7) Підвищити безпеку проживання населення в сейсмонебезпечних районах; 8) зберегти біологічне та ландшафтне різноманіття, роз­вивати природно-заповідну справу.

У реалізації цих та інших заходів необхідне їх географічне об­грунтування, яке передбачає:

• розгляд природокористування як найважливішої складової взаємодії суспільства і природи;

• аналіз і картографування природи не тільки за її компонен­тами й окремими ресурсами, а й за сукупностями — територіальни­ми поєднаннями;

• дослідження природно-територіальних комплексів і природ­них процесів з урахуванням антропогенних факторів;

• аналіз цілісності взаємозв’язків матеріального виробництва і людини;

• багатосторонній аналіз комплексоутворення, властивого ви­робничим силам, і закономірностей їх територіального розміщення;

• розробку наукових основ раціонального природокористуван­ня, географічного прогнозування і заходів із запобігання несприят­ливих екоситуацій;

• розробку конструктивно-географічних рекомендацій з раціо­нального природокористування.

Природокористування регламентується різними видами проек­тування: землевпорядного, лісогосподарського, меліоративного, при­родоохоронного, планувально-містобудівного та ін. У науковому об­ґрунтуванні проектів природокористування необхідний комплекс­ний ландшафтознавчий аналіз для врахування співмірності тех­ногенного впливу з природно-ресурсним потенціалом ландшафтів. Ландшафтознавчий аналіз (підхід) полягає у виявленні функціо­нальних, історичних, структурних, організаційних та інших рис при­родно-територіальних комплексів, які є проектно-планувальними факторами. Найбільш повне їх врахування можливе в комплексно­му ландшафтному регіональному проектуванні. Його суттю є до­сягнення оптимальної структурно-функціональної організації про­ектних регіонів у їх ландшафтних межах.

Географічний ландшафт існує як об’єктивна реальність — при­родно-історичне тіло і водночас територія господарювання, на якій у процесі природокористування в ландшафті створюється резуль­тат праці для задоволення соціальних потреб. Регіональне проекту­вання є полем діяльності географа, виступаючи як специфічна фор- 476

ма пізнання, і має ґрунтуватися на основах ландшафтознавства — системі його наукових понять, принципів, теорій, ідей, методів. Пізнан­ня об’єктів (ландшафту) і суб’єкта (видів природокористування), способів соціально необхідного перетворення об’єкта (меліорація, планування і містобудівництво та ін.) втілюється в регіональні схе­ми і проекти, які реалізуються в нових об’єктах — антропогенних чи культурних ландшафтах. Регіональне проектування спирається на критерії і показники збереженості, антропогенної трансформова- ності, стійкості й надійності ландшафтів щодо природних катаст­роф, господарських навантажень.

Ландшафт як цілісність виявляє себе у своїх межах. Саме вони контролюють виконання ним своїх численних функцій, зберігаючи його інваріантність. Зміна станів, функціонування ландшафту відбу­вається в межах його інваріантної часово-просторової структури. Водночас ландшафт як ціле (геосистема) структурований елемента­ми (компонентами), кожний з яких функціонує в середовищі інших, використовує його “для себе”; їх функціональна роль у ландшафті відносна, її не можна абсолютизувати за простором, часом, положен­ням у ландшафтній сфері.

Певний вид антропогенного впливу на ландшафти можна описа­ти множиною параметрів, кожен з яких безпосередньо характери­зує ступінь антропогенного навантаження. Такими параметрами, наприклад, є: для впливу землеробства — кількість внесених доб­рив, пестицидів на одиницю площі за рік, кількість проходів сільсько­господарської техніки полем за рік, питомий тиск сільськогосподар­ських машин на ґрунт, глибина обробітку, маса ґрунту, яка щорічно втрачається зі збиранням коренеплодів тощо; для промислових впливів — обсяги викидів різних забруднень в атмосферу та поверх­неві води (середні разові, максимальні разові, у цілому за рік), шу­мове та теплове забруднення, обсяги води, що вводяться в технологічні цикли тощо; для впливу рекреації — кількість відпочиваючих на одиницю площі протягом року, максимальна кількість відпочиваю­чих за один день (пікове одночасне навантаження), кількість наметів, вогнищ на одиницю площі, витоптування трав’яного ярусу (кількість проходів рекреантів за одиницю часу на одиницю площі) та ін.

Такі безпосередні показники антропогенних впливів на геоси- стему є найбільш об’єктивними, проте далеко не в усіх випадках їх вдається визначити. Крім того, взяті кожен окремо, вони не харак­теризують ступеня сукупного (інтегрального) впливу антропоген­ного фактора на геосистему. При аналізі антропогенних наванта­жень на геосистему регіонального рівня (ландшафтних областей, країв, зон, країн, басейнів високих порядків, держав у цілому тощо) необхідні передусім показники узагальненого характеру, оскільки для таких територій інформацію за конкретними показниками ан­тропогенних впливів зібрати вкрай важко та й не треба, тому що при такому аналізі увага зосереджується на з’ясуванні загальних закономірностей формування та змін екологічних ситуації під впли­вом основних груп антропогенних факторів.

Показники зміненості ландшафтів інтегрального антропогенно­го навантаження можна отримати методом експертного оцінюван­ня (визначення балів навантаження від окремих факторів). Цей метод ґрунтується на ранжуванні видів антропогенних впливів на ландшафти за ступенем їх “суттєвості”, “глибини” змін ландшафту, які цими впливами зумовлені. Оскільки антропогенні впливи пев­ної групи часто фіксуються відповідними видами угідь або типами функціонального використання території, то площі останніх можуть слугувати як показник антропогенної трансформації ландшафту. Виходячи з цього, Ф. Мільков пропонував простий метод оцінюван­ня ступеня антропізації ландшафту. За співвідношенням площ при­родних і змінених ПТК ландшафти поділяють на: антропогенні (при­родних угідь не більше 25 %), природно-антропогенні (25—50%), природні (75—100 %).

Цей метод не враховує типу антропогенних угідь і ступеня їх відмінності від корінного природного ландшафту, що існував на їх місці. Більш повний метод враховує не лише відсоткове співвідно­шення між угіддями різного типу, а й ступінь зміненості ландшаф­ту за його використання під певне угіддя. Показник антропізації ландшафту, що базується на цьому підході, розраховується так:

П

де К_ц/> — коефіцієнт антропогенної зміненості території; г — гли­бина антропогенної трансформації природного ландшафту /-м ви­дом угіддя; <7₁ — відсоток площі угіддя г'-го виду в ландшафті; п — кількість видів угідь у ньому.

Значення балів трансформації і-м угіддям ландшафту г_г встанов­люються експертним шляхом. При цьому враховується те, що за­лежно від зонального типу ландшафту його зміненість одним видом угіддя буде різною. Так у лісових ландшафтах їх зміненість ріллею слід вважати більшою, ніж лучних та степових ландшафтів. Тому бали трансформації г_х визначаються в межах установлених градацій. Прийнято такі їх діапазони: природоохоронні території (залежно від їх типу) мають бал від 0 (територія абсолютного заповідання) до 10 (національний парк, заказник); ліси — 11—20, заболочені землі — 21—30, луки, пасовища — 31—40, сади, виноградники — 41—60, сільська забудова — 61—70, міська — 71—80, водосховища, канали, ставки — 81—90, кар’єрно-відвальний комплекс — 91 —100.

Значення показника антропогенної зміненості К_ар можна розра­ховувати для будь-яких територіальних одиниць, проте краще як останні використовувати територіальні одиниці фізико-географіч- ного (ландшафтного) районування. К відображає залежність зміне­ності ландшафтних районів від площі наявних у них видів приро­докористування і глибини перетворення ними ландшафтів. Зі збільшенням площі з певних видів природокористування і показ­ників їх впливу на ландшафт зростає ступінь господарської пере- твореності ландшафтних районів. Досить висока мінливість К_ар у межах України дала можливість так класифікувати ландшафти: 2,0—3,8 — слабоперетворені; 3,81—5,30 — перетворені; 5,31—6,50 — середньоперетворені; 6,51 — 7,40 — сильно перетворені; 7,41 — 8,0 — дуже сильно перетворені. Найбільшу площу займають силь­но перетворені ландшафти (К_ар = 5,31 і більше). Розподіл К_ар відоб­ражає зональну адаптованість землеробського та іншого господар­ського освоєння території України і перетворення ландшафтів сільськогосподарським природокористуванням.

Ландшафтам властива своя функціональна структура з прита­манними їм елементами, які є успадкованими. їхня полігенетичність, у тому числі антропогенно-трансформованих, свідчить про неодно­значність відносин між наявними морфологічними і функціональ­ними структурами. При цьому головним є пізнання генези, суб­стантивних, атрибутивних структурних зв’язків і властивостей лан­дшафтів, їх минулого, сучасного і прогнозованого станів; їх функціо­нальна технологія, інженерно-планувальна оцінка, використання ландшафтознавчої інформації для обґрунтування стадійності пла­нування і проектування. Соціальні потреби зумовлюють необхідність

проектування ландшафтів, природно-техногенних геосистем, які від попередніх ландшафтів відрізняються новим призначенням, регу- льованістю функціонування, стійкістю до антропогенних наванта­жень, надійністю в часі шляхом впровадження нових структурних

елементів.

Рівні антропогенної трансформації ландшафтів є похідними від історично змінюваних, економічних, соціальних, політичних чинників. Формування не схожої на природний ландшафт природ­но-техногенної системи пов’язане з докорінною перебудовою його структурно-функціональних зв’язків. Це зумовлює появу нового, більш складного розуміння поєднання природно-функціональних, історичних, структурних і організаційних субстантивних властиво­стей та рис сучасних ландшафтів. Визначення тенденцій ландшаф- тогенезу в часі залежить від переважного впливу одного чи групи природних і антропогенних чинників у певних поясно-зональних і соціально-економічних умовах.

Регіональне проектування здійснюється за певними стадіями (ге­неральна схема, регіональна схема, схема районного планування, про­ект районного планування, генплан). Розроблювані схеми раціональ­ного використання окремих видів природних ресурсів мають терито­ріально ув’язуватися на основі Генеральної схеми використання і охорони природних ресурсів України. При її складанні має врахову­ватися стійка адаптованість багатьох видів природокористування до зонально-ресурсних умов, наявність густої мережі населених пунктів, транспортних комунікацій, господарсько значимих природних рубежів (орографічних, водних, зональних). Ця схема має відігравати коорди­нуючу роль щодо схеми використання окремих видів природних ре­сурсів (земельних, мінерально-сировинних, водних, лісових, рекреацій­них) і заходів (землеустрою, районного планування та ін.).

Основна ідея Генеральної схеми полягає в конструктивно-гео- графічному підході до проблем використання природних ресурсів України в цілому й окремих її регіонів на основі кадастру ланд­шафтів, дотримання оптимальності функцій ландшафтних струк­тур. У зв’язку з освоєнням нових і використанням наявних ре­сурсів будуть зростати площі земель, відведених під міську забудо­ву, промислові підприємства, транспортні магістралі, водосховища, канали, лісові насадження, заповідання та ін. Тому констуктивно- географічний підхід до використання територіальних ресурсів по­лягає в такому узгодженні схем використання окремих їх видів, за 480 якого була б мінімальна шкода від забудови земель, цінних у сільськогосподарському, рекреаційному, природоохоронному відно­шенні. Змістовно Генеральна схема має містити: 1) загальну якіс­ну і кількісну оцінку природних ресурсів, аналіз їх використання в розрізі одиниць ландшафтного районування; 2) аналіз рівнів госпо­дарської перетвореності ландшафтних регіонів; 3) обґрунтування системи зонально-регіональних заходів із запобігання негативному впливові несприятливих і катастрофічних процесів; 4) географічну ув’язку видів природокористування і обмежень господарської діяль­ності в регіонах; 5) прогноз комплексного оптимального викорис­тання природних ресурсів з урахуванням екоситуації в регіонах. На цій стадії проектування визначальним є зональний підхід з на­ступною ландшафтною функціональною диференціацією проекто­ваних регіонів (табл. 27).

У зонах мішаних і широколистяних лісів найважливішим захо­дом є регулювання водного режиму ландшафтів, збереження опти­мальної лісистості, збільшення площі природоохоронних комплексів. На ці зони припадає понад 3,5 млн га заболочених земель із загаль­них 5 млн га в Україні. На фоні спільних зональних рис болотного процесу виявляються і його регіональні відмінності. На підвище­них рівнинах процесами заболочування охоплені, головним чином, зниження в заплавах річок і невеликі западини на межиріччях. Тут інтенсивніший поверхневий і підземний стік, болота живлять­ся талими і підземними водами. В межах низовинних ландшафтів, що переважають на Поліссі, заболочені не тільки заплави та окремі зниження, а й великі межиріччя, розміри боліт найбільші. Окремі болота мають площу 1000 і навіть 4000 га. Загальною закономірністю мішанолісової зони є зменшення заболоченості в східному напрям­ку, що пов’язано зі зменшенням у цьому напрямку зволоженості й одночасно зі зростанням дренованості території. До несприятливих рис ландшафтів цих зон належать властивості й характер структу­ри ґрунтового покриву. В Українському Поліссі — 60 % ландшафтів з дерново-підзолистими ґрунтами, які мають низьку буферну здат­ність. Дерново-підзолисті ґрунти легкого механічного складу, осу­шені торфовища і болота не є стійкими до зовнішніх впливів, що зменшує стійкість землеробськи освоєних ландшафтів. Часте чер­гування орних, лучних і лісових земель посилює контрастність гідро­термічних, показників поліських ландшафтів. Площа кислих ґрунтів, які потрібно вапнувати, становить 11,4 млн га. Тому важливими

Таблиця 27. Структурно-функціональна організація ландшафтних ре­гіонів

№	Ландшафтно- планувальні регіони	Фактори перетворення і оптимізації структури ландшафтів
1	Лісова хвойно-широ- колистяна волога. Помірнотепла лісо- господарська-зем- леробська (1—6 об­ласті)	Осушувально-зволожувальні, фрагментарні, протиерозійні, протидефляційні меліорації, оптимізація теплового і вологового режиму, впровадження лучних, лучно-пасовищних, лучно-польових сівозмін на меліорованих болотних ландшафтах; урбанізація, пізна­вальна й оздоровча рекреація
2	Лісова широколис­тяна волога зона з острівним лісосте­пом (7—11 області)	Осушувально-зволожувальні й протиерозійні меліорації, урбанізація, переважно літня оздоровча і пізнавальна рекреація
3	Лісостепова недо­статньо волога тепла зона (12—23 області)	Ландшафтостабілізуючі протиерозійні меліо­рації з ґрунтозахисною технологією і сівозмі­нами: інтенсивне землеробство, інтенсивна урбанізація, переважно літня пізнавальна й оздоровча рекреації
4	Степова посушлива дуже тепла зона (24—35 області)	Ландшафтостабілізуючі, протиерозійні й зро­шувальні меліорації, інтенсивне землероб­ство, інтенсивна урбанізація, переважно оздо­ровча рекреація
5	Сухостепова дуже посушлива зона (36—42 області)	Зрошувальні, протидефляційні, протисольові меліорації, інтенсивне землеробство, урбаніза­ція, масова лікувальна й оздоровча рекреації
6	Кримський низько- середньогірний (43— 45 області)	Ландшафтостабілізуючі, протисельові, проти­ерозійні меліорації, схилове землеробство, урбанізація, масова лікувальна оздоровча і пізнавальна рекреація
7	Карпатський серед­ньогірний (46—48 області)	Ландшафтостабілізуючі, протиерозійні, про­тизсувні, протилавинні меліорації, лісове господарство, регламентована урбанізація, масова зимова і літня гірськоснортивна, пізнавальна й оздоровча рекреації

засобами оптимізації функцій ландшафтів є регулювання водного і теплового режиму, внесення необхідних доз органічних і мінераль­них добрив, створення прошарків у піщаних ґрунтах, оптимізація функціонування меліоративних осушувально-зволожувальних си­стем, дотримання принципу: меліоровані торфовища проектуються під лучні, лучно-пасовищні й лучно-польові сівозміни. У широко- листянолісовій зоні, на правобережжі р. Десна (Новгород-Сіверщи- на), ефективні протиерозійні заходи: введення польових, сидераль­них і ґрунтозахисних сівозмін, гідро- і лісомеліоративних прийомів. Це зони сучасного сільського і лісового господарства, з меншою, по­рівняно з іншими, урбанізацією. Тенденція до збільшення площі урбанізованих ландшафтів зберігається в широколистянолісовій зоні.

Проблеми природокористування в зоні мішаних лісів ускладни­лися після аварії на ЧАЕС. Відповідно до Закону України “Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи” визначено “зону відчужен­ня”, яка займає площу в 2044 км². Сюди віднесено території, на яких спостерігається стійке забруднення навколишнього середови­ща радіоактивними речовинами понад доаварійний рівень, що з ура­хуванням кліматичних та екологічних характеристик конкретних територій може призвести до опромінення населення понад 1,0 мЗв (0,1 бера) за рік і потребує спеціальних захисних заходів. Це відпо­відає вимогам 7-берної концепції, за якою неперевищення додатко­вої дози має становити 7 берів за 70 років життя. Тепер вважається, що “зона відчуження” визначалась не за основним дозовим кри­терієм, а за щільністю забруднення ґрунтів цезієм, що є допоміж­ним показником. Перерахунок показників щільності забруднення ґрунтів на нормовані річні дози опромінення жителів свідчить про те, що на значній площі “зони відчуження” можливе контрольоване освоєння угідь за умови дозиметричного контролю й обмеженого споживання місцевих сільгоспродуктів. На особливу увагу заслуго­вує дотримання санітарно-гігієнічних норм при виконанні робіт на забруднених територіях, здійснення індивідуального дозиметричного контролю працівників лісового господарства, комплексу агротехніч­них і агрохімічних заходів на радіоактивно забруднених землях, ведення мисливського господарства в цих умовах.

У лісостеповій і широколистянолісовій зонах відчувається інтен­сивний землеробський, промисловий, містобудівний впливи. Із за­гальної площі сільськогосподарських угідь на частку орних земель припадає 86%. Це зона найбільш інтенсивного сільського госпо­дарства, урбанізації, переважно літнього оздоровчого відпочинку. Роз­виткові рекреації сприяють погодні умови (80—90%) повторюва­ності сприятливих погод. Наявні передумови для формування су­часних рекреаційних систем у Канівському Придніпров’ї, При­дністров’ї, на Побужжі, у Лівобережному лісостепі (долини Псла,

Ворскли, Сули та ін.). У лісостеповій зоні важливим фактором зміне­ності ландшафтів є зменшення рівня землеробського освоєння, за­безпечення нормального функціонування схилових природно-тери­торіальних комплексів. Створення Канівського і Кременчуцького водосховищ зумовило збільшення площ природних комплексів з нестійкою структурою внаслідок розвитку абразійно-зсувних про­цесів, підтоплення і заболочування земель. Високий рівень антро­погенної перетвореності ландшафтів (К_ар = 6,51 — 7,4) свідчить про необхідність регульованого природокористування, поєднаного з при­родоохоронними лісомеліоративними заходами, ґрунтозахисними технологіями, регулюванням водного режиму, що сприятиме підви­щенню стійкості ландшафтів. У цій зоні важливо регулювати по­верхневий стік, запобігати ерозійним процесам, зберігати динамічну рівновагу в межах височинних і схилових ерозійнонебезпечних природно-територіальних комплексів, збільшувати площі залісених і залужених угідь.

У лісостеповій, і степовій зонах актуальне впровадження кон­турного землеустрою на ландшафтній основі. ГІри обґрунтуванні проектів контурного землеробства враховуються структура і вла­стивості ландшафту, що визначають характер природних і природ­но-антропогенних процесів, які знижують або можуть знижувати родючість ґрунту, продуктивність біоти і агроландшафту. Ланд­шафтні дослідження в цих зонах з’ясували, що для обґрунтування цих проектів слід виділяти природно-територіальні комплекси, в яких набір та інтенсивність протікання сучасних природних про­цесів є подібними і які тісно пов’язані між собою поверхневим і ґрунтовим стоком. Виділи цих комплексів мають форму смуг, які розташовуються вздовж горизонталей і облямовують елементи еро­зійної мережі, являючи собою своєрідні ландшафтні смуги. Межі між ними проводять по лініях найбільших градієнтів горизонталь­них потоків: перегинах поверхні, бровках, підошвах схилів. Схил у межах ландшафтної смуги повинен мати такі ознаки: 1) бути одна­кової стрімкості, з амплітудами коливання її від +0,30 до +3 ° за­лежно від стрімкості даного схилу; 2) характеризуватися одним типом антропогенових відкладів і однаковою потужністю ґрунтоут- ворюючих порід; 3) ґрунти належать до однієї агровиробничої гру­пи з властивою для неї структурою ґрунтового покриву; 4) харак­тер ерозійного мікрорельєфу, ступінь змитості ґрунтів мають бути однаковими. Контурна організація агроландшафтів з протиерозій- 484 ною складовою зводиться до створення полів-смуг, однорідних у ландшафтному відношенні й витягнутих вздовж горизонталей. Межі полів закріплюють стокорегулюючими валами, валами-терасами, що стримує площинний змив ґрунту. Ландшафтно обґрунтовані розмі­ри лінійних елементів контурного землеустрою сприяють формуван­ню оптимальної територіальної структури агроландшафту. В лісо­степовій і степовій зонах агроландшафтно-оптимізуючими заходами також є: 1) агротехнічні (кулісні посіви, безвідвальний обробіток ґрунту, оранка поперек схилу, лункування і борознування зябу, сніго­затримання, введення ґрунтозахисних сівозмін та ін.); 2) лісомеліо­ративні (створення полезахисних лісових насаджень, залісення ярів, схилів, балок, пісків); 3) протиерозійні (створення водозатримних валів, закріплення вершин ярів, їх виположування, залуження і за­лісення, терасування схилів).

Степова зона є регіоном масштабного застосування зрошуваних меліорацій, гідротехнічного, промислового, містобудівного освоєння. У степовій зоні зрошувані меліорації змінюють структуру і функції вихідних ландшафтів шляхом регулювання зрошуваних і поливних норм. У процесі тривалого меліоративного природокористування формуються природно-технічні зрошувальні геосистеми, в яких стани і зміни природних і технічних елементів взаємопов’язані. Відбу­вається підйом рівня ґрунтових вод, на 3—5-й рік після зрошення спостерігається осолонцювання чорноземів, з часом, якщо не прово­дяться догляд і заміна зношених елементів, руйнуються канали, мо­жуть виявлятися процеси вторинного засолення, підтоплення. При зрошенні сукцесійні зміни степових геосистем можуть розвиватися вздовж ординаційних рядів у бік корінної чи вихідної геосистеми. Коли рівень ґрунтових вод піднімається вище критичного і вони впливають на ґрунтотворний процес, зміни геосистем відбуваються залежно від водного балансу ґрунту: при від’ємному в ґрунті спо­стерігається випотний режим і підйом солей до верхніх його гори­зонтів; при позитивному і за відсутності горизонтального дренажу водний режим набуває застійних рис, відбувається заболочування. У лісостеповій і степовій зонах територіальні структури меліора­тивних природно-технічних геосистем будуть оптимальними, коли в їх межах розташування і співвідношення за площею природних і господарських угідь таке, що забезпечує виконання ними запроек­тованих соціально-економічних функцій і виключає деструктивні процеси в агроландшафгах. Для цього необхідно, щоб технічні кон­струкції й елементи меліоративної системи — господарські угіддя, інфраструктурна мережа оптимально поєднувалися з латеральною і радіальною структурами природного ландшафту. Ще В. Докучаєв у праці “Наші степи колись і тепер” писав про те, що одним із необхідних заходів, що запобігає прогресуючому усиханню степів і збідненню їх ґрунтів є вироблення норм, які визначають відносні площі ріллі, луків, лісу і вод; такі норми, звичайно, мають бути при­стосованими до місцевих кліматичних, підґрунтових і ґрунтових умов, а також до характеру панівної сільськогосподарської культу­ри та ін. Такий показник оптимальності, як лісистість за розрахун­ковими нормативами має становити в лісостеповій зоні 17—23 %, у степовій зоні 5 — 7 %. У законі України “Про меліорацію земель” сформульовано екологічні вимоги до проектування будівництва, ре­конструкції й експлуатації меліоративних систем. Зокрема зазна­чається, що “проектна документація на проведення меліорації має в обов’язковому порядку містити матеріали оцінки впливу на навко­лишнє середовище і довідку про екологічні наслідки запроектова­ної діяльності. Проектні рішення мають забезпечувати оптимально збалансоване врахування раціонального використання природних ресурсів і ефективної охорони навколишнього природного середо­вища.

Під час проектування, будівництва (реконструкції) і експлуатації меліоративних систем та окремих об’єктів інженерної інфраструк­тури охороні підлягають компоненти навколишнього природного середовища, що знаходяться в межах меліоративних систем і на прилеглих землях та в можливих зонах впливу, — ґрунти і надра, поверхневі та підземні води, атмосферне повітря, рослинний і тва­ринний світ, рибні запаси, природні ландшафти, природно-заповід- ний фонд України, водно-болотні угіддя міжнародного значення, а також інші території, що підлягають особливій охороні.

У степовій зоні на великих площах відчувається промисловий вплив на ландшафти (Донеччина, Криворіжжя, Дніпропетровщина, Запоріжжя та ін.). У процесі видобутку вугілля в Донбасі, яке три­ває понад 100 років, у надрах і на поверхні утворилися природно- техногенні геосистеми, що мають глибину 800—1000 м. Для них характерні складні інженерно-геологічні, гідрогеологічні, геофізичні й геохімічні умови, нестійкість проти таких впливів, як затоплення. На половині шахтних полів Донбасу спостерігається просідання поверхні. А просідання ґрунту над гірничими виробками спричн- 486 нює підтоплення будівель, заболочування сільськогосподарських угідь, усихання лісових і плодових насаджень, розвиток зсувних і карстових процесів, підмокання фундаментів, затоплення підземних комунікацій, великих промислових підприємств, населених пунктів, адміністративних районів. Проведені навколо затоплених шахт дослі­дженнями довели, що мінералізовані шахтні води можуть взаємодія­ти з підземними і поверхневими водами, їхня мінералізація і жор­сткість збільшуються, що призводить до засолення ґрунтів, за­бруднення джерел водопостачання. У більшості економічно розви­нутих країн шахти не затоплюють, а скидають у них породу з терико­нів, здійснюють вентиляцію, відводять воду, що зменшує деструк­тивний вплив на прилеглі ландшафти.

У степовій зоні високою є антропогенна трансформація ланд­шафтів: К = 7,41—8,0 переважає за площею, що є свідченням гео- екологічного напруження в природокористуванні й необхідності оптимізації функціонування природно-меліоративних геосистем. Необхідно підтримувати баланс вологи, регулювати водний режим меліорованих ландшафтів, створювати таку структуру біотичних компонентів, яка б сприяла зменшенню небезпеки виникнення су­ховіїв і пилових бур. Важливим засобом оптимізації функціону­вання лісостепових і степових ландшафтів є регулювання поверх­невого зволоження, відновлення ландшафтів, порушених гірничодо­бувною промисловістю.

Таким чином, у межах природних зон рівнинної частини території України проектування структурно-функціональної організації ланд­шафтів базується на вивченні взаємодії природних і меліоративних систем, прогнозуванні наслідків меліоративного та іншого господар­ського впливу на ландшафти, фоновий і спеціальний моніторинг.

В Українських Карпатах ландшафти зазнають змін у процесі лісогосподарського, промислового, транспортного, пасовищного, селі- тебного, рекреаційного впливу. Лісокористування ведеться з понад­нормовим вирубуванням лісів: достигаючих дубових, букових і со­снових лісів залишилося 10 % (за нормами їх має бути 20 %). Це є однією з причин значної повторюваності катастрофічних повеней. Захисну функцію лісові насадження виконують, коли 75 % їх площі становлять ліси не менше ніж 40-літнього віку. Зрілі букові ліси затримують у кронах 25 % опадів, хвойні — 40 %. Ліси знижують інтенсивність танення снігу, сприяють підвищенню водопроникності ґрунтів, зменшенню поверхневого стоку. Карпатські ландшафти порушуються під час будівництва і експлуатації трубопроводів, вна­слідок нераціональної забудови міст і сіл та вибору ділянок для промислових і цивільних об’єктів, проведення гірничодобувних робіт з використанням вибухів, стихійного видобування гравію і гальки з русел і річкових заплав та ін.

Всі види природокористування в Українських Карпатах мають регулюватися регіональною схемою раціонального використання природних умов і природних ресурсів (лісових, мінерально-сиро­винних, земельних, водних, рекреаційних). Вона базується на басей­новому підході, її фактологічною основою є матеріали середньо- і великомасштабних ландшафтно-геоекологічних, інженерно-геологіч- них, гідрологічних досліджень з використанням аерокосмічних, ек­спедиційних і стаціонарних засобів, комплексного геоекологічного моніторингу. Важливою складовою Регіональної схеми є правове забезпечення заходів з регулювання господарського і природоохо­ронного використання території.

Законом України “Про мораторій на проведення суцільних ру­бок на гірських схилах в ялицево-букових лісах Карпатського регіо­ну” встановлено мораторій на проведення суцільних рубок в ялице­во-букових деревостанах, рубок головного користування у високогір­них лісах, у лісах у лавинонебезпечних басейнах та в берегозахис­них ділянках лісу в Карпатському регіоні. Це сприятиме забезпе­ченню “екологічно збалансованого лісокористування”, запобіганню проявам згубних наслідків природних явищ, посиленню водоохо­ронних, захисних, кліматорегулюючих, санітарно-гігієнічних та інших корисних властивостей лісів, охороні здоров’я населення та його естетичному вихованню. Наголошується на необхідності дотриман­ня екологічних та технологічних вимог щодо розміщення лісосік: вузькологічні рубки допускаються тільки в довжину по горизон­талі, а на пересіченому рельєфі — паралельно до водотоків. Заготівля та вивезення деревини в гірських лісах Карпатського регіону, почи­наючи з 2005 р., проводитимуться тільки з використанням коліс­них та гужових засобів, повітряно-трелювальних установок, а та­кож з відновленням системи вузькоколійок та оптимізацією ме­режі лісових доріг. Мережу природно-заповідних територій та об’єктів передбачається розширити до 20 % у 2005 р. за рахунок збільшення площ природних та біосферних заповідників, національ­них природних та регіональних ландшафтних парків, заказників, заповідних урочищ, пам’яток природи. До 15% загальної лісової 488

площі розшириться мережа санітарно-гігієнічних та оздоровчих лісів (ліси навколо населених пунктів, ліси зелених зон навколо населе­них пунктів і промислових підприємств, ліси першого і другого по­ясів зон санітарної охорони джерел водопостачання та ліси зон ок­ругів санітарної охорони лікувально оздоровчих територій), а також об’єктів використання мінеральних вод для бальнеологічного ліку­вання.

Сучасну мережу заповідних природних територій можна оптимі- зувати шляхом укрупнення й об’єднання окремих резервантів, за­казників, пам’яток природи для створення нових природних націо­нальних парків і регіональних ландшафтних парків. Так науковці Карпатського біосферного заповідника запропонували створити в Українських Карпатах та на Закарпатській низовині такі природні території: 1) природні національні парки: а) “Стужиця”, розширив­ши Стужинський регіональний ландшафтний парк; б) “Усть-Чор- на” на основі об’єктів природно-заповідного фонду, збережених діля­нок пралісів; 2) регіональні ландшафтні парки: а) “Закарпатські Бескиди”, об’єднавши заповідно-мисливське господарство Шипот, державний заказник “Соколівський”, пам’ятки природи (гора Ви­сокий Камін, водоспад Шипот) з лісовими масивами у верхів’ях річок Латориця, Турія та Люта; б) “Закарпатська низовина”, об’єднав­ши Великодобранський заказник, заплавні комплекси р. Тиса в Уж­городському та Берегівському районах; в) “Притисянський” на ос­нові “Долини нарцисів”, заказників “Чорна гора”, “Юліївська гора”, Шаланківського і Шаянського лісових масивів, заплавних комплексів р. Тиса; г) “Боржава”, що охоплює Боржавський гірський масив.

У межах Карпатського регіону необхідно провести ландшафтно- екологічне здіймання, оцінити ступінь природної та антропогенної трансформованості ландшафтів і антропогенного навантаження на них, здійснювати моніторинг стану природних умов, зокрема тренду небезпечних природних процесів, прогнозувати просторові й часові тенденції змін екоситуації з метою оптимізації природокористуван­ня, забезпечення необхідних умов життєдіяльності населення.

У Кримських горах трансформація ландшафтів відбувається під впливом рекреаційного господарювання, санаторно-курортного, сільського і шляхового будівництва, садівництва, виноградарства, землеробства на придатних для обробітку схилах, випасання худо­би. У передгір'ях на місці лучних степів і чагарників під впливом оранки, сінокосіння, випасання тварин утворилися поля, плантації плодових насаджень та ефіролійних культур, малопродуктивні землі. У передгір’ях і горах лісові масиви пошкоджені, розріджені. Най­більш пошкодженими є ялівцеві та дубові ліси, на південному мак­росхилі в соснових лісах часто виникають пожежі. Яйлинські лучні степи в процесі випасання заміщаються напівчагарничками і чагар- ничками з багатолітніми трав’янистими рослинами. До негативних змін у ландшафтах призводить туристична діяльність (забруднення тарою, сміттям, ерозійні процеси на стежках, витоптування полян, ущільнення ґрунту, розведення вогнищ та ін.)

Для Кримських гір, Південного берега Криму актуальним є об­ґрунтування оптимальної територіальної структури природних, при­родно-антропогенних ландшафтів, агроландшафтів, урбанізованих територій, рекреаційних систем, елементів інфраструктури, приро­доохоронних територій і об’єктів. Оптимізація природокористування включає збереження природних ландшафтів, у яких можлива обме­жена рекреаційна діяльність, виведення малопродуктивних земель із сільськогосподарського користування з наступним їх залісенням і залуженням. Цьому сприятимуть сучасні технології, що зменшу­ють техногенний тиск на природні ландшафти, зокрема: ^ство­рення виробництв з максимальною утилізацією відходів; 2) в агро­промисловому комплексі — вирощування культур в закритому ґрунті, відмова від застосування великих доз отрутохімікатів, впро­вадження біологічних методів боротьби зі шкідниками вирощува­них культур; 3) енергозабезпечення і використання відновлюваних джерел енергії, оснащення будинків, виробничих і громадських при­міщень сонячними батареями.

Для оптимізації рекреаційного природокористування необхідно зберігати ландшафтну різноманітність, проектувати туристичні ком­плекси з урахуванням геоекологічних принципів, розвивати пере­важно організований і регламентований туризм з урахуванням місткості ландшафтів, пропускної здатності туристсько-екскурсій- них об’єктів. Збереження ландшафтного різноманіття є основою для розвитку рекреаційного природокористування, створення крим­ської територіальної природоохоронної системи. В ній передбачено збільшення кількості природоохоронних об’єктів, організація на­ціонального природного парку. До охоронюваних територій мають належати типові природні комплекси (еталони природи), селітебні ландшафти, ландшафтно-археологічні комплекси, агроландшафти з особливим режимом природокористування.

Отже, оптимізація природокористування вбачається в структурній перебудові господарства, у впровадженні маловідходних технологій, раціональному використанні природних умов і природних ресурсів, проектуванні екологічно обґрунтованих видів і площ землекори­стування зі збереженням генофонду природних ландшафтів, плану­ванні господарської діяльності з урахуванням функціональної відпо­відності й стійкості ландшафтів до антропогенних навантажень. Проектно-планувальні рішення стосуються формування агроланд- шафтів, природно-техногенних геосистем, меліорованих і урбанізо- ваних ландшафтів, територіальних рекреаційних систем, природо­охоронних територій і об’єктів.

Вирішення проблем оптимізації природокористування має спи­ратися на його економічний механізм, “законодавчо-правове поле управління ресурсно-екологічною безпекою на національному рівні та нормативно-методичне супроводження законодавчих актів для регіональних і місцевих органів влади”.

Нині в Україні основними екологічними проблемами, що потре­бують невідкладного вирішення, є: 1) підвищення рівня екологіч­ної та ядерної безпеки АЕС, мінімізація негативних соціально-еко- логічних наслідків аварії на Чорнобильській АЕС; 2) боротьба із забрудненням поверхневих і підземних водних джерел, екологічне відродження басейну р. Дніпро та інших рік; радикальне поліпшення якості водних ресурсів, насамперед питної води; 3) екологічне оздо­ровлення, повномасштабна детоксикація в кризових регіонах (Дон­бас, Кривбас та ін.) на основі технологічної реконструкції; форму­вання раціональної регіональної структури економіки; 4) всебічна охорона земельного фонду, боротьба з ерозією та деградацією ґрунтів на основі екологічної оптимізації агроландшафтів, удосконалення структури сільгоспугідь; поступове скорочення розораності землі;

5. повне припинення забруднення екосистем Чорного й Азовського морів, їх екологічне відродження для відновлення колишніх рівнів рибопродуктивності та рекреаційних потенціалів; 6) відновлення екологічної рівноваги в Поліссі та Карпатах; підвищення їх ролі в стабілізації екологічної ситуації на значній частині території Украї­ни; 7) доведення в усіх регіонах, областях, районах нормативів площі заповідних і природоохоронних територій до екологічно обґрунто­ваних; 8) збереження та відновлення екосистем санаторно-курорт­ного комплексу “Велика Ялта” та інших рекреаційних комплексів “Півдня України”.

У вирішенні названих та інших регіональних проблем оптимі­зації природокористування одну з провідних позицій має зайняти

географія.

11 т умовного палива = 1 т нафти або 1 тис. м³газу.

2Су/іьсько-ворскпинська підобласть достатньої водності