Нормативно-правові акти:

Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р.: Офіційний текст із змінами і доповненнями станом на 20 січня 2012 р. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2012. – 247 с.

Інформ-ресурси:

http://www.ccu.gov.ua/uk/index

http://www.scourt.gov.ua/

http://court.gov.ua/

http://sc.gov.ua/

http://reyestr.court.gov.ua/

http://www.echr.coe.int/Pages/home.aspx?p=home

План

1. Співвідношення понять «суб’єкт злочину» та «особа злочинця». Їх кримінально-правове значення.

2. Фізична особа як суб’єкт злочину: безпосереднє та опосередковане спричинення шкоди.

3. Кримінальна відповідальність юридичних осіб в зарубіжних державах та Україні. Теорії відповідальності юридичних осіб в кримінальному праві.

4. Обсяг та зміст поняття «осудності». Критерії неосудності.

5. Обмежена осудність. Спеціальна (професійна), вікова осудність

Основний зміст

Для того щоб визначити, чи містить вчинене діяння склад злочину, а, отже, чи можлива кримінальна відповідальність, необхідно з'ясувати, чи володіє особа, яка вчинила це діяння, встановленими в законі ознаками. Такими ознаками, передбаченими у всіх складах злочинів, є осудність і досягнення певного віку.

Обов'язковою ознакою суб'єкта злочину є також осудність. Суб'єктом злочину може бути лише осудна (ч.1 ст.19 КК) або обмежено осудна (ст.20 КК) особа. Осудність – це здатність особи при вчиненні злочину усвідомлювати свої дії й керувати ними. Обмежено осудна особа внаслідок наявного в неї психічного розладу не здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльності) і (або) керувати ними. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання й може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

Питання про осудність (неосудність) особи виникає тільки у випадках і тільки у зв'язку із вчиненням злочину. На практиці питання про осудність (неосудність) виникає тільки при наявності сумнівів у психічній повноцінності особи, яка вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. Не будь-яке психічне захворювання впливає на здатність особи усвідомлювати свої дії й керувати своїми вчинками. Осудною може бути визнана не тільки психічно здорова людина, але й та, хто страждає яким-небудь психічним захворюванням, однак за умови, що в момент вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювала свої дії й була здатна керувати ними. Осудність є передумовою кримінальної відповідальності.

Згідно ч.2 ст.19 КК неосудною визнається особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, слабоумства або іншого хворобливого стану. Наведену в законі сукупність ознак, що характеризують неосудність, прийнято називати формулою неосудності. Причому в цю формулу неосудності включені як медичні, так і юридичні ознаки (критерії).

Медичний критерій міститься у встановленні наявності в особи хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, слабоумства або іншого хворобливого стану. Хронічними психічними захворюваннями є захворювання ендогенного (внутрішнього) та екзогенного (зовнішнього) походження, яке має тривалий характер і практично невиліковне. Психічними хронічними захворюваннями визнано, зокрема, такі хвороби як шизофренія, епілепсія, маніакально-депресивний психоз, сифіліс мозку, прогресивний параліч, старече слабоумство, епідемічний енцефаліт та ін. Тимчасовим розладом психічної діяльності визнається гостре, короткочасне, минаюче у вигляді приступів психічне захворювання (патологічні афекти, алкогольні психози, паталогічне сп’яніння, гострий реактивний психоз й ін). Недоумство не є психічним захворюванням, а є недоразвиненістю (зниженням розумових здібностей), набутою від народження (олігофренія) або набутою внаслідок перенесення тяжких неврологічних захворювань (менінгіт, енцефаліт, струс мозку і т.д.), що має наступні різновиди: дебільність, імбіцільність і ідіотія. Під іншим хворобливим станом розуміються такі тимчасові розлади психіки у важкій формі, що не є хронічними. Він не є результатом психічної хвороби, недоумства, а може бути наслідком перенесених тяжких інфекційних захворювань (тиф), вроджених або набутих психопатій, наркотичного голодування у наркоманів, гострих отруєнь, тяжких травм голови тощо.

Для наявності медичного критерію неосудності досить встановити, що в момент вчинення суспільно небезпечного діяння особа страждала хоча б одним із зазначених захворювань. Інші психічні стани, що негативно впливають на поведінку особи (фізіологічний афект), не виключають осудності. У певних випадках вони можуть розглядатися лише як обставини, що пом'якшують відповідальність. Встановлення медичного критерію ще не дає підстав для висновку про неосудність особи в момент вчинення суспільно небезпечного діяння. Наявність цього критерію є лише свідоцтвом наявності однієї із двох необхідних ознак.

Юридичний критерій неосудності виражається в нездатності особи в момент вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок психічного захворювання. Отже, він містить у собі ознаки, що визначають зміст захворювання, глибину поразки психіки, ступінь впливу психічного захворювання на здатність усвідомлювати характер вчиненого діяння або керувати своїми вчинками. У цьому проявляється нерозривний зв'язок медичного і юридичного критеріїв.

У ст.19 КК юридичний критерій неосудності виражений двома ознаками: 1) інтелектуальною – особа не могла віддавати звіт у своїх діях; 2) вольовою – особа не могла керувати своїми діями. Під «своїми діями» тут розуміється не будь-яка поведінка душевнохворого, а тільки ті його суспільно небезпечні дії (бездіяльність), які передбачені певною статтею КК.

Особа може бути визнана неосудною, якщо встановлена одна з медичних і одна з юридичних ознак.

Якщо особа була визнана неосудною під час вчинення злочину, вона не підлягає кримінальній відповідальності й до такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

Якщо особа вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, вона не підлягає покаранню. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню.

Відсутність законодавчого закріплення ознак вікової осудності, тобто не здатності неповнолітньої особи повною мірою під час скоєння злочину усвідомлювати суспільну небезпеку або фактичний характер свого діяння чи

керувати своїми діями (бездіяльністю) через наявність відставання у психічному розвитку, не пов’язаного

з психічними захворюваннями або розладами, у кримінально

-правовій доктрині породжує дискусії щодо правової природи

зазначеного явища.

У науковій літературі існують декілька підходів до вирішення

цього питання. Підтримується позиція, що зазначене явище необхідно розглядати у межах інституту „суб’єкт злочину”,

а саме в контексті понять «осудність-неосудність». Цей підхід є найбільш обґрунтований, оскільки історично склалося,

що здатність (нездатність) особи до усвідомлення своїх вчинків під час вчинення злочину розглядається у межах питань осудність-неосудність.

Більшість авторів, які підтримують зазначену думку вживають термін «вікова неосудність», тобто пропонують

виок ремлювати вид неосудності. Дана позиція є спірною, оскільки мова йде про відставання у психічному розвитку, що

не пов’язане із психічними розладами чи захворюваннями,

отже не можна говорити про неосудність, оскільки відсутнім є медичний критерій неосудності.

Інші пропонують термін «вікова обмежена осудність», як різновид обмеженої осудності, а деякі науковці, позиція яких у роботі підтримується, вважають за необхідне зазначене явище розглядати, як різновид осудності, а саме «вікову осудність».

Пропонується розглядати вікову осудність, як самостійний різновид осудності.

Якщо звернутися до зарубіжного кримінального законодавства, яке містить загальні риси вікової осудності, можна побачити, що соціально –психологічний критерій виявляється через різні правові категорії, а саме: «відставання у психічному розвитку, не пов’язане з психічними розладами» (Казахстан, Росія), «відставання у розумовому розвитку, не пов’язане з хворобливим психічним розладом

» (Бєларусь), «відставання у розумовому розвитку» (Вірменія). У законодавстві деяких держав соціально

-психологічний критерій виражається через морально-етичні категорії: моральний і духовний розвиток (ФРН). Аналіз

зазначених понять дозволив дійти висновку, що соціально

- психологічний критерій вікової осудності має виражатись у наявності у неповнолітнього відставання у психічному розвитку, не пов’язаного з психічними захворюваннями

або розладами. Затримка психофізіологічного розвитку викликана причинами непатологічного характеру. Зазначене відставання може виникати внаслідок соціальних факторів (педагогічна занедбаність, неправильне виховання, проблеми

безпритульності, сирітства тощо) і має тимчасовий характер, тобто при правильному вихованні й навчанні або наданні педагогічної допомоги затримка у розвитку є зворотною.

Для встановлення ознак вікової осудності недостатньо наявності тільки соціально-психологічного критерію, оскільки, як свідчить судова практика, існують випадки, коли неповнолітній відстає у психічному розвитку, що не пов’язане з психічними розладами, але може повною

мірою усвідомлювати і керувати своїми діями.

Для встановлення вікової осудності необхідно встановити зв’язок між відставанням у психічному розвитку, не пов’язаному з психічними захворюваннями, як характеристики особистості, а також ступенем розуміння

свої х дій. Ступінь здатності усвідомлення своїх дій, а також здатність керувати ними у доктрині кримінального права прийнято виражати через юридичний критерій.

Оскільки вікова осудність є різновидом осудності, доцільно говорити не про повну, а лише про часткову відсутність здатності усвідомлення своїх дій.

Юридичний критерій вікової осудності складається з інтелектуальної та вольової ознак, які вказують на неповн

у здатність неповнолітнього усвідомлювати суспільну небезпеку або фактичний характер свого діяння

або керувати своїми діями (бездіяльністю).

Практичне значення визнання спеціальної (професійної) осудності полягає в тому, що:

- певні особи можуть визнаватися неосудними з урахуванням складної ситуації, в якій вони опинилися по роду професійної діяльності;

- особа, яка залучила до певної професійної діяльності особу, котра не відповідає особливим вимогам до цієї професії, повинна нести відповідальність за заподіяну нею шкоду як за посереднє заподіяння діяння.

Концепція спеціальної (професійної) осудності має своїх як прихильників, так і противників. Наразі вона не реалізована у кримінальному законодавстві України.

Аргументи, які висуваються проти виділення спеціальної (професійної) осудності / неосудності, здебільшого, такі:

- критерії та ознаки неосудності загальні для всіх суб'єктів і не залежать від їх професійних чи інших особливостей;

- особа повинна визнаватися осудною або неосудною не у зв'язку зі своєю професією, характером виконуваних завдань, а залежно від того, як проявляються її свідомість і воля щодо конкретних діянь;

- виокремлення спеціальної (професійної) неосудності - це шлях до уникнення кримінальної відповідальності осіб, які вчинюють злочини у зв'язку з виконанням професійних функцій;

- виокремлення спеціальної (професійної) неосудності тягне розширення кола ознак медичного критерію неосудності.

Доводами ж на користь виокремлення спеціальної (професійної) осудності можуть бути такі міркування:

- різні за змістом і характером діяння (виконуються при вчиненні загальнокримінальних злочинів, і злочинів, які вчиняються у процесі професійної діяльності) потребують різного напруження інтелекту та волі особи. Ставити однакові вимоги щодо усвідомлення різних діянь і можливості керувати ними, принаймні, несправедливо;

- одні представники однієї і тієї самої професії можуть при виконанні однотипних завдань усвідомлювати скоєне та керувати своїми діями, а інші - нездатні до цього в силу своїх індивідуальних особливостей;

- невідповідність психофізичних можливостей особи вимогам кримінально значущої ситуації має враховуватися саме в рамках визначення осудності чи неосудності особи - особа, яка об'єктивно не здатна усвідомлювати свої дії та керувати ними, не повинна визнаватися суб'єктом складу злочину. Причому передумови для визнання особи "професійно неосудною" існують - навіть не у зв'язку з кримінально-правовою оцінкою конкретного діяння;

- виокремлення спеціальної (професійної) осудності чи неосудності дозволяє правильно вирішити питання про кримінальну відповідальність тих, хто допустив "професійно неосудних" до виконання певних видів робіт чи зайняття певною діяльністю. А саме - як посередніх виконавців діяння.

Як і в інших подібних випадках, перелік аргументів "за" і "проти" виокремлення поняття спеціальної (професійної) осудності можна продовжувати чи не до нескінченності. Загалом же видається, що чинне законодавство не містить положень, які б категорично перешкоджали визнанню неосудними певних осіб, які не усвідомлювали свої дії чи не могли керувати ними внаслідок своєї невідповідності кваліфікаційним вимогам до певних робіт або опинилися у занадто складній для них професійній ситуації.

Крім суб’єкта злочину, кримінально-правове значення може мати й особа злочинця. Це поняття інтегрує кримінально-правові, біологічні, соціально-демографічні та морально-психологічні ознаки людини, яка вчинила злочин. До кримінально-правових ознак належать ознаки суб’єкта злочину (фізична особа, вік, осудність). Біологічними та соціально-демографічними ознаками є вік, соціальне походження, стать, стан здоров’я, соціальний стан, освіта, рід занять, професія, сімейний стан, житлові умови, матеріальні умови і т.д. Морально-психологічні ознаки – це світогляд, воля, інтелект, характер, погляди, звички, потреби, інтереси, ставлення до праці, ставлення до норм права і моралі, громадська діяльність, заслуги перед державою і суспільством, відомості про нагороду, заохочення, стягнення і т.д. До інших ознак, що можуть бути за межами складу злочину, але характеризують особу злочинця, належать спрямованість злочинної поведінки, мотив і мета злочину, наявність судимості, рецидиву, вчинення одного чи кількох злочинів, тривалість злочинної діяльності, готовність до загладження вини, здатність до самокорекції та самовиправлення, адаптації і т.д.

Кримінально-правове значення особи злочинця полягає у наступному:

1. ознаки, що характеризують особу окремого співучасника злочину, ставляться у вину лише цьому співучасникові (ч.3 ст.29 КК);

2. ознаки особи злочинця враховуються судом при вирішенні питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності (ст.ст.45-48, ч.2 ст.111, ч.2 ст.114, ч.3 ст.175, ч.4 ст.212, ч.2 ст.255, ч.2 ст.258-3, ч.6 ст.260 КК і т.д.);

3. особа злочинця враховується при призначенні покарання (ч.3 ст.65 КК). Зокрема, а) ознаки, що характеризують особу злочинця, мають значення при призначенні конкретного виду покарання (ч.4 ст.53, ст.54, ч.2 ст.55 КК і т.д.); б) ряд ознак особи злочинця враховуються судом як обставини, які пом’якшують або обтяжують покарання; в) строк, розмір покарання призначаються судом з урахуванням особи злочинця; г) особа злочинця враховується судом при призначенні покарання за сукупності злочинів та сукупності вироків;

4. особа злочинця враховується судом при вирішенні питання про звільнення засудженого від покарання та його відбування (ст.ст.74, 75, 78. 79 КК і т.д.);

5. особа злочинця враховується при вирішенні питань щодо зняття судимості (ст.ст.89-91 КК); призначення примусових заходів виховного характеру (ст.ст.93-96 КК).

Традиційно вважається, що юридичні особи не підлягають кримінальній відповідальності внаслідок складності або навіть неможливості визначення вини такої особи у скоєнні кримінального правопорушення, відсутності науково обґрунтованої системи кримінальних покарань юридичних осіб тощо. Також відмічається, що кримінальна відповідальність юридичних осіб не відповідає принципу особистої винної відповідальності і принципу індивідуалізації юридичної відповідальності і покарання.

Прихильники протилежної точки зору вважають, що об'єктивацію воля знаходить лише в цілеспрямованих діях (бездіяльності), тобто вчинок особи (як фізичної, так і юридичною) є єдиною формою, в якій воля може знайти свій об'єктивний вираз. Зазначається, що принцип індивідуалізації покарання ставить проблему лише технічного характеру, тобто проблему розподілу тягаря кримінальної відповідальності, оскільки така відповідальність юридичних осіб не виключає притягнення до неї і фізичних осіб.

При цьому, визнання юридичних осіб суб'єктами кримінальних правопорушень в найбільш вразливих сферах суспільних відносин створить умови для швидкої та невідворотної відповідальності за екологічні, деякі економічні, комп'ютерні та інші злочинні діяння, тоді як практика демонструє, оскільки відповідно до чинного законодавства більша частина таких діянь належить до адміністративних правопорушень і де-факто залишається без покарання.

Аналіз наукової літератури з даної тематики дозволяє зробити висновок про відсутність на даний момент єдиної загальновизнаної концепції. Існує два основних підходи до вирішення цієї проблематики. Наприклад, у США теоретичною підставою кримінальної відповідальності юридичних осіб (корпорацій) була визнана доктрина "Respondeat superior" (хай відповість старший), що була в цивільному деліктному праві, згідно якої індивідуум ніс цивільну відповідальність за дії своїх представників.

У праві європейських країн широко поширена доктрина "alter ego" (друге я), згідно якої дії більшості службовців керівного складу корпорації ототожнюються з діями самої корпорації.

Разом з тим, деякі вчені вважають, що переваг використання всіх характеристик корпоративної кримінальної відповідальності практично не існує, тому кримінальну відповідальність для юридичних осіб слід замінити іншим видом корпоративної відповідальності, за допомогою якого заборона та профілактика злочинної діяльності досягатиметься з меншими витратами.