Розділ 3. Проблема дискурсу

3.1 Дискурс як система

Дискурс є складнім багатоплановим феноменом, що знаходитьсяу центрі уваги сучасної науки у цілому і лінгвістики, зокрема: він вивчається філософією семіотикою, соціальною психологією, теорією штучного інтелекту, етнографією, літературознавством, теорієюкомунікації, а також різними напрямами лінгвістики: психолінгвістикою, когнітивною лінгвістико, прагмалінгвістикою, етнолінгвістикою, лінгвокультурологією та ін. Однак в різних науках і в різних парадигмах самої лінгвістики в термін “дискурс” вкладаються різні значення, що утруднює спілкування між науковцями. Як відзначає С.Міллз, спектр його можливих трактувань є ширшим, ніж у якогось іншого терміну у літературознавстві та теорії культури [ ]

У сфері соціальних наук, включаючи лінгвістику, інтерес до дискурсу пов'язаний з інтересом до проблем ососбистості ( у тому числі мовної особистості), що теоретично оформився в соціальному конструктивізмі, який розглядає комунікацію як соціальний процес побудови світу. У філософії постмодерну термін “дискурс” застосовується на позначення утворення, що має мисленнєво-комунікативну природу та належить до типу об'єктів, що можуть бути адекватно інтерпретовані лише у світлі нелінійної парадигми:.”Користуючись мовою сучасної концепції нелінійних динамік, можна сказати, що дискуосивність може бути інтерпретована як іманентна здатність нерівновагового середовища до самоорганізації, процесуальність, що реалізується в якості нелінійної”[ ]. У дискурсивній психології, що стоїть на позиціях інтеракціоналізму, дискурс розглядається як соціальна діяльність в умовах реального світу.

Якщо в сучасній науці соціально-психологічні підстави дискурсу досить глибоко вивчені, то його лінгвальні аспекти залишаються недостатньо дослідженими , що й обумовлює актуальність і своєчасність їхнього аналізу. Метою колективної монографії є виявити лінгвокогнітивні підвалини та комунікативну сутність дискурсу у їхньому органічному поєднанні, уточнивши розуміння понятя дискурсу в антропоцентричній парадигмі знань у лінгвістиці, а також описати в антропоцентричній парадигмі знань у лінгвістиці, а також описати деякі типологічні риси дискурсу.

Згідно синергитичним уявленням система , що самоорганізується, ( наприклад, дискурс) повинна складатись як мінімум з двох ієрархічних підсистем, здатних моделювати стан одна одної, а також стан системного оточення. За образно-порівняльним визначенням Г.Г. Почепцова: “Пропозиція — звичайний для нас елемент структури. Висловлення поєднує в собі як саму пропозицію, так і соціальний контекст його використання. На вищому рівні ті ж відносини повторюються в тексті й дискурсі” [ ]. У навеленому визначенні для нас важливо те, що тут ясно простежуються складові дискурсу — текст і соціальний контекст, їхня взаємна залежність. Отже, система дискурсу, відповідно до визначення Г.Г. Почепцова має підсистеми ( текст і контекст), які здатні відбивати одна одну і своє соціально-психологічне , когнітивне оточення. Однак це загальне твердження вимагає уточнень.

Текст має добре відомі й розроблені категорії: зв'ясність , інформативність та ін.[ ]. У цьому ж ряді понять знаходиться і поняття стилю тексту неинуче зводиться до відображальних можливостей текстових категорій.

3.2 Літературний дискурс

Стиль автора “є сукупністю прийомів використання мови ...” і “різновид мови, що характеризується особливостями в доборі, сполученні й організації мовних засобів у зв' язку із завданнями спілкування” [ ]. В іншій роботі йдеться , що “стильяк системотвірний і саморозвитковий фактор становить собою сукупність різнорівневих мовних засобів втілення соціально значущих ідей, архетипів, і в ракурсі, специфічному для кожної мовленнєвої сфери і кожного мовленнєвого соціально-історичного середовища, виявляється та описується у вигляді певного набору стильових рис, найбільш адекватних початковому соціальному замовленню”[]. Як системотвірний фактор тексту, стиль має потребу в більш глибокому поясненні, у нових висновках і дефініціях.

Нагадаємо також, що являє собою стиль з різних точок зору, відбитих у ряді робіт:

- з точки зору статистики стиль являє собою фільтр , що слугує для добору відповідної лексики , фразеології []. Досить цікавим також є прояв у текстах закону Ципфа як вимірника індивідуального стилю;

- з конструктивної точки зору стиль у тексті має структуру стильових рис і їхніх зв' язків [ ];

-з психолінгвістичної точки зору усталений стиль переходить в архетип [ ].

Наведені характеристики, функції, атрибути стилю свідчать про його текстовірну роль.

3.3 Романські запозичення у літературному дискурсі.

Багато французьких письменників у своїх творах використовували запозичення з романських мов. У якості прикладу наведемо творчість видатних письменників 18, 19, 20 століть.

Стендаль ( 1783-1842) - один із видатних французьких письменників 19го століття Анрі Бейль творив під псевдонімом Фредеріка Стендаля (Штендаль— назва німецького міста, у якому народився відомий німецькі мистецтвознавець XVIII століття Йоганн Винкельман).

Стендаль народився 23 січня 1783 року в Греноблі, у родині багатого адвоката. Його дід, лікар і громадський діяч, захоплювався ідеями Просвітництва й був шанувальником Вольтера . Але з початком революції в родині погляди дуже змінилися, батько Стендаля змушений був навіть ховатися. Мати хлопчика рано померла, і сім'я надовго вбралася у траур. Батько не переймався вихованням сина, довіривши його католицькому абатові Ральяну. Це призвело до того, що Стендаль зненавидів і церкву, і релігію. Таємно від свого вихователя він почав знайомитися з працями філософів-просвітників (Кабаніса, Дідро, Гольбаха). Читання, а також найсильніші враження і переживання дитячих років, пов'язані з Першою французькою революцією, стали визначальними моментами у формуванні світогляду майбутнього письменника. Прихильність до революційних ідеалів він зберіг на все життя. Жоден із французьких письменників19 століття не відстоював ці ідеали з такою пристрастю і сміливістю.

1797 року Стендаль вступив у Греноблі до Центральної школи, метою якої було введення в республіці державного і світського навчання замість релігійного, і озброєння молодого покоління знаннями й ідеологією новоствореної буржуазної держави. Тут хлопець захоплювався математикою. Після закінчення курсу його відправили до Парижа для вступу в Політехнічну школу, куди він так і не вступив. Стендаль прибув до Парижа через декілька днів після перевороту 18 брюмера, коли молодий генерал Бонапарт захопив владу і оголосив себе першим консулом. Тоді ж почалися приготування до походу в Італію. У 1800 році сімнадцятилітній Стендаль вступив в армію Наполеона. Він прослужив у ній понад два роки, а потім подав у відставку й 1802року повернувся до Парижа з прихованим наміром стати письменником.

Стендаль був прихильником ідеалізації Наполеона, що відбилося і в його творчості. Але ставлення письменника до нього, особливо після захоплення останнім престолу Франції і перетворення на імператора, було, проте, досить критичним. Деякі зауваження Стендаля свідчать про те, як добре він розумів деспотичні й узурпаторські прагнення Наполеона і яку загрозу він вбачав у ньому для справжнього духу революції.

Стендаль брав участь у поході Наполеона в Росією в 1812 році, був у Москві,Смоленську, Могильові зазнав жахи зимового відступу французької армії з Росії. Враження про Росію були надзвичайно сильні. Він бачив героїзм російського народу, який захищав свою батьківщину, бачив також і жорстоку сваволю самодержавства.

Після падіння Наполеона й поверненн Бурбонів у Францію Стендаль їде до Італії лише інколи буваючи на батьківщині. Стендаль полюбив Італію; ця країна відіграла чималу роль у формуванні поглядів письменника. Його приваблювало насичене громадське життя цієї держави. У 1821 році відбуваються повстання карбонаріїву ряді міст (Неаполь, Турін). Співчуття Стендаля цьому рухові дало підставу урядові звинуватити його в приналежності до повсталих і запропонувати терміново залишити австрійські володіння північної Італії.

Перебування в Італії залишило глибокий слід у творчості Стендаля. Він із захопленням вивчав італійське мистецтво, живопис, музику. Ця країна надихнула його на цілу низку творів. Це робота з історії мистецтва «Історія живопису в Італії», «Прогулянки по Риму», новели «Італійські хроніки». Нарешті, Італія дала йому сюжет одного з найбільших його романів "Пармський монастир”.

У своєму творі «Прогулянки по Риму» він використовує запозичення з італійської, такі як:

- Ladriani

- carbonarisme

- vetturino

- Frangimani

- Catanzaro

- Livourne

-Sarrasins

- angelus

-etc.

Проспер Меріме (1809-1870) народився у Парижі, в сім'ї художника, послідовника Ж. Л. Давида, чий по-класицистичному суворий, лапідарний стиль справив неабиякий вплив на юнака. Не менший вплив справив на нього й передромантичний стиль «Пісень Оссіана»; зазнав він і нетривалого захоплення руссоїзмом. Ідеалом Меріме став В. Шекспір. Дружба зі Стендалем (від літа 1822 p.), ознайомлення з його трактатом «Расін і Шекспір» (1823—1825), відвідування літературного гуртка Делеклюза, де панував культ В. Шекспіра, ще більше посилили схиляння Меріме перед великим драматургом. У ці ж роки формуються політичні погляди письменника. Він був тісно пов'язаний з «доктринерами» — невеликою, але впливовою партією ліберального штибу, яка брала участь у підготовці Липневої революції 1830 р. і повалила режим Реставрації. Після революції Меріме отримав нагороди, посади у різних міністерствах. Найбільше значення мала його діяльність в якості інспектора історичних пам'яток, збереженню яких він віддав багато сил і енергії. Одначе скандал, що вибухнув у зв'язку з публікацією новели «Арсена Гійо «наступного дня після обрання Меріме у Французьку академію (1844), свідчив про те, що злиття політичних поглядів письменника, його соціальної позиції з офіційною ідеологією так і не відбулося. У липні 1848 p. Меріме брав участь у придушенні повстання паризьких робітників. Суперечливість його поглядів, що наростала в період Липневої монархії, поглиблюється. Письменник негативно поставився до перевороту, здійсненого у 1851 р. Луї Наполеоном Бонапартом, але опинився у складному становищі: Бонапарт, котрий проголосив себе імператором Наполеоном III, одружився з дочкою близької подруги Меріме. На письменника посипалися милості двору, його призначили сенатором. Зовнішній добробут спричинив духовну кризу, ознаменовану майже повним припиненням художньої творчості. Познайомившись у цей період з Меріме, І. Тургенєв зазначав: «Схожий на свої твори: холодний, витончений, вишуканий, із сильно розвиненим почуттям краси й міри і з цілковитою відсутністю не лише якої-небудь віри, але навіть ентузіазму».

У новелі «Кармен» («Carmen», 1845) письменнику вдалося створити один зі «світових образів», подібно до Дон Кіхота, Дон Жуана, Гамлета — образ Кармен, для котрої свобода дорожча за життя. Під впливом геніальної опери Жоржа Бізе (1875) Кармен давно вже сприймається як романтичний персонаж, а великі етнографічні описи, включені в новелу, витлумачуються як суто стилістичний прийом (для контрасту «вченої» оповіді з описом пристрастей Кармен і Хосе). Поміж тим, «Кармен» — вища точка в розробці письменником жанру еліпсної новели, і «етнографічне» облямування є не чим іншим, як другим прихованим центром структури твору, що визначає його реалістичну орієнтацію: Кармен цікавить автора не як виняткова особистість, а як носій типових рис, свідомості і психології циганського народу. Кармен покликана підкреслити його головні особливості, «фізіономію», розгадати його загадку. Трагічне зіткнення Кармен і Хосе — наслідок не лише їхніх індивідуальних якостей: у їхніх особах зіштовхуються два погляди на світ, властиві різним народам.

Саме у творі “Кармен “ зустрічаються запозичення іспанської мови:

- papelitos

- neveria

- gitana

- etc.

Куртад П'єр (1915 - 1963), французький журналіст і письменник. Комуніст. Член ЦК Французької компартії (з 1954). Син дрібного службовця. Ліценціат літератури. У період фашистської окупації Франції (1940 ≈ 1944) учасник Руху Опору. Автор публіцистичних книг «Нотатки про антикомунізм» (1946), «Вбивство в Афінах» (1952, спільно з До Руа) та інші.

Політичний роман-репортаж «Джиммі» (1951, російський переклад 1953) критикує американський спосіб життя і післявоєнну політику США у Франції; роман «Чорна ріка» (1953) спрямований проти колоніальної війни у В'єтнамі. Новели К. увійшли в збірці «Обставини» (1946) і «Вищі тварини» (1956). Політичний і одночасно інтимний автобіографічний роман «Червона площа» (1961, російський переклад 1963) спрямований проти догматизму, стверджує діалектику і історизм мислення. Долю французького інтелігента-комуніста К. сплітає тут з драматичним рухом історії впродовж чверті століття, події у Франції ≈ з подіями в СРСР. К. з 1960 був кореспондентом газети «Юманіте» у Москві.

У романі “Кінець Італії” Куртад розповідає про подорож молодят до Італії, про їх враження, які вони постійно порівнюють з враженнями Стендаля , який не одноразово описує Італію у своїх новелах.

Приклади італійських запозичень у романі “Кінець Італії” :

- la via

- La campanie

- Appia Antica

- thermos

- etc.

3.4 Комунікативна лінгвістика

Лінгвістика тексту і дискурс безпосередньо пов'язані з комунікативною лінгвістикою.

Комунікативна лінгвістика — напрям сучасного мовознавства, який вивчає мовне спілкування, що складається з таких компонентів, як мовець, адресат, повідомлення, контекст, специфіка контакту та код повідомлення.

Умовою успішної комунікації є бажання її учасників спілкуватися (налаштованість на співпрацю); за відсутності такої кооперації виникає конфліктна комунікативна поведінка. На думку американського логіка Г.Грайса, успішна комунікація можлива за умови дотримання чотирьох максимів: інформативності ( висловлення повинно бути змістовим) , істинності ( говорити тільки правду), релевантності (говорити тільки те, що стосується справи), ясності, чіткості (говорити коротко і зрозуміло).

Важливим чинником у спілкуванні є дотримання мовленнєвого етикету — прийнятої певним суспільством системи стійких норм спілкування для встановлення мовленнєвого контакту співбесідників, підтримання спілкування відповідно до їніх соціальних ролей чи рольових позицій. У кожному мовному суспільстві виробилися певні стереотипи мовленнєвої поведінки: звертання на Ти чи Ви, звертання по імені чи інакше, специфічні форми спілкування між старшими і молодшими, а також форми привітання, прощання, знайомства, вибачення, прохання, запрошення, поради, згоди, відмови, схвалення, співчуття, тощо.

Значне місце в комунікативній лінгвістиці належить теорії мовленнєвих актів, тобто цілеспрямованих мовленнєвих дій, здійснюваних відповідно до прийнятих у суспільстві правил мовленнєвої поведінки. Основними ознаками мовленнєвого акту є намір ( інтенціональність), цілеспрямованість і конвенціональність ( дотримання прийнятих у соціумі норм мовленнєвої поведінки).

Теорія мовленнєвих актів сформувалася в лінгвістичній філософії під впливом ідей В. Вітгенштейна про бага- тоаспектність (поліфункціональність) мови і її нерозривність з формами життя: взаємодія мови і життя оформляється у вигляді регламентованих суспільних «мовних ігор». Основи теорії мовленнєвих актів закладені англійським філософом Дж. Остіном (1911—1960). Популярним є вчення Остіна про три рівні мовленнєвого акту: іллокуція (відношення мовлення до мети, мотивів і умов здійснення комунікації), перлокуція (вплив на свідомість та поведінку адресата, виникнення нової ситуації), локуція (використання мовних за- собів для досягнення мети). Остін визначав як іллоку- цію наказ, інформування, попередження, а як перлоку- цію — переконання, досягнення мети, реакцію подиву, страху, обман. Так, наприклад, речення Я зайду до Вас може мати різну іллокуцію (повідомлення, обіцянка, погроза тощо). На цьому ґрунті виникло вчення про непрямі мовні акти. Наприклад: Я хотів би побути сам (прохання до присутніх вийти); У кімнаті душно (прохання відчинити вікно) тощо. У мовленнєвих актах беруть участь мовець і адресат. Вони повинні мати якусь кількість спільних мовленнєвих навиків (мовленнєву компетенцію), знань та уявлень про світ. Крім цього, до мовленнєвих актів належать обставини мовлення — той фрагмент дійсності, якого стосується його зміст. Здійснити мовленнєвий акт означає вимовити членороздільні звуки певної мови, побудувати висловлення зі слів за граматичними правилами, надати вислову смисл і референцію (локуцію), цілеспрямованість (іллокуцію), викликати бажані наслідки (перлокуцію), тобто вплинути на свідомість або поведінку адресата, створити нову ситуацію. З комунікативною лінгвістикою тісно пов’язана прагматика, яка вивчає комплекс проблем, що стосуються мовця, адресата, їхньої взаємодії в комунікації, а також ситуації спілкування. Інтенсивний розвиток прагматики, який припадає на другу половину XX ст., пов’язаний з розвитком теорії мовленнєвих актів Дж. Остіна, Дж. Серля, 3. Вендлера. З’явилось чимало наукових праць, присвячених явним і прихованим цілям висловлювання, мовленнєвій тактиці, принципам співробітництва, ставленню мовця до висловлюваного, інтерпретації мовлення, впливу висловлення на адресата, на його зміни емоційного стану, поглядів, оцінок, на його вчинки, впливу мовленнєвої ситуації на тематику і форми комунікації та ін. [ЬеесЬ О. N. 1983; Ьєуіпзоп 81. 1983; Степанов 1981; Бульїгина 1981]. Прагматика вивчає мовлення в межах загальної теорії людської діяльності. На цьому ґрунті виникло вчення про перформативи (від лат. регіогто «дію»), під якими розуміють висловлення, рівнозначні дії, вчинку. Наприклад: Я оголошую війну; Я клянусь; Я заповідаю; Я прошу вибачення; Я наказую усунути недоліки; Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне су- спільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу країни, проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території і рівноправність у зовнішніх зносинах (З «Декларації про державний суверенітет України», прийнятої Верховною Радою 16 липня 1990 р.). Тут дія виражається самим мовленнєвим актом (так, присяга неможлива без проголошення тексту; проголошуючи перформатив, мовець не описує й не називає дію, а здійснює її). Саме тому перформатив не може отримати істиннісну оцінку. Поняття перформатива введено Дж. Остіном. У його концепції це поняття було пізніше зближене з поняттям іллокутивної сили, тобто комунікативної спрямованості висловлення. Отже, прагматика охопила багато проблем, які раніше вивчалися в риториці та стилістиці, комунікативному синтаксисі, теорії мовленнєвої діяльності, теорії комунікації й функціональних стилів, соціолінгвістиці, теорії дискурсу та ін. З проблемою комунікації пов’язана низка нових тем, що привернули увагу дослідників в останні роки. Серед них можна назвати такі: лінгвістика брехні (особливо популярна в Німеччині), особистість комунікан- та (досліджується типологія мовних особистостей, де виділяють, з одного боку, поняттєво-логічний тип, асоціативний тип і тип «хамелеон», який здатний набувати ознак як першого, так і другого типів, а з іншого боку — авторитарний і демократичний типи, а також такі мовні типи, як типовий учитель, типовий професор, типовий лікар, типовий дипломат, типовий студент, типовий телеведучий, типовий українець, грузин, італієць тощо). Предметом сучасної лінгвістики стали й перешкоди ефективності спілкування, так званий комунікативний шум, комунікативні збої, тобто різноманітні помилки, надто велика метафоричність, неточність вираження думки, паузи, алогізми, непослідовність, обман, незнання особливостей, головно мовної компетентності адресата, розбіжність обсягу внутрішнього словника в кому- нікантів, розбіжність їхніх концептуальних систем, різні психічні особливості комунікантів (емоційність, характер, темперамент, спосіб мислення), розбіжність їхніх стратегій мовленнєвої тактики, поведінки, нарешті, зовнішні перешкоди (див.: [Городецкий, Кобозева, Сабурова 1985; Бацевич 2000; Бацевич 2003; Почепцов 1999]). Пошуки нових теорій, здатних повніше і точніше описати мову, тривають і нині. Робляться спроби створення цілісної інтегральної концепції мови. Такою теорією, дехто вважає, стане синергетична парадигма мови, в основі якої лежить філософська концепція синергетики [Базьілев 1998: 46]. Синергетика — сучасна філософська теорія самоорганізації, новий світогляд, що пов’язується з дослідженням феноменів самоорганізації, нелінійності, глобальної еволюції, з вивченням процесів становлення «порядку через хаос». На думку В. М. Базилєва, синергетика стає джерелом нового — еволюційного і холістичного бачення світу. З огляду на це він уважає, що проблема синергетики мови і мовлення стане однією з центральних проблем мовознавства XXI ст. Стає очевидним, що мовотворчі тенденції буквально пронизують інтелектуальну творчість, в основі якої — виявлення і використання функціонування мовної системи, когнітивних можливостей мовного моделювання реальності.