2.1.1. Економічна думка Стародавнього Сходу

Стародавній Єгипет. Виникнення економічної думки на території Стародавнього Єгипту зумовлювалося необхідністю координації діяльності всього населення для виробництва сільськогосподарської продукції. Оскільки урожайність землі залежала від якості зрошення і від кількості мулу, що залишався на полях після розливу Нілу, то першочерговим виробничим завданням було забезпечення достатньої кількості і глибини каналів. Отже, це призвело до досить жорсткої централізації політичної і економічної влади та формування ієрархічної системи землекористування. З іншого боку, для розробки системи каналів і будівництва гідротехнічних укріплень були необхідні досить глибокі знання з математики і фізики, хранителями яких були жерці. Таким чином сформувалася паралельна система влади – влада фараона обмежувалася владою інтелектуальної еліти. За таких умов майбутній фараон повинен був мати досить ґрунтовну управлінську підготовку, яку він отримував, навчаючись у жерців. Зрозуміло, що тексти, з яких до нас надходять відомості про економічний устрій, проникнені релігійними і міфологічними мотивами, вміщують ідеї, покликані зберегти існуючий соціальний лад.

Одними з найбільш відомих творів є „Повчання геракліопольського царя своєму синові Мерікара”, „Промовлення Іпусера”, „Пророцтво Неферті”, „Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі”. Основні економічні ідеї цих творів:

1. Дбати про розчищення землі, проведення нових і підтримання вже існуючих каналів. Залучати до цієї справи не тільки селян, але й армійські підрозділи у невоєнний час.

2. Підтримувати систему ієрархічної піраміди серед чиновників. Нагороджувати і просувати найбільш здібних.

3. Протидіяти зміцненню і збільшенню самостійності родової аристократії і сприяти висуванню людей з нижчих щаблів соціальної ієрархії.

Більш пізні пам’ятки засвідчують наявність у Стародавньому Єгипті відносин позики, щоправда, кредиторами виступали здебільшого іноземні купці, а відсотки і суму кредиту повертали, як правило, віддаючи кредиторові певну ділянку землі у користування на кілька років.

Вавилонське царство. Ця давньосхідна держава залишила нащадкам твір свого царя Хаммурапі (1792 –1750 рр. до н.е.), так званий кодекс законів, який був системою правових норм, спрямованих на регулювання соціально-економічних відносин у Вавилоні. Основна мета законів – усебічне зміцнення економічної влади держави. У ньому сучасні дослідники налічують 282 статті. Згідно з цим кодексом:

1. Поділ суспільства на рабів і рабовласників вважався природним і довічним. Раби – це майно рабовласників.

2. Визнавалися права приватної власності. Закони Хаммурапі захищали насамперед власність царя, храмів, державних службовців та воїнів. Замах на приватну власність карався смертю або віддаванням у рабство.

3. Основу економіки Вавилонського царства становило натуральне господарство. Община зберігала свої позиції, хоча розклад вже уразив її.

4. Захищалися інтереси учасників торгових угод, регламентувалися товарно-грошові відносини та встановлювалася система виміру, що сприяло розвитку торговельних угод.

5. Законодавчо встановлювався лихварський відсоток на рівні не вище 20% на рік.

Стародавня Індія. Розвиток економічної думки Стародавньої Індії відбився в літературно-релігійних пам’ятках. Економічні проблеми окремо не досліджувалися, а розглядалися у зв‘язку з вирішенням соціальних та політичних проблем. Велика кількість брахманських творів ґрунтується на концепції трьох цілей життя людини – релігійного обов’язку, матеріальної вигоди та чуттєвої любові. Кожній з цих цілей присвячені знамениті твори: „Закони Ману”, „Артхашастра” та „Камасутра”.

“Закони Ману” складалися протягом кількох століть (I тис. до н.е.) брахманами, які підтримували рабовласників. Це збірка релігійних, моральних, політичних та правових вказівок, що приписувалися міфічному родоначальнику людей – богові Ману. Цей звід законів:

1. Відводив значну роль державі, на яку припадало забезпечення доходів і регламентація господарської діяльності.

2. Розглядав економіку як сферу діяльності тільки заможних людей (варни вайша).

3. Встановлював суспільним ідеалом економічно незалежного господаря. Така господарська самостійність розглядалася як одна з головних умов свободи та повноправності людини.

4. Рекомендував методи обернення вільної людини на раба, закріплював його безправне положення в суспільстві.

Найвизначнішою пам’яткою суспільної думки Стародавньої Індії є “Артхашастра” – трактат про мистецтво політики і управління державою, що приписується брахману на ім’я Каутілья Вішнугупта – раднику царя Чандрагупти I (кінець IV ст. до н.е.). Слово “артха” перекладається як “досягнення матеріального добробуту”, а “шастра” – наука, принцип. Цей твір був посланням правителям Стародавньої Індії, яким вони мали керуватися у своїй державній діяльності. Основними ідеями цього твору є:

1. Закріплення соціальної нерівності, підтвердження правомірності рабовласництва, поділ суспільства на касти.

2. Активне втручання держави в господарське життя (особливо в сільське господарство, будівництво зрошувальних систем, торгівлю). Головною метою будь-якого правителя є поповнення скарбниці. Вона необхідна для утримання війська, яке дасть змогу завоювати весь світ та стати владикою всього суспільства. Тому основними джерелами поповнення казни були прибутки від державних підприємств та різноманітні податки (сільськогосподарські та релігійні), мито та штрафи, що стягувалися з населення. Взагалі, податки розглядалися як утримання, належне цареві у винагороду за те, що він охороняв країну від небезпеки.

3. Розвиток торгівлі як одного із способів поповнення казни. Головним інструментом регулювання торгівлі був нагляд за цінами та отримуваним прибутком. Прибуток включався в ціну товарів як частина витрат, а його норма заздалегідь фіксувалася: для місцевих товарів у розмірі 5% встановленої ціни, а для іноземних товарів – 10%.

Стародавній Китай. Одним з ранніх центрів світової культури став у давнину басейн ріки Хуанхе, де виникла цивілізація Китаю. Основна течія давньокитайської економічної думки – конфуціанство (VI-III ст. до н.е.), засновником якого вважають Кун-цзи, або Конфуція (551 – 479 рр. до н.е.). З його збірки “Лунь юй” (“Бесіди та судження”), записаний його учнями, ми довідуємося про те, що:

1. Конфуцій висуває ідею “природного права”. В основу суспільного устрою покладено божественне начало. Поділ суспільства на “благородних” та “простолюдинів” вважався природним.

2. Вчення Конфуція спрямоване на посилення авторитету держави. Він виступав за посилення влади верховного правителя Китаю.

3. Достаток народу залежить від якісного господарювання, зокрема від правителя. Правитель мав дотримуватися економії у витратах та дбати про людей. У зв’язку з цим Конфуцій висунув цілу соціальну програму:

• необхідно розподіляти багатство більш рівномірно;

• полегшити тягар податків;

• залучати населення до виконання суспільних робіт, враховуючи цикл сільськогосподарських робіт.

Іншим визначним представником стародавнього конфуціанства був Мен-цзи (372 – 289 рр. до н.е.). Його постулати:

Нерівність – це воля небесна. Цим він виправдовує протиріччя між багатим чиновництвом і аристократією з одного боку, і бідним селянством – з іншого.

Виступав проти збільшення рабовласницького гноблення. Мен-цзи пропонував відродити колишні общинні форми виробництва та ввести систему „креничних полів” (від назви ієрогліфу „крениця”) – розмежовування громадської землі на дев‘ять однакових ділянок таким чином, щоб вісім із них оброблялися окремими родинами, а дев‘ята – усіма цими родинами спільно. Урожай з цієї ділянки було призначено для держави.

Одстоював помірні податки та виступав за надання селянинові часу, необхідного для обробітку власного поля, за розвиток товарного обміну між землеробами та ремісниками.

З критикою конфуціанства виступили Мо-цзи (479 – 400 до н.е.) і його послідовники (моїсти). Вони:

1. Пропагували природну рівність людей, відкидали розшарування населення на верстви та привілеї знаті. Засуджували розкіш і паразитизм панівних станів, гноблення ними землеробів і ремісників.

2. Обґрунтовували необхідність всебічного розвитку виробництва для задоволення потреб усього населення.

3. Виступали за розвиток вільної ініціативи дрібних виробників.

4. Вбачали шлях до вдосконалення громадського життя в утвердженні у відносинах між людьми принципів „загальної любові” та „взаємної вигоди”. Моїсти розглядали „загальну любов” як рівноправні стосунки між людьми, а „взаємну вигоду” – як суму індивідуальних інтересів.

Ще одним визначним діячем і філософом Стародавнього Китаю був Лао-цзи (VI – V ст. до н.е.). Його твір „Дао де цзин” поклав початок даосизму. Основою цього вчення є закономірність руху і мінливості усього сутнього. Даосизм виступав проти соціальної нерівності людей, гноблення народу, накопичення вельможами багатств. У ньому міститься ідея пасивного протесту – „недіяння”, тому що люди здатні лише збагнути навколишній свят, але не можуть нічого змінити в ньому.

У VI–III ст. до н.е. в Китаї виникла школа легістів. Ідеологія цієї течі відбивала нові тенденції господарського розвитку Стародавнього Китаю, пов`язані з посиленням економічної ролі держави і формуванням імператорсько-бюрократичної системи управління. Легісти виступали за управління країною за допомогою законів, були прихильниками політичної централізації і об`єднання країни. Діяльність школи легістів пов`язана з визначним політичним діячем того періоду Лі Куєм (424 – 386 до н.е.) – першим міністром правителя царства Вей. Він склав „Зведення” усіх наявних до нього законів, котре стало основою законодавства у період ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е. Лі Куй створив вчення про найповніше використання сил землі, утіливши в ньому ідеї державного регулювання хлібного ринку. Держава мусить регулювати ціни на зерно, закуповуючи його у врожайні роки і продаючи за твердими цінами з державних комор у роки стихійних лих та голоду.

Також визначним представником школи легістів був Шан Ян (390 – 338 рр. до н.е.). З його слів учні написали твір „Книга правителя області Шан”, який описує як досягнуть заможного життя країни. Держава може поліпшати життя своїх громадян за допомогою землеробства ті війн. Для цього необхідно:

1. Активно проводити політику „повернення селян до землі”.

2. Здійснити загальний подвірний перепис селян, насильно залучати до землеробства ледарів, бродяг.

3. Законодавчо встановити єдиний податок із будь-якої кількості зібраного зерна, значно підвищити мито на заставах та ринках, щоб запобігти придбанню зерна за низькими цінами та подальшої спекуляції ним у неврожайні годи.

Трактат «Гуань-цзи» займає особливе місце в історії суспільної думки Китаю. У IV ст. правитель царства Ци започаткував академію “Палац наук коло західних воріт”, де працювало понад 2 000 вчених. Науковці академії написали більш ніж 500 творів, які були об`єднані одною спільною назвою “Гуань-цзи”. У збірнику підкреслювалось таке:

1. Найважливішою умовою стабілізації економіки є “посилення землеробства”, а також створення державою постійних хлібосховищ.

2. Слід рівномірніше розподіляти посівні ділянки, більш гнучкою повинна бути податкова система. Рівень оподаткування пов’язувався з родючістю землі. У трактаті є ідея побудови державних фінансів без прямих податків. Для цього слід замінити податкові надходження у скарбницю прибутком від експлуатації природних ресурсів.

3. Висунуто “принцип врівноваження господарства”. ”Розумний правитель пускає в обіг те, в чому народ відчуває нестачу і тримає у себе те, чого у народу надлишок”.