115.Роль Президента України при виконанні функцій фінансового контролю.

Контрольні функції Президента України в сфері фінансо­вої діяльності випливають з його статусу як глави держави і глави виконавчої влади в Україні. Президент України безпосе­редньо здійснює свої контрольні функції, наприклад коли він підписує закони України про регулювання фінансової діяль­ності. Водночас необхідно відзначити, що президентська вітка державного контролю за фінансами в Україні ще остаточно не сформувалась.

Зокрема, 20 липня 1995 року Президент України підписав Указ «Про націонапьний аудиторський комітет України». Він створений при Президенті України. Основне призначення цього комітету полягає в аналізі ефективності, економічності і пра­вильності використання державних фінансових ресурсів. Ко­мітет перевіряє головним чином рух бюджетних коштів на най­вищому рівні — Кабінету Міністрів України, окремих міністерств і відомств. В необхідних випадках контроль Національного ауди­торського комітету України проводиться включно до первин­них ланок бюджетних установ і закладів

116.Національний банк як орган фінансового контролю.

НБУ зд-нює ФК по відношеннб до комерц.банків для уникнення зовн.і внутр.ризику,їх філій,відділень.

Зовіншній банківський ризик-ризик ліквідності-(валютний ризик,ризик валютних курсів,зміна облікової ставки,ризики в комерційних банках,ризик з цінними паперами);

Внутр.банк.ризики-пов’язані з людським фактором(зміна керівництва,пограбування--забезпечення служб.охорони);-технічні фактори(відповідні сисетми охорони.страхування).

НБУ в залежності від ступеня нагляду по віднош.до комерц.банків в залежності від рівня виконання дисципліни:-загальний нагляд;-інтенсивний;-нагляд високого ступеня.

-Загальний-по віднош.до банків.що є фін.-благодійними,не вчиняють порушенб банк-го зак-ва;

-Інтенсивний-до банків,які х-ся стабільністю,иожуть зд-ти деякі правопорушення,або не виконувати деякі норми;

-Нагляд високого ступеня-які можуть мати незадовільний фін.стан,систематично зд-ти правопоршення 2 і більше,грубе порушення.

116.1.Правова природа запозичень

Запозичення - операції, пов'язані з отриманням бюджетом коштів на умовах повернення, платності та строковості, в результаті яких виникають зобов'язання держави, АРК чи місцевого самоврядування перед кредиторами (ст. 2, п. 21 БКУ).

З правового погляду інститут державних та місцевих запозичень – це урегульовані правовими нормами суспільні відносини, які виникають, змінюються чи припиняються у процесі акумуляції державою, органами АРК чи місцевого самоврядування тимчасово вільних грошових коштів юридичних і фізичних осіб на принципах добровільності, строковості, відплатності та повернення з метою вирішення публічних цілей і завдань держави та органів місцевого самоврядування – покриття бюджетного дефіциту, регулювання грошового обігу. При цьому, запозичення становлять специфічний вид управлінської діяльності держави в особі уповноваженого нею органу – Міністерства фінансів або іншого уповноваженого фінансового органу - з приводу формування боргу та визначення його структури; управління боргом, його обслуговування, погашення, обліку та контролю.

Запозичення бувають у 2-х формах:

1) публічні – державні, місцеві;

2) приватні – банківські.

Спільне між ними:

а) вони є складовими частинами самостійної ланки фінансової системи України – кредит;

б) базуються на єдиних принципах кредитних відносин (строковості, відплатності, повернення), об`єднуючи два зустрічні потоки: залучення, акумуляція тимчасово вільних коштів, накопичення їх у кредитодавців та надання уже зосереджених коштів позичальникам.

Відмінність:

а) у 1) позичальником є, як правило, держава або орган місцевого самоврядування, а кредитодавцем – ФО та ЮО; у 2) позичальником є ФО та ЮО, а кредитодавцем кредитна установа;

б) потреба у 1) обумовлена недостатністю фінансових ресурсів держави, органів місцевого самоврядування для вирішення їх публічних цілей і завдань; у 2) – пов`язані із недостатністю коштів ФО та ЮО для приватних цілей;

в) наслідком у 1) є державний (місцевий) борг; наслідком у 2) є укладення кредитного договору.

Кошти, залучені на основі державної позики, надходять у розпорядження державної влади, що перетворює їх на додаткові фінансові ресурси. Мобілізовані таким чином кошти насамперед має бути призначено для покриття бюджетного дефіциту. Держава може виступати й як кредитор, надаючи позики ФО та ЮО, іноземним державам і міжнародним організаціям, і як гарант у тих випадках, коли вона бере на себе відповідальність за виконання зобов'язань ФО та ЮО. У зв'язку з цим розрізняють внутрішню державну позику, внаслідок якої утворюється внутрішній державний борг, і зовнішню державну позику, в ході якої утворюється зовнішній державний борг.

Статтею 92 Конституції України визначено, що виключно законами України встановлюються порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу, що деталізується в Указах ПУ, постановах КМУ, нормативних актах міністерств, відомств, органів місцевої влади. Загальні правові засади у сфері державних запозичень визначені також у БКУ, ЗУ "Про державний внутрішній борг", ЗУ про Державний бюджет України на відповідний бюджетний період.

Предметом бюджетного запозичення згідно з чинним законодавством можуть бути:

1. Цінні папери. ЗУ "Про цінні папери та фондовий ринок" визначає такі види цінних паперів, що можуть засвідчувати боргове зобов'язання бюджету, відповідно, державного або місцевого: • облігації місцевих позик; • державні облігації України; • казначейські зобов'язання України;

2. Боргові угоди – кредитні угоди (угоди про позику) та інші документи, якими оформляють державне запозичення в межах, визначених ЗУ про Державний бюджет України.

Згідно із ст. 54 ЗУ "Про Національний банк України" Національному банку забороняється надавати прямі кредити як в національній так і в іноземній валюті на фінансування витрат Державного бюджету України.

Право на здійснення запозичень належить:

1) державних внутрішніх і зовнішніх запозичень – державі в особі Міністра фінансів України за дорученням КМУ;

2) внутрішніх місцевих запозичень – лише ВР АРК та міським радам;

3) зовнішніх місцевих запозичень – міським радам міст з чисельністю населення понад 800 тисяч мешканців (за офіційною статистикою на день рішення про таке).

Кошти, що надходять від запозичень, не можна вважати доходами бюджету, оскільки вони підлягають поверненню і залучаються на платній основі, що передбачає сплату відсотків за кредит, що обов'язково відображаються у ЗУ про Державний бюджет України на відповідний рік. Запозичення використовують на: рефінансування зобов'язань за раніше розміщеними борговими інструментами; фінансування дефіциту державного бюджету; фінансування державних програм відповідно до пріоритетних напрямів розвитку економіки України.

Законодавство забороняє використовувати суми запозичень для фінансування поточних видатків та використовувати запозичення на цілі, не передбачені законодавством, за винятком випадків, коли це необхідно для збереження загальної економічної рівноваги.

Граничний обсяг внутрішнього та зовнішнього державного боргу, боргу АРК чи місцевого самоврядування, граничний обсяг надання гарантій встановлюється на кожний бюджетний період відповідно ЗУ про Державний бюджет України чи рішенням про місцевий бюджет. Величина основної суми державного боргу не повинна перевищувати 60 відсотків фактичного річного обсягу валового внутрішнього продукту України.

Погашення державного боргу - це здійснення платежів на виконання державних боргових зобов'язань перед кредиторами щодо погашення основної суми боргу. Засобом для погашення відсотків за користування державною позикою служать податкові надходження. Державні позики сьогодні - це податки завтра. Деякі платники податків є власниками державних цінних паперів і отримують відсотки за цими паперами й разом з тим сплачують податки, що частково йдуть на виплати державних позик. Основні відмінності між податками й позиками:

1) безповоротно сплачують державі, в той час як

2) підлягають поверненню;

1) мають примусовий характер, а

2) переважно добровільний;

1) притаманний однобічний рух коштів, а у випадку

2) держава видає зустрічні фінансові зобов'язання;

2) збільшують державні витрати, тобто функціонування державної позики обумовлює утворення державного боргу, в той час як

1) не вимагають додаткових витрат на відшкодування.

Суспільне значення державних запозичень полягає в їх фіскальній і перерозподільчій функціях. Позитивний вплив фіскальної функції - це рівномірний розподіл податкового тягаря за часом. Вага податкового тягаря, що розповсюджується на інші покоління, залежить від термінів запозичення коштів і відсотків за позикою, які сплачує позичальник. Перерозподільча функція зводиться до того, що при проведенні правильної позичкової політики може бути вилучено з обігу значні вільні кошти, які держава перерозподілить між галузями народного господарства, підприємствами й іншими суб'єктами, що хазяйнують, і мають суттєве соціальне та економічне значення для суспільства.