1.8.1. Розвиток уявлень про розумову відсталість у період до становлення психології як науки

Спеціальна психологія як галузь психологічної науки розвивається з початку XX ст. Проте на той час уже було досить багато відомостей про особливості психіки розумово відсталих дітей, зібраних ученими протягом декількох століть.

Перший клінічний опис вродженого слабоумства, для позначення якого тоді найчастіше використовувався термін "ідіотія", було зроблено в кінці XVIII ст. На початку XIX ст. Філіп Пінель дав визначення цьому поняттю як одній з форм психічного за¬хворювання, різновиду психозу, що зводиться до порушення функцій розуму і/або почуттів.

Першим ученим, який відокремив слабоумство від психічних захворювань і цим започаткував клінічний та психологічний напрями вивчення розумової відсталості, був французький психіатр Жан Етьєн Домінік Ескіроль (1772—1840). Він уперше відокремив розумову відсталість від психічних захворювань, розуміючи її як стійкий стан, наслідок порушення розвитку, що обов'язково супроводжується інтелектуальним дефектом. Ж.Е.Д. Ескіроль також уперше виокремив два види розумової відсталості: олігофренію та деменцію. Він образно порівнював олігофренію, стан, при якому людина завжди, від самого народження є інтелектуально неповноцінною, з бідняком, котрий ніколи не мав багатства. Деменцію, сутність якої полягає у втраті розумових здібностей з часом, він порівнював з багатієм, що ро¬зорився.

Цікаво зазначити, що Ж.Е.Д. Ескіроль звернув увагу на недоліки мовлення розумово відсталих: диференціацію розумової відсталості він будував на основі стану розвитку мовлення. Залежно від ступеня порушення мовлення вчений розрізняв п'ять груп слабоумства:

1)імбецилики І ступеня, мовлення яких можна легко зрозуміти;

2)імбецилики II ступеня, котрі мають обмежений словниковий запас, але їхнє мовлення доступне розумінню;

3)ідіоти І ступеня, які вживають лише короткі слова та фрази;

4)ідіоти II ступеня, котрі використовують лише односкладні слова та вигуки;

5) діоти III ступеня, в яких мовлення взагалі відсутнє.

Основні положення Ескіроля про слабоумство лягли в основу всіх подальших вчень і досліджень.

Педагогічний напрям вивчення розумової відсталості започаткував Жан Ітар (1775—1838). Він займався вивченням проблем осіб з вадами слуху при Національному інституті глухонімих у Франції. Одного разу в Айверонському лісі поблизу Парижа знайшли серед зграї вовків дикого хлопчика, який мав вовчі звички, не говорив і не розумів зверненого до нього мовлення. Учений назвав дикуна Віктором і вирішив виховати з нього людину. Ж. Ітар поділяв погляди сенсуалістів, за якими основою всієї психічної діяльності людини є розвиток відчуттів. Навчання хлопчика почалось з розвитку в нього одного з органів відчуттів, після чого переходили до розвитку іншого. Спочатку айверонського дикуна помістили в умови подібні до лісових, потім ці умови поступово підлягали соціалізації. Віктора навчили ходити на двох ногах, вживати їжу з використанням посуду, одягатися, окремим навичкам самообслуговування. Хлопчик навчився розуміти примітивні фрази.

Ж. Ітар не зміг перетворити айверонського дикуна на повноцінну людину, але результати, яких йому вдалося досягти, довели, що навіть людину з глибокою інтелектуальною недостатністю можна чомусь навчити.

У першій половині XIX ст. з'явились сумніви у тому, що сутністю ідіотії є недостатність розуму. Почали висловлюватися припущення про те, що недорозвиток розуму може бути наслідком якихось інших порушень. Так, француз Бельом вбачає сутність слабоумства у порушенні інстинктів і розробляє свою класифікацію, за якою при глибокій ідіотії спостерігається відсутність інстинкту самозбереження; при неповній ідіотії наявні інстинкти як у тварин; при імбецильності І ступеня особа у своїй поведінці підкоряється інстинктам, але не задіює інтелект; імбецили II ступеня піддаються вихованню, здатні займатися ручною працею; імбецили III ступеня спроможні міркувати та діяти, проте їхній інтелект не досягає норми.

В. Солльє вважав, що слабоумство зумовлене порушенням уваги. На його думку, в абсолютних ідіотів довільної уваги немає, в ідіотів вона слабка та ускладнена, а в імбецилів характеризуєть¬ся нестійкістю. На думку Штромайєра, імбецили характеризуються хворобливою рухливістю уваги, невмінням концентрувати душевні сили на одному об'єкті, їх відволікає кожний новий подразник і вони переходять до нового сприймання перш, ніж попереднє буде завершено. У відсутності уміння зосереджувати свою увагу на потрібному об'єкті Штромайєр бачить головну трудність навчання розумово відсталих дітей. Недостатність ува¬ги за Штромайєром є причиною того, чому "дебілик" не навчаєть¬ся відокремлювати суттєве від несуттєвого.

Едуард Сеген (1812—1880) недоліки розуму ідіота поясню¬вав порушенням вольової сфери. З цього приводу став добре відомим його вислів про те, що типовий ідіот — це істота, яка нічого не знає, нічого не може, нічого не хоче. Е. Сеген уточнював, що фізично така дитина не може, розумово — не знає, психологічно — не хоче. Вона б і могла, і знала, якби тільки захотіла, але вся біда у тому, що вона передусім не хоче. На підставі цих поглядів Е. Сеген побудував свою систему навчання слабоум-них. Спостерігаючи інертність, відсутність волі в ідіота, вчений докладав зусиль, щоб вивести його з цього інертного стану. Щоб здолати інертність вихованців, він вдавався до послідовного використання таких способів: 1) створення сприятливих умов життя; 2) використання системи вправ, за допомогою яких ви¬хованець поступово переходив від дії, яку виконував педагог

його руками, до дії за наслідуванням; 3) переходу від ситуацій, в яких воля дитини повністю підпорядкована волі педагога, до поступового збільшення самостійності дитини. На думку Е. Сегена, виховання має охоплювати розвиток рухових здібностей м'язової системи та відчуттів; формування уявлень, опанування елементарними знаннями, виховання здатності керувати своїми інстинктами, формування волі та моральної поведінки. Метою виховання має бути формування позитивних звичок. Звичка — друга натура, — стверджував Е. Сеген, — й ідіотія — майже в усіх своїх найбільш відштовхувальних симптомах є не витвором природи, а переважно результатом звичок; звичка до нервового тику, звичка до інертності, неуважності, крику, неохайності, онанізму, звичка до повторення одних і тих самих вражень та актів, до відхилення від нормальних функцій — ось що становить образ ідіота. Всі органи без винятку, і особливо головний мозок, можна зміцнити та розвинути вправою. Зали¬шаючись у бездії, всі органи, і знову-таки найбільше головний мозок, позбавляються здатності реагувати, втрачають життєвість, атрофуються. Таким чином, звичка — все для ідіота, все для його спасіння або для його кінцевої загибелі. Ідеї Е. Се-гена щодо виховання та розвитку дітей з розумовою відсталі¬стю лежать в основі сучасних підходів до розв'язання проблеми соціальної адаптації таких дітей.

Погляди Е. Сегена щодо сутності розумової відсталості знайшли своє продовження у концепціях вчених XIX—XX ст. Російський дослідник Г.Я. Трошин вказує на наявність межі у розвитку волі та уваги дитини-олігофрена і вважає, що така дитина схильна діяти по лінії найменшого опору. Характерний для волі нормальної дитини момент, який можна назвати "я борюсь із", відсутній у дебіла. За динамічною теорією розумової відсталості, висунутою німецьким психологом К. Левіним, розумово відсталі діти відрізняються від нормальних тим, що у них порушена емоційно-вольова сфера. Відхилення у цій сфері зумовлюють недостатність усієї психіки та діяльності.

1.8.2. Клінічні дослідження розумової відсталості у ХІХ-ХХ ст.

У другій половині XIX — на початку XX ст. визначилося два напрями у розумінні сутності слабоумства. До першого, клініч¬ного, напряму можна віднести роботи таких учених, як Б. Мореля, Ф. Гальтона, Д. Бурневіля. Вони займалися дослідженням причин аномального розвитку. Другий напрям щодо вивчення сутності розумової відсталості можна назвати психоло-го-педагогічним, який був представлений працями А. Біне, Т. Сімона, Г. Трошина, Г. Россолімо та ін.

Бенедикт Морель (1809—1872) в етіології слабоумства про¬відну роль відводив спадковим чинникам. На його думку, розумова відсталість — це ступінь виродження, що прогресує (накопичення шкідливих впливів протягом кількох поколінь, що посилюються від покоління до покоління).

Б. Морель і Ф. Гальтон вважали, що 90 % випадків розумової відсталості зумовлені спадковими причинами. З розумовою відсталістю ці вчені безпосередньо пов'язували такі соціальні явища, як злочинність, жебрацтво. На їхню думку, розумова недостатність обов'язково призводить до соціальної неповноцінності, тому осіб з низькими розумовими здібностями вони пропонували ізолювати від суспільства і не дозволяти їм народжувати дітей.

В. Сольє, Ж. Вуазен, В. Маньян зводять сутність дитячого слабоумства до процесів дегенерації, характеризують дитяче слабоумство як розпад людської особистості. При такому розумінні розвиток розумово відсталих дітей не підпадає під закономірності, які мали хоча б якусь спільність із закономірностями розвитку нормальної дитини. Такі погляди призводять до висновку про неможливість розробити наукові основи навчання і виховання розумово відсталих дітей.

На основі розуміння сутності розумової відсталості як процесу дегенерації з'являється теорія "моральної дефективності", за якою аморальність та розумова відсталість мають спільну спадкову етіологію, відхилення від норми у розумовому розвитку супроводжуються відхиленнями у моральному розвитку. Теорія "моральної дефективності" ґрунтується на вченні Ломброзо про "вроджену злочинність". Ломброзо стверджує, що дитячому вікові властива схильність до скоєння злочинів, а в аномальних дітей ця схильність наявна все життя, і виховання у таких випадках є безсилим.

Італійський психіатр Санте де Санктис, працюючи над проблемою класифікації розумової відсталості, доходить висновку, що особливості патогенезу не можуть бути підставою для визначення ступеня інтелектуальної неповноцінності, оскільки при одному й тому самому патогенезі може бути різною клініко-психологічна картина дефекту. Він стверджував, що класифікація має бути характерологічною з описом якісної своєрідності різних типів розумової відсталості. Визначальною в цьому аспекті стала праця Е. Крепеліна, який для позначення тотальної затримки психічного розвитку, іщгможе мати різну етіологію, запропонував використовувати термін "олігофренія". Тим самим він об'єднав усі клінічні форми вродженого слабоумства в одну групу. Для вивчення олігофренії Е. Крепелін застосував клінічний метод.