ЛФК / 1-Теор_я ЛФК

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Луганський національний педагогічний університет

імені Тараса Шевченка

Кафедра здоров’я людини і фізичної реабілітації

ДИСТАНЦІЙНИЙ КУРС З

ЛІКУВАЛЬНОЇ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

Луганськ 2014

Передмова

Мета курсу полягає у озброєнні майбутніх фахівців напряму

„Здоров’я людини” необхідними знаннями, уміннями та навичками стосовно проведення занять з лікувальної фізичної культури.

У результаті вивчення навчальної дисципліни студент повинен

знати: основні принципи, форми та методи ЛФК.

вміти: організовувати та проводити у майбутній професійній діяльності заняття з ЛФК при різних захворюваннях.

Стислий зміст дисципліни

Лекційні заняття

Змістовий модуль 1. Теоретико-методологічні засади занять з лікувальної фізичної культури.

Тема 1. Клініко-фізіологічне обґрунтування застосування засобів ЛФК.

Тема 2. Історія виникнення методу ЛФК.

Тема 3. Періоди застосування лікувальної фізичної культури.

Тема 4. Механізми лікувальної дії фізичних вправ.

Тема 5. Засоби та форми ЛФК.

Тема 6. Загальні вимоги до методики проведення занять з ЛФК.

Змістовий модуль 2. Особливості методики ЛФК.

Тема 1. ЛФК при захворюваннях нервової системи.

Тема 2. Траекційна терапія. ЛФК при міжхребцевій грижі хребта.

Тема 3. ЛФК при захворюваннях органів дихання. Методика проведення вправ дренажної гімнастики.

Тема 4. ЛФК при хворобах дітей раннього віку.

Тема 5. ЛФК при серцево-судинних захворюваннях.

Тема 6. ЛФК при порушеннях обміну речовин.

Тема 7. ЛФК при захворюваннях органів травлення.

Тема 8. ЛФК в акушерстві.

Практичні заняття

1.ЛФК при хворобах дітей раннього віку. Порушення та деформаціях постави у дітей.

2.ЛФК при міжхребцевій грижі хребта.

3.ЛФК при серцево-судинних захворюваннях.

4.ЛФК при порушеннях обміну речовин.

5.ЛФК при захворюваннях органів травлення.

6.Дозована ходьба. Теренкур.

7.Ерготерапія.

8.Законодавча база лікувальної фізичної культури в Україні.

9.ЛФК для вагітних

10.ЛФК при захворюваннях нервової системи

Глосарій (Термінологічний словник)

Література

У ході вивчення дисципліни будуть використовуватися наступні форми та методи навчання: лекції, практичні заняття, індивідуальні завдання

(реферат), самостійна робота.

Засоби підсумкового контролю

Використовується стобальна шкала оцінювання.

1)завдання практичного блоку –80% (кожне практичне заняття – 20%);

2)індивідуальні завдання – 20% (підготовка реферата).

Підсумкова оцінка роботи студента і атестація з дисципліни проводиться шляхом підсумовування балів, отриманих впродовж учбового процесу і при захисті реферату (тема на вибір).

Використовується така шкала:

Методичні рекомендації щодо роботи з курсом

Шановні студенти! Ви приступаєте до вивчення дисципліни «Лікувальна фізична культура», яка включає в себе теоретичний і практичний блоки. У

кожному блоці відповідно розміщені матеріали лекційних і практичних завдань, які Ви маєте виконувати у терміни, визначені графіком навчального процессу.

Практичний блок курсу спрямований на вирішення питань пов’язаних з культурою розумової праці студента, раціональною організацією режиму дня.

Матеріали цього блоку включають рекомендації щодо підготовки до різних типів занять, а також вимоги до оформлення письмових робот у вищій школі.

При вивченні дистанційного курсу ви повинні ознайомитись з теоретичним матеріалом, а потім перейти до виконання завдань практичного блоку.

У процесі навчання вам будуть надаватися консультації за електронною адресою ____________________________

Лекційні заняття

Змістовий модуль 1. Теоретико-методологічні засади занять з лікувальної фізичної культури.

Тема 1. Клініко-фізіологічне обґрунтування застосування засобів ЛФК.

Лікувальна фізична культура – метод лікування, що використовує засоби і принципи фізичної культури для лікування захворювань і ушкоджень, по-

передження їх загострень і ускладнень, відновлення здоров'я і працездатності хворих і інвалідів.

Головним засобом лікувальної фізичної культури (ЛФК) є фізичні вправи. їх основою є м'язова діяльність, біологічна роль якої має надзвичайно велике значення у житті людини. Існує безпосередня залежність і тісний взаємозв'язок між м'язовою роботою і діяльністю внутрішніх органів, нормальним функціонуванням центральної нервової системи (ЦНС), які створилися і роз-

винулися у процесі еволюції. З огляду на це, зниження рухової активності (гі-

подинамія) призводить до порушень функціонального стану організму і виник-

нення хворобливих змін у серцево-судинній, дихальній, травній та інших системах.

При захворюваннях порушуються нормальна життєдіяльність і функціональний стан організму, знижується пристосування його до змін зовнішнього середовища, знижується м'язова працездатність та бажання виконувати фізичну роботу. З метою створення умов для одужання, попередження ускладнень і загострення захворювань, хворим призначають переважно спокій або суттєво обмежують їхню рухову активність. Однак тривалий спокій спричиняє зміни діяльності систем і організму в цілому, підсилює порушення, викликані хворо-

бою. Це може призвести до виникнення цілого ряду ускладнень, що значно по-

гіршують перебіг захворювання і можуть загрожувати життю хворого. Тому у сучасній медицині прийнято поєднувати спокій з фізичними рухами за умови,

що стан хворого це дозволяє.

ЛФК зменшує негативний вплив вимушеного спокою, підвищує тонус і активізує діяльність організму, мобілізує його захисні і компенсаторні реакції,

попереджує ускладнення, відновлює і розширює функціональні можливості організму, наближає і функціональне одужання, скорочує терміни лікування.

Добираючи спеціальні вправи, дозуючи їх залежно від характеру і клі-

нічного перебігу хвороби чи травми можна цілеспрямовано впливати і пере-

важно змінювати певні функції організму шляхом відновлення ушкоджених систем, адаптуючи хворого до фізичних навантажень побутового і виробничого характеру.

Поступово зростаючі дозовані фізичні навантаження забезпечують загальну тренованість організму, що є основою відновлення працездатності хворого.

Тому ЛФК є обов'язковим лікувальним засобом і невід'ємною складовою час-

тиною процесу реабілітації.

ЛФК входить до комплексного методу лікування, що застосовується в су-

часній медицині. Його суть полягає у поєднанні позитивного впливу на орга-

нізм різних засобів і методів лікування, що доповнюють один одного. Це забез-

печує найшвидше одужання і реабілітацію хворих з максимальним ефектом за короткий час в межах існуючого захворювання або наслідків травми. Розрізня-

ють терапевтичні, хірургічні і ортопедичні методи лікування, дієтотерапію,

психотерапію.

Головною особливістю, яка виділяє ЛФК з усіх інших методів лікування, є

свідома і активна участь хворого у процесі лікування фізичними вправами.

Хворий, який знає, для чого потрібно застосовувати фізичні вправи (мету),

свідомо виконує призначені рухи, інколи зусиллям волі змушує себе перебороти просто лінощі чи неприємні відчуття, що можуть виникнути в процесі ви-

конання вправ, особливо після операцій, травм, опіків. При застосуванні всіх інших методів лікування хворий є відносно пасивним, а ін'єкції, операція, фі-

зіотерапевтичні процедури, масаж та інші лікувальні дії виконує медичний персонал.

Показана лікувальна фізична культура практично при всіх захворюваннях і у будь-якому віці.

Протипоказаннями є загальний важкий стан хворого, гострий період захворювання та його прогресуючий перебіг; сильний біль, загроза тромбоем-

болії, кровотеча чи можливість появи її у зв'язку з рухами; висока температура і збільшення швидкості осідання еритроцитів (ШОЕ) понад 20-25 мм-год-1,

інтоксикація; злоякісні пухлини.

Тема 2. Історія виникнення методу ЛФК.

Фізичні вправи та масаж з лікувальною метою застосовувалися ще у ста-

родавні часи. У рукописах, написаних у Китаї та Індії за 3000-2000 років до нашої ери, викладено питання застосування дихальних вправ, пасивних рухів,

масажу при захворюваннях внутрішніх органів та опорно-рухового апарату.

Індуси визнавали єдність фізичних і психічних функцій організму,

взаємозв'язок свідомості та волі з роботою м'язів, серця, легень, шлунка та інших органів, що увійшло у релігійно-філософське вчення йога.

Лікувальна гімнастика досягла особливо високого розвитку у Стародавній Греції, де вона розглядалася як обов'язковий компонент профілактичної і ліку-

вальної медицини. Творцем медичної гімнастики вважають Геродікуса (484-425 pp. до н.е.), який лікував хворих дозованими пішими прогулянками, бігом,

гімнастикою, масажем. Видатний лікар Гіппократ (459-377 pp. до н.е.), якого називають батьком медицини, докладно описав дію фізичних вправ, методику їх застосування при захворюваннях легень, серця, ендокринних, у хірургії і розпочав використовувати масаж як лікувальний засіб. У системі фізичного виховання греків зароджується спортивний масаж.

Римська медицина зробила вагомий внесок у вдосконалення методики лікувальної гімнастики та масажу і поширення їх застосування. Лікар Целій призначав фізичні вправи і масаж при паралічах, використовуючи апарати з метою пасивного згинання і розгинання кінцівок, які стали прообразом бло-

кових апаратів у механотерапії. Відомий лікар школи гладіаторів Гален (бл. 130

– бл. 200 pp.) виклав методику лікувальної гімнастики у поєднанні з масажем при захворюваннях і травмах м'язової системи, заклав основи динамічної анатомії, вперше ввів працетерапію. Римляни широко використовували водолікування, для чого будували комфортабельні лазні (терми) з басейнами та ваннами.

У VI ст. у Китаї вперше у світі був створений державний медичний ін-

ститут, де студентам, як обов'язкова дисципліна, викладався лікувальний масаж. В усіх провінціях держави існували лікарсько-гімнастичні школи, де готували лікарів – "таосе", які використовували масаж та лікарську гімнастику.

В наступних сторіччях, у зв'язку із загальним занепадом природознавчих наук, відомостей про застосування фізичних вправ у лікарській практиці немає.

І тільки у XI ст. найвизначніший лікар і філософ Сходу Абу-Алі Ібн Сіна

(Авіценна, 980-1037 pp.) знову почав вивчати вплив фізичних вправ на здоров'я

людини. Він класифікував їх з медичної точки зору, наполягав на застосуванні для людей різного віку і довів, що особа, яка займається фізичними вправами,

дотримується гігієнічних вимог щодо харчування та сну і загартована, не потребує ніякого лікування.

Епоха Відродження характерна розвитком біологічних наук. Серед чис-

ленних робіт того часу відзначається трактат італійського вченого Меркуріа-

люса "Мистецтво гімнастики" (1556), у якому розглядав фізичні вправи як частину медицини і поділяв гімнастику на три види: істинну (лікувальну), вій-

ськову і неправдиву (атлетичну). Він поглибив уявлення про лікувальну дію масажу, описав нові прийоми.

У XVIII ст. почали більше уваги приділяти лікуванню рухами, виникла лі-

карська гімнастика. Було видано значні роботи Фуллера "Медична гімнасти-

ка" (1750), Ф. Гофмана "Трактат з ортопедії"(1771) і Ж. Тіссо "Медична та хі-

рургічна гімнастика" (1780). Останньому належить відомий вислів: "Рух, як такий, здатний своєю дією замінити будь-який засіб, але усі лікувальні засоби світу не здатні замінити дію руху".

У ці часи в Росії з'являються роботи, що розкривають значення фізичних вправ у боротьбі за здоров'я підростаючого покоління (М.В. Ломоносов, П.М.

Максимович-Амбодік, 1.1. Бецькой, А.П. Протасов). Праці С.Г. Зибеліна

(1777), Петра Богдановича (1792) обґрунтовували застосування фізичних вправ не тільки з клінічних, а й з гігієнічних і фізіологічних позицій.

XIX ст. відзначилось становленням шведської системи лікарської гім-

настики П. Лінга (1776-1839), який заснував у 1813 р. у Стокгольмі перший у

Європі інститут гімнастики і масажу, де готували педагогів фізичного ви-

ховання та медиків керівників з лікарської гімнастики. Змістом системи було лікування захворювань, переважно опорно-рухового апарату, за допомогою суворо обмежених, дозованих рухів.

Перший кабінет лікувальної гімнастики у Росії було відкрито у 1830 р. у

Москві, а у 1838 р. розпочалась підготовка фахівців з лікувальної гімнастики у заснованому Ортопедичному інституті. Значний внесок у розробку і обґрунтування лікарської гімнастики, масажу, працетерапії та водолікування зробили засновники терапевтичної та хірургічної шкіл М.Я. Мудров, М.І.

Пирогов та їх послідовники С.П. Боткін, В.А. Манассеїн, П.І. Д'яконов та ін.

У 60-80-ті pp. минулого сторіччя наукова думка та практичні дії вітчизняних вчених випереджали зарубіжних в області лікувальної гімнастики. Під-

твердженням цього є фундаментальна доповідь учня М.І. Пирогова професора Х.Я. Гюббенета на святковому зібранні Київського університету у 1854 р. "Про значення гімнастики у житті людини і народів"; видання у 1865 р. газети,

присвяченої питанням лікувальної гімнастики; заснування у 1870 р. першого у Європі лікарсько-гімнастичного товариства у Петербурзі та першої на конти-

ненті поліклініки для лікування поранених солдат лікувальною гімнастикою у

1878 р.

У 1887 р. у Петербурзькому інституті підвищення кваліфікації лікарів від-

крився курс, а згодом кафедра фізичних методів лікування та нелікарської те-

рапії, яку очолив проф. В.А. Штанге – всесвітньо відомий вчений, автор відомої функціональної проби з затримкою дихання.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. з'являються системи гімнастики, що застосовувалися для лікування різних захворювань. Швед Бранд у 1864 р.

запропонував систему лікувальної гімнастики та масажу для лікування гіне-

кологічних захворювань. Німецький професор Ертель (1881) розробив метод лікування хвороб серцево-судинної системи шляхом сходження у гірській місцевості (теренкур), а швейцарець Френкель у 1889 р. – компенсаційну гімнастику для лікування захворювань нервової системи. Видатний російський

хірург П.І. Д'яконов уперше у світі запровадив у 1896 р. методику ранніх рухів та раннього піднімання після операцій.

Лікарі Харківського медико-механічного інституту А.Н. Гейманович, В.Д.

Чаклін, Ф.В. Лукашевич та інші під керівництвом М.І. Ситенка, зважаючи на досвід лікування фізичними вправами разом з фізіотерапією та працетерапією

3892 хворих з промисловими та військовими травмами у 1910-1916 pp.,

започаткували методику сучасного лікування травм фізичними методами. У 1921р. М.І. Ситенка очолив цей інститут у Харкові і відкрив перший у країні дитячий ортопедичний профілакторій, де широко застосовувалися фізичні методи лікування.

У повоєнні роки розширилося застосування лікувальної фізичної культури при таких захворюваннях як інфаркт міокарду, оперативних втручаннях на серці, легенях, судинах, мозку, опіковій хворобі. У 1950 р. почали створю-

ватися лікарсько-фізкультурні диспансери. Теорія збагатилася працями про-

фесорів В.М. Мошкова, С.М. Іванова, В.Є. Васильєвої, С.М. Попова, С.В.

Хрущова (Москва), Д.А. Винокурова, О.Г. Дембо, В.К. Добровольського, В.П.

Правосудова (Ленінград), О.Ю. Штеренгерца (Одеса), В.М. Максимової

(Харків), Т.О. Третилової (Львів), О.В. Кочаровської, В.Т. Стовбуна, Г.Й.

Красносельського (Київ). Останній заснував аспірантуру з лікувальної фізичної культури і лікарського контролю у Київському медінституті, очолив створене у

1959 р. в Україні науково-методичне товариство з лікарського контролю та лікувальної фізичної культури. Професор Г.Й. Красносельський (1900—1969)

підготував багато науковців з цього фаху, найяскравішими серед яких є організатор Київського науково-дослідного інституту медичних проблем фізичної культури професор І.В. Муравов та заслужений працівник вищої школи України професор Г.В. Полеся. Під її керівництвом було підготовлено близько 30 кандидатів наук з лікувальної фізичної культури у Київському інституті фізичної культури.

У США, Англії, Франції, Канаді, Німеччині та Польщі створюються реабілітаційні центри, де разом з лікарями і спеціалістами з лікувальної фі-

зичної культури та фізіотерапевтами працюють психологи, інструктори з про-