Бронзовий вік

Бронзовий вік на території нашої держави тривав понад тисячу років, приблизно від XX до Х-ІХ ст. до н. е. Свою назву епоха отримала від найменування першого штучно отриманого людиною металу – сплаву міді з оловом. Бронзовий вік нерідко називають добою "першого Великого переселення народів", оскільки саме тоді почав формуватися перший начерк етнічної карти Європи. В Україні потужні міграційні хвилі зачепили як степову, так і лісостепову зону та Полісся. Зокрема, культурні трансформації початків бронзової доби в Україні були спровоковані північним походом ассирійського царя Ніна. Прихід під впливом цього походу частини населення Північного Кавказу в Приазов'я сприяв формуванню тут на ґрунті взаємодії з місцевим населенням так званої ямної культури (що свого часу постала на місці трипільської культури) – нової культурно-історичної спільноти, відомої у спеціальній літературі під назвою катакомбна культура.

Розвиток скотарства, землеробства й метало-обробляння позначився на особливому поклонінні Сонцю. Розвиток солярного культу в добу бронзи спостерігається як у перших цивілізаціях на Землі, так і в докласових спільнотах. Солярна символіка – коло, хрест, свастика та їхні комбінації – прикрашають наскальні малюнки, посуд ритуального змісту, амулети, зброю, атрибути влади тощо. Суб'єктами поклоніння виступали також певні види свійських тварин, птахи та змії.

Українські Степ і Лісостеп у добу раннього заліза

Початок І тис. до н. е. знаменувався поступовим утвердженням у виробничій діяльності людських спільнот заліза. Поширення цього металу сприяє підвищенню продуктивності праці, розвиткові майнової та соціальної нерівності, виникненню перших цивілізацій. Доба раннього заліза характеризується бурхливими політичними подіями, активними міграціями різноманітних етнічних спільнот. На цей час припадають перші письмові згадки про народи, що населяли терени сучасної України. Збереглася до наших днів і перша історична назва народу Українського Степу - кіммерійці. Кіммерійці були першим народом на території нашої держави, який цілком прилаштувався до екологічних умов східноєвропейських степів. Способом такої адаптації став розвиток кочової культури ведення господарства. Кочовий спосіб життя та войовничість кіммерійців зумовили зміст їхньої матеріальної культури. У ній переважають насамперед озброєння вершника й спорядження бойового коня. Основним озброєнням кіммерійців був далекобійний лук із стрілами, до яких прилаштовувалось дволопатеве вістря. Як зброю ближнього бою використовували залізні мечі, інколи із бронзовими руків'ями, а також списи і кинджали. Кіммерійські металурги навчалися виробляти не лише просте кричне залізо, а й високо вуглецеву сталь, що робило їхню зброю достатньо міцною та зручною у використанні. Спосіб життя кіммерійських племен позначився і на їхньому суспільному ладі. Кіммерійське суспільство перебувало на межі ліквідації первіснообщинних відносин і стояло на порозі класоутворення.

Скіфський світ

Першим суб'єктом писемної історії на території України виступає протодержавне утворення іраномовних племен – Скіфське царство (VI-III ст. до н.е.). Своєрідність скіфської культури зумовлювалася передусім тим, що вона сформувалася на основі синтезу кочової культури іранських племен та елементів передньоазійських, кавказьких, еллінських, фракійських і лісостепових праслов'янських культур. Чи не найбільш помітний вплив на скіфську культуру справило їхнє перебування в Передній Азії, де вони зазнали впливів із боку тогочасних світових цивілізаційних центрів – Мідії, Новохетського царства, Ассирії та Урарту. Цей вплив простежується в ідеології, віруваннях, мистецтві скіфів. Під час перебування скіфських об'єднань на землях Північного Причорномор'я домінуючими були античні впливи. Загалом же значення скіфської культури полягало насамперед у тому, що вона стала об'єднуючою ланкою, своєрідним медіумом між тогочасними цивілізаційними центрами та рештою світу.

Найбільшої могутності Скіфія досягла наприкінці V – IV cт. до н.е. Саме до цього часу відносяться найзнаменитіші, грандіозні по розмірах скіфські царські кургани – Солоха під Запоріжжям, Чортомлик і Товста Могила біля Нікополя, Куль-Оба біля Керчі й інші. В них знайдені чудові ювелірні вироби, коштовна зброя, багатий посуд і чимало інших предметів, які є джерелом реконструкції релігійного світогляду скіфів, котрі шанували багатьох богів, з яких один визнавався верховним.

Скіфському мистецтву була притаманна добре розвинута зовнішня символіка. Характерною її рисою стали зооморфні сюжети. На їх основі в VII-VI ст. до н. е. склався самобутній стиль – так званий звіриний стиль. Улюбленими персонажами цього мистецького стилю були олень, грифо-баран, цап. Самобутньою галуззю ранньоскіфського мистецтва були кам'яні статуї воїнів. Як гадають сучасні дослідники, вони уособлювали героїзованих пращурів. Наприкінці V і особливо в IV ст. до н. е. спостерігається розквіт елліно-скіфського мистецтва. У ньому грецька форма органічно поєдналася з варварським змістом.

Скіфська релігія за своєю суттю була політеїстичною. В обрядовості переважав шаманізм. Найбільш зримо шаманські риси простежуються у так званих вівтарях Арея. Щороку біля підніжжя вівтаря – чотирикутної піраміди із хмизу з встромленим у верхівку старовинним мечем – приносили в жертву полонених та велику кількість худоби. Людською кров'ю окроплювали меч – символ божества. На початку ІІІ ст. до н. е. скіфи назавжди зникають з історичної арени.