02-09-2013_23-08-33 / 42

УДК 321.011.5 Тетяна Іванівна Мармазова

кандидат історичних наук, докторант Донецького національного університету

ДИСКУРСИ І ПАРАДИГМИ ПОЛІТИКИ: ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ

У статті запропоновано розгляд базових дискурсів і парадигм політики в історикопорівняльному контексті та у семантичному аспекті з метою визначення спільних характеристик загального концепта політики. Здійснена спроба виокремити центральні дискурси та парадигми політики, які суттєвим чином вплинули на розвиток сучасної політичної науки.

Ключові слова: політика, політичний дискурс, політичний сенс, політія, концепт політики, парадигма політики.

The article gives a review of the basic discourses and paradigms of politics in historical and comparative context and semantic aspects in order to determine the general characteristics of the concept politics. An attempt to select the central discourses and paradigms of politics, which greatly influenced the development of modern political science.

Keywords: politics, political discourse, political sense, polity, the concept of politics, paradigm of politics.

Одним із найбільш дискусійних питань політичної науки, як це не дивно, було і залишається питання про визначення соціальної природи, сутності та призначення політики. Починаючи з витоків розвитку суспільно-політичної думки і до наших днів, науковий інтерес до тлумачення феномену політики не зменшується. Можна стверджувати, що в останні десятиріччя під впливом розгортання процесів демократизації і глобалізації у світі в цілому, а також зважаючи на те, що в Україні політологія як наука перебуває на початкових етапах свого розвитку, звернення дослідницької уваги до феномену політики є цілком виправданим та безперечно актуальним.

Основним завданням представленого дослідження є розгляд базових дискурсів і парадигм політики в історико-порівняльному контексті та у семантичному аспекті з метою виокремлення спільних характеристик загального концепту політики. Джерельну базу статті утворюють дослідження таких науковців:

-фундаторів філософської, політичної та юридичної науки Г.В.Ф. Гегеля, А. Грамші, Г. Єллінека;

-авторитетних російських фахівців у царині загальної політології К.С. Гаджиєва та А.Ю. Мельвіля, а також проблематики політичної філософії Т.А. Алексеєвої та Б.Г. Капустіна;

-авторів оригінальних концепцій політичної культури (О.Є. Чучин-Русов), політологічної семантики (М.В. Ільїн), політико-ідеологічного дискурсу (Б.Н. Каріпов), систематизації парадигматичного підходу до політики (О.І. Соловйов), порівняльної політології (Г.В. Голосов).

Політика була, є і буде у прогнозованому майбутньому одним з найбільш гнучких та продуктивних механізмів регулювання соціального життя людей, їх соціально значимих відносин. Така оптимальна регулятивна здатність політики пояснюється зазвичай тим, що саме у цій царині функціонування будь-якого соціуму зосереджені особливі важелі цілеспрямованого управління суспільними процесами, які пов’язані з діяльністю держави. Втім, не менш потужним джерелом неабиякого соціального впливу політики впродовж минулого століття і сьогодні є ідеологія. Тому не дивно, що часто поняття "політика" й "ідеологія" вживаються як тотожні або дуже близькі за змістовним навантаженням. Скажімо, казахстанський науковець Б. Каріпов пропонує розглядати ідеологію як своєрідну інтелектуальну схему, засіб спрощення політики, інструмент формалізації суспільної самосвідомості [1, 283-284].

Досліджуючи політику у контексті дискурсивного концепту, аналіз ідеології в якості необхідного компоненту її функціонування дає змогу виокремити аксіологічні, суб’єктивно-емоційні та раціональноповедінкові складові виміри політичного життя. Ідеологія, з одного боку, являє собою нормативносимволічну складову політики, формулюючи і схематичні, й розгорнуті картини минулого, сьогодення та майбутнього. З іншого боку, ідеологія раціоналізує політику, адже вона через проектування політичного простору вибудовує ті чи інші конфігурації владних відносин, які становлять осереддя політики.

Саме розвиток ідеології як важливої складової політики спричинив професіоналізацію цієї царини соціальних відносин: потреба у поясненні (або навіть нав’язуванні) суспільству певних ідеологічних схем, уявлень, програм зумовила зростання вимог до політичної діяльності, розширюючи характеристики політики від "покликання" до "професії" (згадуючи класичний твір М. Вебера). Як пише Б. Каріпов, "формування і поширення ідеологій стало прерогативою особливої професійної страти, що призвело до якісної перебудови політичного простору і перетворення діяльності з виробництва норма- тивно-символічних конструкцій у самостійний ідейно-політичний процес. …ідеології визначили той етап розвитку політики, коли сутністю політичної гри, квінтесенцією налагодження відносин людини з владою виявися захист групових інтересів й заснованих на них індивідуальних прав. У цих умовах політична стабільність і розвиток стали у немалому ступені визначатися характером уявлень суспільст-

©Мармазова Т. І., 2010

ва, які, у свою чергу, залежали від здатності тієї чи іншої ідеологічної конструкції логічно "опрокинути" сьогодення і спроектувати майбутнє" [1, 285]. Таким чином, можна стверджувати про якісні зміни, які відбулися ідеологічному вимірі політики: якщо у ХХ столітті ідеології часто панували над суспільством, то у ХХІ столітті вони поступово перетворюються у дискурси – політичні проекти, у котрих систематизуються ідеї, образи, установки, смисли і значення поступу того чи іншого суспільства або людства в цілому. Політика у дискурсивному вимірі акцентує увагу не на форму, а на зміст, причому такий зміст, що передбачає обов’язкову наявність альтернативи.

Альтернативність у підході до визначення поняття політики у дискурсивному контексті передбачає постійну конкуренцію-суперництво різних теоретичних підходів, прикладних моделей, вербальнозмістовних конструкцій щодо розуміння соціального призначення і природи цієї особливої царини життя будь-якого суспільства. Скажімо, авторитетний російський науковець, фахівець з політичної філософії Т. Алексеєва виокремлює два постійно відтворювані теоретичні фокуси розгляду зазначеної проблематики: "з одного боку, міркування про політичну реальність і спроби глибше її зрозуміти, спираючись на політичні ідеали (квінтесенція даного підходу запропонована вище, виходячи з концепції Б. Каріпова – авт.); з іншого боку, спроби формулювання нових ідеалів у вигляді розмірковувань про найкращі політичні режими та принципи організації суспільства" [2, 20]. Досліджуючи другий підхід до вивчення політики, можна виділити дві провідні тенденції – прикладне тлумачення політики та аналітично-концептуальні її трактування.

Так, видатний німецький теоретик права, фундатор соціології права Г. Єллінек (варто згадати, що у Німеччині у ХІХ столітті політологічна проблематика розглядалася передусім у рамках загальної теорії держави і права) писав, що вивчення політики має ґрунтуватися не на з’ясуванні того, що вже існує, а на дослідженні того, що має існувати. Тому, як писав німецький вчений, "політика вивчає динаміку державного порядку" [3, 52]. Цей вислів Г. Єллінека, на наш погляд, чи не найкраще висвітлює сутність прикладного тлумачення політики. Адже тлумачення політики як царини державного порядку (управління) є однією з центральних концепцій у політичній науці. Її засновником можна вважати Аристотеля, який пропонував розуміння політики як публічної діяльності. Пізніше одним з найпоширеніших дискурсів у рамках теорії політики стало з’ясування співвідношення сфер приватного і публічного у царині політичного життя.

Наприклад, один з найбільш визнаних політологів ХХ століття – німецько-американська дослідниця Х. Арендт сформулювала специфіку публічності у політиці як необхідність віднайдення "спільного миру". Вона ще у 1950-1960-х роках розробила підхід до політики як до системи комунікацій та інформаційних потоків [2, 179; 4, 29]. У поглядах Х. Арендт на політику можна простежити певну спадковість від ідей Аристотеля, Н. Макіавеллі, Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо та інших видатних мислителів, зокрема це – акцентування уваги на людському вимірі політики.

Аналізуючи антропоморфічні тлумачення політики, представлені у політичній науці останнього століття, на нашу думку, варто звернутися і до наукової спадщини італійського мислителя, автора оригінальної концепції марксизму А. Грамші, який розробив цілу низку актуальних філософських, політологічних, соціологічних, культурологічних проблем. У своїй знаній праці "Тюремні зошити" науковець зазначав, що у політиці не існує абстрактної "людської природи", що є незмінною і постійною, проте "людська природа – це сукупність історично визначених суспільних відносин…". "Тому політична наука, – продовжує А. Грамші, – має розглядатися у своєму конкретному змісті (а також у своїй внутрішній логіці) як організм, що розвивається. Втім варто відзначити, що та постановка питання про політику, яка була запропонована Макіавеллі (а саме: закладена в його творах ідея про те, що політика є самостійною, самоздійснюваною діяльністю зі своїми власними принципами і законами…), до сьогодні викликає суперечки і відкидається, не ставши "загальною думкою" [5, 275].

Таким чином, можна з впевненістю прогнозувати, що науковий дискурс щодо визначення меж функціонування, природи і соціального призначення політики буде тривати у рамках загальної політичної теорії та інших політологічних субдисциплін буде тривати і надалі. Одним з найбільш показових та цікавих для дослідників, на наше переконання, є дискурс з зазначеної проблематики у царині політичної філософії. Даний науковий дискурс простежується в трьох основних формах:

1)конструктивізму – передбачає створення (конструювання) ідеального образу певної структури або вирішення тієї чи іншої актуальної проблеми функціонування політики, відповідаючи на питання: а як має бути?

2)артикулювання – його метою і сенсом водночас є розкриття змісту з’ясування смислу певної концепції політики;

3)інтерпретація – обумовлює постійне повернення до класичних і посткласичних політикофілософських текстів, прагнення переосмислити їх під впливом нового історичного досвіду, знайти там ті ідеї і шари, які не завжди помітні сучасникам, але, які актуалізуються тут і зараз [6, 59].

Отож, як бачимо науковий дискурс щодо політики як особливої царини життя суспільства не є чимось сталим, "законсервованим", він спирається на плюралізм ідей, поглядів, думок, шкіл і моделей.

Зцієї дослідницько-методологічної позиції необхідним є розгляд політики крізь призму таких понять, як "політичний сенс", "політія", "республіка", "парадигма політики".

Так, категорія "політичний сенс" є однією з центральних для такої політологічної субдисципліни, як політична філософія. Б. Капустін – один з найбільш знаних російських фахівців у царині політичної

філософії вважає, що поняття "політичний сенс" дозволяє реалізувати нормативний підхід до політики, відкинувши зайве етичне моралізаторство, яке має належати радше до сфери впливу теології або моральної філософії. Адже моралізаторство у політиці часто призводить до нездатності "чистої" науки адекватно описувати та пояснювати реальну політику, показувати справжні політичні механізми політичного життя. Втім, не варто і відкидати етичний аспект дослідження політики, бо моральні імперативи допомагають вивчати ідеальні вияви політики, з’ясовувати те, якою вона має бути у відповідності з нормами моралі [7, 24, 25]. Як писав у своїй програмній праці "Енциклопедія філософських наук" Г.В.Ф. Гегель, котрого можна розглядати у тому числі і в якості одного з фундаторів політичної філософії, "повинність (у російському перекладі "долженствование"), є у такій самій мірі й буття" [8, 339].

На наш погляд, такий підхід у застосуванні його до тлумачення сутності політики можна використати наступним чином: у суб’єктивному вимірі природи політики виділяється така складова, як воля, категорія "повинність" може тлумачитися як певний вияв конкретної волі. Отож, політика, яка є первинною реальністю суспільного буття, являє собою царину реалізації "повинності", тобто волі тих чи інших соціальних акторів. Таким чином, і "буття" у гегелівському вислові може трактуватися як політичне життя, власне політика.

Іншими двома ключовими "політичними сенсами" є "раціональність" та "ірраціональність", тому що політика є водночас і раціональною, й ірраціональною цариною життя суспільства. Раціональність у політиці – це, передусім, спрямованість на отримання користі, зиску (особистого, колективного або загальносуспільного). Ірраціональною політика є внаслідок того, що вона пов’язана з діяльністю конкретних людей, з їх емоційно-психологічними особливостями. "Раціональність" у політиці пов’язана з поняттям "політичний реалізм" у теорії політики та зі сферою реалізації стратегічних інтересів у царині практичної політики. Саме "раціональність" є базовою властивістю та категорією політики, на переконання Б. Капустіна. Адже, як пише російський науковець, "…усі політичні актори діють або прагнуть діяти стратегічно – у відповідності з логікою максимізації або оптимізації своїх так чи інакше зрозумілих інтересів. Ігноруючи цю логіку, ми опинимося у полоні найфантастичніших уявлень про політику" [7, 23].

Поняття "політія" веде свої витоки, як відомо, зі Стародавньої Греції. У греків воно означало належність особи до полісу, тобто громадянство. У політичній теорії Аристотеля політія – це спосіб правління. Пізніше дане поняття почало використовуватися у значенні політичного устрою держави та суспільства. Скажімо, в часи Середньовіччя концепт політії вживався в якості синоніма для позначення політичної системи, як узагальнююча характеристика політичної цілісності кожного конкретного суспільства. "Суспільство (civitas) є множиною громадян (multitudo civium), які його населяють, порядок (ordo) котрого називається політією (politia)", – писав один з найавторитетніших схоластів У. Оккам. Оксфордський богослов завдяки дослідженню поняття "політія", структуризує один з перших в історії політичної думки власне політичне, поділяючи його на часткові (такі, що виключають будь-яку частину множини громадян), неповні (ті, що використовують тільки окремі привілейовані центри влади), всезагальні та повні (тобто республіки) форми владарювання [9, 53]. Необхідно зазначити, що саме ідеї концепції політії У. Оккама пізніше були використані мислителями Відродження, Просвітництва та Нового часу для з’ясування природи і покликання політики у суспільстві.

У сучасній політичній науці поняття "політія" використовується вкрай нечасто, проте воно є дуже важливим для розуміння соціальної сутності політики. Адже, за словами авторитетного російського науковця М. Ільїна, поняття "політія" надає можливість виразити докорінно сутність політичної системи, всебічно охарактеризувати феномен політики [9, 49]. Як вважає російський дослідник, через використання концепту "політія" є можливою концептуалізація статуарно-державної організації будь-якого суспільства, яка являє собою інституційну сутність політики. Саме широке тлумачення категорії політії дало поштовх до становлення і поширення сучасного розуміння іншого ключового поняття політики – республіки.

Поняття "республіка" з часів Стародавнього Риму віддзеркалює ідею політичної системи як прикладного аспекту функціонування політики, роблячи його більш вживаним та акцентуючи наголос на політичній самоорганізації суспільства – латинське "res publica" означає суспільну справу. В епоху Відродження Н. Макіавеллі вживає концепт республіки як один з центральних елементів своєї доктрини, аналізуючи два його значення – універсалістське та територіальне. В універсалістському трактуванні поняття "республіка" італійський мислитель вбачав ідеалізацію політики, яка, з одного боку, є досконалою моделлю державної організації суспільства, а з іншого – сукупністю принципів, котрі неможливо реалізувати у політичному житті. Територіальний аспект "республіки" як категорії політичної науки та концепту, за Н. Макіавеллі, – конкретні державницькі вияви тієї чи іншої політичної системи

[9, 52, 53].

Таким чином, обидва поняття – "політія" та "республіка" – являють собою вияви концептуальної сутності політики, політичного життя, політичної системи. Саме через вказані концепти якнайчастіше досліджується феномен "суспільного блага" як основи функціонування політики у будь-якому суспільстві. Тривалий час поняття "політія" та "республіка" об’єднували і державу, і суспільство, і владу, і громадян, і власне політику в цілому. Тільки у Новий час почалося виокремлення трьох самостійних царин політичного життя – політики, держави, громадянського суспільства.

Дослідження політики за допомогою поняття "парадигма політики" дозволяє здійснити концептуальний, системний аналіз та інтерпретацію цього феномену суспільного життя, виокремивши найбільш оптимальні методологічні схеми і моделі наукового пошуку. У найбільш широкому тлумаченні парадигми політики дають уявлення про сутність, природу, джерела і межі поширення політики як явища. Причому, Парадигмальне тлумачення передбачає розгляд політики з однієї з трьох базових позицій: 1) як соціального явища; 2) як феномену природного походження або 3) як надприродного явища. Парадигмальні концепти політики конкретизуються в залежності від її розуміння як:

-царини суспільного життя, яка виконує певні завдання в рамках соціального цілого, згідно з таким підходом на перший план виходять функціональні компоненти політики (тобто специфіка регулятивних властивостей політики у порівнянні з правом, мораллю);

-типу певної діяльності – поведінкових вимірів політики (конкурентності, ризиковості, ідеологічної зумовленості);

-особливого різновиду суспільних відносин – виявів елементів міжсуб’єктної взаємодії у царини політики (інститутів, норм, статусів тощо) [10, 17].

Варто зазначити, що у сучасній політичній науці переважно розглядаються центристські парадигми політики, тобто розуміння політики як суспільного явища, пов’язаного з державою. Виходячи з цієї точки зору, політика тлумачиться як явище, що має політико-правові, суспільні, економічні, історикокультурні витоки. Так, ще у славетному Тлумачному словнику В. Даля зазначалося, що політика є наукою державного управління, а семантичний аналіз частини європейських мов, проведений російським дослідником О. Чучиним-Русовим, показав специфіку змістовної сутності поняття політика. Відповідно до цієї змістовної сутності самого поняття, категорія "політика" показує її органічний зв'язок з державною організацією суспільства ("полісом"), в якій живуть "багато повноправних (тобто багатоправних) громадян (членів спільноти) кожен з яких має право на окрему власність і широкі політичні права" [11, 98].

Причому однією з особливостей політики як суспільного феномена є своєрідний синтез двох соціальних субстанцій – влади і держави, які й утворюють її природу. Тому такий підхід ще називають субстанційним, оскільки він створює якісно нову предметну основу дослідження суб’єктів і носіїв владних інтересів, які виступають провідними політичними акторами, а відповідно – саме вони сперечаються за прерогативи найпотужнішого суспільного інституту – політики. Серед прихильників субстанційного підходу до розуміння політики необхідно назвати таких авторитетних російських науковців, як: К. Гаджиєв, Г. Голосов, А. Демідов, Ю. Ірхін, О. Соловйов, М. Фарукшин.

Скажімо, К. Гаджиєв вважає, що "під політичним розуміється усе те, що має стосунок до явищ, інститутів, організаційних форм та відносин у суспільстві, за якими стоять влада й авторитет" [12, 94]. Тлумачення сутності та соціальної природи політики, запропоноване К. Гаджиєвим можна визначити як універсалістське, адже у представленому визначенні наголос робиться на розгляді і дослідженні тих суспільних явищ, які мають найтісніші зв’язки з політикою та об’єднують останню з іншими сферами соціального життя суспільства. Саме у такому аспекті політику часто визнають як "мистецтво управління людьми".

А. Демідов, а також О. Соловйов, у свою чергу, звертають дослідницьку увагу при розгляді феномену політики на "цілеспрямований характер" участі великих мас людей і соціальних груп у справах держави та у вирішенні проблем, "які стосуються життя суспільства в цілому". Інший вчений, Ю. Ірхін вважає, що головне у з’ясуванні сутності політики – це аналіз активного характеру взаємодії соціальних груп, які виражають їх волю й інтереси у боротьбі за реалізацію модусу влади. М. Фарукшин зазначає, що політика є цариною "відносин" великих соціальних груп з приводу влади [10, 10]. Один з фундаторів російської порівняльної політології Г. Голосов переконаний, що найважливішим для розуміння політики є вивчення "колективного характеру рішень", що приймаються групами [13, 29]. Таким чином у межах субстанційного підходу соціальної парадигми політики мова йде про розгляд нормати- вно-інституціональних характеристик політики, тобто зосередженні дослідницької уваги переважно на діяльності політичних інститутів й організацій.

У висновку хотілося б відзначити, що складність, багатовимірність феномену політики обумовлює й розмаїття підходів до тлумачення сутності цього явища. Спільним як для дискурсивного, так і для парадигмального погляду на політику є певне (цілісне або часткове) "прив’язування" концепту політики до інструментально-інституціональних пояснень цього суспільного явища. До того ж, наукова увага більшості дослідників зосереджується на соціальній природі політики та її суб’єктивно-об’єктивних виявах. Втім, незважаючи на зазначені спільні риси й ознаки концепту політики, які були сформульовані тими чи іншими вченими у різні історичні епохи та в різних соціально-економічних умовах, можна стверджувати, що єдиної, безальтернативної дефініції політики ніколи не буде сформовано. Адже політика вже у своїй природі передбачає наявність багатьох альтернатив, плюралізм, конкурентність та змагальність різноманітних ідей, ідеалів, цінностей, переконань.

Використані джерела

1. Карипов Б.Н. Политические изменения и идеологический дискурс / Б.Н. Карипов // Социальногуманитарные знания. – 2010. – № 1. – С. 281-290.

2.Алексеева Т.А. Политическая философия: От концепций к теориям. Учебное пособие / Т.А. Алексеева. – М.: МГИМО (Университет); РОССПЭН, 2007. – 397 с.

3.Еллинек Г. Общее учение о государстве / Г. Еллинек ; пер. с нем. – СПб.: Издательство "Юридический центр Пресс", 2004. – 752 с.

4.Политология: учеб. / А.Ю. Мельвиль [и др.]. – М.: Московский государственный институт международных отношений (Университет) МИД России, Проспект, 2010. – 624 с.

5.Грамши А. Искусство и политика : В 2 т. / А. Грамши ; пер. с. итал. – М.: Искусство, 1991.– Т. 1. – 432 с.

6.Алексеева Т.А. Политическая философия как "практичное" знание / Т.А. Алексеева // Полис. – 2010. – № 1. –

С. 54-60.

7.Капустин Б.Г. Тезисы о политической философии / Б.Г. Капустин // Полис. – 2010. – № 2. – С. 22-30.

8.ГегельГ.В.Ф. Энциклопедия философских наук / Г.В.Ф. Гегель; пер. снем. – М.: Мысль, 1977. – Т. 3. – 471 с.

9.Ильин М.В. Слова и смыслы: Полития. Республика. Конституция. Отечество / М.В. Ильин // Полис. – 1994. – № 4. – С. 49-56.

10.Соловьев А.И. Мозаичная парадигматика российской политологии / А.И. Соловьев // Полис. – 1998. –

№4. – С. 5-20.

11.Чучин-РусовА.Е. Политикакакмакрофеноменкультуры/ А.Е. Чучин-Русов// Полис. – 1997. – №4. – С. 97-116.

12.Гаджиев К.С. Политическая наука. Учебное пособие / К.С. Гаджиев. – М.: Международные отноше-

ния, 1995. – 400 с.

13.Голосов Г.В. Сравнительная политология : Учебник для вузов / Г.В. Голосов. – Новосибирск: Издательство Новосибирского университета, 1995. – 206 с.