Питання для контролю знань

1. Охарактеризуйте систему цивільного законодавства.

2. Дайте характеристику Цивільному кодексу України.

3. Дайте характеристику предмету та методу цивільного права.

4. Що означає цивільна правоздатність?

5. Який порядок обмеження правоздатності? Що таке дієздатність?

6. Дайте характеристику поняттям “фізична особа”, “юридична особа”.

7. Назвіть суб'єкти і об'єкти цивільного права.

8. Що таке угода (правочин)? Які види угод (правочинів) існують? Яке співвідношення між угодою та договором?

9. За яких умов угода визнається дійсною?

10. Бабуся заповіла онуку (10 років) власний будинок. Його батьки за власним розсудом продали будинок. Як Ви вважаєте, законно вони діяли чи ні? Мотивуйте свою відповідь. Якщо Ви вважаєте, що ні, то які, на Ваш погляд, правові наслідки матиме визнання цієї угоди недійсною?

11. Які угоди визнаються мнимими, удаваними, нікчемними, заперечними?

12. Назвіть приклади представництва у Цивільному праві.

13. Що означає строк позовної давності?

Право власності та інші речові права

ПЛАН

1. Поняття власності і права власності, форми власності.

2. Суб'єкти і об'єкти права власності.

3. Підстави виникнення права власності.

4. Підстави припинення права власності.

5. Поняття права інтелектуальної власності.

6. Види права власності.

7. Речові права на чуже майно.

8. Інші речові права.

9. Право власності та його законодавчий захист.

Право власності – центральний інститут цивільного права. Його значення обумовлене тим, що право власності юридично закріплює сформовані в суспільстві економічні відносини. Конституція України встановила принцип непорушності (недоторканності) приватної власності. Цивільний кодекс України, визначає право власності як право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власнику належать права володіння, користування і розпорядження майном:

1. володіння – фактичне володіння річчю, поєднане з наміром вважати річ своєю. Фактично має річ і той, хто буквально тримає її в руках, фізично відчуває її, і той хто має до речі доступ через перебування речі у своєму господарстві;

2. користування – вилучення з речі корисних властивостей. Це головне повноваження власника, свого роду мета права власності;

3. розпорядження – можливість вирішити юридичну і фактичну долю речі: переробити річ, знищити (такими є варіанти вирішення фактичної долі речі), викинути, передати іншій особі (вирішення юридичної долі речі).

Суб'єктами права власності можуть бути Український народ, фізичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави. Всі суб'єкти права власності рівні перед законом. Цивільний кодекс України встановив такі форми права власності: право власності Українського народу, приватна, державна і комунальна.

Об'єктом права приватної власності можуть бути різноманітні речі: підприємства, будівлі, транспортні засоби, гроші, цінні папери і багато чого іншого. Різновидом приватної власності є спільна власність – власність кількох осіб на ту саму річ (майно). Наприклад, можлива спільна власність подружжя. Об'єктом права державної власності може бути будь-яке майно.

Правове регулювання розподілу майнових благ – одне з головних завдань цивільного права. У рамках цивільних правовідносин задовольняються майнові інтереси фізичних і юридичних осіб.

Майнові права розподіляють на дві групи: речові права (характерний приклад – право власності) і права, що випливають із зобов'язань.

Речове право – це безпосередній юридичний зв'язок особи з річчю. Речові права мають ряд ознак: 1) їхнім об'єктом завжди є річ (майно); 2) зміст речового права визначається законом. Наприклад, власник телевізора не повинен домовлятися з будь-ким про те, як він буде його використовувати, - права власника (володіння, користування, розпорядження) випливають безпосередньо із закону; 3) речове право є тривалим, тобто строками не обмежується. Особа купує річ нібито навічно, хоч, зрозуміло, коли-небудь ця річ вийде з ладу і стане непотрібною власнику; 4) речове право є абсолютним: управомоченій особі (власнику, володільцю) протистоїть невизначене число зобов'язаних суб'єктів, які мають поважати її права і не порушувати їх; 5) речове право в разі його порушення підлягає абсолютному захисту. Це означає, що власник має право вимагати свою річ з володіння будь-якої особи, навіть особи, що отримала річ добросовісно і не є правопорушником.

Види речових прав: 1) право власності; 2) право володіння; 3) право користування (сервітут); 4) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); 5) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Велике значення має захист права власності. Особливість цивільно-правового захисту права власності – його судовий порядок. Право власності захищається наступними цивільно-правовими засобами:

1. витребування майна з чужого незаконного володіння. Власник має право витребувати своє майно у особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Судовий позов, якій містить таку вимогу, має назву віндикаційний;

2. усунення перешкод здійснення повноважень власника. Наприклад, власник не може повною мірою використовувати належну йому земельну ділянку, тому що проїзд до неї загороджений сусідньою будівлею. У цьому разі власник ділянки має право подати негаторний позов;

3. визнання права власності;

4. визнання незаконним правового акта, що порушує право власності;

5. відшкодування шкоди, завданої власникові земельної ділянки, житлового будинку, інших будівель у зв'язку із зниженням їх цінності.

Поряд з правом власності Цивільний кодекс України визнає існування прав на чуже майно:

1. право володіння. Володіння це фактично утримання чужої речі. Воно може виникнути на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником;

2. право користування (сервітут). Сервітут – це право користування чужою земельною ділянкою та іншими нерухомими речами;

3. право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзіс). Емфітевзіс – це договірне оплатне відчужуване користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення. Інакше кажучи, це оренда землі, яка може продаватись та передаватись у спадок;

4. право забудови земельної ділянки (суперфіцій). Суперфіцій – це оплатне відчужуване право побудови споруд та будівель на чужій земельній ділянці. Він може виникати на підставі договору або заповіту.

Особливу увагу Новий цивільний кодекс приділяє праву інтелектуальної власності. Право інтелектуальної власності – це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт інтелектуальної власності. Інтелектуальна власність – це ідеї та духовні цінності, належність яких автору закріплена у законному порядку. Об'єкти права інтелектуальної власності: літературні та художні твори; комп'ютерні програми; компіляції (бази даних); виконання; фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення тощо.

Суб'єктами права інтелектуальної власності є творець (творці) об'єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності (наприклад особи, яким автор передав свої майнові права). Майнові права інтелектуальної власності діють протягом строків, встановлених законом або договором. Наприклад, майнові права автора літературного твору діють протягом його життя та протягом 70 років, починаючи з 1 січня року, вступного за роком смерті автора.

Важливим нормативним актом, що регулює право власності та інші відносини, є Закон України “Про власність” від 7 лютого 1991 року. З наступними змінами і доповненнями: 16.12.93 р.; 28.02.1995 р.

Приватизація в Україні. Правові, економічні та організаційні засади здійснення приватизації в Україні створення багатоукладної, соціально орієнтованої, ринкової економіки регламентується чинним законодавством України.

Правовою основою процесу приватизації в Україні є Конституція України, законодавчі та нормативні акти. Серед основних правових актів, що регулюють цей процес, слід назвати Закони України: “Про приватизацію державного майна” від 4 березня 1992 р., “При приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” від 6 березня 1992 р., “Про приватизацію державного житлового фонду” від 16 червня 1992 р., “Про особливості приватизації майна в агропромисловому папери” від 6 березня 1992 р. та ін.

Приватизація державного майна (далі – приватизація) – це відчуження майна, що перебуває в державній власності, та майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до законодавства, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України. Основними пріоритетами приватизації є підвищення ефективності виробництва та мотивації до праці, прискорення структурної перебудови і розвитку економіки України.

Правове регулювання підприємницької діяльності. Згідно із законом “Про підприємництво в Україні” під підприємництвом слід розуміти безпосередню самостійну, систематичну, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами. Чинне законодавство передбачає значну кількість різноманітних організаційно-правових форм здійснення підприємницької діяльності. По-перше, підприємництво можна вести зі створенням або без створення юридичної особи. Отже, перша організаційно-правова форма підприємницької діяльності – це діяльність без створення юридичної особи. Більш поширеною є практика ведення підприємництва за допомогою спеціально утвореної для цього юридичної особи.

Як правило створюються господарські товариства – підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства. Акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю створюються і діють на підставі установчого договору і статуту, повне і командитне товариства – установчого договору.

Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться у виконавчому комітеті міської районної в місті Ради депутатів або в районній, районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб'єкта, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Для державної реєстрації суб'єкту підприємницької діяльності – юридичній особі подаються, зокрема, такі документи: 1) рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними органу про створення юридичної особи (таким рішенням може бути установчий договір); 2) статут, якщо це необхідно для створення організаційної форми підприємництва; 3) реєстраційна картка встановленого зразка; 4) документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію; 5) документ, що засвідчує сплату внеску до статутного фонду.

Підприємці-громадяни, які хочуть здійснити свою діяльність без створення юридичної особи, подають заповнену реєстраційну картку, документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію та копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера фізичної особи – платника податків. Орган, який здійснює державну реєстрацію, видає підприємцеві відповідне свідоцтво. Зазначимо, що законодавчими актами України можуть бути встановлені спеціальні правила державної реєстрації окремих організаційних форм підприємництва (фондові біржі, комерційні банки та деякі інші).

Законодавче регулювання підприємницької діяльності. Законом України “Про підприємництво” від 7 лютого 1991 р. визначено що таке підприємництво, перераховані такі види діяльності, які полягають ліцензуванню, встановлені загальні положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, сформульовані основні принципи підприємницької діяльності та визначені підстави для взаємовідносин підприємця і держави. Законом України “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991 р. визначено, що таке підприємство та його види, встановлені загальні положення про майно підприємства, про управління підприємством, його господарську, економічну й соціальну діяльність, передбачений порядок ліквідації та реорганізації підприємства.

Законом України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 1 червня 2000 р. визначено види господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню та порядок такого ліцензування.