125. Політика „воєнного комунізму” та її відображення в дискусіях 20-х рр хх ст.

Прийшовши до влади, революційний уряд здійснив низку ра­дикальних заходів, спрямованих на посилення державного управління економікою. Практично це означало відмову від ринкових відносин і перехід до централізованої економічної системи. Економічна політика, що її проводили на цьому етапі, дістала на­зву політики воєнного комунізму.Економічна політика воєнного комунізму означала воєнну диктатуру із широким застосуванням примусових заходів у господарстві й мала такі складові:1)націоналізація всіх підприємств;2)запровадження (травень 1918 р.) продовольчої диктатури (хлібна монополія держави і тверді ціни, продзагони тощо); 3)централізація розподілу сировини і готової продукції;4)запровадження (січень 1919 р.) продовольчої розкладки на хліб, а потім і на інші сільськогосподарські продукти; 5)заборона свободи торгівлі (листопад 1918р.),згортання грошового обігу; 6)запровадження карткової системи розподілу продуктів;7)запровадження загальної трудової повинності; 8)мілітаризація народного господарства,встановлення дер­жавного контролю за виробництвом.

Важливим заходом «воєнного комунізму» була продрозкладка (офіційно запроваджена декретом РНК у січні 1919 р.), за якою селяни мусили здавати всі «надлишки» продовольства.У промисловості «воєнний комунізм» означав суцільну наці­оналізацію із жорсткою централізацією управління через Вищу раду народного господарства (ВРНГ). В Україні послідовний перехід до політики «воєнного комуні­зму» розпочався із відновлення радянської влади на початку

1919 р. Тут одразу ж розгорнулося одержавлення фінансів,транспорту, зв'язку, промисловості, передусім видобувної, мета­лургійної, машинобудівної, цукрової. Упродовж 1920 р. в Україні було націоналізовано понад 11 тис. підприємств, на які припада­ло 82 % зайнятих у промисловості робітників. При цьому слід за­уважити, що найчастіше націоналізація відбувалася без належної підготовки й економічного обґрунтування, здебільшого націона­лізовані підприємства не діяли, а робітники, що залишалися без роботи, переїжджали до села.

Ситуація в промисловості й транспорті ставала загрозливого. Діючи згідно з принципами «воєнного комунізму», відповідні державні й господарські органи запроваджували в республіці за­гальну трудову повинність і трудові мобілізації, па власний роз­суд перекидаючи на великі підприємства, що працювали па вій­ну, робітників із дрібних фабрик та заводів. 21 січня 1920 р. створено Українську трудову армію, що мала забезпечити вироб­ництво необхідною робочою силою: у 1920 р. бійці Трудармії відпрацювали майже 3 млн людино-днів па різних промислових об'єктах. Але ці заходи замість позитивних результатів лише пришвидшували процес господарського занепаду: виробництво основної продукції скоротилося до мінімуму (так, наприкінці

1920 р. виробництво чавуну становила близько 6%, а цукру -менш як 3 % від рівня 1913 р.).

Націоналізація (а, точніше, конфіскація), що проходила під гас­лами переходу від капіталістичного до соціалістичного способу виробництва, остаточно підірвала розхитаний війною господарський механізм, знищила підприємницьку ініціативу, максималь­но обмежила товарно-грошові відносини. Економічні закони, що перестали діяти, намагалися замінити посиленням централізації управління, за прикладом Росії в Україні створюється Українська Рада Народного Господарства (УРНГ), яка діяла під безпосеред­нім контролем ВРНГ, а також мережа вертикальних управлінсь­ких структур. Посиленій централізації відповідали адміністратив­ні методи керівництва господарством, сувора регламентація діяль­ності господарських органів. У цей період тривав процес обме­ження, а згодом -- майже цілковитого витіснення економічних методів управління і переходу до адміністративних методів.Таким чином, у період воєнного комунізму відбувся перехід до нової системи управління промисловим виробництвом і роз­поділом — главкізму, який передбачав централізацію управління і безпосереднє підпорядкування підприємств галузевим головним або центральним управлінням ВРНГ.