Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Lekts_ya_4o.doc
Скачиваний:
12
Добавлен:
23.02.2015
Размер:
121.34 Кб
Скачать
    1. Розвиток західноєвропейського середньовічного права

ФЕОДАЛЬНЕ ПРАВО – тип права, що відповідає економічним, культурним та соціально-політичним особливостям феодального суспільства. Ф.п. визначало право феодальної власності на землю, позаекономічні види примусу селян (кріпосне право), закріплювало юридичну нерівність різних категорій населення (станова організація феодального суспільства). Приналежність особи до певного стану визначала обсяг його прав та обов’язків.

В цілому можна виділити два періоди розвитку середньовічного права Європи. Перший тривав від виникнення перших держав, що утворилися на уламках Західної Римської імперії і до ХІ – ХІІ ст. Другий етап охоплював проміжок часу від ХІ – ХІІ ст. – до ХУІІ – ХУІІІ ст.

На початковому етапі розвитку Ф.п. в Європі спостерігався регіональний партикуляризм (тобто місцеві особливості), низький рівень юридичної техніки, казуїстичний характер нормативних актів, відчутний вплив релігійних догматів, формалізм, становість, наявність значної частки елементів звичаєвого права та окремих вкраплень вульгаризованого римського права. Ф.п. будучи за своєю сутністю становим, не знало чіткого поділу на галузі права. Воно складалося з ленного права (регулювало відносини між феодалами), канонічного (між церковниками), міського (між міщанами), торговельного (між купцями) тощо. Основними джерелами європейського Ф.п. означеного періоду були звичаї, угоди феодалів, накази та розпорядження монархів (капітулярії, імунітетні грамоти, хартії). Велике значення мала судова практика. В Англії, наприклад, на її основі постала особлива система права – загальне право (common low). В Німеччині важливу роль відігравало “міське” право, яке також базувалося на практиці міських судів (наприклад, Магдебурзьке право). Самостійним відгалуженням європейського Ф.п. було канонічне право. Однак за великим рахунком всі ці системи права базувалися на звичаї. Він не був статичним і незмінним. Практика життя виробляла нові традиції, які набували характеру звичаю. Королівське, сеньйоріальне, церковне законодавство лише закріплювало ці норми відповідними актами. Взагалі світська і церковна влада лише час від часу видавала закони. В більшості випадків подібні акти мали чинність лише на обмеженій території, тобто подібна законодавча діяльність відзначалася партикуляризмом. Наприклад, в період правління французького короля Філіпа І було видано 172 хартії. З них 170 стосувалися виключно королівського домену (володінь).

Велику роль відігравали збірки писанного права. Поштовх дала християнізація народів Західної Європи. Першими постали, так звані, варварські правди.

ВАРВАРСЬКІ ПРАВДИ – записи звичаєвого права германських племен, які заснували на теренах Західної римської імперії свої держави. Створювалися від початку V і до середини ІХ ст. До В.п. відносяться Вестготська правда (друга пол. V ст.), Бургундська правда (кінець V – початок VІ ст.), Салічна правда (початок VІ ст.), Ріпуарська правда (VІ – VІІІ ст.), Алеманська правда (кінець VІ – УІІІ ст.), Баварська правда (середина VІІІ ст.), Лангобардські закони (сер. VІІ – сер. УІІІ), Англосаксонські правди (VІІ – ІХ ст.), Саксонська правда, Фрізька правда, Тюринзька правда та деякі інші. В.п. відбивають різні етапи переходу германських племен від родового ладу до феодального й створення ними племінних державних утворень. У деяких В.п. чітко простежується процес утворення приватного землеволодіння, поява залежних категорій населення, посилення королівської влади та зміцнення державного апарату. В.п. містять норми кримінального та процесуального права. Записані вульгарною латиною. Зазвичай В.п. складаються з окремих частин різночасового походження (наприклад, Ріпуарська, Алеманська), рідше є результатом єдиного законодавчого акту (Салічна), з подальшими доповненнями. Для В.п. характерні безсистемність, фрагментарність. З розвитком феодального ладу В.п. втрачають своє значення й до ХІ ст. перестають використовуватися.

АНГЛОСАКСОНСЬКІ ПРАВДИ – записи звичаєвого права у англосаксів в V – XI ст. На відміну від інших варварських правд А.п. були записані не латиною, а мовою англосаксів, в них не спостерігається впливів римського права. А.п. регулювали обмежені сфери суспільних відносин та мали партикулярний характер. Поряд з нормами звичаєвого права А.п. містять положення, що засвідчують зародження й розвиток в англосаксонському суспільстві феодальних відносин. Найбільш відомими А.п. є: “Правда Етельберта” (на межі VІ - VІІ ст.) (див. Правда Етельберта); “Правда Іне” (кінець VІІ ст.). регулювала відносини між різними верствами населення (свідчить про зростання земельних володінь короля, його оточення, церкви, запровадження покарання в залежності від соціальної приналежності). Укладена за часів правління короля Уессексу Іне; “Правда Альфреда” (90-ті рр. Х ст.). Складалася із 126 статей. Зберігаючи риси збірника звичаєвого права, в той же час, містить королівські та церковні постанови, що закріплюють феодальні стосунки. Укладена за часів правління короля Альфреда; закони датського короля Кнута (початок ХІ ст.). Укладені королем Кнутом, який певний час був королем Англії, Данії та Норвегії. Передбачали суворі покарання за різні злочини, охороняли приватну власність.

БУРГУНДСЬКА ПРАВДА – збірник законів бургундських королів. Видана у 517 р. королем Гундобадом. Складається з двох частин: перша – закони самого Гундобада та його предків (розділи 1-41), друга – закони сина Гундобада (розділи 42-88). В деяких списках Б.п. є розділи добавлені пізніше. Б.П. регламентувала стосунки між самими бургундами та з римлянами. Зазнала значно більшого впливу римського права ніж пізніші, так звані, варварські правди.

В подальшому на зміну варварським правдам, які містили занадто багато елементів родоплемінного ладу прийшли більш пристосовані до потреб феодального суспільства збірки права. У Франції, наприклад, вони мали назву кутюми.

КУТЮМИ (франц. – звичай) – у феодальній Франції норми звичаєвого права окремих регіонів (провінцій, округів, міст тощо). На півночі Франції К. існували в усній формі й були сумішшю старого германського права, варварських правд, канонічного права, правових актів сеньйорів, міст тощо, що мали значення прецеденту. На півдні Франції К. складалися зі спрощеного римського права та місцевих звичаїв. К. визначали майнові та сімейні відносини, порядок судочинства, васальні зв’язки, правове становище окремих категорій населення (міщан, селян тощо). У ХІІІ ст. з’являються перші писані збірки К. Найвідоміші з них: “Великі К. Нормандії” (сер. ХІІІ ст.), “Установлення Людовіка Святого” ( 1273 р.), “К. Бовезі” , “К. Тулузи”, “Великий К. Франції короля Карла VI” (1389 р.) та інші. У ХV ст. на теренах Франції діяли 60 провінційних та понад 300 місцевих К. Велика французька революція скасувала більшу частину К. (головне в царині власності, шлюбно-сімейних відносин). Остаточно К. було скасовано згідно з законом від 21 березня 1804 (введення в дію Цивільного кодексу Франції).

КУТЮМИ БОВЕЗІ – збірник звичаєвого права у Франції. Укладений першим теоретиком французького права бальї графства Клермон Ф. Р. де Бомануаром у 1282 р. Складався з прологу та 70 розділів. Містив звичаї округу Бове.

САКСОНСЬКЕ ЗЕРЦАЛО – збірник феодального права в Німеччині. Складений суддею Ейке фон Репгофом бл. 1230 р. С.з. містило норми звичаєвого права з елементами канонічного та імперського права. Збірник складався з двох частин: земське право, яке складалося з норм державного, цивільного, кримінального права та процесу, й ленного права – норм, що визначали взаємовідносини між феодалами, світською та духовною владою. С.з. закріплювало експлуатацію феодально-залежного населення. Покарання відзначалися надзвичайною жорстокістю й базувалися на принципах залякування. Широко застосовувалася смертна кара. С.з. послугувало взірцем для наступних записів німецького права (“Німецьке зерцало”, “Швабське зерцало”, Магдебурзьке право і т. д.). С.з. мало чинність на теренах Південної Німеччини, Голландії, Ліфляндії. В Тюрінгії діяло до кінця ХІХ ст.

Те що зараз розуміється системою права (правові норми, правові установи та процедури, правові цінності, поняття й образ мислення, люди, які професійно займаються законотворчістю, виконанням правосуддя, розробкою юридичної теорії) в Західній Європі в означений період не існувало. Не існувало професійної юридичної науки (науковців, підручників, студентів, не було об’єкту для вивчення), не було професійних юристів, не було права як сукупності принципів, які б узгоджували різні галузі права, не було професійних судів.

Відсутність системи права призводила до випадків коли одна й та сама людина могла в одній справі підлягати дії церковного суду, в другій – королівському, в третій – суду свого сеньйора, в четвертому – общинному, в п’ятому – міському, в шостому купецькому і т. д.

Важливі зміни відбулися у ХІ – ХІІ ст. Традиційно їх пов’язують з, так званою, папською революцією, коли Папи римські проголосили відділення церковної влади від світської. Відбулася докорінна перебудова церкви, одним з проявів якої стала розробка єдиної системи церковного права (в широкому розумінні цього поняття). Відтак постала перша в Європі правова система – Канонічне право. Схожі процеси розпочалися й в королівствах, імперіях та сеньйоріях. Ці процеси співпали у часі із початком утворення централізованих національних держав (першим кроком стало формування станово-представницької монархії).

Подолання феодальної роздробленості зумовило потребу в уніфікації права. Серед джерел Ф.п. набувають все більшої ваги акти монархів, які поступово витісняли звичаї та інші джерела Ф.п. В ХVІ – ХVІІ ст. в деяких європейських країнах починається кодифікація права, видаються єдині законодавчі акти (наприклад, “Кароліна” 1552 р.). Внаслідок перетворень ХІ – ХІІ ст. в Західній Європі починає формуватися система права в сучасному розумінні цього поняття.

Важливу роль у розвитку європейської традиції права відіграла рецепція римського права. Окремі його елементи спостерігаються вже у перших збірках канонічного права, а почасти й у збірках звичаєвого права, наприклад, в кутюмах. Безсистемність, розпорошеність й спрощення норм римського права дозволяє говорити про його вульгаризацію. Відродження римського права припадає на ХІ – ХІІ ст. (Папська революція). РЕЦЕПЦІЯ РИМСЬКОГО ПРАВА – запозичення римського права деякими європейськими країнами, яке розпочалося в ХІІ ст. і активно проводилося в ХV – ХVІ ст. Р.р.п. призвела до того, що в багатьох країнах римське приватне право стало діючим, а в інших справило великий вплив на формування національного цивільного права. Головною причиною Р.р.п. у феодальній Європі, стало поширення товарних відносин. Існуюче феодальне право не містило норм, що регулюють договірні відносини. Натомість римське право містило положення, які давали юридичне визначення реаліям виробничих зв’язків товарного господарства. Р.р.п. створювала єдину загальноєвропейську базу для розвитку торгівлі, на противагу партикуляризму звичаєвого права. Для королівської влади привабливість римського права полягала в тому, що воно містило державно-правові положення, які обґрунтовували абсолютизм, тобто слугувало боротьбі із феодальною роздробленістю. Вивчення римського права розпочалося в ХІ ст. Зокрема, в Болонському університеті діяла школа глосаторів. У Франції в ХІІ – ХІІІ ст. римське право викладалося в університетах. В ХVІ ст. утворилася, так звана, історична школа права, представники якої намагалися тлумачити окремі інститути римського права на основі загальних даних історії. У ХV – ХVІ ст. видаються підручники, довідники, словники, що сприяло Р.р.п. Зростання авторитету римського права призвело до його поширенню в Німеччині, Франції та інших державах Європи. В Англії Р.р.п. була сприйнята лише в окремих положеннях. Тут римське право вплинуло на встановлення різниці між особистим та речовим правом, на правовий режим рухомого майна та деякі інші інститути. Р.р.п. відбувалася в різних країнах континенту з різною інтенсивністю, але всюди мала великий вплив на розвиток права. Наприклад, багато норм римського приватного права містяться в цивільних кодексах Франції (1804 р.) та Німеччини (1894 р.). Внаслідок багатовікової Р.р.п., в Європі (за винятком Великої Британії та Скандинавії) сформувався відносно однорідний правовий простір, що має назву романо-германська правова система.

Перехід від Ф.п. до сучасного (буржуазного) відбувався в більшості випадків шляхом довготривалої еволюції. Зародження буржуазного права спостерігалося ще в середньовічних західноєвропейських міських общинах (звідси назва – буржуазне). Тривалий час інститути та норми Ф.п. співіснували з елементами нового права. Реформи епохи “просвітницького абсолютизму” призвели до скасування низки середньовічних принципів та інститутів кримінального права та процесу (тортури, покарання у вигляді каліцтва тощо). Буржуазні революції кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. ліквідували основи феодальної держави та права. У другій половині ХІХ ст. в більшості країн Європи Ф.п. зберігалося лише у вигляді пережитків. Остаточне скасування Ф.п. знаменувалося масовою кодифікацією нового буржуазного права. Для більшості країн зразком подібної кодифікації стали кодекси Наполеона (Французький цивільний кодекс 1804 р., Французький кримінальний кодекс 1810 р.). Специфічні риси мав процес відмирання Ф.п. у Великій Британії. Тут численні залишки Ф.п. зберігалися і в Новий час (архаїчні інститути державної влади, збереження дворянських титулів та феодальної власності на землю, існування великої кількості судових прецедентів тощо). Значно довше зберігалися інститути Ф.п. в країнах Центрально-Східної Європи, особливо в сфері поземельних та сімейних відносин.

САЛІЧНА ПРАВДА – запис звичаєвого права салічних франків. Одна з ранніх варварських правд. Записана на початку VІ ст. за наказом короля Хлодвіга. В наступні часи доповнювалася та перероблялася. Наразі існує декілька редакцій цієї пам’ятки права. Для С.п. характерна відсутність абстрактних понять, казуїстичність. Правові дії та акти відзначаються формалізмом. Структурно С.п. поділяється на титули (розділи). Більшість норм присвячені судовому процесу та визначенню штрафів за різноманітні правопорушення. Норм присвячених майновим відносинам небагато. С.п. яскраво ілюструє розклад та занепад родового ладу й підсилення феодальних відносин. Зберігалася общинна власність на землю. Відсутність норм щодо купівлі-продажу землі свідчить, що в момент укладення С.п. у франків, ще не існувало приватної власності на землю. Ліси, водоймища, луки, шляхи знаходилися у спільному володінні общини. Однак в С.п. спостерігається наявність приватних присадибних ділянок, які передаються у спадщину. Рухоме майно могло знаходитися як в індивідуальній так і в сімейній власності. В общині зберігалися родові відносини., але є свідченням розкладу родової общини, наприклад, право виходу з общини. Дозволялася публічна відмова від родича на судовому засіданні, що звільняло від участі у виплаті та отриманні вергельду, від спадку та інших відносин з родичами. Більшу частину населення франкської держави становили вільні землероби, які одночасно були і воїнами. В той же час, С.п. виділяє службову верхівку, яка мала особливий статус (наприклад, за вбивство королівського слуги штраф був в тричі вищий, ніж за вбивство простої вільної людини). Існували також категорії напівзалежних людей – вільновідпущеники та лити. Їх правовий статус був значно нижчим порівняно зі статусом вільних. Найнижчою суспільною групою були раби. Вбивство або викрадення раба прирівнювалося до вбивства або викрадення худоби. В С.п. в загальних рисах подано шлюбно-сімейні відносини. Шлюб мав форму купівлі нареченої. Розклад родових відносин та поширення приватної власності обумовили розвиток норм спадкового права. В С.п. згадується успадкування за законом та за заповітом. Головна увага в С.п. приділяється злочинам та покаранням. Всі злочини згадані в С.п. можна поділити на наступні види: а) проти особи (вбивство, каліцтво, образа тощо); б) проти власності (крадіжка, підпал тощо); в) проти моралі (зґвалтування, перелюб тощо); г) проти правосуддя (неправдиві свідчення, неявка в суд, наклеп тощо); д) порушення приписів короля (перевищення повноважень, дезертирство, невиконання королівських наказів тощо). Метою покарання було відшкодування збитків потерпілому та сплатити штраф королю за порушення королівського “миру”. Серед покарань виділялися штрафи (за вбивство – вергельд, за менш важкий злочин – пеня), побиття, смертна кара. В С.п. штрафи майже повністю витісняють всі інші види покарання. С.п. закріплювала змагальний процес. Він був публічним і відзначався формалізмом. Розпочинався процес на підставі приватного позову. Розповсюдженим видом доказу були ордалії. Функції суду виконували сотенні суди - збори вільних людей, під головуванням тунгіна. Вирок виносили виборні засідателі – рахінбурги. Сотенні суди проходили під контролем королівського службовця – центенарія. Вища судова влад в графстві належала графу. Вищою судовою інстанцією держави був суд короля.

КАРОЛІНА – звід кримінальних та кримінально-процесуальних законів. Укладений у 1532 р. з ініціативи імператора Священної Римської імперії германської нації Карла V (звідси й назва). Джерелами К. були німецьке звичаєве право, окремі італійські правові приписи, запозичення з римського права. К. не була обов’язковою для всіх німецьких земель. Основним її завданням була ліквідація прогалин в місцевому праві. За кожною землею зберігалося своє кримінальне право. К. складається з 219 статей. 103 з них регулювали кримінальний процес, решта - визначали злочини та покарання. К. передбачала доволі широке коло злочинів: проти держави (зрада, заколот, порушення земського миру тощо); проти релігії (богохульство, відьмацтво, тощо); проти моралі (зґвалтування, перелюб, кровозмішення тощо); проти власності (крадіжка, пограбування, підпал тощо) та інші. В К. визначено не тільки окремі злочини, а й подано загальні поняття кримінального права: замах, співучасть, необережність тощо. К. будувалася на принципах залякування та застосування надзвичайно жорстоких покарань. Широко застосовувалася страта (четвертування, колесування, спалення, повішення, потоплення, закопування живцем у землю, відрубування голови, посадження на палю тощо); каліцтво (відрізання язика та вух, виколювання очей, відрубування кінцівок, пальців тощо); тілесні покарання (побиття); позбавлення гідності (публічне осміяння). Слідство часто використовувало тортури. Звід детально регламентує умови їх використання. К. встановлювала таємний інквізиційний процес. Він поділявся на три стадії: дізнання (встановлення факту злочину), загальне розслідування (короткий допит заарештованого) й спеціальне розслідування (детальний допит підозрюваного, свідків, збір доказів). Остаточний вирок виносився після зізнання винного. К. з деякими змінами діяла майже до сер. ХІХ ст. і справила істотний впалив на розвиток права та практику судів в Німеччині, а також в країнах, що знаходились під її впливом (Польща, Велике князівство Литовське, почасти Україна).

КАНОНІЧНЕ ПРАВО - сукупність правових норм, встановлених церковними канонами (правилами) щодо устрою церкви, церковних установ, відносин церкви та світської влади, життя віруючих. У католицизмі джерелами К.п. були постанови вселенських соборів, уривки з творів “отців церкви”, папські булли та енцикліки, ряд положень Біблії, деякі норми звичаєвого та римського права. К.п. починає розвиватися після визнання християнства провідною релігією в Римській імперії (ІV ст.). В ХІІ ст. воно було кодифіковано болонським монахом Граціаном (“Декрет Граціана”). В ХІІІ ст. за наказом папи Григорія ІХ розпочалася офіційна кодифікацію К.п. Після перемого буржуазних революцій К.п. втрачає своє значення. Від 1984 р. діє Канонічний кодекс, норми якого не мають юридичної сили, а застосовуються лише державами, які визнають їх.

МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО – один з різновидів середньовічного міського права. У слов’янських землях М.п. часто називалося “німецьким правом”. Зародження міського права в Німеччині пов’язують з походами німецьких імператорів в Х – ХІ ст. до Італії, де вони ознайомилися з формами міського самоврядування. Однак в Німеччині вільні міські громади з цеховою організацією (див. Цех) та правом на самоврядування і юрисдикцію формуються наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. Міські суди, які від початку займалися розглядом ринкових справ, поступово охоплюють своєю компетенцією всі сфери життєдіяльності міста, витісняючи з ужитку дворове та ленне право. Відтак міське право постало з практики міських судів. Найдавнішими відомостями про міське право вважаються привілеї на власну юрисдикцію м. Любек від герцога Саксонії та Баварії Генріха Льва у 1160 р., від імператорів Священної Римської імперії германської нації Фрідріх І Барбаросси у 1188 р. та Фрідріха ІІ Гогенштауфена у 1226 р. та привілеї м. Магдебург від єпископа Віхмана у 1188 р. Більшість інших німецьких міст запозичили положення міського права саме у Любека чи Магдебурга і вважали суд відповідного міста вищою інстанцією для своїх судів. У ХІІІ – ХІV ст. М.п. поширилося на інші міста Східної Німеччини, Чехії, Угорщини, Польщі, Литви, українські та білоруські землі. М.п. не було єдиним зводом. Це узагальнююча назва комплексу правових джерел, які в різні часи використовувалися органами міського самоврядування та міськими судами. Зміст М.п. визначався спеціальними привілеями, які визначали принципи міського самоврядування; правовими звичаями поширеними у містах; збірниками постанов судів шеффенів; міськими статутами; творами професійних юристів – постглоссаторів; нормами загальнонімецького права (“Саксонське зерцало”, “Швабське зерцало”, “Німецьке зерцало” та ін.). Характерною рисою М.п. був відчутний вплив релігії. З розвитком М.п. відбувається його систематизація. Виходять збірки М.п. Міське право мало універсальний характер: регулювало діяльність міської влади, компетенцію та порядок судочинства, звільняло від феодальних повинностей (окрім гужової), вирішувало проблеми земельної та іншої власності в межах міста, визначало покарання правопорушників, регулювало діяльність купецьких гільдій та ремісницьких цехів, оподаткування тощо. В окремих регіонах Європи М.п. зберігало свою чинність до ХІХ ст.

Таким чином ми з’ясували, що перші західноєвропейські держави утворилися на уламках Західної Римської імперії у V – VI ст. наймогутнішою з них була імперії Франків. Перші державні утворення за своєю сутністю були ранньофеодальними монархіями. В подальшому європейські держави пройшли сеньйоріальний, станово-представницький та абсолютистський етапи розвитку. За своєю характеристикою це були суто феодальні держави. На останньому етапі розвитку феодальної держави відбувається зародження та розвиток буржуазних відносин. У ХУІІ – ХУІІІ ст. внаслідок буржуазних реформ або буржуазних революцій відбувається відмирання феодальної держави й зародження буржуазної на основі вже існуючих національних держав. Західноєвропейське право постало на основі звичаєвого права народів, які брали участь в процесах державотворення. З часом відбулися запозичення з римського права (рецепція римського права). саме в Середні віки було закладено основи англо-американській та романо-германській системам права.

24

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]