43. Сатирична журналістика в Харкові під час Першої російської революції. Творчість а. Аверченка.

Революція 1905 викликала розквіт сатиричної жур-ки. Виходили гостро злободенні журнали: „Зритель", „Молот", „Пулемет", „Стрелы", „Сигнал" та ін. Вони боляче зачіпали міністерську верхів¬ку, нерідко нападали на царську родину, генералів і губернаторів. 1905 у Х. з'явився піонер відродження сати¬ричної жур-ки — журнал «Харьковский будильник». Його редактор-видавець за¬ховався під псевдонімом Иголочка,(імовірно, Аверченко), що свідчило: часопис був розпочатий до запровадження «Тимчасових правил». Головним співробітником був А. Аверченко. Сатирик проживав у Х у 1900-1907, де і відбулося його становлення як жур-та й сатир. письменника. Дебютував у газеті «Южный край» оповіданням «Як мені довелося застрахувати життя». Перші приклади соц. сатири А. зустрічаються в «Харьковском будильнике», де були розміщені карикатури, оповідання, анекдоти, вірші. Редактор балансував на межі дозволеного - політ. ознак сучасності не було помітно. Втім, «ХБ» поповнив список приватних одноденок. Наступні проекти сатирика – харк. видання «Штык» і «Меч». Довголіття й процвітання зазнав тижневик «Настоящее жало» (1906—1917). Видавці - О.О. і О.П. Гермейєри, а редакторами були М.Г. Ковальов, А.К. Архипов, Я.Г. Буланов та ін. За декларацією незалежної думки і приватного статусу ховався чорносотен¬ний журнал, сатира якого спрямовувалася проти рев. перетворень і ре¬форм. Реальністю жур-го ринку Росії в міру придушення революції стали чорно¬сотенні гуморист. органи. З «Настоящим жалом» полемізував Аверченко на стор. журналу «Штык». За критику чорносотенної преси, полеміку з «Настоящим жалом» «Штык» був оштрафований, а потім і забороне¬ний. Аверченко створив новий сатир. ж-л «Меч» (1907). Він виступав у ж-х «Штык» та «Меч» як автор худ. творів і ілюстратор, формував загальну концеп¬цію видань. Журнал декларував свій зв'язок з кадетами. Висміювалася газета «Жало»,«Чорная сотня». «Штык» еволюціонував: у ньому з'являлася і сатирична хроніка «Харків» та руб¬рика «Гумористичний фейлетон» з сатиричними оповідання А., в яких висміювалася політ. ситуація в Росії: слухняність громадян, діяльність політ. партій. Через сутичку з генерал-губернатором Пєшковим А. змушений виїхати з Х. У Пітері А. редагує «Сатирикон», а згодом засновує свій часопис «Новьій сатирикон» (1913—18). В: 1) численні спроби харків'ян налагодити видання сатир. журналів, хоча більшість - невдачі. 2) харк. сатир. жур-ка виявила світове надбання - творчий доробок А.Авер¬ченка. 3) єдиний гуморист. тижневик, якому ніщо не загрожува¬ло, виявився пов'язаним із чорносотенними партіями.

Після великої перерви, власне після журналу «Харьковский Демокрит» (1816), революція посприяла відновленню в Харкові сатиричної журналісти-ки. За виключенням окремої спроби Д. Ф. Шереметьєва створити «харківський ілюстрований гумористичний альманах» – «Эхо», який вийшов двома випуска-ми в 1900, одним у 1901 і одним у 1902 рр., інших прикладів у цьому тематич-ному напрямку журналістики в Харкові не зафіксовано.

Ситуація кардинально змінилася в 1905 р. =Один за одним виходили гостро злободенні журнали і журнальчики: «Зритель», «Молот», «Пулемет», «Стрелы», «Сигнал», «Жупел» та багато інших. Ще наприкінці 1905 р. з’явився піонер відродження сатиричної журналістики – журнал «Харьковский будильник» (1905; вип. 1). Його редактор-видавець заховався під дотепним псевдонімом Иголочка, що свідчило: часопис (єдине його число вийшло без да-ти) був розпочатий ще до запровадження «Тимчасових правил». Надалі такі свавільні речі, як приховування видавця під псевдонімом, стали неможливими. «Харьковский будильник» знаменитий тим, що його головним співробітником був Аркадій Аверченко (1881 – 1925).

Аркадій Тимофійович Аверченко – видатний російський сатирик першої чверті ХХ ст. Май-бутній «Король Сміху» (саме так називали редактора «Сатирикона») народився в Севастополі, там же закінчив гімназію. У харківський період життя А. Т. Аверченка (1900 – 1907) відбулося його становлення як журналіста й сатиричного письменника. Дебю-тував він у газеті «Южный край» оповіданням «Як мені довелося застрахувати життя» (1903. – 31 жовтня).

історики російської сатири акцентували інший аспект в біографії, який послужив моти-вом для творчості: «У прагненні вирватися з цього засмоктуючого болота по-всякденності, з цієї безпросвітності Аркадій Аверченко звертається до літера-турної праці (кількома роками раніше подібний шлях з іншого боку океану пройшов Джек Лондон)». Він потім часто друкував гумористичні оповідання в газеті «Южный край».

Залишаючись службовцем, але, маючи неабиякий малярський талант, А. Т. Аверченко навчався в школі живопису. Революція 1905 р. дала новий по-штовх його творчості, вивела на шлях соціальної сатири, перші приклади якої зустрічаються в «Харьковском будильнике». Стилістика, у якій виконаний жу-рнал, нагадує наступні проекти А. Т. Аверченка – харківські журнали «Штык» і «Меч». Між двома словами заголовка була розміщена картинка: перекошене від люті обличчя поважного чоловіка, який пробудився від дзвону будильника. Бі-льшу частину обкладинки займала карикатура: поважні мужі сплять просто за канцелярським столом.

Розміщені в числі сатиричні вірші й оповідання, анекдоти й діалоги, хоч і висміювали негативні соціальні явища, але не давали підстав однозначно впи-сати «Харьковский будильник» в революційну епоху. Редактор-видавець Голо-чка (ймовірно, що це й був А. Т. Аверченко) балансував на межі дозволеного. Тим не менше стилістика карикатури та текстів вказувала на авторство редактора журналу «Штык».

«Харьковский будильник» =по-повнив список приватних одноденок. До нього примикають нечисленні спроби середини й кінця 1906 р.: І. О. Гусаковського видавати щотижневий художній журнал політичної й суспільної сатири «Злой дух» (1906, № 1, травень), перше число якого було й останнім; І. М. Кожуховського створити журнал сатирико-гумористичної літератури з карикатурами «Брызги» (1906, № 1 вересень; № 2 без дати) і О. П. Тихоновича розпочати гумористичний літературний журнал «Буфф» (1906, № 1, 19 листопада). Цим часописам довелося негайно припинити своє існування.

Зате справжнього довголіття й процвітання зазнав тижневик «Настоящее жало» (1906–1917), що мав підзаголовок: «Відлуння громадсько-політичної гу-мористики. Орган незалежної думки». Розпочавшись у січні 1906 р., він щасли-во проіснував до 1917 р., не припинивши свій вихід навіть під час лихоліття Першої світової війни. Видавцями його виступали О. О. і О. П. Гермейери, а редакторами в різний час побували М. Г. Ковальов, А. К. Архипов, Я. Г. Буланов та деякі інші журналісти. Секрет успіху часопису=під декларованою маркою незалежної думки і приватним статусом насправ-ді ховався чорносотенний журнал, вістря сатири якого спрямовувалося проти революційних перетворень і суспільних реформ. На жаль, сумною реальністю журналістського ринку Росії в міру придушення революції стали чорносетенні гумористичні органи: «Жгут», «Кнут», «Вече» та їм подібні.

З «Настоящим жалом» дотепно полемізував Аркадій Аверченко на сторі-нках журналу «Штык» (1906–1907; №№ 1–9), який розпочав виходити 1 вереСня 1906 р. Незважаючи на заявлену періодичність 1–2 рази на тиждень, до кінця без дати орієнтовно з’явилося в лютому. «Штык» кваліфікував себе як «журнал сатиричної літератури і гумору з рисунками в барвах». Видавав його Є. Ф. Тихонович. Редагував перші три числа О. І. Бахмач, а на-ступні – А. Т. Аверченко. За критику чорносотенної преси, полеміку з «Настоя-ним жалом», ідеологічне демаскування його журнал «Штык» був оштрафова-ний, а потім і зовсім заборонений. А. Т. Аверченко створив новий сатиричний журнал «Меч» (1907, № 1, б. д. – № 3, б. д.). Видавцем і редактором його зна-чилася Євгенія Андріївна Тихонович. У підзаголовку відзначалося, що це сати-ричний журнал, який виходить невизначено; числа його не датувалися, тому й періодичність його не встановлена.

У літературознавчих працях прийнято вважати «Штык» і «Меч» журна-лами Аркадія Аверченка. Він виступав тут як автор художніх творів і худож-ник-ілюстратор. Йому належала й загальна концепція видань. Журнали зосере-джувалися на критичному висвітленні поточних подій у країні, викритті урядо-вих спроб вихолостити революційні завоювання; предметом критики була про-дажність журналістів, політика чорносотенних партій.

«Штык» інтенсивно еволюціонував, у ньому з’являлися не лише епігра-ми, анекдоти, жарти, але сатирична хроніка «Харків», рубрика «Гумористичний фейлетон», де вміщувалися на закінчення номера сатиричні оповідання А. Аверченка. Одне з найкращих оповідань з цієї рубрики – «Важкий характер».

З першого ж числа редакція розпочала боротьбу сміхом з чотносетенним сатиричним журналом «Жало». (анонімний вірш «Теж «видання» », фейлетон «Життя і пригоди одного фокусника, лек-тора, провізора, клоуна, купця і редактора Герр Мейера, у святому хрещенні нареченого Олександром Шамблі»)

Діяльність політичних партій була предметом сатири у фейлетоні «Хлоп-чик, що бажав потрапити на ялинку (різдвяне оповідання, майже за Григорови-чем)» (1906. – № 6). А. Аверченко малював до журналу й дотепні карикатури («До очікуваної війни», «Редакція «Штыка» під час ви-ходу журналу»). У журналі зростало надходження реклами, яка теж виготовлялася не без гумору й дотепності.

Але десяте число не з’явилося – Під тиском губернатора М. М. Пєшкова А. Т. Аверченко змушений був залишити Харків. Пізньої осені 1907 р. він з’явився в Петербурзі вже сформованим сатиричним письменником, де спочатку брав участь у журналі М. Г. Корнфельда «Стрекоза» (1907), а потім виступив ініціатором заснування журналу «Сатирикон» (1908 – 1913), ставши з дев’ятого числа його редактором, а після конфлікту із засновником вийшовши з редакції, заснував свій часопис «Новый сатирикон» (1913 – 1918).

ЗАСЛУГА: в харківський період А. Т. Аверченко сформувався як письменник, усвідомив своє покликання сатирика, створив і апробував специфічні для себе авторські жанри малої сатиричної прози, якими щедро користувалася потім ро-сійська сатира (наприклад Михайло Зощенко), довів до віртуозності володіння словом, домагаючись його сатиричної влучності.

Розвиток сатиричної журналістики в Харкові періоду Першої російської революції повчальний у багатьох відношеннях. По-перше, прикметними є самі численні спроби харків’ян налагодити видання сатиричних журналів, хоча бі-льшість цих спроб зазнала невдачі. По-друге, харківська сатирична журналісти-ка у цей час дала світові класичні надбання, до яких слід віднести творчий до-робок Аркадія Аверченка. По-третє, виразно характеризує епоху й ситуацію в місті той факт, що за умов загибелі ряду критично налаштованих до уряду ча-сописів, єдиний гумористичний тижневик, якому ніщо не загрожувало, виявив-ся пов’язаний з чорносотенними партіями та ідеологією.

Другий після сатиричних журналів тематичний напрямок, який дав найбі-льшу кількість спроб, склали мистецькі часописи. Тижневик «На темы дня» (1907, № 1, 8 березня – № 6, б. д.) ро-зпочав видавати М. В. Петров, замисливши його як «ілюстрований журнал лі-тератури, мистецтва, науки і громадського життя». Але видання успіху не мало. Не набагато більше пощастило часописові «Театральный листок» (1907. № 1, 28 вересня – № 13, 9 жовтня), який видавала Ксенія Іванівна Шехтер, давши своєму дітищу підзаголовок – «щоденна газета, присвячена театру, мистецтву і спорту». Проте закріпився на інформаційному ринку лише часопис «Последние новости сезона» (1907 – 1917), кваліфікований як «газета театру, музики, спор-ту, художньої літератури і злоби дня в мистецтві»; що мав періодичність 2 – 3 рази на тиждень. Редактором і видавцем його був М. Н. Шор.

Усі ці видання замислювалися як інформаційні бюлетені, що повідомляли про театральні, музичні, літературні, малярські новинки переважно харківсько-го мистецького ринку, подавали хроніку столичного й зарубіжного мистецького життя. Про поважну критику в них говорити не доводиться, хоча спроби давати хоча б поверхові, приблизні роз’яснення неодноразово мали місце.

Проте магістральний шлях розвитку журналістики полягав у виро-бленні дедалі вужчої спеціалізації. Про це свідчить поява в Харкові журналу «Русский спорт» (1 грудня 1906 – 1916). Часопис кілька разів змінював підзаго-ловок – «журнал, присвячений усім видам спорту», «ілюстрований журнал для всіх видів спорту». Він мав періодичність – «напередодні забігів і скачок, а в несезонний час 1 і 15 числа кожного місяця», а потім – щотижнево. Першим його видавцем і редактором був доктор медичних наук В. А. Пржевальський, а в 1913 (з № 41) журнал став виходити як офіційний орган товариства фізичного розвитку.

У час Першої російської революції в Харкові відновилася й дитяча жур-налістика. Її початком можна вважати відділ «Дитяче читання», який існував упродовж усього 1816 р. в журналі «Украинский вестник». Після перерви в 90 років, у 1906 р., у Харкові розпочав виходити щотижневий журнал для дітей «Весеннее солнышко» (1906, кн. 1, жовтень – кн. 7, без дати). З № 2 видавці кваліфікували його як «журнал для дітей молодшого, середнього та старшого віку». Редакторами-видавцями виступили Д. І. Свєтухін, К. О. Шебаліна.

Журнал мав загальноосвітній напрямок, уміщував популярні розповіді про природу, мистецтва й ремесла, бесіди з релігії та християнської етики, по-ради щодо зміцнення здоров’я й загартування. Редактори співчували українсь-кій національній ідеї й були близькими до українського руху. Журнал мав постійний розділ «Иностранный отдел», де друкувалися ху-дожні твори польською, французькою та українською мовами. З одного боку, появу в дитячому журналі української мови не можна не сприймати як позити-вний факт; з другого боку, її поява в іноземному відділі не може не навівати сумних роздумів про міру зросійщення Харкова на початку ХХ ст.