3.2. Економічна теорія прав власності. Трансакції і трансакційні витрати. Специфікація прав власності. Форми власності.

Економічна теорія прав власності (Economics of Property Rights) виходить з того, що будь яке економічне рішення повинно спиратися на набір правомочностей, які забезпечать найзручніший, найвигідніший та доцільний спосіб його реалізації. В теорії прав власності її економічний зміст відступає на другий план, а все більш актуальним стає юридична форма, що визначає суб’єкта власності, його можливості діяти певним чином та засоби захисту дозволених відносин володіння. На основі права власності створюються «правила гри», якими люди керуються в економічних взаємовідносинах. Права власності надають суб’єктам свободу розпорядження обмеженими ресурсами, але в той же час визначають залежність власника від інших людей, разом з якими він зацікавлений спільно захищати власність від небажаних дій шляхом розробки необхідних норм поведінки.

В загальному розумінні права власності – це санкціоновані (тобто дозволені) поведінкові відносини між людьми, які виникають у зв’язку з необхідністю використання обмежених благ. Повноваження щодо привласнення благ можуть бути санкціонованими як державою, так і суспільством, тобто вони надаються та охороняються не тільки законами та судовими рішеннями, але і традиціями, звичаями, моральними та релігійними нормами. Основні положення теорії прав власності полягають в тому що, по-перше, права власності формуються як відносини між людьми з приводу використання обмежений речей, по-друге права власності – це можливість контролювати використання ресурсів шляхом розподілу витрат та вигод при їх привласненні. По-третє, право власності визначає поведінкові орієнтири – одні способи поведінки вони заохочують, інші – подавляють. З боку суспільства права власності – це правила поведінки, які кожний суб’єкт повинен дотримуватися в своїх відносинах з іншими людьми, що призводить до упорядкування їх взаємовідносин. З боку окремого суб’єкта права власності виражають сукупність повноважень, що дозволяють ті чи інші методи використання конкретних благ на основі співставлення індивідуальних вигод та втрат. В-четвертих, переструктурізація (тобто зміна або суб’єктів, або об’єктів, або повноважень) прав власності веде до зрушення в системі економічних стимулів, що призводить до пошуку інших форм поведінки. В-п’ятих, несанкціонована (неправомірна, злочинна) поведінка суб’єктів розглядається як раціональний економічний вибір, в якому враховуються негативні стимули (покарання). Чим вища ймовірність розкриття злочину, тим більше високими стають витрати на запобігання покарання, а значить знижується бажання здійснювати неправомірні дії.

В розумінні права власності існують два основні напрями, різниця між якими полягає в різному їх тлумаченні, або як єдиного цілого (європейсько-континентальна концепція), або як набору («пучка») прав (англосаксонська система).

Розмежування між ними відноситься до періоду буржуазних революцій, коли в країнах континентальної Європи пануючою стала ідей «абсолютного» права власності, що була утілена в Кодексі Наполеону. Право приватної власності стало необмеженим та неподільним, що відобразило тенденцію до концентрації прав власності в руках одного володаря. А всі випадки розосереджування сприймалися як пережитки феодалізму. В протилежність цього підходу англійська правова система зберегла багато інститутів феодального права (та королівської влади), допускаючи можливість роздроблення права власності на частини правомочностей декількома особами. Для цієї системи права власності більш гнучкі та пластичні, що в більшій ступені відповідає складним економічно-соціальним відносинам ринкової та змішаної економіки.

В континентальній теорії право власності передбачає використання, розпорядження та володіння благами. Тільки в цьому комплексі власність отримує свій внутрішній зміст. Англійська традиція розглядає право власності як сукупність часткових правомочностей, як «пучок» (набір) прав, які розподілені в неоднакових пропорціях між різними особами. Найпоширенішим – є набір правомочностей, які складаються з 11 елементів (А.Оноре), наявність хоча би одного з них в руках людини робить його власником:

1. право володіння, тобто виключного фізичного контролю над річчю;

2. право використання, тобто можливість вилучення корисних властивостей для себе;

3. право управління, тобто вирішення питання хто і як буде забезпечувати використання благ;

4. право на дохід, тобто можливість отримувати результати від використання;

5. право суверена, тобто можливість відчужувати, змінювати, знищувати благо;

6. право на безпечність, тобто захист від експропріації блага та від шкоди з боку інших суб’єктів;

7. право передавати благо у спадщину;

8. право на безстрокове володіння благом;

9. заборона використання способом, що призводить до шкоди зовнішньому середовищу;

10. право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягувати благо в сплату боргу;

11. право на остаточний характер, тобто можливість існування процедур, що забезпечують відновлення порушений правомочностей.

Окремі повноваження (приміром, право користування) взагалі можуть існувати самостійно без наявності інших. Деякі повноваження завжди виступають тільки в єдиному зв’язку, приміром право володіння неможливе без прав суверена, права на безпечність та деякі інші. Є такі права, які майже повністю повторюють повний набір прав власності, приміром довготривале, спадкоємне право користування землею (емфітевзис, суперфіцій).

Всі ці повноваження дійсно існують в практиці, відображаючи різні комбінації володіння речами. Деякі з них складають достатньо прості конструкції, приміром, передача в оренду, де чітко можна побачити які повноваження за ким визнанні. А є і такі – комбінація яких передбачає складні договірні відносини, приміром, довірче управління пайовим інвестиційним фондом. Власник грошей, що вкладає їх в пайовий фонд, передає повноваження по управлінню, розпорядженню та користуванню своїм майном управляючій компанії. При цьому власник орієнтується на право отримання доходу (та повноважень за № 5, 11), але при цьому втрачає деякі права (за №1, 3) та обмежується в інших (за № 7, 9). Управляюча організація отримує право на дохід від використання чужим майном через інвестиційну компанію, яка отримує також повноваження за № 1, 4, 9. Жоден з учасників відносин не володіє всім обсягом повноважень власника маючи лише окремі його правомочності. В цьому полягає складність юридичного оформлення сукупності повноважень в практичній площині. Коли мова йде про різні комбінації пучка прав, виникає питання – чим визначається необхідність саме цієї комбінації, чому власник передає деякі права іншим суб’єктам? В основі формування певного набору прав знаходиться його економічна цінність, вигоди та привілеї, які отримують конкретні одержувачі прав.

Теорія прав власності виходить з базового уявлення про те, що будь-який акт обміну (купівлі-продажу, передача в оренду та ін.) є по суті обміном пучками правомочності, тобто, коли на ринку здійснюється будь-яка операція, обмінюються два пучки прав власності. Пучок прав зазвичай прикріпляється до певного фізичного блага або послуги, але саме права визначає цінність обмінюваних товарів. Обмін повноважень, який відбувається разом із обміном економічних благ, називається трансакцією (transaction). Остання може набувати таких юридичних форм, як правочин, угода, контракт, договір, погодження та ін. Трансакція може відбуватися навіть без певного блага, наприклад ф’ючерсний контракт. У цьому разі йдеться про обмін правами в чистому вигляді. Цінність будь-якого блага залежить не тільки від витрат на його виготовлення, транспортування та продаж, а, в більшій ступені, від витрат на здійснення переходу повноважень. Тому вартість складається з економічної вигоди від володіння об’єктом і розміром трансакційних витрат (transaction costs), необхідних для укладення угоди. Трансакційні витрати складаються з витрат на збирання і обробку необхідної інформації, проведення переговорів, прийняття рішення, контроль за діями контрагентів, попередження їхньої неправомірної (опортуністичної) поведінки та юридичний захист у разі порушення умов угоди. Якщо в простих формах обміну (приміром, купівля продуктів харчування на «базарах») витрати на обмін повноваженнями носять незначний характер, вони суттєво не впливають на отримання вигод та переваг від обміну. По мірі ускладнення обмінних процедур витрати на їх здійснення все більше впливають на цінність отриманих благ. В структурі трансакційних витрат центральною ланкою стають витрати специфікації прав власності (property rights specification) – визначення суб’єктів, об’єктів, набору правомочностей та механізмів захисту власності. Завдяки специфікації відбувається закріплення певних правомочностей за певним суб’єктом на певний об’єкт з певним способом дії з ним. Специфікація прав власності забезпечує сталість економічного середовища, оскільки зменшує його невизначеність, формує в суб’єктів стабільну поведінку відносно того, що вони можуть отримати в разі своїх дій та на що вони можуть розраховувати у своїх відносинах з іншими людьми. Специфікація прав власності здійснюється шляхом юридичного оформлення відносин між сторонами договору. Неповнота специфікації називається «розмиванням», «послабленням» (attenuation) прав власності. Права власності повинні бути специфіковані таким чином, щоб ніхто не був в змозі привласнити неналежні йому результати. Розмивання прав власності може відбуватися, по-першу, внаслідок того, що вони неточно встановлені, по-друге – погано захищені, по-третє – підпадають під різного роду обмеження (головним чином з боку держави). Приміром приватизація державного майна передбачала специфікацію права приватної власності. Але чіткого уявлення про цей процес на той час у суспільства не було, тому специфікація прав власності була проведена не чітко, з великою кількістю помилок, що в подальшому призвело до постійного процесу її зміни. Значна кількість рейдерських захоплень чужої власності є наслідком розмиття права власності, що були погано врегульовані в процесі приватизації. Суттєву роль в розмитті прав власності відіграють судові та правозахисні органи, якщо вони не можуть (внаслідок відсутності певних норм), або не бажають (при наявності корупційних схем) захистити та відтворити порушені права власності.

Історично специфікація прав власності почалася з встановлення приватної власності як режиму найбільшого виключення суб’єктів з процедури привласнення. Основні риси приватної власності включають а) найвищу концентрацію пучка (набору) правомочностей; б) свободу прийняття рішення та жорсткий зв'язок з отриманим результатом; в) самостійний контроль за змінами якісних та кількісних характеристик благ; г) повну відповідальність за умови експлуатації речі; д) найвищу мотивацію у визначеності найкращого та найефективнішого використання; е) найбільші сприятливі умови використання особистих знань та досвіду; ж) неможливість розподілу з іншими суб’єктами втрат та шкоди.

Зміни форм прав власності визначають ступень виключенності з володіння певного кола суб’єктів, тобто виявлення тих, хто буде допущений до привласнення. Якщо витрати на специфікацію прав приватної власності починають зростати та перевищують переваги від її існування відбувається зміна правового режиму. Приміром, важко специфікувати права власності кожного індивіду на використання спільної комунікаційної мережі Інтернету. Це призводить до руху прав власності від окремого індивіда до певного їх кола. Тому форма власності стає все більш спільною. На зміну приватної власності приходять колективна або комунальна власність.

Комунальна власність визначається як режим використання обмежених ресурсів, в межах якої виключними правами володіє група людей. Комунальна (від фр. commune спільний) власність в широкому змісті стосується колективу осіб, які об’єднуються на началах спільності майна або праці. Окрема людина володіє правомочностями тільки як член спільноти. На основі комунальної власності функціонують різні її види – колективна, акціонерна, власність територіальної громади (муніціпальна).

Більшість матеріальних благ мають властивість конкуренції при споживанні та високу ступінь виключності доступу до них (приміром використання споживчих товарів, індивідуальних засобів виробництва). В той же час існують такі блага, споживання яких однією особою не дозволяє виключити інших від користування. До таких благ відносяться захист території країни, забезпечення правопорядку в країні, охорона зовнішнього середовища, проведення фундаментальних досліджень, впровадження високоризикових технологічних проектів та ін. Занадто високі витрати специфікації використання суспільних благ означає неможливість визначити тих, хто буде їх споживати та заборонити іншим їх використовувати. Приміром, якщо людина користується суспільним порядком в країні, то це означає, що неможливо надати їй певний документ на право це робити. Відсутність конкуренції в споживанні означає, що споживачі не можуть збільшити розмір споживання за рахунок зменшення споживання іншими людьми. Приміром, якщо людина насолоджується свіжим повітрям, то це не означає, що інша людина буде отримувати менше задоволення, або її можна виключити з цього процесу. При виробництві суспільних благ не можливо визначити скільки вони будуть коштувати для споживачів та встановити на ціну, яка б змогла виробникові надати певний прибуток. Тому виробництво таких благ може здійснюватися тільки на основі державної власності. Співвласник державної власності не може чітко встановити зв'язок між своєю власністю та отримуваною ним вигодою від неї, тому він набагато слабкіший, ніж приватний власник, зацікавлений в контролі за менеджерами. В результаті державний сектор перетворюється на своєрідну «економіку бюрократії», де найбільшу вигоду отримують ті суб’єкти, які приближені до розподілу ресурсів.

Всі форми власності (приватна, комунальна, державна) є результатом об’єктивного історичного розвитку. Та чи інша форми власності виникає тоді, коли вигоди від встановлення права перебільшують витрати на їх специфікацію та захист. Тому питання – яка форма власності є більші привабливою – стає некоректним, оскільки форми власності виникають тоді, коли з’являються економічно доцільні умови їх функціонування. В то же час аналіз різних форм прав власності дозволяє виявити їх порівняльні переваги та внутрішні обмеження, при яких вони стають не ефективними.