Добавил:
kripchuk@gmail.com Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Теорія драми_курс лекцій_Кричук М.В..docx
Скачиваний:
25
Добавлен:
11.05.2021
Размер:
375.57 Кб
Скачать

Контрольні запитання для самоперевірки

  1. Розкрийте поняття «тема».

  2. Що є матеріалом п’єси?

  3. Назвіть особливості теми драматичного твору.

  4. Розкрийте поняття «ідея».

  5. В чому особливості проблеми?

  6. Розкрийте поняття «ідейно-тематичний аналіз».

Література

  1. Аль Д. И. Основы драматургии / Д. И. Аль. – СПб. : Лань, Планета музыки, 2013. – 288 с.

  2. Владимиров С. В. Действия в драме / С. В. Владимиров. – СПб. : СПбГАТИ, 2007. – 192 г.

  3. Владимиров С. В. Драма, режиссер, спектакль / С. В. Владимиров –Л. :Искусство, 1976. – 344 с.

  4. Волькенштейн В. Драматургия / В.Волькенштейн. – М. : Сов. писатель, 1969. – 335 с.

  5. Журчева О. В. Словарь драмы / О. В. Журчева // Жанровые и стилевые тенденции в драматургии ХХ века : учеб. пособие. – Самара : СамГПУ, 2001. – С. 117–139.

  6. Липківська А. Світ у дзеркалі драми / А. Липківська. – К. : Кий, 2007. – 356 с.

Лекція 10

Тема: специфіка драматургії малих драматичних форм

Мета: Визначити особливості малих драматичних форм.

План:

  1. Поняття “малі драматичні форми”, їх жанрово-стильові ознаки.

  2. Різновиди малих форм та специфіка роботи над ними.

  3. Художні особливості малих драматичних форм, їх види.

  4. Малі драматичні форми на естраді.

Основні поняття: малі драматичні форми, інсценівка.

Сам термін “малі форми” набув широкого поширення в епоху становлення радянської влади в зв’язку з надзвичайним розвитком самодіяльності, з постановками на невеликих клубних сценах за участю невеликої кількості дійових осіб. Поняття “малі форми” об’єднує різноманітні театральні жанри, ознаками яких є мобільність, стислість змісту, тощо. Артисти малих форм повинні бути всебічно розвиненими, уміти розіграти невеличку сценку,інтермедію, жарт, виконувати частушки, співати пісні, читати вірші, танцювати,тощо. Акторський ансамбль доповнює один одного своїми різноманітними талантами і знаннями.

До малих форм відносяться:

• маленькі п’єси на злободенну тему;

• невеликі художньо-публіцистичні вистави;

• скетчі-начерки, тобто маленькі п'єски, головним чином комедії на 2-3 виконавці;

• невеликі водевілі;

• невеликі фарси;

• невеликі огляди;

• інтермедії – невеликі п’єси, у яких між драматичними діями ставлять музичні номери;

• інсценівки коротких новел;

• репризи;

• пантомімічні номери;

• естрадні номери декламаційного характеру;

• сценки-жарти, етюди;

• частушки, злободенні куплети.

Межі великих і малих форм дуже хиткі. За своїм змістом у малих формах звичайно переважає комедійно-сатирична стихія. Малі форми на театральній сцені потребують особистого вміння миттєво вводити глядача в коло хвилюючих ситуацій і гострих подій. Це мистецтво масове, актуальне, з явно акцентованим громадським темпераментом, це відсутність театральних умовностей, оголеність прийомів, автентичність людського матеріалу, безпосередній контакт актора з глядачем, тут потрібно бути собою, навіть одягаючи маску; важлива не тільки оголеність акторських якостей, але і особистих; найважливішою якістю в цьому жанрі є імпровізація.

Вітчизняне концертне мистецтво малих форм підхопило термін “естрада”, а за театрами малих форм закріпилась назва “театри мініатюр”. Західний же термін на позначення цього розважального жанру - “кабаре” у вітчизняній мистецтвознавській термінології не застосовується. Це пояснюється тим, що в період революційних перетворень в мистецтві слова “кабаре”, “вар’єте” асоціювались з розбещеністю і аморальністю. Поняття “мюзік-холл” досить скоро було “амністованим”, оскільки мюзік-холльні програми звільнились від ресторанної частини.

Різновиди естрадних театрів:

– естрадний театр одного актора. І театр мініатюр під керівництвом Аркадія Райкіна, і вистави Євгена Петросяна, Геннадія Хазанова, не зважаючи на наявність в цих колективах інших виконавців, є, по суті, естрадними театрами одного актора. Хтось один, ведучий майстер естради, визначає його обличчя, стиль, манеру. Саме його ім’я притягає глядачів на вистави і в програмі більшу частину часу займає саме він. І разом з тим естрадний театр одного актора все-таки не може обійтися без партнерів. Природа театру, що заснована на взаємодії декількох сценічних героїв, при переході на естрадну площадку не зникає. Звідси можна зробити висновок, що естрадний театр потребує для ведучого актора наявності одного або двох партнерів для того, щоби суто театральні форми (діалоги, скетчі, одноактні п’єси інших жанрів) могли бути втілені саме театральними засобами;

– театри мініатюр. Поряд з естрадним театрами, де в центрі кожної вистави знаходиться актор-корифей, соліст, зустрічаються театри мініатюр, в яких вистави граються колективом артистів. У виставах театрів мініатюр, поряд з драматургією – скетчами, одноактними комедіями, інсценізованою прозою, присутні монологи, фейлетони, пісеньки, іноді – конферанс. Більше того, самі малі драматичні форми є дуже естрадними і наповнені репліками “a parte” ( в сторону), відкритими внутрішніми монологами;

– театр двох акторів. Театром двох акторів може стати далеко не кожний естрадний дует. В тих випадках, коли два виконавця обмежують себе виступами у концертах з декількома номерами або ведуть лише конферанс, тоді нема вистави, а значить, немає і театру. Якщо ж два актори своїми силами можуть вибудувати цілісну виставу, зіграти в ньому по декілька ролей, виступити там же і у власне естрадних жанрах, тоді це естрадний театр двох акторів (наприклад, Міронова - Мінакер, Тарапунька - Штепсель, Карцев-Ільченко, Гальцев -Воробєй, Данілець - Моісеєнко; дуети комедійних TV проектів “Городок”, “Наша Раша”, “Файна Юкрайна” та ін.)

Малі та великі драматичні форми постійно перебувають у різнобічних взаємовідносинах. Опозиція “велика” – “мала” драма найбільш чітко виявляє себе саме на початку ХХ ст., коли при визначенні особливостей поетики драматичного твору важливого значення набували такі її складові, як поділ на акти, як правило, на п’ять або три, та тривалість вистави (на весь вечір).

Уже у середині ХХ ст. зазначені критерії стають не настільки актуальними, і співвідношення малої та великої форми драми набуває інших, більш складних та взаємообумовлених рис.

У першій третині ХХ ст. можна прослідкувати формування жанрової системи малих драматичних форм: часто вже у самій назві п’єси вказувалося на її малий обсяг. Саме короткотривалість виступає первинною характерною рисою малих драматичних форм та слугує передумовою для інших, похідних від неї особливостей їх поетики на противагу великим драматичним формам. А такий критерій, як обсяг твору, визначався авторами різних часів.

Малі драматичні форми також мають свою “певну величину”. Але якщо у трагедіях, за Арістотелем, така «певна величина” вимірювалася часом від сходу до заходу сонця (Unus solius ambitus), то у малих драматичних формах події не можуть розгортатися на такому значному часовому просторі.

Інакше кажучи, у малих драматичних формах, перефразовуючи Аристотеля, подія відбувається або ж під час сходу, або ж під час заходу сонця. Саме під час, а не впродовж його.

Тому при зображенні певного явища підкреслюється його фрагментарність. Предмет зображення у малих драматичних формах є дискретним епізодом з континуальної, цілісної оточуючої дійсності. Малим драматичним формам невластивий розгорнутий показ одного або декількох явищ у мережі його зв’язків.

У малих драматичних формах відсутня експозиція. Події, які передували тому, що безпосередньо зображується у творі, не стають предметом художнього розгляду.

Характерними є відкритий початок та фінал, відсутність інтриги.

Брехтівський досвід творення п’єс, які належать до малих драматичних

форм, свідчать про наявність певної поетикальної спільності принципів і прийомів, які і визначають іх видову сутність. Малим драматичним формам притаманна не лише фрагментарність у зображенні оточуючої дійсності, але й фрагментарність по відношенню до сценічної реалізації на традиційній великій театральній сцені.

Малі драматичні форми часто слугували і слугують відправною точкою у творчості драматурга, перероблюються, доповнюються і переходять у великі драматичні форми.

Малі драматичні форми часто виступають як окрема складова вистави, як певний фрагмент, який режисер-постановник використовує поряд із іншими складовими для творення сценічного дійства. У той же час поширення малих драматичних форм у першій половині ХХ ст. пов’язане не лише з їх експериментальним характером та можливостями для творчого пошуку, які вони пропонували драматургам, але й також з розвитком малої сцени: кабаре, камерних та інтимних театрів.

Мала драматична форма має свою специфіку. Не залежно від жанрової природи у ній має бути виокремлена гостра проблема, розв’язати яку автор намагається через головного героя. Інші дійові особи створюють тільки тло для розкриття образу-характеру. Конфлікт в одноактівці відходить на другий план. Вся увага митця зосереджена на морально-психологічному стані головного героя, почуття якого загострені та гіперболізовані, оскільки драматург не мав змоги подати розлогу мотивацію його вчинків. Важливу роль в одноактівках відіграє підтекст, набувають особливого значення символи, тому художнє слово набуває додаткового емоційно-естетичного навантаження. Часопростір надзвичайно сконденсований. Ритм малої форми швидкий, сюжет – динамічний. Вона потребує мінімальної експозиції, енергійної зав’язки, стрімкої і безпосередньої дії.

Враховуючи це, одноактні твори потребують неабиякої драматургічної майстерності митця. Прикладом може бути мала драматургія І. Франка. У малих драмах І. Франко використовує національний колорит, детально описує побут українців, для індивідуалізації мовної партитури кожної дійової особи він підбирає влучні вислови з народної лексики. Мова його драматичних творів жива, влучна та соковита. За її допомогою він відтворює атмосферу та дух часу в українському суспільстві. Тобто І. Франко поєднував різноманітні засоби та художні прийоми, щоб виробити автентичний національно-органічний стиль.

Відтворюючи у малій драматургії звичаї, традиції, спосіб мислення, морально-етичні пріоритети, генетичні задатки, світовідчуття та ментальні орієнтири дійових осіб, драматург намагався показати у всій красі та багатогранності український національний характер, щедрість та благородство його душі, любов та взаємоповагу, вірність батьківським заповітам.

У стильовій манері драматурга І. Франка присутні різні творчі методи відображення дійсності – романтизм, реалізм, натуралізм, імпресіонізм та експресіонізм, які митець намагався використовувати в різних комбінаціях навіть в межах одного твору (“Кам’яна душа”, “Чи вдуріла?”).

Франко пробував також поєднувати елементи драми, комедії, трагедії (“Послідній крейцер”), драми, трагедії, новели (“Будка ч. 27”), використовував водночас прозовий і поетичний тексти, але такі художні прийоми не завжди приносили успіх, бо порушували органічну цілість твору, руйнували його ритмомелодику та композиційну архітектоніку. Зауважимо,

що, використовуючи засоби імпресіонізму та експресіонізму для розкриття поглибленого психологізму, драматург не відступав від національної традиції.

До малих драматичних форм часто звертались і О. Пушкін, і Леся Українка, у яких посилене ліричне начало, де дія поступається дискусії персонажів, їхнім монологам, а часто власне може бути і відсутньою.

Нерідко в обох майстрів це можуть бути окремі фрагменти розмов персонажів, сцени, епізоди з життя, здебільшого традиційних образів зі світової літературної тематики чи історичних оповідей.

Використання екзотичних образів та мотивів спостерігаємо у „Маленьких трагедиях” О. Пушкіна, домінуючими є вони у творчості Лесі Українки, причому обидва автори подають їх у власній самобутній інтерпретації, протиборство ідей, вираження глибини людських почуттів постають тут у яскравих афоризмах. До малих драматичних форм у російського поета відносимо „Скупой рыцарь”, „Пир во время чумы”, „Моцарт и Сальери”, незакінченими залишились драма із народного життя „Русалка” і „Сцены из рыцарских времен” (ці дві незавершені віршовані п’єси були вперше опубліковані після смерті поета).