збігся із надзвичайно важким явищем — голодом 1946—1947 ро­ків. Сильна посуха впала па основні зернові райони СРСР, але в Україні становище було куди скрутнішим, ніж в інших регіонах. Як найважливіше завдання повоєнного економічного відро­дження країни Радянська держава висунула впорядкування і зміц­нення грошового обігу. Потрібно було провести грошову ре­форму. 14 грудня 1947 р. було прийнято постанову «Про проведення грошової реформи і відміну карток на продовольчі та промислові товари». Паралельно розгортається колективізація. У 1950 р. примусовими методами було об'єднано в колгоспи 93 % селянських господарств. Процес колективізації супроводжувався численними пору­шеннями законності (побиття громадян, вилучення у них майна, незаконні арешти, загроза зброєю тощо). Ситуація ускладнюва­лася тим, що процесу колективізації протидіяли УПА та підпілля ОУН, а це, своєю чергою, стимулювало каральну активність ра­дянської влади, зокрема масове виселення куркулів (заможних селян) та їхніх сімей.Таким чином, політичне і господарське керівництво СРСР у повоєнні роки обрало найскладніший і ресурсомісткий варіант відбудови та розвитку радянської економіки. Він передбачав не лише авторитарний розвиток з опорою на власні сили, а й був обмежений курсом па максимальне форсування важкої промисловості та ВПК за рахунок безпрецедентного пограбування села, стримання життєвого рівня населення, гальмування розвитку со­ціальної сфери, легкої та харчової промисловості. Реалізація та­кого курсу вимагала не просто масштабного позаекономічного примусу, а й масових репресій і водночас формального ухвален­ня цього курсу населенням країни.