prisuhin_s_i_filosofiya

Глобальним проблемам сучасності притаманні, по-перше, ве­ ликі масштаби, значущість не лише для окремих країн і регіонів, а для людської цивілізації загалом, по-друге, актуальність, що потребує нагального втручання в цю сферу, по-третє, комплек­ сний характер проблем (глобальні проблеми зазвичай взаємо­ пов’язані).

Необхідність вивчення глобальних проблем привела до ство­ рення глобалістики — науки, що вивчає причини й способи розв ’язання глобальних проблем, а також макросоціоприродні системи та їх динаміку. Сучасна глобалістика синтезує соціоло­ гічні, культурологічні, соціально-філософські підходи, що від­ дзеркалюють необхідність: 1) структурно-цілісного сприйняття системи взаємозв’язків людини, суспільства й природи; 2) аналізу цієї системи як перманентної кризи, у межах якої існують усі невирішені конфлікти, усі катастрофи, притаманні сучасному су­ спільству. Уявлення про позитивність і необхідність існування різноманітних криз й конфліктів суспільного розвитку на відміну від позитивістської позиції, яка сприймає кризи і конфлікти як патологію тощо; 3) розробки ідей ефективного управління проце­ сом подолання кризових явищ, інакше хаотичність розвитку людської цивілізації призведе до повного регресу хаосу та при­ пинення життя на Землі.

Особливе місце в розвитку глобалістики та вивченні глобаль­ них проблем сучасності посідає Римський клуб. Із самого почат­ ку діяльності його головним завданням було дослідження глобаль­ них проблем сучасності за допомогою методів математичного моделювання.

Перша доповідь «Римському клубу» називалася «Межа зрос­ тання» (1972 р.) й була присвячена розробці динамічної моделі світу. Прогноз майбутнього викликав справжній шок — якщо тен­ денції розвитку економіки кінця 60-х років XX ст. будуть збере­ жені, то наприкінці XXI ст. людство чекає неминуча екологічна катастрофа.

Наступна модель М. Месаровича й Е. Песгеля стала ще конк­ ретнішою в своїх песимістичних прогнозах. Автори проаналізу­ вали світ як систему взаємодіючих регіонів. Вони критично пере­ осмислили першу доповідь («Межа зростання») й представили свою модель розвитку цивілізації, згідно з якою людство очікує низка перманентних криз — у енергетиці, сировинному поста­ чанні, виробництві, демографії, екології. Автори вважали, що кризи зазнають насамперед розвинуті регіони, а відтак — розви­ нуті країни.

4.Пошук нових засобів і ресурсів для існування людства, не пов’язаних з виснаженням надр землі.

5.Контроль народжуваності, вирішення проблеми народона­ селення, установлення балансу між кількістю та якістю населення.

6.Розвиток ідей екологічної етики, в основі якої лежить усві­ домлення гармонії людського «Я» і природи.

Для подолання глобальних проблем суспільство має організу­ вати глобальне управління їх вирішенням. З огляду на це виникло поняття екологічного імперативу, сутність якого полягає в тому, що суспільство має виробити нове екологічне мислення, головною цінністю якого будуть екологічні пріоритети, тобто виживання людського суспільства. З розвитком суспільства коло обов’язків, що відбиваються імперативом, значно розширюється завдяки пе­ редбаченню необхідних соціо-культурних цінностей дотримання прав людини, гарантії бідним і нужденним тощо. Так, наприклад, сьогодні на імператив перетворюється етичний принцип «благо­ говіння перед життям», висунутий А. Швейцером.

Гармонізація відносин природи й суспільства стає найвищою моральною цінністю сучасної цивілізації. Зняття кризових явищ в екологічній сфері — це зміна глобальної стратегії розвитку люд­ ської цивілізації на основі принципу коеволюції. Поняття «коево-

люція» (лат. «спільне розгортання, розвиток») означає механізм гармонійної взаємодії між елементами системи, що саморозви­ вається. Це поняття використовується в філософії в широкому

йвузькому сенсі. У широкому розумінні поняття «коеволюція» означає взаємодію елементів системи на рівні біосистеми (від молекулярного рівня до рівня біосфери), у вузькому — це опти­ мальне співвідношення між інтересами людини й біосфери з ме­ тою уникнення двох протилежних позицій: прагнення повністю підпорядкувати людині природу або ж повністю підкоритись їй.

Ідея коеволюції пропагує перехід від гостро суперечливої систе­ ми «людина — біосфера» до стану динамічної конструктивної цілісності «біосфера — ноосфера».

Згідно з принципом коеволюції людина має не тільки транс­ формувати біосферу відповідно до своїх потреб та інтересів, а й змінюватися сама, ураховуючи об’єктивні потреби природи. Для цього людина має реалізовувати в соціальній практиці екологічні, моральні вимоги:

• заборонити людську діяльність, яка призводить до регресу в біосфері та загрожує життю людства на Землі;

• змінити світогляд людей,; повернути його до загальнолюдсь­ ких цінностей, формувати почуття відповідальності за життя на

Землі (філософія ненасильства), переоцінити традиційні цінності (наприклад, споживацьку психологію тощо).

На превеликий жаль, сучасний світ ще не повною мірою реа­ лізує зазначені екологічні й моральні імперативи. Світ природи все ще є об’єктом прагматичного використання з боку гуманітар­ но недосконалого суспільства.

Проблема майбутнього у філософії. Сучасна епоха з її глобаль­ ними трансформаціями в усіх сферах життя вимагає вирішення питання соціального прогнозування майбутнього. Проблема май­ бутнього стає однією з важливіших та актуальніших у сучасній соціальній філософії, тому однією з головних функцій філософії є прогностична, мета якої — передбачення майбутнього.

Передбачення — це відносне знання про майбутнє, тобто про те, чого ще немає в дійсності, але що потенційно перебуває за­ раз у вигляді об ’єктивних і суб ’єктивних передумов можливого перебігу розвитку подій. Передбачення подібне до гіпотези, але, на відміну від неї, воно використовується переважно в процесі аналізу майбутнього або невідомого сьогодення (гіпотезу вико­ ристовують для пізнання минулого, теперішнього та майбутнього).

Для з’ясування ролі передбачення та його можливостей необ­ хідно розглянути деякі аспекти. Зупинімося на головних з них.

Онтологічний аспект полягає в тому, що передбачення мож­ ливе завдяки самій сутності буття — його об’єктивних законів, причинно-наслідкових зв’язків. Згідно із законами діалектики механізм розвитку кожного якісного стрибка є незмінним, а тому майбутнє можна передбачити.

Гносеологічний аспект полягає в тому, що передбачення ґрун­ тується на можливості нескінченного пізнання (згідно з матеріа­ лістичною філософською традицією), а позаяк прогнозування — це також різновид пізнання, тому передбачення є цілком можливим.

Логічний аспект передбачення ґрунтується на тому, що закони логіки завжди незмінні — як нині, так і в майбутньому.

Нейрофізіологічний аспект передбачення заснований на здат­ ності свідомості та мозку до попереджувального мислення (відоб­ раження дійсності).

Соціальний аспект передбачає, що суспільство, спираючись на власний досвід, моделює майбутнє.

У сучасній науці виокремлюють особливу наукову дисципліну — футурологію, що вивчає майбутнє. Цим терміном уперше став послуговуватись О. Флехтгейм, професор політології Вільного університету ім. Отто Зура у Західному Берліні як назвою «філо­ софії майбутнього». Творцями футурології були такі вчені, як

Г. Парсонс, Е. Ханке, І. Бестужев-Лада, Г. Шахназаров та ін.

Утрадиції вітчизняної філософії науку про майбутнє пов’язують

зпоняттям «прогностика» (молода наука, що лише почала роз­ виватись). Існує думка, що футурологія, на відміну від прогнос­ тики, вивчає майбутнє загалом, а прогностика має конкретний предмет свого дослідження.

Окремим видом передбачення є прогнозування. Поширюючись на певні сфери суспільного розвитку, воно має відносну само­ стійність й автономність. У широкому сенсі прогнозування — це розроблення прогнозів, у вузькому — спеціальне наукове досліджен­ ня, предметом якого є перспективи розвитку будь-якого явища.

За способом, глибиною та точністю передбачення майбутньо­ го виокремлюють три різновиди прогнозу: побутовий, інтуїтив­ ний і науковий. Побутовий прогноз віддзеркалює повсякденний досвід людини, безпосереднє спостереження за подіями, явища­ ми, що періодично повторюються, тощо (наприклад, народні прикмети). Інтуїтивний різновид передбачення має в своїй осно­ ві інтуїцію (безпосереднє здобуття істини без допомоги науково­ го досвіду та логічних умовиводів). Цей різновид передбачення ще мало вивчений, але достатньо ефективний.

Наукове передбачення, на відміну від побутового та інтуїтив­ ного, реалізується в межах науки або з її допомогою (на основі знання закономірностей процесу, що прогнозується). Воно має вищу ефективність і точність прогнозу. Прогноз — це особливе передбачення, яке має високий ступінь наукової обґрунтованості та об ’єктивності в дослідженні суспільних процесів. На відміну від інших форм наукового передбачення, прогнозування — це соціальне дослідження, яке має свою методологію та техніку.

Залежно від сфери діяльності людини виокремлюють соціаль­ не, економічне, політичне та інші види прогнозування. Безпереч­ но, особливо важливим різновидом прогнозування є «соціальне прогнозування», яке займається передбаченням процесів, що від­ буваються в суспільстві. Оскільки знання про майбутнє виокрем­ люються на основі конкретності та точності, то що віддаленішим є прогноз, то менш конкретним і точним він є. Учені виокрем­ люють безпосереднє майбутнє (до ЗО років), у межах якого мож­ на впевнено робити прогнози, найближче майбутнє (до 100 ро­ ків) — можливі відносні прогнози та віддалене майбутнє (понад 100 років) — прогнози мають лише імовірний характер.

Прогнозування можливе лише на основі використання спеціаль­ них наукових методів, які є сукупністю способів і процедур ви­ бору та аналізу емпіричної інформації з метою складання конкрет­

ного прогнозу. Є п ’ять основних методів прогнозування: екстра­ поляційні, історична аналогія, моделювання, експертні оцінки, сценарії майбутнього.

Екстраполяційні методи — у їх основі лежить поширення на майбутнє тенденцій, закономірностей, які в минулому й сучасному добре відомі (наприклад, знання, що існуватимуть і в майбутньому).

Історична аналогія — це пізнання через порівняння, що спи­ рається на існування між явищами суспільного життя як відмін­ ностей, так і спільного. Те, що є основою для порівняння, має бу­ ти добре відомим фактом.

Метод моделювання ґрунтується не на самих об’єктах пізнання, а на їх моделях. Моделювати об’єкт дослідження означає подавати його в спрощеному, схематичному вигляді, зручному для отриман­ ня прогностичних висновків. Результати дослідження переносяться з людей на об’єкт. Є такі різновиди моделювання: предметне, фі­ зичне, знакове (математичне), імітаційне, комп’ютерне.

Експертна оцінка — науковий метод, сутність якого полягає в проведенні експертами (провідними спеціалістами) аналізу про­ блем з наступною формалізованою обробкою результатів. Уза­ гальнені висновки експертів сприймаються як найбільш адекват­ не й можливе вирішення проблеми [консенсус, «мізкова атака», метод Делфі (названий так за ім’ям дельфійського оракула), соці­ ологічне опитування].

У прогнозуванні використовують також аналогію, індукцію, дедукцію, різноманітні економічні й статистичні методи. Конкрет­ на методика, завдяки якій розробляється прогноз, зазвичай об’єд­ нує велику кількість методів. Переважно сукупність цих методів називають системою прогнозування.

Сценарій майбутнього — це різнобічний прогноз, що об’єднує системний та історичний підходи до вивчення нескладних сис­ тем; переважно він має описовий характер і застосовується для комплексних прогнозів.

Результатом прогнозування суспільних явищ і процесів є про­ гноз, який дає змогу знайти всі можливі варіанти розвитку тих чи тих проблем майбутнього, їх варіанти, що взаємовиключають один одного, стихійні та свідомі процеси, а також виявити їх ча­ сові та просторові параметри. Залежно від того, що містить у собі прогноз майбутнього, людина або активно прагне до нього, або всіляко уникає його, або протидіє йому.

За змістом і призначенням прогнози поділяють на: 1) пошуко­ вий — прогноз з метою доведення можливого характеру соціаль­ ного об’єкта (відповідає на запитання: «куди рухається об’єкт?»);

2) нормативний — раціонально організований прогноз можливих способів оптимізації об’єкта управління («прогноз навпаки» — дослідження йде у зворотному напрямку — від майбутнього до теперішнього). Це відповідь на запитання: «що слід зробити, щоб досягти поставлених завдань?»; 3) аналітичний — має на меті визнати пізнавальну цінність різних методів і засобів вивчення майбутнього; 4) прогноз-застереження — спеціальний прогноз, що дає людині можливість уникнути майбутніх негараздів, сти­ хій, катастроф (наприклад, екологічної катастрофи).

Таким чином, в основі реалізації та свідомого використання таких регуляторів суспільного життя, як суспільний закон, не­ обхідність, потреби, інтереси, проблеми, завдання, ідеали, нор­ ми, принципи діяльності людей лежить прогнозування. Прогноз о б ’єднує пізнання з практикою, він є функцією науки й тісно пов ’язує теорію з повсякденним життям, практичною доцільні­ стю. Прогноз дає знання про можливі та ймовірні негативні й позитивні явища.

Питання для самоперевірки

1. Дайте коротку характеристику категорії «природа».

2. У чому полягає єдність природи й суспільства?

3. Як суспільство впливає на розвиток природи?

4. Що таке екологічна криза?

5.Проблеми народонаселення.

6.Назвіть способи подолання негативного антропогенного впливу на природу.

7.Що таке соціальне передбачення?

8.Як співвідносяться поняття «передбачення» та «прогнозу­ вання»?

9.За допомогою яких методів розробляються пошукові, інфор­ мативні та інші прогнози?

10.Які функції виконує соціальне прогнозування?

11.Що таке глобальні проблеми сучасної цивілізації?

12.На якій основі можливе розв’язання глобальних проблем су­ часної цивілізації?

13.Назвіть три головні групи глобальних проблем сучасності.

14.Що таке коеволюція?

Список рекомендованої літератури

1.Амосов Н. М. Разум, человек, общество, будущее. — К., 1994.

2.Вернадский В. И. Несколько слов о ноосфере // Русский космизм: Антология философской мысли. — М., 1993.

3.Вернадский В. И. Философские мысли натуралиста. — М., 1988.

4.Виннер Н. Кибернетика и общество. — М., 1958.

5.Волков Г. Эра роботов и эра человека. — М., 1991.

6.Волкогонова О. Д. Приоткрывая завесу времени: о социальном предвидении будущего. — М., 1989.

7.Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. До ефективніших су­ спільств: Доповідь Римському клубові: Пер. з англ. — К., 1990.

8.ГаджиевК С. Введение в геополитику. — М., 1998.

9.Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности: Пер. с англ. — М., 1990.

10.Горохов В. Г., Розин В. М. Введение в философию техники. — М.,

1998.

11.Гулям Наби Сакхеб. Будущее человечества. Исламский прогноз // Свободная мысль. — 1992. — № 6.

12.Даниелян О. Г., Тараненко В. М. Социальное прогнозирование и глобальные проблемы современности. — Харьков, 1992.

13.Зелінський М. Ю. Людина майбутнього: прогнози і пророцтва. — К., 1990.

14.Злобін Ю. А. Основи екології. — К., 1998.

15.Канке В. А. Этика. Техника. Символ. — Обнинск, 1990.

16.Карпенко А. С. Фатализм и случайность будущего. — М., 1990.

17.Князев В. Н. Человек и технологии. — К., 1990.

18.Красаченко В. С. Людина і біосфера: основи екологічної антро­ пології. — К., 1999.

19.Кузьменко В. Л., Романчук О. К. На порозі надцивілізації (розду­ ми про майбутнє). — Львів, 1991.

20.Межжерін В. О. Учення про ноосферу: утопія чи наука // Вісник НАН України. — 1991. — № 11.

21.Моисеев Н. Н. Человек во Вселенной и на Земле // Вопр. филосо­ фии. — 1990. — № 6.

22.Моисеев Н. Н. Человек и ноосфера. — М., 1990.

23.Научное предвидение общественных процессов. — К., 1990.

24.Перцик Е. Н. Среда человека: предвидимое будущее. — М., 1991.

25.Поппер К. Открытое общество и его враги: В 2 т. — М., 1994.

26.Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. Новый диалог с природой. — М., 1986.

27.Проблемы экологии и основные пути их решения. — К., 1993.

28.Сахаров А. Д. Мир через полвека и вопросы философии. — М.,

1989.

29.Семенов Ю. И, На заре человеческой жизни. — М., 1989.

30.Футурологические концепции эволюции цивилизации // Совре­ менные социально-политические теории. — М., 1991.

31.Человек и технологии. — К., 1990.

32.Чижевский А. Л. Колыбель жизни и пульсы Вселенной // Русский космизм: Антология философской мысли. — М., 1993.

33.Шкловский Н. С. Вселенная. Жизнь. Разум. — М., 1978.