2.3. Типологічні групи та хронічні неінфекційні

захворювання

Ми звернулись до розгляду питання хронізації неінфекційних захворювань з врахуванням типологічних груп. Гіппократ, розташовуючи типологічні групи у лінійному порядку, вважав, що холерики по хворобам уявляють повну протилежність флегматикам. Сангвініки хворіють по типу холериків, а меланхоліки хворіють флегматичними та холеричними хворобами. Цей порядок розташування типологічних груп, встановлений Гіппократом, має відношення і до домінантних хвороб [29:132]. Зміст ідеї Гіппократа про існування типологічних груп зі своїми „переважаючими” хворобами зводиться до того, що сама хвороба локалізується у групі, та за її межі не виходить. Тобто, домінантна хвороба є одним із об’єктивних показників належності індивіда до певної типологічної групи.

Ю.Поляков пише, що „різні типи людей переважають хворіти різними хворобами, сама хвороба протікає у них по-різному, по-різному проходить і процес видужання, реабілітації в залежності від індивідуальних особливостей психіки людини” [80].

Особливу увагу звертають на себе хронічні неінфекційні хвороби, так як розвиток та плин хвороби має часову розгортку, з періодами загострення та ремісії (затухання) хвороби. У дослідженнях Б.Цуканова [110] представлені результати, які переконують нас, що домінантна хвороба локалізується у межах своєї типологічної групи. Розподіл післяінфарктних хворих дало чіткий поділ безперервного спектру „τ – типів” на типологічні групи. Проводячи систематичне визначення власної одиниці часу індивідів з хронічними неінфекційними захворюваннями (хвороби печінки, нирок, шлунку), Б.Цуканов отримав їх локалізацію у типологічних групах безперервного спектру „τ – типів” [116:94]. Ці результати дослідження відповідають тому, як Гіппократ пояснював походження хвороб у представників певних типологічних груп перевагою однієї з чотирьох волог в організмі. Б.Цуканов підійшов до розгляду питання „переживаючих хвороб” з позиції законів переживання часу [117]. А що стосується часу, то Д.Елькін відмічав: „Сприйняття часу, відображаючи об’єктивну реальність, дає людині змогу орієнтуватися у зовнішньому середовищі, причому дає об’єктивно вірну уяву про нього” [124:36]. Використовуючи вираз М.Шагіняна стосовно того, що кожен індивід має свій „маленький Хронос”, Б.Цуканов доповнює: „Зі своєю швидкістю перебігу часу і зі своєю часовою перспективою” [118]. І.Павлов розглядав питання про ті процеси, які мають місце у мозку людини за умов сприйняття тривалості, швидкості та послідовності і прийшов до висновку, що „мірою часу” в нервовій системі є зміна збудження гальмуванням [72:382]. Д.Елькін розглядав залежність точності відтворення тривалості від типу темпераменту [125:28]. Він відмічав деякі відмінності у точності відтворення проміжків часу в холериків, сангвініків, меланхоліків, флегматиків, але не дав повного опису ставлення до актуального переживання часу представниками цих чотирьох типологічних груп. В.Богораз писав, що кожен живий індивід має свій власний час, тобто сангвінік – один, флегматик – інший [17:111]. На його думку, хоча ці розрізнення й невеликі, все ж повного співпадання аж ніяк не існує. У працях Б.Цуканова науково доведено, що представникам різних типологічних груп не тільки притаманий „різний час”, а й має місце схожість відношень до переживання часу в індивідів, які належать до однієї типологічної групи, що вказує на наявність узагальнених профілів, які співмірні класичній типології темпераментів. Загалом він виділяє й детально аналізує п’ять типів профілів [112].

Такі відомі дослідники часу, як Є.Головаха, А.Кронік [30], П.Фресс [101], Д.Елькін [126] відмічали, що людство у процесі відтворення зберегло себе у стійких межах типологічних груп упродовж усієї попередньої історії. Тому й індивідуально зумовлені особливості відношення до часу відобразилися на діяльності суб’єктів, їх філософських узагальненнях, політичних поглядах, поетичних творах. На переконання І.Білявського [13:253], аналіз таких відображень дає змогу досить чітко відтворити індивідуальну своєрідність історичних особистостей. П.Фресс [102] відмічає, що консервативної ідеології притримувались суб’єкти з орієнтацією у минуле, а радикальної – ті, котрі звертались у майбутнє. Б.Цуканов підкреслює, що „особистість вибудовує своє ставлення до часу в історичному і навіть у космічному масштабі, враховуючи у ньому і час життя свого носія – індивіда” [113]. Тому учений приходить до висновку, що між профілем індивідуально зумовленого відношення до часу і часом особистості немає лінійного зв’язку. Щоб оволодіти часом, треба згідно з виразом П.Фресс, досягти „мудрості старих” та прийняти час таким, який він даний кожному із нас – з його тривалостями, нестачею та ненадійністю [101:46]. Враховуючи індивідуальні особливості щодо динаміки переживання часу та узагальнені профілі індивідів, спробуємо визначитися з критеріями типології домінантних хвороб. Для цього необхідно відповісти на запитання.

1. Чи дійсно кожна нозологічна група хронічних неінфекційних захворювань локалізується у межах своєї типологічної групи на контингенті дітей, які страждають на хронічні неінфекційні захворювання?

2. Використовуючи „С – періодичність”, чи можна з тією точністю, якою володіють власні години індивіда, розрахувати вікові критичні точки, в яких домінуюча хвороба проявиться в гострій формі, а також визначитись з тривалістю періодів реконвалесценції (видужання) та ремісії (затухання) хвороби у кожного окремого хворого?

Даючи відповіді на ці запитання, можливо переходити до вивчення симптомів хронічних неінфекційних захворювань з позиції законів переживання часу індивідами. Щоб відповісти на поставлені нами запитання була сформульована мета та задачі дослідження. Для рішення задач необхідно обґрунтувати вибір найбільш адекватного експериментального метода дослідження психосимптоматики хронічних неінфекційних захворювань в онтогенезі та проаналізувати отримані результати дослідження.

Таким чином теоретичний аналіз проблеми хронізації неінфекційних захворювань дозволяє зробити наступні висновки.

Розкриваючи поняття психосоматичних відношень, доведено, що:

принцип індивідуального підходу у лікуванні та профілактиці захворювань вимагає комплексного врахування психологічних особливостей кожної особистості, і тому не випадково покладений у підґрунтя розв’язку важливої проблеми сучасної медицини – хронізації неінфекційних захворювань;

розуміння психосоматичної єдності людини, прийняття й зреалізування цілісного підходу до особи хворого дасть можливість краще зрозуміти фізичні симптоми патофізіологічних процесів та причин виникнення того чи іншого захворювання;

загалом спостерігається двубічний, але єдиний характер психосоматичних відношень з переходом психогенії в соматогенію та навпаки;

причину виникнення захворювання, тобто функціональних порушень органів та систем організму, які приводять до зриву роботи організму в цілому, неможливо зрозуміти без знання психологічних особливостей особистості хворого, а відтак адекватно спрогнозувати перебіг конкретної хвороби.

Детальний аналіз проблеми болю як симптому психосоматичних розладів в працях вітчизняних та зарубіжних учених дав змогу виявити, що:

біль являє собою феномен, утворений великим переплетінням анатомічного, фізіологічного, психологічного і соціального компонентів, кожен з яких, у свою чергу, складається з ряду більш простих елементів;

біль є суб’єктивним відчуттям, що залежить не тільки від величини зухвалого її подразника, але і від психічної реакції особистості на біль;

класифікації ступеня суб’єктивної виразності болю при хронічних неінфекційних захворюваннях в науці взагалі не існує.

Співвідношення хронічних неінфекційних захворювань із типологічними групами показало, що:

на основі „τ-типу”, який визначає значення власної одиниці часу кожного окремого індивіда, можна з високою точністю віднести того чи іншого суб’єкта у групу зі своєю домінантною хворобою;

використовуючи „С-періодичність”, є можливість точно визначити головні параметри власного психологічного годинника індивіда, у тому числі підрахувати вікові критичні точки, в яких домінантна хвороба проявляється в гострій формі;

разом з тим відкритими в окресленому проблемному полі залишаються питання локалізації симптомів кожної окремої нозологічної форми хронічних неінфекційних захворювань у типологічній групі безперервного спектру „τ-типів” та ступеня виразності клінічних прояв хвороби у дітей, котрі страждають на хронічні неінфекційні захворювання.