Ради у 1917 р. Делегація від впцр до московського патріарха тихона (бєлавіна). Підготовка до скликання всеукраїнського церковного собору

На початку ХХ сторіччя церковне життя не зазнавало суттєвих змін у своєму устрої. Революція 1905 р. і І Світова війна (1914-1918) стали передумовою закінчення Синодаль-ної доби існування Російської Православної Церкви (1721-1917). У суспільстві панували нігілістичні настрої, у пресі поширювалися проекти реформування церковного устрою, скасування Св. Синоду як "протестантського органу" управління Православною Церквою.

27 лютого 1917 р., коли імператор Микола ІІ Романов зрікся російського престолу, Православна Церква в колишній Російській імперії опинилася в кризовому стані, оскільки цар вважався фактичним головою Церкви, її опікуном і фінансистом. У Росії була чинною успадкована від Візантійської імперії система цезаропапизму, реформована Петром І. Революції 1917 р. призвели до руйнування релігійно-політичної системи в Росії. Цей процес було довершено революційним відокремленням Церкви від держави більшовицьким декретом від 5 лютого 1918 р.

В Україні повалення царського режиму спричинило розвиток національного церковно-визвольного руху за автокефалію Української Церкви, який розгорнувся під час визвольних змагань 1917-1921 років. Цей рух був реакцією на стан справ у Церкві, маючи на меті відродження української національної самосвідомості. Почавши з прагнень автономії та українізації Божественної Літургії, рух уже вимагав автокефалії Української Церкви. Цей процес знайшов своє відображення і в пресі - з'явилися публікації з проектами церковної реформи, розгорнулася полеміка щодо проблем автокефалії, українізації, соборноправності, відродження українського церковного мистецтва. Серед віруючих в Україні користувалися популярністю гасла, що пропагували демократизацію та оновлення церковного життя.

Восени 1917р. комітет українських військових священиків, об'єднавшись ізпередсоборною комісією, на чолі з єп. Уманським Димитрієм (Вербицьким), створив комітет, реорганізований на засіданні 23 листопада у Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР), яка проголосила себе тимчасовим органом з управління Православною Церквою в Україні. На чолі цієї ВПЦР став колишній архієпископ Володимирський Олексій (Дородніцин, 1859-1920), який проживав на покої в Києво-Печерській Лаврі. На першому засіданні ради було ухвалено скликати Всеукраїнський Православний Церковний Собор для створення Української Церкви.

Перші помітні симптоми національного відродження в церковному житті стали відчутними на єпархіальних з'їздах 1917-1918 рр. Вони збиралися в єпархіальних центрах України і за змістом своїх діянь відчутно контрастували із попередніми єпархіальними зібраннями, бо виступили з ідеями реформування Церкви в Україні в національному руслі, відродження соборноправної, незалежної Української Церкви. На порядку денному з'їздів стояли вимоги провести радикальні реформи в усіх сферах церковного життя (статус, устрій, духовна освіта, матеріальне забезпечення духовенства), питання про автономію та автокефалію Церкви та її українізацію, проекти та програми відродження.

7 квітня 1917р. була проголошена в Києві Українська Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським, а 19 квітня Всеукраїнський Конгрес визнав її найвищою владою в Україні.

Українські єпархіальні з'їзди 1917-1918 рр. наповнили церковне життя радикальними пропозиціями щодо реформи Церкви, відобразили обставини церковного життя по єпархіях, відгукнулись на потреби, поставлені історією. Делегати охарактеризували в цілому стан Українського Православ'я і запропонували відродити його Соборність. Вперше за багато десятиріч українці поставили запитання: якою бути Українській Церкві - автономною чи автокефальною, якими шляхами її зблизити з власним народом, поставити на національний грунт, як це зробити, щоб не допустити революційну стихію в церковне життя.

|Першим єпархіальним з'їздом, який сигналізував про нові церковні настрої, що склались в українському суспільстві, став Київський єпархіальний з'їзд (12-18 травня 1917 р.).

Вперше свої промови і пропозиції делегати висловили українською мовою. Головою з'їзду став прот. Василь Липківський. Національне піднесення було високим, коли делегати проспівали "Вічну пам'ять" Тарасові Шевченку як першому борцеві за незалежну Україну і заслухали привітання голови Центральної Ради Михайла Грушевського, який назвав причиною всіх негараздів у церковному житті відрив духовенства від національних уподобань та інтересів українців. Під впливом цього привітання з'їзд поставив питання про статус Православної Церкви в Україні, і більшість висловилася проти того, щоб вона залишалась російською.

У цілому з'їзд виробив і затвердив цілий ряд реформ, що стосувались єпархіальної організації Київщини: 1) відродження життя парафії, 2) відновлення виборності духовенства мирянами, 3) активізація мирян в управлінні церковними справами. З'їзд заслухав проект реформи парафії, де було запропоновано запровадити загальні парафіяльні зібрання, відповідно до яких миряни реалізують свою участь у церковному житті і самоуправління, розглядатимуть найважливіші питання парафіяльного життя.

Було зазначено, що парафіяльне зібрання для управління справами обирає з свого складу парафіяльну раду. Першою ланкою в церковній організації повинна стати парафія. Згідно з названими органами вона повинна була залучити мирян до управління церковним життям, а духовенство - ознайомлювати з потребами мирян.

Наступна структура єпархіальної організації - це окружні ради, які об'єднують кілька парафій та їх рад (4 або 6). Вони теж формуються виборним шляхом. Окружні ради об'єднуються в повітові ради. Найвища ланка, яка керує всіма справами єпархії, - це єпархіальна рада при єпископі в складі духовенства та мирян. Єпархіальна рада в залежності від покладених на неї повноважень поділялася на: постійну (18-20 чол.), щорічну, до складу якої окружні ради делегували 2 особи від духовенства і мирян, і тимчасову, до неї входили по 1-му представнику від духовенства та мирян. З'їзд обрав персональний склад єпархіальної ради і навіть пропонував замінити Духовну консисторію губернським революційним комітетом.

В основу майбутніх реформ було покладено виборність священнослужителів будь-якого сану від диякона і псаломщика до Митрополита. Цю історичну традицію з'їзд пропонував повернути в русло церковного життя. Обраний священик затверджується єпархіальним єпископом. Таким чином, відродились би історичні традиції Українського Православ'я - виборність, самоуправління і участь мирського елементу в церковному житті, остання якість повинна була реалізуватися шляхом залучення мирян до богослужіння і церковного співу, після проведення їх українізації. Цікаві пропозиції прозвучали на з'їзді щодо відродження активної участі жінки у церковному житті. Було запропоновано зробити це на канонічних підставах (хіротесія), перш за все залучити жінок до внутрішньої місії Церкви, до законовчительства в школі, благодійних заходів. На з'їзді ставилося питання й про українізацію Церкви.

Від імені більшості учасників зібрання було надіслано телеграму Митрополитові Харківському і Охтирському Антонію (Храповицькому) зі співчуттям та образою, оскільки він заборонив на Великдень читати у Церкві Євангеліє українською мовою, назвавши її "базарною". На засіданні 17 травня з'їзд на хвилі національного піднесення прийняв постанову, що в автономній Україні повинна бути і незалежна від Російського Синоду Церква. Це основне рішення, яке надало Київському єпархіальному з'їздові революційності. Проте, незважаючи на революційність, практичні кроки щодо реалізації вироблених рішень виявились поміркованими, оскільки прийняті рішення вступали в силу після затвердження їх Св.Синодом. Ідеї щодо реформи церковного життя породили спільне бажання скликати Собор в Україні, який повинен був стати законодавчою, виконавчою і судовою інстанцією. Чимало ідей відродження національної Церкви генерував на своїх засіданнях і Полтавський єпархіальний з'їзд духовенства і мирян 3-6 травня 1917 р. 5 травня з'їзд розглянув і українське питання. Полтавський єпархіальний з'їзд зайняв найрадикальнішу позицію в цьому питанні на тлі всіх з'їздів 1917р. Українське питання, що тісно перепліталося з питанням національного відродження Церкви в Україні, було розглянуто з'їздом в атмосфері особливого національного піднесення: всі присутні заспівали "Заповіт" і "Ще не вмерла Україна" і заслухали ряд промов, заряджених національними ідеями.

В основу постанов з українського питання було покладено постанови Лубенського повітового зібрання: 1) з'їзд виступив за те, що у вільній національно-територіально-автономній Україні повинна бути автокефальна Церква; 2) Церква визнавалася першою з-поміж інших ісповідних організацій; 3) богослужіння повинно здійснюватись тільки українською мовою, а для перекладу літератури утворити комісію; 4) нові Православні храми на українських землях з'їзд пропонує будувати в національному архітектурному стилеві, живопис і спів повинні мати національне забарвлення; 5) для підготовки пастирів створити національну духовну школу; 6) відновити українську богословсько-православну літературу за допомогою богословських факультетів університетів та духовних академій.

Була пропозиція українізувати Київську Духовну Академію: перекласти богослужбову літературу, запровадити студії з історії Української Церкви, археології, церковного права, словесності. Додатком до програми українізації стала доповідь викладача Кременецького училища Степана Рклицького "К вопросу о церковной автономии Украины", який подав особливості в Православній символіці, культі, богослужінні, обрядах релігійних свят -Благовіщення, Великодня та ін.

Релігійні звичаї з часом відбилися на побутовому житті: у дні радості і скорботи українці з щиримимолитвамизвертаютьсядосвятих,поетичновідзначають"свят-вечір" супроводжують вертепом та походами із зіркою Різдво; ціла гама обрядів склалася, пов'язаних з голодною кутею: зображувати хреста на дверях, вікнах. До особливостей віднесено і освячення квітів та трав на Зелені свята, вінків із жита та пшениці на Спаса, Успіння та ін. Посилаючись на ці суто національні особливості Українського Православ'я, Рклицький пропонував Українську Церкву побудувати на таких підвалинах: 1) її повинен очолювати Митрополит-українець; 2) виборність священнослужителів, як це було до ХVІІ ст.; 3) нові Церкви будувати, а старі реставрувати тільки в національному стилі; 4) богослужбові книжки друкувати тією мовою, якою вони друкувалися в Україні до Петра І, з урахуванням фонетичних особливостей сучасної української мови; 5) відродити староукраїнські наспіви Києво-Печерської Лаври, Михайлівського монастиря, дослідити їх і використати в сучасній церковній практиці; 6) до навчальних планів духовних закладів включити викладання: а) історії Української Церкви; б) історії українського церковного мистецтва; в) етнографію України.

Аналогічними згаданому Полтавському з'їздові відсутністю національних ідей стали і 2 з'їзди, що проходили в Чернігівській єпархії (перший 30 квітня - 5 травня 1917 р., другий 9-11 серпня 1917 р.). Вони розглядали питання політичні: про новий державний лад і висловили своє ставлення щодо нього, про державно-церковні відносини, реалізували в своїх постановах ідеї про відродження виборності духовних осіб.

Херсоно-Одеський надзвичайний єпархіальний з'їзд 19-26 квітня 1917 р. бачив Церкву в Україні як частину "єдинонеділимої" Російської Церкви і ні про яку національну Церкву питання не ставив. Його влаштовували реформи єпархіального устрою, в основу яких клалися виборність і соборність. З'їзд запропонував такий устрій Церкви, при якому основною адміністративно-церковною одиницею стане парафія, парафії об'єднаються в благочинні округи, благочинні в повітові, повіти об'єднує єпархія, а єпархії зливаються в митрополичий округ під зверхністю Московського Помісного Собору.

Катеринославський екстренний з'їзд духовенства і мирян 10-17 травня 1918 р. став українським не тільки щодо назви, а й змісту ідей церковного відродження.Головував на з'їзді єп. Катеринославський і Маріупольський Агапіт (Вишневський).Від мирян був запрошений проф. Дмитро Яворницький. Панівним питанням стало питання про статус Української Церкви, про природу автономії та автокефалії. З доповідей виходило, що Українська Церква має всі канонічні й історичні підстави стати незалежною, до того ж ця незалежність викликана такими причинами: 1) географічний фактор - віддаленість, а отже, незручність спілкування з Російським Патріархом; 2) політичний фактор: Патріарх знаходиться під цивільною юрисдикцією і в підданстві іншої держави (РРФСР), а це впливає на його ставлення до іноземної пастви.

Актуальні питання відродження Української Церкви не обійшов своєю увагою і Київський елекційний єпархіальний з'їзд 5-7 травня 1918 р. Першочерговим завданням було: вибори першоієрарха Української Церкви. Прозвучали доповіді, побудовані на історичних фактах про розвиток автономних митрополій і незалежних церков, про закономірності набуття автокефалії помісними Церквами. Церква в Україні після 1917 р. перебувала в стані співробітництва з державою, складались церковно-державні відносини. Це доводить той факт, що представники уряду беруть участь у більшості церковних зібрань, і висловлюють позицію держави. На з'їзді державу представив Олександр Лотоцький, який вітав з'їзд і висловився за національну, соборноправну і демократичну Церкву в Україні. У цілому з'їзд був консервативним, більш проросійським, ніж українським, про що засвідчив його кінцевий результат: Митрополитом Київським і Галицьким він обрав архієп. Харківського і Охтирського Антонія (Храповицького).

Боротьба за скликання Собору розпочалася в листопаді 1917 р. Але бажання скликати свій власний Собор, який би визначив статус Української Православної Церкви і розв'язав невідкладні завдання, що постали перед Українським Православ'ям, виявилося ще раніше, на засіданнях Всеросійського Помісного Собору 1917-1918 рр., коли делегати від українських єпархій звернулися з декларацією від 11 червня 1917 р., в якій висловили своє занепокоєння тим, щоб між Україною і Росією відносини не набрали трагічних форм.

Вони прохали задовольнити такі вимоги: 1) забезпечити Україні свободу церковного самовизначення; 2) провести в церковне життя ідеї соборності та українізації; 3) надати Україні можливість скликати Всеукраїнський церковний з'їзд. У поданій декларації прозвучала позиція українства: якщо Україна здобуде національно-культурну автономію, то і Церква відповідно стане автономною. Якщо ж Україна стане незалежною, то і Церква її стане автокефальною. Під декларацією свій підписався 71 делегат. З цього часу починається боротьба за скликання Всеукраїнського Собору.

У серпні 1917 р. Синод Російської Церкви припинив своє існування. На Всеросійському Церковному Соборі в жовтні було поновлено патріаршество. Святійшим Патріархом Московським і всієї Росії було обрано Тихона (Бєлавіна). Всеросійський Собор (1917-1918) повинен був вирішити і проблеми Церкви.

Взагалі, коли до Москви надійшла звістка про підготовку українцями власного Собору, то вона виявила однозначну реакцію: заперечення. Московські ієрархи аргументували його тим, що єдиним вищим органом церковної влади в українських єпархіях є Всеросійський Собор. У Москві вважали, що ідея скликання Всеукраїнського Собору була похідною від національно-церковного руху і носила сепаратистський характер.

Тихон (Бєлавін, 1865-1925) - Святійший Патріарх Московський і всієї Росії. Народився 1 лютого 1865 у м. Торопці Псковської губ. У1888 закінчив Санкт-Петербурзьку Духовну Академію, а в 1891 прийняв чернечий постриг з ім 'ям Тихона на честь Тихона Задонського. 1898 хіротонований на епископа Люблінського, вікарія Варшавської епархії. У цьому ж році відправлений до Америки для влаштування Православних єпархій у США та Канаді на Алеутсько-Аляскинську єпископську кафедру. З 1914 - єпископ Віленський. 18 листопада 1917 обраний патріархом всієї Росії. † 7 квітня 1925. У1989 канонізований.Після отриманої від Російського Синоду негативної відповіді група українців, до якої увійшли архієп. Олексій (Дородніцин), київські священики Василь Липківський, Нестор Шараївський, Петро Тарнавський, Сергій Филипенко, військові священики - Олександр Маричів, Хоменко, Маринич, диякон Олександр Дурдуківський, утворила Братство Воскресіння Христового, установчі збори якого відбулися 6 листопада 1917 р. Очолив його архієп. Олексій (Дородніцин), але фактичним головою братства став прот. Василь Липківський. За змістом поставлених завдань це товариство з-поміж інших було найрадикальнішим, оскільки бажало відділити Українську Церкву від Російської, вислати з Києва митрополита Київського і Галицького Володимира (Богоявленського) та єп. Никодима (Кроткова) як консервативно налаштованих ієрархів, утворити тимчасовий церковний уряд на місце Київської Духовної Консисторії, яка працювала за старими методами і не відзначалась поступливістю перед українцями.

Братство поставило собі завдання скликати Собор та утворило оргкомітет, який повинен був вести підготовчу роботу з приводу скликання Собору. Новосформований комітет виробив звернення до українців, в якому датою початку соборних засідань називає 11 січня 1918 р. і пояснює, що делегати повинні бути обраними і представляти всі єпархії, парафії, монастирі, духовно-навчальні заклади, військові частини України. У зверненні підкреслювалося, що всі учасники Собору мусять бути українцями.

6 грудня 1917 р. комітет вирішив прийняти назву: Тимчасової ВПЦР - як тимчасового уряду майбутньої Української Православної Церкви. Таким чином, ВПЦР виступила спадкоємницею оргкомітету. До її числа увійшов весь оргкомітет, у повному складі, 2 представники від Всеукраїнської ради військових депутатів, 2 представники від Всеукраїнської ради селянської спілки, від кожної української єпархії (2), від київських монастирів (2), від духовних навчальних закладів (1), Київської Духовної Академії (1), київської єпископської Ради та церковних братств (1). Обов'язковою умовою для членства в Церковній Раді була умова: бути українцем за походженням і переконаннями. Виконавчий комітет для скликання Собору став називатися президією Тимчасової ВПЦР, яка взяла на себе завдання провести підготовчу й організаційну роботу у зв'язку зі скликанням Собору і для цього розіслала своїх комісарів для проведення такої роботи.

Колишній архієпископ Володимирський Олексій (Дородніцин), голова Тимчасової ВПЦР оприлюднив свій відкритий лист у газеті "Киевлянин" від 6 грудня 1917 р.: "Я українець і не стидаюся і не боюся заявити се голосно. Я люблю і любив той народ, до якого належали мої батьки, мої діди, прадіди, серед котрого я родився, виріс, мовою котрого я співав... Не бути українцем я не можу так само, як дуб не може переродитись в березу, липа в сосну... Я не можу переродитись в якусь етнографічну сумішку з фіна, череміса, чувашина й ін. Решту своїх сил я віддам цілком й безповоротно службі духовним і церковно-релігійним інтересам свого українського народу, так як я їх розумію. Та прошу вірити, що до кінця своїх днів зостануся Православним архиєреєм, які б не були тяжкі та злиденні сі дні не зраджу тої святої віри, за котру билися мої предки в рядах запорожців. Ахієпископ Олексій, доктор церковної історії".

25 листопада 1917 р. Всеросійський Церковний Собор у Москві постановив відрядити до Києва делегацію в складі Митрополита Одеського Платона (Рождественського), професора С. Котляревського і князя Г. М. Трубецького для ознайомлення з церковною ситуацією в Україні і для благословення дочірної Церкви на скликання обласного українського церковного Собору. У пресі з'являються обвинувачення в самочинності і неканонічності ВПЦР. Київський Митрополит Володимир не дозволив поминати в церквах під час Божественої Літургії: "Боголюбиву і Богохраниму Державу Українську і вищу її владу і все українське військо". Правлячий єпископат засудив позицію призначеного комісара-українця при Київській Духовної Консисторії Павла Пащевського, який від імені Консисторії за своїм підписом розсилав по українських єпархіях повідомлення про скликання Собору. Діяльність ВПЦР занепокоїла київські консервативні церковні кола, і вони вирішили її діяльність винести на осуд Патріарха Тихона (Бєлавіна) та Всеросійського Собору. Проте цього зробити не встигли, бо отримали благословення на скликання 28 грудня 1917 р. Собору. Єпископат на нараді 19 грудня 1917 р. виніс рішення, що Собор скликає представник Патріарха в Україні Митрополит Одеський та Херсонський Платон. Потрібними умовами скликання Собору були такі: 1) скликати Собор і бути присутніми на ньому мають єпископи всіх українських єпархій; 2) головувати на Соборі повинен один із обраних єпископів; 3) у підготовчій комісії повинні мати однакове представництво єпископи РПЦ, члени ВПЦР і представники спілки парафіяльних Рад та інших організацій. Крім того Митрополит Платон (Рождественський) заявив, що питання про автокефалію Української Церкви включати в порядок денний соборної роботи недоцільно, бо вона не має права на автокефалію на таких підставах: 1) канонічних, поскільки не має авторитету апостольського заснування; 2) історичних, бо ніколи раніше не користувалась правами автокефалії; 3) юридичних, поскільки для проголошення незалежності потрібно волевиявлення всього Православного населення українських єпархій.

Відкриття Собору планувалося провести в Свято-Софіївському храмі якомога урочистіше, щоб продемонструвати повернення традиції соборності. Нарада вирішила роздати делегатам спеціальні значки і реставрувати в знак пам'яті про Собор один із занедбаних храмів Києва. 7 січня 1918 р. за постановою перед соборної наради відбулось урочисте відкриття в кафедральному Києво-Софійському соборі. Спочатку відбулася Літургія, яку відслужили Митрополит Володимир спільно з Митрополитом Одеським Платоном, Харківським Антонієм, та ін. Після Літургії на Софійському майдані відбувся молебен і була проголошена проповідь українською мовою, виголошена прот. Нестором Шараївським. Після молебна в соборі Св. Софії представник Патріарха Тихона Митрополит Платон оголосив про відкриття Собору і його привітали Василій (Богдашевський), ректор КДА, від військових частин Олександр Маричів, Василь Зіньківський та ін.

Лекція 9. ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ЦЕРКОВНИЙ СОБОР 1918 Р. І СЕСІЯ СОБОРУ. ВИБОРИ МИТРОПОЛИТА КИЇВСЬКОГО. ІІ (ЛИПНЕВА) СЕСІЯ СОБОРУ

ТА ЇЇ ПОСТАНОВИ. ІІІ (ОСІННЯ) СЕСІЯ СОБОРУ. ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО АВТОКЕФАЛІЮ О. Г. ЛОТОЦЬКОГО

І сесія Всеукраїнського Собору 8-19 січня 1918 р. Всеукраїнський Собор 1918 р., скликаний зусиллями і з ініціативи прихильників автокефалії Української Православної Церкви, тривав з перервами весь рік. На І сесію Собору прибуло 9 єпископів, 149 священиків, 139 мирян, 15 представників від монастирів, 12 козаків та 7 військових. Соборні заняття відбувалися в приміщенні Релігійно-Просвітницького Товариства, яке було надано безкоштовно. Засідання 8 січня на Соборі було присвячено організаційним питанням: виборам голови, президії Собору. Головою обрали єп. Балтського Пимена, почесним голо­вою - Митрополита Володимира (Богоявленського).

На засіданні 10 січня була сформована Соборна Рада в складі 17 членів: єп. Агапіта (Вишневського), єп. Димитрія (Вербицького), єп. Пахомія (Кедрова), прот. Євгена Капралова, свящ. Олександра Маричіва, свящ. Якова Ботвиновського, проф. Федіра Міщенка, проф. Василя Зіньківського, диякона Олександра Дурдуківського та ін.

На своєму 1-му засіданні Соборна Рада постановила утворити для соборної роботи комісії, які б займалися конкретними питаннями, приймали б щодо них рішення і передавали їх на розгляд та затвердження загальних засідань. Комісії Всеукраїнського Собору 1918 р.: 1) урядова, яка мала вирішити питання про організацію вищого церковного управління і врегулювання відносин між Церквою та державою; 2) єпархіальний уряд та парафія; 3) українізації Церкви; 4) духовна освіта: вища духовна, загальна релігійна, гуманітарно-християнські гімназії, релігійна місія; лекції, бесіди; 5) монастирська; 6) економічна комісія мала розглянути питання про церковно-господарське майно і про матеріальне забезпечення духовенства.

Не відкидаючи важливості поставлених Собором завдань, група депутатів, в основному членів Тимчасової ВПЦР, зазначила, що все ж найголовнішим питанням є питання про статус Української Церкви. На засіданні 11 січня запропонувала проголосити автокефалію Української Православної Церкви. Автокефалістські настрої внесли чіткий розділ в настрої делегатів Собору: 1) угрупування автокефалістів відокремилось від прихильників союзу з Москвою, мало політичний відтінок і переслідувало національні завдання. 2) Консервативні сили, які об'єднали всі ієрархічні, богословські і почасти наукові сили, і таким чином мали кількісну і якісну перевагу над першою.

15 січня 1918 р. подовжилися дебати навколо питання про автокефалію. Але розпочати роботу не вдалося у зв 'язку з війною, яка підійшла до самого Києва 16 січня 1918р. Постало питання про перерву соборної роботи. Делегати висловили бажання повернутися додому через військову небезпеку і чутки про терор проти тих, хто бере участь у церковному Соборі. 19 січня 1918р. проходило останнє пленарне засідання 1 -ї сесії, де були прийняті постанови: 1) утворити Соборну комісію для підготовки 2-ї сесії Собору (до неї мали увійти по 2 представники від кожної єпархії та від війська священик і козак); 2) комісія мала розпочати роботу за 2 тижні до скликання Собору.

На цьому ж засіданні представники від Київської єпархії постановили припинити будь-які офіційні відносини всіх церковних інституцій України з Росією, у зв'язку з оголошенням нею війни з Україною. Також постановили, що всі внески і кошти, що раніше йшли до Москви, тепер повинні поповнювати скарбницю Київської єпархії, все церковне діловодство передати в руки Київської Духовної Консисторії.

Була створена Тимчасова Церковна Рада Київської єпархії, яка отримала повноваження вирішувати всі наболілі питання церковного життя до скликання єпархіального з'їзду. Всі питання, які не було розглянуто 1-ою сесією, мала розглядати 2 сесія, яка планувалася на 10 травня 1918 р.

Києво-Печерська Лавра. Під час січневих боїв 1918 р. між українськими військами Центральної Ради і більшовицькими загонами під проводом колишнього царського підполковника Муравйова лавра протягом двох тижнів була піддана нищівному артилерійському обстрілу. Прямої військової потреби цієї вандальської акції не було, - українська військова залога в монастирі була відсутня. Дещо символічним є те, що найбільшу російську церковну цитадель в Україні нищили російські ж більшовицькі війська. Гармати з лівого берега Дніпра засипали набоями всю територію лаври. Майже кожна споруда монастиря, що проглядалася з задніпровських низин, зазнала артилерійських влучень. З захопленням Києва було ще вчинено страшне злодійство -розстріляно київського митрополита Володимира (Богоявленського). Після бомбардування 22 січня 1918 р., 23 січня більшовицькі війська захопили лавру. Увечері 25 січня 1918 р. озброєні солдати увійшли в покої митрополита і після розмови вивели його за економічні ворота лаври і розстріляли.

Братство свв. Кирила та Мефодія (Кирило-Мефодієвське братство) - утворилося з числа активістів Тимчасової 1 -ї ВПЦР (1917-1919) в січні 1918р. Назву було вибрано Володимиром Чехівським у звязку з його народницькими уподобаннями та захопленням ідеями Миколи Костомарова. Під час прибуття до Києва Головного отамана військ Директорії УНР Симона Петлюри 19 грудня 1918 г. на Софійському майдані від імені Кирило-Мефодіївського товариства (братства) його вітав прот. Василь Липківський. Головою Братства був Сергій Шелухін. Після переїзду до Кам'янця-Подільського Братство продовжувало свою діяльність. Для прот. Василя Липківського, священиків Макарія Крамаренка, Петра Табінського та Євтимія Сіцинського членство в Братстві мало певні наслідки, оскільки єп. Подільський і Брацлавський Пимен (Пєгов) наказами від 10 листопада 1919 р. заборонив їм брати участь у богослужінні за те, що вони "отложились от Московського Патриарха" та увійшли до складу Кирило-Мефодіївського братства.

29 квітня 1918 р. утворилася Українська держава на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. Гетьман і його уряд виявили до собору значну зацікавленість - брали в ньому участь, допомагали. На відкриття 2-ї сесії прибули гетьман з прем'єр-міністром Ф. Лизогубом, міністром освіти М. Василенком, начальником гетьманського штабу Ханенком. Українська держава до церковних справ поставилась уважно. Міністерство Ісповідань у гетьманському уряді стояло на позиції автономії Української Церкви. Позиція була такою: спочатку домогтися автономії, яка забезпечила б незалежність у вирішенні внутрішніх справ, закріпити за Церквою соборний устрій, виборність духовенства, домогтися широкої участі мирян у церковному житті і лише на другому етапі, коли вживуться в церковну практику проведені реформи й демократичні перетворення та вгамується напруження, тільки тоді уряд давав згоду на автокефалію Української Церкви.

II сесія Всеукраїнського Собору 7 червня - 11 липня 1918 р. Позицію держави до Церкви виражало положення "Про правне становище Православної Церкви в Українській Державі". Посередником між Церквою і державою виступало Міністерство Ісповідань на чолі з проф. Василем Зіньківським. Відкриття 2-ї сесії відбулося 7 червня 1918 р. Окрім ієрархів прибули державні чиновники на чолі з гетьманом. Міністерство Ісповідань асигнувало на Соборну роботу понад мільйон карбованців, уряд забезпечив соборян безкоштовно місцем проживання: єпископи проживали в Лаврі і Михайлівському монастирі, інші - в приміщенні 2-го єпархіального жіночого училища.

Друга сесія розпочала роботу 8 червня 1918 р. в залі Релігійно-Просвітницького Товариства. Від імені уряду привітати Собор прибув Міністр Ісповідань Василь Зіньківський, він звернувся до присутніх з промовою, яку пронизує дух доброзичливості і підтримки національного руху, що бажає відродити Українську Церкву в сукупності її історичних традицій. Під час другої сесії почалася відкрита конфронтація: перша течія на Соборі (консервативна) йшла за Митрополитом Антонієм (Храповицьким), а друга (українська), в якій зосередився український національний рух, підтримувала ВПЦР.Перша соборна течія, маючи владу в Церкві, вирішила ліквідувати другу ще напередодні прийняття Соборомрішень і постанов з важливих питань, бо воназаважаласвоїм національним радикалізмом. Комісія особового складу почала займатися очищенням делегатів з метою виключення особливо небезпечних своїм "сепаратизмом". Наступ розпочався на членів ВПЦР як найбільш радикальну силу. Щоб ліквідувати вплив цієї організації на результати Собору, на засіданні 8 липня 1918 р. вирішили виключити її зі складу Собору, залишивши лише 3 делегати. На знак протесту проти незаконності проведеної акції військовий священик о. Олександр Маричів на пленарному засіданні виголосив постанову, в якій ВПЦР за нанесену образу і висловлену недовіру відмовляється залишити в складі Собору навіть 3-х своїх представників.

Проект "Тимчасового Положення" був представлений 9 липня 1918 р. Структурно він складався з 4 розділів. 1 розділ проголошував автономію Української Церкви і її канонічний зв'язок з Московським Патріархом і визначав його повноваження: Патріарх затверджував Митрополита Київського і всіх єпископів на кафедри українських єпархій, приймав на них скарги і мав право Вищого апеляційного суду щодо них; благословляв скликання Соборів, затверджував всі постанови і положення, що стосуються Церкви, ім'я Патріарха згадується під час богослужіння в усіх українських церквах.

Вищим органом церковного управління повинен був стати Всеукраїнський Собор, який скликається раз на 3 роки, його кворум мали забезпечувати єпископи всіх українських єпархій, клірики і миряни, обрані на єпархіальних з'їздах. Виконавчим органом є Священний Собор єпископів, який збирається 1 раз в рік. У листі від 13 вересня 1918 р. до Київського митрополита Антонія Св. Патріарх Московський і всієї Росії Тихон (Бєлавін) повідомив, що Синод Російської Православної Церкви визнав можливим прийняти проект "Положення...", але додавались нові обмеження: 1) єпископат в Україні є невід'ємною частиною Російської Православної Церкви і складає церковну область на засадах автономії; 2) автономія простягається тільки на місцеві справи і не розповсюджується - на загальноцерковні; 3) постанови Всеросійських Соборів та розпорядження Московського Патріарха мають обов'язкову силу для всієї Української Церкви; єпископи, клірики та миряни мають право брати участь у Всеросійських Соборах тощо.

II липня 1918 р. 2-га сесія завершила свої заняття. Наприкінці сесійної роботи було прийнято такі постанови: 1) розпорядження Московського Собору і Патріарха Тихона обов'язкові для всіх Православних в Україні; 2) збір по 5 крб. з пуда церковних свічок на утримання Московського Собору. Наприкінці засідання єпископ Пимен оголосив про закінчення всіх Соборних справ, о 12 год. в домовій Церкві Релігійно-Просвітнього Товариства був відслужений подячний молебень за Соборну роботу.

III сесія Всеукраїнського Собору 30 жовтня - 16 грудня 1918 р. Розпочала свою роботу 30 жовтня 1918 р. Головував митрополит Антоній, а єп. Пимен був обраний його заступником. На 1 листопада прибуло 234 дел. Вранішні засідання Собору відбувалися в Благовіщенській Церкві. Від Патріарха Московського Тихона (Бєлавіна) надійшла грамота, якою він благословив Собор на плідну, творчу і спокійну працю і щоб на Соборних заняттях запанував "дух премудрости и разума, дух совета и крепости, дух ведения и благочестия". Від імені Української держави Собор вітав Міністр Ісповідань Олександр Лотоцький, архієп. Мінський Юрій (Ярошевський), майбутній митрополит Православної Церкви в Польщі.

1 листопада 1918 р. були зачитані додатки до "Положення", внесені Всеросійським Помісним Церковним Собором, які ще більше обкраювали ту скромну автономію, що отримувала Українська Церква за "Положенням" попередньої редакції: 1) Православні єпархії в Україні є частиною Всеросійської Церкви, утворюють церковну область на засадах автономії; 2) Автономія Української Церкви стосується таких справ: адміністративні, просвітницькі, мисіонерські, благодійні, монастирські, господарські, судові, шлюбні, і не розповсюджуються на справи загальноцерковного значення; 3) Постанови Всеросійського Собору й розпорядження Св. Патріарха обов'язкові щодо виконання для Української Церкви; 4) Митрополит Київський бере участь у діяльності Церковного Синоду; 5) Св. Патріарх Всеросійський може посилати своїх представників на Український Церковний Собор; 6) Св. Патріарх затверджує Митрополита й правлячих архієреїв українських єпархій.

Питання про Вищий Церковний Уряд розглянуло засідання 14 листопада 1918 р., на яке Собор запросив Міністра Ісповідань Олександра Лотоцького, який висловив позицію українського уряду. Він не визнав залежності від РПЦ і зокрема від визначеної "Положенням" компетенції Московського Патріарха, наголосивши, що основна засада української державної влади полягає в тому, що "в самостійній державі Церква повинна бути самостійною під головуванням Київського Митрополита та в канонічному зв'язку з іншими самостійними Церквами".

У своїх відносинах щодо інших церков Українська Церква повинна бути автокефальною. Неможливо, щоб центр управління національною Церквою знаходився в іншій державі, тим більше, що статус церков в Україні і Росії різний: у Росії Церква відокремлена від держави, і більшовицький режим розгорнув проти неї відкритий терор, а в Україні вона пов'язана з державою, є її правовим і духовним інститутом і користується підтримкою держави. Таким чином автокефалія Української Церкви - це не лише церковна, але й національно-державна потреба.

Але не судилося Українській Церкві стати незалежною в 1918 р., бо політичні події цього ж дня змели з історичної арени Кабінет Міністрів, який проголосив автокефалію. На пленарному засіданні 15 листопада 1918р. єпископат оголосив, що постанови попереднього Кабміну щодо церковного питання анулюються, в т. ч. відміняється автокефалія і залишається автономія. "Впав міністр, впала і автокефалія" - із задоволенням констатував архієп. Євлогій (Георгієвський), який був підтриманий соборянами, точніше консервативними колами Собору, які вважали вирішеною проблему статусу Православної Церкви в Україні.

Лотоцький Олександр (1870-1939) - визначний громадський і політичний діяч, письменник, публіцист, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, Українського Наукового Товариства у Києві та ін. наукових установ, міністр ісповідань в гетьманському уряді. 1917 -належав до Українськоїпартіїсоціал-федералістів. У березні 1917 очолював Українську національну раду в Петербурзі. у вересні-листопаді 1917 - генеральний писар Генерального секретаріату. 1918 - державний контролер в уряді УНР. За Української держави іДиректорії-міністр віроісповідань. 1919 - голова дипломатичної місії УНР в Туреччині. Емігрував до Відня, пізніше до Праги і Варшави; викладав церковне право та історію Православної Церкви у вищих навчальних закладах. У1930-1939 - засновник і директор Українського Наукового Інституту (Варшава), водночас - міністр внутрішніх справ і заступник уряду УНР в екзилі. Автор літературних та публіцистичних творів, наукових робіт та мемуарів.

Пізніше у лютому 1921 р., Міністр Ісповідань Директорії УНР Іван Огієнко писав Олександру Лотоцькому щодо справи набуття єпископату для Української Церкви: "До мене дійшли відомости, ніби-то Ви комусь писали, що коли Міністерство Ісповідань хотіло би звертатися до Патріярха Константипольського, в справі висвячення єпіскопів, то мало би виконати деякі, для цього поставлені Патріярхатом, умови. Міністерство Ісповідань в скорому часі посилає до Патріярха в Царгород депутацію, в відомих Вам справах". Він просив його також написати Міністерству Ісповідань доклад про всі переговори з Царгородським Патріархатом і цікавився тим, які умови поставив заступник Патріарха Дорофей у справі висвячення Українського Єпископа.

Такий у цілому вигляд мали діяння 3-ї сесії, яка тривала з 30 жовтня до 16 грудня 1918 р., але за змістом прийнятих постанов мало чим відрізнялася від 2-ї сесії. На це, безперечно, вплинули і склад делегатів сесії, і політичні обставини, які радикально змінили настрої Соборян. Можливо якби не зміна Кабінету Міністрів 14 листопада, то проголошена автокефалія закріпилася б за Українською Церквою, проте все склалося по-іншому, й ідеї українців щодо відродження національної Церкви через здобуття нею незалежного статусу зазнали поразки.

Разом з тим сам факт скликання Всеукраїнського Собору, який з перервами тривав весь 1918 р., є визначною історичною подією для Української Церкви, оскільки в синодальну добу (1721-1917) Соборність, як головна ознака Православної Церкви, занепала, що і стало причиною звинувачень Церкви в тім, що вона перетворилася на "Церкву-домовину". Сам факт скликання Собору свідчить про те, що церковне життя не припинилося і мало в собі достатньо сил для відродження Православної Церкви в Україні на національній основі.

Ще одним позитивним здобутком можна вважати той, що вперше з'являється саме поняття "Українська Церква", хоча до того Київська митрополія існувала з Х сторіччя. Отже, Св. Патріарх Московський і всієї Росії Тихон (Бєлавін) офіційно визнав цей факт, благословивши (з поправками) Статут про Вище Церковне Тимчасове Управління Православної Церкви в Україні. Церква отримала документ, який регулював її правний стан і згідно з яким відновлювалися деякі старовинні особливості, зокрема частковому поверненню особливих прав Київського митрополита. У цілому вона отримала автономний статус у складі Московського патріархату.

У процесі українських церковно-визвольних змагань 1917-1918 рр. поступово з-поміж білого духовенства, військових капеланів та національно свідомих мирян сформувалося ядро майбутньої УАПЦ, які в листопаді 1917 р. утворили Братство Воскресіння Христового, яке дуже швидко перетворилося на тимчасовий орган для скликання Всеукраїнського Собору -Всеукраїнську Православну Церковну Раду.

Цей орган був найрадикальнішим серед інших церковно-громадських інституцій у справі вимог українізації Церкви та проголошення автокефалії. Але в своїй діяльності представники військового духовенства, які щойно повернулися з фронтів І Світової війни та від розбурханого революцією мирянства, часто переходили межі власне церковної діяльності. Під впливом революційних ідей щодо демократизації і рівності, вони часто збивалися на мітинговий лад під час вирішення питань, які пов'язані з реформуванням Православної Церкви.

З іншого боку єпископат Православної Церкви в Україні, який залишався вірним попереднім традиціям і зберігав єдність з Російською Православною Церквою, де відновився патріархат на Всеросійському Церковному Помісному Соборі 1917-1918 рр., не хотів бачити того, що поступова українізація, дозвіл напроповіді українською мовою та інші поступки, пов 'язані із відмовою від русифікаторської політики могли б стати запорукою збереження єдності і миру церковного і не перетворитися в розкол. Засліплені бажанням відновлення монархічної влади і нового воцаріння Миколая ІІ, вони вбачали в українському русі тільки "польську інтригу" введеної в оману інтелігенції або таємні інтриги Ватикану чи греко-католиків на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким і таким чином продовжували боротьбу. До всіх цих негараздів додалися численні військові і грабіжницькі дії всіх напрямів - більшовиків, денікінців, німецьких військ тощо, які дестабілізували ситуацію в країні, зруйнувавши господарський, політичний і суспільний лад.

Лекція 10. ЗАКОН ДИРЕКТОРІЇ УНР ПРО АВТОКЕФАЛІЮ 1 СІЧНЯ 1919 Р. ЗАХОДИ УРЯДУ УНР ЩОДО КАНОНІЧНОГО ВИЗНАННЯ АВТОКЕФАЛІЇ

УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ. ПЕРШІ УКРАЇНСЬКІ ПРАВОСЛАВНІ ПАРАФІЇ. ЗАСНУВАННЯ ІІ-ОЇ ВПЦР

І ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЮ АВТОКЕФАЛІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ

19 грудня 1918 р. Київ урочисто зустрічав нову українську владу на чолі з Головним Отаманом Симоном Петлюрою та головою уряду Володимиром Винниченком. Зі Свято-Софійського собору виступив хресний хід на чолі з архієп. Катеринославським Агапітом (Вишневським), оскільки митрополита Київського і Галицького Антонія (Храповицького) напередодні було ув'язнено разом з архієп. Холмським Євлогієм (Георгієвським) в готелі "Версаль" на Бесарабці, а потім заслано до василіянського монастиря у м. Бучач. Під час урочистої зустрічі прот. Василь Липківський на Софійському майдані виголосив промову, в якій дякував всім полеглим воякам за волю України. До початку лютого 1919 р. уряд Директорії УНР на чолі з Головним Отаманом військ Симоном Петлюрою і головою Уряду Володимиром Винниченком буде в Києві, а потім війська почнуть відходити на захід і потім кілька років перебуватимуть у таборах на території Польщі.

Закон Директорії УНР про автокефалію 1 січня 1919 р. Після приходу до влади уряду Директорії УНР у прихильників автокефалії з'явилася можливість впливати на події за допомогою державної влади, яка, на відміну від попередніх урядів, стала провадити більш рішучий курс на українізацію. Уряд Директорії УНР проголосив автокефалію Української Церкви та утворення Українського Синоду, головою якого було призначено архієп. Катеринославського Агапіта (Вишневського). Авторами закону були співробітники Міністерства Ісповідань Володимир Чехівський та Іван Липа (1865-1923).

Головними засадами цього Закону були такі: 1) Вища церковно-законодавча, судова та адміністративна влада в Україні належить Всеукраїнському Церковному Соборові, постанови якого мають церковно-державне значення; 2) для керування справами УАПЦ утворюється Український Церковний Синод (2 єпископи, 1 протоієрей, 1 священик, 1 диякон, 3 мирянина і 1 священик від Військового Відомства). Члени Синоду призначаються Вищим Республіканським Урядом; 3) Синод керує справами: а) релігійні, б) адміністративні, в) господарські, г) освітні, д) контрольно-ревізійні, є) судові; 4) в засіданнях Синоду бере участь Державний Представник; 5) держава фінансово утримує УАПЦ; 6) УАПЦ з Синодом і ієрархією не залежить від Російської Православної Церкви і Всеросійського Патріарха; 7) Український Церковний Синод виробляє накази, які вступають в силу після затвердження їх державним урядом.

Цей документ протиставлявся "Положенню..." 1918 р. і був свідченням непримиренності позицій прибічників Московського Патріархату в Україні, з одного боку, та прихильни­ків автокефалії і їх представників в уряді, з другого. Українська сторона відмовлялася виз­нати чинність автономного статуту 1918 р. під приводом того, що склад і процедурні питання Собору 1918 р. були самовільні, а статут не отримав підтримки на державному рівні. Поборники Патріархату відкидали закон Директорії, вважаючи його одностороннім актом Українського Уряду, що не був затверджений канонічною верхівкою Російської Православної Церкви в Україні.

Чехівський Володимир (1876-1937)-Благовісник УАПЦ, кандидат богослів'я кафедри церковної історії Київської Духовної Академії, член Центральної Ради, а в 1918-1919 голова і міністр закордонних справ УНР. З 1921 - дорадник митрополита Василя Липківського, Голова ідеолоґічної комісії УАПЦ, організатор Пастирських курсів, автор богословських та історичних праць, професор, викладач. Заарештований 29 липня 1929 в справі "Спілки Визволення України" і засуджений до розстрілу, що було замінено 10 роками ув'язнення на Соловках. Розстріляний за вироком "трійки " НКВС Ленінградської області 3 листопада 1937 Уряд Директорії УНР зробив важливий крок у справі набуття автокефалії Українською Церквою, звернувшись до Константинопольського патріарха, але вона не увінчалась успіхом і питання автокефалії не було вирішено. Першою спробою встановлення зв'язків УПЦ з Константинополем було надісляння до Туреччини в кінці січня 1919 р. посольства на чолі з Олександром Лотоцьким, який мав вищу богословську освіту, був міністром сповідань у 2-му кабінеті міністрів Української держави з 24 жовтня до 14 листопада 1918 р., 25 грудня

1918 р. призначений міністром сповідань УНР. У березні 1920 р. митрополит Дорофей повідомив, що через вакантність патріаршого престолу (з 1918 р. після смерті патріарха Германа V турецький уряд не дозволяв провести вибори нового) визнання автокефалії Української Церкви відкладається на пізніший час.

Пізніше, у 1921 р., коли уряд УНР перебував на вигнанні у Тарнові (Польща), міністр ісповідань Іван Огієнко (1882-1972) розпочав серед українських організацій в таборах широку кампанію для збирання підписів під проханням до Царгородського Патріарха благословити Українську Автокефальну Православну Церкву. Оскільки місія Олександра Лотоцького не увінчалася успіхом у справі визнання Закону Директорії УНР від 1 січня

1919 р., то міністерство намагалося вплинути на Константинополь масовою кампанією. Але текст цього прохання, підкріплений великою кількістю підписів, залишився без відповіді.

У тексті "Прохання до Патріарха Царгородського благословити Автокефальну Українську Церкву" говорилося про те, що УАПЦ хоче бути з "Церквою Царгородською, як з старшою сестрою своєю, в канонічнім єднанні". Текст "Прохання" було складено двома мовами - українською і французькою, листи, вкриті тисячами підписів, зшивалися шовком. У листі до Його Святійшества Патріарха Царгородського говорилося про те, що "Церква Царгородська в свій час була матір'ю Церкви Православної Української" і віками була з нею в найтіснішому зв'язку. Але в 1686 р. патріарх Діонісій погодився передати її Московському Патріархові. За часи господарювання в Україні московської влади "було багато шкоди і горя нашій Українській Православній Церкві". Далі в листі міститься прохання поблагословити відроджену УАПЦ і не відмовити у справі відродження її ієрархії, коли буде надіслано достойних кандидатів.

Перші українські Православні парафії. У березні 1919 р. в Києві створюється церковно-релігійний гурток, до якого увійшли члени І-ої ВПЦР. Першим його заходом було звернення до єпископа Назарія (Блінова), який керував справами Київської єпархії і тимчасово виконував обов'язки митрополита Київського з огляду на відсутність Антонія (Храповицького), з проханням дозволити відправляти великодні церковні служби в Софійському соборі українською мовою. Єпископ Назарій на це відповів категоричною відмовою.

Тим часом на базі цього гуртка сформувалася парафія, яка принципово відрізнялася від звичайних парафій Російської Православної Церкви в Україні. Членами цієї парафії було розроблено статут, який був легалізований радянським урядом, в якому зазначалося, що "парафія гуртує в своєму складі українську Православну людність, яка стоїть на ґрунті автокефалії Української Церкви і відокремлення Церкви від держави і яка бажає молитися у Святій Церкві Господу Богу та навчатися справжньому християнському життю [справжнього християнського життя] згідно з заповітами Христа Спасителя і наказами Святої Православної Апостольської Церкви як старою церковно-слов'янською з українсь­кою вимовою, так і живою українською мовою, а також задовольняти свої релігійні потреби за стародавніми звичаями та обрядами Української Церкви". Статут також фіксував права парафії: "дбати про переклад Святого Письма та богослужбових книжок українською мовою; обирати священика та причет, організовувати українські церковні хори, допомагати своїм членам організовуватися в релігійні гуртки та братства; влаштовувати лекції, концерти, виставки; дбати про видання книжок та періодичних видань релігійного змісту". Ця парафія була зареєстрована навесні 1919 р. й одержала право користуватися Миколаївським Собором на Печерську.Автокефальний рух на цьому не зупинився: 17 квітня 1919 р. вищезгаданий церковно-релігійний гурток оголосив себе новою ВПЦР -тимчасовим керівним органом для організації автокефальної Церкви в Україні. Головою Ради було обрано Михайла Мороза, завідувача секції сільськогосподарської статистики при Київському губвиконкомі, заступником голови -прот. Василя Липківського.

Михайло Мороз (1876-1938)-голова ІІ Всеукраїнської Православної Церковної Ради (1919-1924), організатор українського церковно-визвольного руху в 20-х рр. ХХ ст., голова президії Першого Православного Церковного Собору УАПЦ в м. Києві 14-30 жовтня 1921, сам себе призначив митрофорним протоієреєм УАПЦ. Відійшов від УАПЦв 1924 через внутрішній конфлікт всередині ВПЦР і перейшов на роботу держслужбовця. На процесі "СВУ" (9 березня - 19 квітня 1930) виступав свідком проти УАПЦ. Розстріляний 28 вересня 1938.

Оскільки умов для проголошення автокефалії Церкви в Україні, де вже порядкували більшовики, не було, то ВПЦР вирішує створити Всеукраїнську Спілку Православних парафій (ВСПП), яка діяла б на основі нового радянського законодавства. У статуті говориться, що метою її є "об'єднання, координація і підтримка праці українських парафій". ВСПП має право згідно з канонами обирати єпископів, відкривати школи для підготовки членів причту і диригентів, організовувати потрібні для богослужбових і церковно-релігійних потреб підприємства, скликати церк. Собори, засновувати благодійні організації.

Осередком цієї спілки став Собор св. Софії в Києві. У монастирських приміщеннях при соборі св. Софії розмістилась і ВПЦР, її Президія та ревізійна комісія. Дозвіл на це було надано радянською владою офіційним листом № 2974 від 23 серпня 1919 р. на ім'я Михайла Мороза. При соборі св. Софії влітку 1919 р. відбулися збори парафіян для обрання представників на Собор київських парафій. Було ухвалено утворити ще одну парафію при соборі св. Софії. Першим до цієї парафії записався відомий український художник-графік Георгій Нарбут, за ним йшли неодмінний секретар УАН, академік Агатангел Кримський та інші відомі діячі.

Вперше українську службу у Святій Софії українське духівництво із 7-ми осіб відправило 12 липня 1919 р. на день св. Апостолів Петра і Павла. До ВПЦР від цієї парафії увійшли Михайло Мороз, Василь Липківський, Нестор Шараївський, Григорій Вовкушевський, Микола Пивоваров та ін. Для вирішення всіх питань ВПЦР, згідно з проголошеними нею принципами демократизації церковного життя та соборноправності, мала зкликати збори Спілки: великі - тричі на рік (на Покрову, 14 жовтня); Різдво (7 січня) та Великдень; малі

збори - за потребою.

Перша відправа українською мовою відбулася 22 травня 1919 р. в Соборі св. Миколая на Печерську. Службу правив прот. Василь Липківський. Ця подія мала надзвичайний успіх серед прихильників автокефалії.

У червні 1919 р. у Києві було вже 3 українських парафії: 1) Старокиївська /Софійському соборі/, 2) Подільська /при Андріївській церкві/ та 3) Либідська /при церкві св. Іллі/. Діяльність ВПЦР була призупинена у зв'язку з окупацією Києва денікінськими військами (вересень-грудень 1919 р.). З подачі Антонія (Храповицького), який на короткий час повернувся до Києва, розпочалися репресії проти священиків-автокефалістів. Декому, серед них були прот. Василь Липківський та прот. Нестор Шараївський, заборонено проводити службу, а також їх позбавлено сану.

Шараївський Нестор (1865-1929) - Архієпископ Київщини УАПЦ, Голова Перекладацької комісії при УАПЦ, член ВПЦР. Народився на Чигиринщині, закінчив Київську семінарію і духовну академію. До 1917 був членом "Національного Русскаго Клуба " і підтримував чорносотенний рух, але з початком революції перейшов на бік борців за автокефалію. 20 березня 1917 о. Нестора Шараївського на зборах духівництвам. Київа було обрано до Української Центральної Ради. У березні 1919 увійшов до складу ІІ ВПЦР, брав активну участь у діяльності першої українізованої парафії та церковно-релігійного гуртка м. Києва. З 1919 брав участь у діяльності комісії для перекладу при ВПЦР, яка займалася перекладом Св. Письма та богослужбових книжок на українську мову. Відповідав за перекладацькі справи, як член Президії ВПЦР у 1919-1927. Після усунення о. Митрополита Василя Липківського від керівництва УАПЦ, його також було усунуто від виконання обов'язків заступника митрополита УАПЦ. Помер від голоду 29 жовтня 1929. Похований біля собору св. Софії у Києві, але в 1934 надгробну плиту було знято, а могилу забруковано.

Після того, як військо й уряд Директорії УНР залишили місто наприкінці січня 1919 р., до Києва в перших числах лютого увійшли червоні війська. Преса постійно друкувала накази й розпорядження нової влади щодо розвою реквізицій у Києві "буржуазних будинків, маєтків, флігелів" тощо. Новою владою було складено описи майна Михайлівського Золотоверхого монастиря, Святої Софії - всіх київських храмів працівниками підвідділу для ліквідації майна колишніх релігійних установ, націоналізації цінностей та грошових рахунків.

У середині грудня 1919 р. Київ знову захопили загони Червоної Армії, і ВПЦР відновила роботу, оскільки мала юридичний статус, наданий радянською владою. Їй було повернуто усі попередні храми і церкви: Іллінську (на розі вул Жилянської та Безаківської, Петропавлівську (Поділ) та Троїцьку (Кирилівська лікарня).

Керівництво ВПЦР, в особі М. Мороза, вело листування з губвиконкомом, Раднаркомом та іншими органами радянської влади з метою набуття нових храмів (тобто передачі їх у користування від РПЦ до ВСПП), серед яких приміщення Києво-Могилянської Академії, Братський монастир, церква при Київському університеті тощо; вимогами дати дозвіл на видання богослужбової літератури українською мовою, надання паперу для друку.

II ВПЦР і проголошення нею автокефалії Української Церкви 5 травня 1920 р. Провадячи широку акцію щодо українізаціїПравославних парафій наКиївщині, уповноважені ВПЦР наштовхнулися на сильний спротив. З метою позбавлення автокефального руху найбільш активних його провідників, керуючий справами Київської єпархії єп. Назарій (Блінов) позбавив священичого сану тих протоієреїв, які брали участь у заходах щодо українізації і виступали з промовами проти "тихонівців". У Наказі Київської Єпархіальної Ради від 20 квітня (3 травня) 1920 р. на ім'я прот. Нестора Шараївського говорилося, що Єпархіальна Рада за розпорядженням Керуючого єпархією Преосвященого Назарія, Єпископа Черкаського від 17-30 квітня 1920 р., йому заборонено священнослужіння за те, що він брав участь у богослужінні у великому Софійському соборі, який було відібрано у тихонівської парафії за допомогою радянської влади.

На пленарному засіданні ВПЦР від 5 травня 1920 р., оцінюючи акцію єпископату щодо заборони в священнослужінні українських священиків, Михайло Мороз у своїй доповіді зазначав, що ВПЦР дуже хоче бути у згоді з єпископатом, але ж він "нехтує всі наші права". Тому прихильники автокефалії повинні твердо й рішуче йти до тієї мети, яку взагалі ставить собі український церковний рух. Ця мета - автокефальність Україн-ської Церкви. Одноголосно було прийнято рішення про проголошення Православної Церкви в Україні "автокефальною і соборноправною" і про те, щоб не входити в стосунки з представниками єпископату. Під час цього засідання свящ. О. Яструбецький висловився за те, щоб ВПЦР не поглиблювала конфлікту з єпископатом, а також засудив з морального боку той факт, що храми були захоплені за допомогою радянської влади. Інші промовці підтримали дії голови ВПЦР Михайла Мороза і визначили акт заборони як "акт старорежимних царських урядовців".

З метою скликання нового Всеукраїнського Собору ВПЦР розпочала ґрунтовну підго­товку до нього влітку 1920 р. В Україні відбулися губернські та повітові церковні з'їзди, на яких обиралися делегати на Собор, давалися накази від повітових зібрань. Зі свого боку Михайло Мороз, як голова ВПЦР, і члени Ради провели величезну роботу: виряжались уповноважені ВПЦР на повіти, волості, окремі села та міста. Всі вони мали на руках уповноваження, перепустки, бланки й типові проекти ухвал та інструкції щодо обрання делегатів на Собор. Ця акція мала на меті поширення інформації про діяльність ВПЦР щодо українізації Церкви та відновлення її автокефалії.

У 1919-1920 рр. ВПЦР проводить роботу щодо українізації церковного життя. Богослужбова практика в українізованих парафіях зазнала великих змін. Ці зміни мали на меті не відхід від Православ'я, а повернення до зразків життя Української Церкви часів св. Митрополита Київського Петра Могили (1632-1647), а також, під впливом Володимира Чехівського, зразком визнавались ранньоапостольські часи Християнської Церкви, коли остання переслідувалась державою і не мала ніякої залежності від неї. Соборноправність та демократизація мали на меті змінення життя Церкви та громади.

Під вимогою українізації церковного життя в Україні мало вирішуватися величезне коло проблем: переведення церковних служб на мову, зрозумілу народу, переклад Св.Письма та богослужбових книжок українською мовою, внесення змін до змісту текстів треб, істотні зміни в річному колі богослужінь у зв'язку з уведенням нових свят, перегляд агіографії, повернення Церквам їх "предковічного" вигляду, точніше повернення до зразків українського бароко.

Дуже важливим кроком у ствердженні нових свят Української Церкви було введення святкування роковин Тараса Шевченка, якого УАПЦ вважала пророком. Вірші Тараса Шевченка цитувалися під час засідань ВПЦР, Соборах УАПЦ. Святкування роковин поета увійшло в практику автокефалістів: 10-11 березня 1920 р. було урочисто відзначено роковини смерті поета, а також відправлено заупокійну службу.

В обіжнику ВПЦР до парафіяльних рад говориться, що на Літургії, присвяченій Шевченкові, треба виголосити відповідну промову про походження, життя, працю і значення Т. Шевченка для нашого народу, "закликаючи громадянство подбати, щоб та жива українська мова якомога скоріше залунала і перед Господнім Престолом в святих храмах України".

ВПЦР займалася також музичними справами. На поч. 1920 р. відбулось засідання Комісії церковних співів при ВПЦР: організація одного великого хору для всіх парафій Києва, який складається з хорів 4 парафій; поновлення церковно-співочих традицій та звичаїв (для цього пропонувалось вивчати старовинні требники); введення загальних співів мирян у Церкві під час відправи (підготовка історико-канонічного обґрунтування, детального з'ясування, що буде співати церковний загал, організація загальних співів, курси для дяків, видання текстів для співів); репертуар для хорів; зацікавлення церковною музикою композиторів та видання їхніх творів. У справах музики в Церкві з ВПЦР співпрацювали К. Стеценко, П. Козицький, С. Папа-Афанасопуло, М. Міць.

Діяльність Перекладацької секції ВПЦР з самого початку була спрямована на українізацію співів та реформування богослужіння взагалі з метою наближення його до українських церковних традицій. З протоколу секції церковних співів при ВПЦР від 26 січня 1920 р. вже видно, які робилися кроки до українізації літургії.

Не торкаючись поки що засадничих положень Божественої Літургії Іоана Золотоуста в цілому, ця комісія, крім перекладу текстів українською мовою, практично всю її музичну частину замінила творами українських композиторів. Текст молитви "Благослови, душе моя, Господа..." було покладено на ноти Стеценка, Леонтовича, Панченка, Калішевського, "Херувимську" - Лисенка, Вериківського, Козицького, молитву Василя Великого - Кошиця, Стеценка, "Світе тихий" - Кошиця, Леонтовича, Дворецького, "Хваліте..." - Козицького, Стеценка, Калішевського тощо.

Музично-хорова комісія ВПЦР за 1919-1920 роки має великий доробок. Але в церковній практиці на музику сучасних українських композиторів покладались не тільки частини літургії, але й вживалися нові самостійні твори на релігійну тематику. Це було свідченням того, що ще до скликання І Собору УАПЦ 1921 р. ВПЦР почала проводити самостійну політику у справі реформування церковної справи.

Задля цього було визнано за потрібне вжити таких заходів з боку ВПЦР: подати історико-канонічне обґрунтування; детально з'ясувати, що буде співати загал віруючих у храмі; подбати про організацію загальних співів; влаштувати курси для дяків з організації богослужіння; видати відповідні тексти; розробити спеціальний репертуар для церковних хорів УАПЦ; провести відповідну роботу щодо зацікавлення церковною музикою сучасних українських композиторів; вирішити справу виплати премій композиторам; організувати видання їх творів; здійснювати контроль над художньою творчістю уповноваженими представниками ВПЦР.

Володимир Чехівський написав 2 проповідницькі відправи "Слово Хресне" та "Визволення", які виконувалися хором у храмі Св. Софії під час богослужіння. У відправі "Визволення" йдеться про те, що звільнення українців від неволі, яке сталося у 1917 р., коли почала утворюватися УАПЦ, є подібним до того, яке пережили біблійні євреї, коли звільнилися від багаторічного єгипетського полону. Український народ, який терпів і страждав від неволі так само, як і єврейський, оголошується богообраним саме на підставі пережитих страждань.

Закон Директорії УНР виявився чинним тільки на тій частині Західної України, де не було радянської влади і де опинилися військові частини української армії та уряд. Поза межами України справу канонічного підтвердження автокефалії Української Церкви взяв на себе уряд Директорії, зокрема Олександр Лотоцький і наступний міністр ісповідань Іван Огієнко. Але всі спроби здобути це визнання як дипломатичним шляхом, так і шляхом масової кампанії збирання підписів під зверненням до Константинопольського Патріарха, не мали успіху.

В підрадянській Україні, де остаточно встановлюється радянська владау 1920 р., на підставі чинного Закону про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви, зареєструвалася перша українізована парафія, і з 1919 р. починається процес українізації Православної Церкви в Україні, створення нових парафій, отримання нових храмів, які радянська влада передавала в користування українським парафіям. У цей період справами організації УАПЦ займалася ВПЦР на чолі з прот. Василем Липківським і Михайлом Морозом.

За цей час ВПЦР при Святій Софії утворила декілька комісій, які починають займатися перекладами Св. Письма та богослужбової літератури українською мовою, створенням хорів для виконання церковних творів, написанням нових музичних творів для богослужіння, які мали в основі народну музичну творчість. Храми набувають українського вигляду, вбрані рушниками та квітами, обговорюються проблеми вивчення старовинної церковної спадщини та побудови нових церков у стародавньому стилі.

Але конфлікт із Священним Собором/Синодом Єпископів України на чолі з єп. Черкаським Назарієм (Бліновим) призвів до остаточного розриву з ним українських парафій на чолі з ВПЦР. Тому головною проблемою для ВПЦР поступово стає питання про набуття власного єпископату, без якого говорити про УАПЦ як про церковну структуру не доводилося. Керівництво ВПЦР починає залучати до служби єпископів, які згодні підтримати український рух і стати на чолі майбутньої автокефальної Церкви.

Лекція 11. ІІ ВСЕУКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКОВНА РАДА І ЇЇ ЗМАГАННЯ ЗА КАНОНІЧНИЙ ЄПИСКОПАТ ДЛЯ УАПЦ (1919-1921). ПОЛТАВСЬКИЙ АРХІЄП. ПАРФЕНІЙ (ЛЕВИЦЬКИЙ) І ЙОГО СПІВПРАЦЯ З ВПЦР

Головним для ВПЦР залишалось питання набуття власної ієрархії. Станом на 1921 р. прихильникам автокефалії не вдалося домогтися того, щоб автокефальну Українську Церкву очолили канонічно висвячені єпископи, які б продовжили справу висвячення єпископів та священиків для УАПЦ. Собор Київщини 22-26 травня 1921 р. одностайно обрав на посаду митрополита Київського Полтавського архієп. Парфенія (Левицького), а його заступником -єпископа Антоніна (Грановського). Обидва на той час перебували "на покої". Десять осіб було обрано кандидатами на висвячення (В. Липківський, Н. Шараївський, П. Погорілко, К. Кротевич та інші).

Але в цьому випадку помилкою керівників Собору Київщини слід вважати той факт, що головні дійові особи Собору архієп. Парфеній (Левицький), єп. Антонін (Грановський), о. Павло Погорілко, та деякі інші були обрані заочно, тільки на основі їх письмового погодження.

Головним питанням наступного Першого Всеукраїнського Собору 14-30 жовтня 1921 р. залишалось питання щодо набуття власної ієрархії. Майбутнє Церкви залежало від успішного вирішення проблеми набуття українського єпископату - основної проблеми автокефального руху з самого початку.

ВПЦР неодноразово зверталась до російських єпископів, щоб вони провели висвяту кандидатів-священиків від прихильників автокефалії Української Церкви відповідно до прийнятого в Православ'ї чину, оскільки для звершення Таїнства хіротонії потрібна присутність 2-х єпископів.

Найбільші сподівання ВПЦР покладала на єпископів: Олексія (Дородніцина), Агапіта (Вишневського), Парфенія (Левицького) та Антоніна (Грановського).

Агапіт (Вишневський, 1867-1924) - епископ Катеринославський і Маріупольський у 1911-1924. Народився в сім ^’ї диякона на Волині. Закінчив Київську семінарію. У1892-1896 навчався у Київській духовній академії, після чого прийняв чернечий постриг. Брав участь у Всеукраїнському Соборі 1918, де був членом комісії зовнішнього розпорядку. У грудні 1918 очолив делегацію духовенства, що зустрічала Директорію УНРбіля Софійського собору у Києві, за що на засіданні Вищого Церковного Управління в Ростові в серпні 1919 його було засуджено Архієрейським Собором, де зібралися залишки денікінської армії і церковне керівництво Російської Церкви. Було прийнято рішення про позбавлення Агапіта єпископського сану і на його місце мав поїхати єп. Аксайський Гермоген, але через труднощі воєнного часу не зміг дістатися до Катеринославу. Тому Агапіт продовжував до своєї смерті до 1924 виконувати обов 'язки єп. Катеринославського.

Олексій (Дородніцин) був засуджений і засланий до заштатного Донського монастиря у м. Новоросійську, де й помер від паралічу серця в січні 1920 р. Не знаючи про його смерть, ВПЦР влітку вирядила за ним М. Кочата, але той шукав його до листопада 1921 р. і, звичайно, не знайшов.

Антонін (Грановський, 1860-1927) -митрополит "Живої Церкви". Закінчив Київську Духовну Академію у 1891. З 1892 - ієромонах, помічник інспектора Київської Духовної Академії. З 1898 -архімандрит, ректор Благовіщенської семінарії. Потім працюваву Санкт-Петербурзі в Цензурному Комітеті. У 1903 - єпископ Нарвський, вікарій Санкт-Петербурзької єпархії, після Маніфесту 17 жовтня 1905 був видалений "на покой" у Сергіївську пустинь. У1906 призначений єпископом Владикавказьким. Маґістр богослов'я з 1908. З 1917 проживав у Москві, в Богоявленському монастирі. На Соборі Київщини був заочно обраний заступником митрополита Київського, але до Києва так і не прибув. У 1920-х рр. - єпископ, пізніше митрополит "Живої Церкви" в Москві.

Антонін (Грановський) не поїхав до Києва через те, що був переконаний Московським Патріархом Тихоном (Бєлавіним) у тім, що український рух зосереджений у Києві і "бідкається в трьох Церквах" і що Антонін буде для прихильників автокефалії "машинкою для штампування єпископів". У листі голови та членів ВПЦР єп. Антоніну про обрання його архіпастирем УАПЦ від 5 червня 1921 р. було зазначено, що "коли почала воскресати до нового світлого життя наша УАПЦ, коли для повноти її існування бракувало власного єпископату, ще аж тоді думки і надії всіх діячів українського церковно-визвольного руху полинули до Вас, Св. Владико, як до людини високого розуму, освіти і досвіду, свідомого сина свого народу і непохитного борця за живу Христову церкву, про що яскраво свідчила Ваша попередня церковньо-громадська діяльність". Але Антонін, спочатку гаряче відгукнувшись на запрошення ВПЦР і навіть зробивши собі перепустку на проїзд до Києва, потім передумав їхати і залишився у Москві.

Парфеній (Левицький) не доїхав до Києва з дещо інших причин. По-перше, він уже досить давно хворів на водянку (пухлина ніг). ВПЦР доклала величезних зусиль для вирішення проблеми з доставкою його до Києва. Спочатку обговорювався варіант доставки Преосвященного Владики Парфенія кіньми (підводою) для огляду церков на Собор Київщини 22-25 травня 1921 р. Потім, 3 червня 1921 р., ВПЦР надсилає Парфенію листа з проханням прийняти обрання його Українським Митрополитом і прибути до Києва. По-друге, справа була не тільки в хворобі Парфенія. Він щиро підтримував український церковний рух, про що свідчать факти його біографії, і погоджувався співпрацювати з ВПЦР.

Парфеній (Левицький; 1858-1922) - архієп. Полтавський. З 1904 - єпископ Подільський, у 1911-1917 - архієп. Тульський, 1920-1922 - архієп. Полтавський, хоча і перебував на покої, але погодився керувати Полтавською єпархією замість єп. Феофана (Бистрова), який емігрував з України. У Полтаві був одним із засновників Полтавського українського Православного братства, з 1920 співпрацював з УАПЦ. На Соборі Київщини 22-26 травня 1921 заочно був обраний митрополитом Київським. Під тиском з боку тихонівського єпископату відійшов від УАПЦ в червні 1921. У1906-1911 рр. під його керівництвом було відредаговано й видано друком у Синодальній друкарні переклад Св. Євангелія Пилипа Морачевського українською мовою.

Резолюція Парфенія (Левицького) від 8 серпня 1920 р., яку він підписав на прохання делегації ВПЦР з Києва, була надрукована і розповсюджена Радою по Церквах Києва: "Співчуваючи бажанню української Православної людности, благословляю Всеукраїнську Православну Церковну Раду Всеукраїнської Спілки Православних Парафій провадити працю по утвердженню соборноправної і вільної Української Православної Христової Церкви. Задля миру церковного згоджуюся взяти під свій догляд Всеукраїнську Спілку Православних парафій. Архієп. Парфеній".

У серпні 1920 р. Парфеній звертався до Назарія (Блінова) з проханням "не препятствовать украинцам служить по-украински и разрешить священнослужение тем, кому оно запрещено". Він також просить не відмовляти в рукопокладанні осіб, яких ВПЦР пропонує як кандидатів на висвячення в єпископський сан, а також влаштовувати церковне життя згідно з давніми звичаями. Пізніше, у червні 1921 р., Парфеній у свойому листі до Московського Патріарха пояснить, чому саме він не відмовився від пропозиції "церковних сепаратистів" обрати його Всеукраїнським Архієпископом. На його думку, Собор Київщини 22-25 травня 1921 р. не був заборонений єпископатом Російської Православної Церкви в Україні і на ньому були присутні представники того ж єпископату. До того ж український церковний рух має велику силу і розповсюджується все більше без усяких агітаторів розповсюджується з міст до глухих сіл. Реально існує загроза розколу Церкви в Україні бо єпископат активно противиться українському рухові. В цей час значно активізувалася діяльність штундистів, які пропонують простий спосіб набуття ієрархії - самим обрати собі єпископа, а цього, на думку Парфенія, допустити не можна.Керівництво Російської Церкви в Україні не могло погодитись з виникненням окремої Української Православної Церкви з власним архієпископом на чолі, навіть якщо б один з кандидатів, канонічно висвячений Полтавський архієпископ Парфеній (Левицький), дійсно погодився прийняти цю пропозицію від ВПЦР. Щоб не допустити переходу Парфенія (Левицького) на бік ВПЦР, на нього посилюється адміністративний тиск з приводу згоди "взяти під догляд" український рух. У доповіді на засіданні ВПЦР від 21 квітня 1921 р. о. Ксенофонт Соколовський говорив, що на єпископській нараді йшлося навіть про позбавлення сану архієпископа Парфенія за його зв'язок з ВПЦР.

Збереглася також доповідна записка Св. Собору Єпископів України від 6 липня 1921 р., в якій Владика Парфеній (Левицький), пояснюючи причини співпраці з ВПЦР, пише, що обрання його Всеукраїнським митрополитом відбулося "без мого відома і згоди" і що "цих звань я на себе не приймав" і додає, що "постанови Київського з'їзду про скасування канонів в Українській церкві і все інше вважаю різким відступленням від вчення та практики Православної Церкви і визнати їх не можу". Таким чином, формальним приводом до охолодження відносин було непогодження архієпископа Парфенія (Левицького) з постановами Собору Київщини як не відповідаючими канонам Православ'я.

Розуміючи, що справа з набуттям власного єпископату набуває чим дальш більшої ваги, М. Мороз звертається до органів влади. Він пише, що київський єпископат уперто бореться з Православною революційною людністю Києва і Київщини, що "бажає звільнитись від пригнічення трудового народу заможними верствами". У зв'язку з цим виникає потреба "негайно утворити новий єпископат, здатний до нової церковної праці в дусі нового соціально-громадського ладу". Зібрання делегатів українських парафій визнало за потрібне вирядити до Грузії делегацію з метою придбати собі "Єпископа-новатора".

Звернення до Грузинської Церкви. У цей час існували зв'язки Всеукраїнської Православної Церковної Ради з Грузією. Видатній діяч УАПЦ протоієрей, а згодом єпископ УАПЦ, Степан Орлик у 1920 р. був настоятелем Свято-Микільського собору м. Тифліса. У клопотанні на ім'я Католікоса Леоніда (Окропирідзе), Патріарху всієї Грузії від церковної ради Олександро-Невської парафії слободи Холодної-Городок, Батумської області, яке було подано 12 липня 1920 р., йшлося про те, що оскільки після Лютневої революції 1917 р. богослужіння в Грузії було переведено на грузинську мову, то для слов'янського населення, яке залишилося в Грузії виникла потреба відвідувати храм з слов'янською мовою богослужіння. Через це росіяни й українці цієї місцевості почали відвідувати госпітальну церкву Олександра Невського. Прот. Стефан Орлик погодився виконувати пастирські обов'язки в парафії слободи Холодної-Городок. Під керуванням прот. Орлика розпочалися регулярні богослужбові відправи, організувався хор з парафіян. Парафіянами за богослужінням обов'язково згадується ім'я Св. Московського Патріарха Тихона, а також ім'я католікоса Леоніда. Наприкінці клопотання міститься прохання парафіян про те, що оскільки Батумська область вже приєднана до Грузії, росіяни й українці просять затвердити Церковну Раду з 12 членів і настоятелем призначити протоієрея Степана Орлика.

Тоді було встановлено зв'язок із ВПЦР в м. Києві. "Привітання Всеукраїнській Православній Церковній Раді від Української Православної Ради на Закавказзі" від 5 грудня 1920 р. повідомляє, що Українська Православна Рада на Закавказзі затверджена Патріархом Грузії Леонідом і складається з представників Православних українців Грузії, Вірменії, Азейбарджану й Туреччини. Рада надсилає найкращі побажання українцям Києва. Головою Ради на Закавказзі було обрано прот. Степана Орлика. Мабуть, встановлені шляхом такого листування зв'язки між українцями Закавказзя та київськими прихильниками автокефалії Української церкви, дали підставу останнім сподіватись, що католікос Леонід (Окропирідзе) буде прихильний до їх прохання висвятити їм єпископів через цілком зрозумілі причини: Леонід закінчив Київську духовну академію (кафедра церковної археології) і мав досвід в боротьбі за автокефалію Іверійської Церкви, починаючи з 1906 р.

Проф. Іван Власовський подає виклад подій перед Всеукраїнським Православним Церковним Собором УАПЦ 1921 р., пов'язаний зі звертанням до Грузинської Церкви діячів ВПЦР щодо висвячення власного єпископату для УАПЦ. Він пише, що "в гарячому прагненні до Всеукраїнського Собору, наміченному на 1/14 жовтня 1921 р., мати єпископат, ВПЦР хапається ще за одну можливість вийти з тяжкого становища. З Кавказа, з самого Тифлісу, на травневий Собор Київщини, який тривав з 22 по 26 травня 1921 р., приїхав прот. Степан Орлик, родом з Волині". Він запевняв ВПЦР у тому, що є близьким до грузинського католікоса Леоніда (Окропирідзе) і тому є можливість висвятити єпископів для Української Церкви, бо сама Грузинська Церква оголосила себе автокефальною без дозволу. Прот. Орлик також казав, що має змогу повернутися на Кавказ і провезти з собою до Грузії ще одного. Орлик був удовець і тому було вирішено делегувати разом з ним священника з Поділля Павла Погорілка, теж удівця, і просити католікоса Грузії висвятити цих двох кандидатів на єпископів для Української Православної Церкви.

ВПЦР знову звертається з проханням до влади, щоб цим кандидатам на висвячення було дано дозвіл на виїзд до Грузії. У Заяві ВПЦР до Голови Ради Народних Комісарів УРСР від 1 вересня 1921 р. міститься прохання дати можливість делегатам від ВПЦР поїхати до Грузії - священикам-вдівцям Павлу Погорілку і Степану Орлику-Волинському та мирянину Григорію Стороженку. Підставами потреби цього відрядження ВПЦР вказує такі: після 1917 р. "Церква залишилась організацією з елементами царсько-буржуазного характеру". Російські єпископи втекли разом з денікінцями. У нових умовах життя є велика необхідність для церкви в Україні позбавитись "старорежимних клерикалів" і здобути собі "нових єпископів".

З вересня 1921 р. ВПЦР знову подає прохання на виїзд до Грузії, але на цей раз до Ради Народних Комісарів УРСР в особі Голови РНК Християна Раковського. В цьому листі знову говориться про потребу набуття єпископату для Української Церкви, але говориться, що з дозволу радянської влади у Київі в жовтні має відбутися Собор для розв'язання богословських та церковних питань. Через це ВПЦР просить надати членам ВПЦР прот. Павлу Погорілку, прот. Степану Орлику-Волинському та громадянину Григорію Стороженку для слідування в м. Тифліс перепустки, а також надати такі ж перепустки для поїздки до єпископів Православних Східних Церков у м. Царгород та м. Єрусалим через ту саму причину.

Делегати до Грузії везли з собою листа від ВПЦР до патріарха Грузинської автокефальної церкви Леоніда про сприяння у висвяченні єпископів для Української Православної Церкви від 9 вересня 1921 р., в якому говориться, що "Українська Православна Автокефальна Церква звертається в особі Вашого Святійшества до своєї сестри по Христу з уклінним проханням надати їй братерську послугу: божественною благодаттю свого священства хіротонізувати для неї єпископів". У листі оповідається про те, що доля Української, колись автокефальної Церкви в минулому, була дуже тяжкою. Цю тяжку неправду і неволю під зверхністю московського самодержавства поділяла з нею тільки її рідна сестра -Грузинська Церква. Неканонічне позбавлення Української Церкви права на самостійне існування трапилося тільки за насильницького підкорення собі Грузинської Церкви силами московського самодержавства. Велика революція 1917 р. знищила московське самодержавство, але залишилася московська церковна влада, "яка знову шукає закріплення під свою духовну владу Православних народів, які звільнилися від царської влади". ВПЦР вітає Владику Леоніда за те, що Грузинська Церква на чолі з Киріоном ІІ (Садзагеловим), його попередником, відновила свою автокефалію. Натомість в Україні ця справа є більш важкою, оскільки, на думку авторів листа, єпископат в Україні за 250 років панування виявився цілком просякнутий московсько-царською ідеологією і є запеклими ворогами української автокефалії. Звертаючись у цій справі до Грузинського ієрарха, ВПЦР наводить приклад одержання висвяти Київського митрополита та 5 єпископів з рук Єрусалимського патріарха Феофана, який здійснив рукопокладання у 1620 році під час подорожі його Україною. Зараз таку ж послугу просять надати Грузинського патріарха: "восполните своею апостольською благодатью оскудение сей благодати у Вашей сестры и низведите божественную благодать епископства на избранных автокефальною Киевскою церковью вполне достойных епископского сана священнослужителей".

Кандидати не змогли дістатися до Тифлісу - вони дісталися тільки до Харкова, а далі, "через військові дії" не змогли їхати далі. Після візиту до Парфенія (Левицького) в Полтаву кандидати на висвячення прибули на Собор УАПЦ 1921 р. ні з чим. У листопаді 1925 р. Всеукраїнська Православна Церковна Рада розіслала Православним автокефальним Церквам "Історичну записку", в якій приклад Грузинської Церкви визнається цілком правильним: "Перша відновила свою автокефалію Церква Грузинська. На її щастя, в ній затримались єпископи - щирі сини свого народу і прихильники автокефалії Грузинської Церкви, і тому відновлення автокефалії Грузинської Церкви пройшло нормально: російських єпископів грузинський народ вислав за межі Грузії, а за керівників своєї церкви обрав усіх своїх єпископів, проголосивши їх незалежними від Московського патріарха".

Духовна освіта УАПЦ. Спочатку в Росії, а потім в Україні нова радянська влада проголосила несумісність релігійних поглядів і матеріалістичного світогляду. Початок і подальший розвиток нових гонінь на Церкву супроводжувався заборонами в галузі духовної освіти і реквізицією всього належного цим установам майна - приміщень, фінансів, бібліотек, храмів тощо. З перших декретів і розпоряджень влади більшовиків можна навести Постанову про передачу справи виховання й освіти від Духовного відомства, яке раніше було підпорядковане Св. Синоду Російської Церкви, до відома Народного комісаріату з освіти від 11/24 грудня 1917 р., за підписами В. Леніна, Н. Горбунова, А. Луначарського та ін.

У цій постанові йшлося про передачу справи виховання й освіти від Духовного відомства до Комісаріату народної освіти. Це стосувалося церковно-парафіяльних шкіл, учительських семінарій, духовних училищ і семінарій, жіночих єпархіальних училищ, місіонерських шкіл, академій тощо. У більш відомому документі "Декреті про свободу совісті, церковних та релігійних товариствах" - після головної тези цього документу "Церква відокремлюється від держави", у п. 9 зазначалося, що "школа відокремлюється від Церкви" і викладання релігійних віровчень у всіх державних і громадських навчальних закладах не допускається.

Після цього офіційно проголошеного радянською владою припинення діяльності духовно-навчальних закладів, зокрема Київської духовної академії (1819-1920 рр.) питання про підготовку кадрів для Православного духовенства в Україні можливо спочатку не було таким гострим, як у подальший час, оскільки кількість освіченого духовенства і взагалі вихованців Київської Духовної Академії та інших духовно-навчальних закладів в Україні, які залишилися від попередньої доби існування в складі імперії, була досить великою. Нестача священиків зі спеціальною духовною освітою стане відчутною пізніше з двох причин: 1) майже повне припинення організованої систематичної духовної освіти взагалі в СРСР та 2) масові репресії проти "ворожого класового елементу". Духовна освіта в УРСР, була витіснена з життя майже повністю, і, згідно з Законом про відокремлення Церкви від держави, обмежена домашньою формою навчання та віковим цензом, оскільки навіть у домашніх умовах заборонялося навчати дітей Закону Божого, а тим більше давати їм спеціальну підготовку раніше досягнення ними 18 років.

Задля задоволення потреб у приміщеннях та друкуванні видань ВПЦР, які планувалося видаватиякнайшвидше, Михайло Мороззвертався з проханням надати приміщення колишньої Київської духовної академії при Братському монастирі на Подолі, які тепер знаходилися у розпорядженні відділу Народної освіти і тому Голова ВПЦР просив передати щойно реквізовані владою споруди разом зі шкільним майном для утворення вищої української Духовної школи, де будуть готуватися члени причту. З таким самим проханням Михайло Мороз звертався до Відділу Народної освіти Київського Губернського Революційного Комітету 21 лютого 1920 р. та до Київського Губернського Виконкому 27 квітня 1920 р.

До питання про утворення духовної академії ВПЦР поверталася неодноразово, але ж саме радянське законодавство весь час стояло на перешкоді організації духовного навчального закладу. Напередодні відкриття І-го Всеукраїнського Собору УАПЦ, яке було заплановане на 14 жовтня 1921 р., Михайла Мороза 20 вересня 1921 р. було викликано до Харкова, де він дав підписку про недопущення "антирадянських" постанов на майбутньому Соборі. Йшлося про скасування прийнятих на Соборі Київщини 22-26 травня 1921 р. постанов щодо організації церковних шкіл при парафіях, вищих катехизаторських шкіл, заснування Всеукраїнського церковно-історичного музею. Планувалося влаштування богословської бібліотеки ВПЦР і з цією метою хотіли просити владу про передачу тих богословських книжок, які вже були скрізь вилучені владою як "тенденційні". Але цією підпискою М. Мороз змушений був відмовитися від здійснення цих проектів.

Незважаючи на несприятливе ставлення влади до проектів створення духовних шкіл, ВПЦР не припиняла процес підготовки священицьких та диригентських кадрів для УАПЦ. Пастирські курси УАПЦ при Святій Софії діяли з червня до листопада 1921 р. Заняття та лекції для курсантів проводили у аудиторіях при Іллінській церкві поблизу Залізничного вокзалу. Серед викладачів були майже всі засновники УАПЦ та міські науковці - о. Нестор Шараївський (Голова курсів), о. Ксенофонт Соколовський (секретар), активіст у справі українізації Православних парафій Григорій Стороженко, композитор і диригент Дмитро Ходзицький, історик Василь Данилевич, письменниця Людмила Старицька-Черняхівська, її сестра Марія Старицька, о. Никанор Ковальський (інспектор) та ін.

Для вступу на Пастирські курси УАПЦ було запропоновано проведення письмових іспитів з декількох запропонованих тем у вигляді невеличких творів. Для написання робіт на засіданні наради лекторів було запропоновано теми: 1) погляд на сучасний церковно-визвольний рух в українській Церкві; 2) завдання українського церковно-визвольного руху; 3) завдання священика на селі. Передбачалося створення на цих курсах 2-х груп слухачів - священицької та дяківської. Зазначалося також, що після закінчення курсів надається свідоцтво, але не гарантується посада. В якості оплати за навчання слухачам пропонувалося заплатити грошима,

або натурою - "3 пуди борошна, 5 фунтів жирів або

інших продуктів по вартості" .Нарада лекторів ухвалила розподіл лекцій та практичних занять між викладачами: 1) філософія релігій (В Чехівський); 2) підвалини церковного життя (А. Троїцький); 3) загальна історія церковного життя (В. Данилевич); 4) літургіка (лекція) і відправа церковних служб і треб (прот. В. Липківський); 5) церковне красномовство (лекція - О. Левицький, практичне заняття з ораторського мистецтва - Л. Старицька-Черняхівська і М. Старицька); 6) українська церковна історія - о. К. Соколовський; 7) богослужіння українською мовою (практ. заняття -Переклади українською мовою) - Є. Тимченко і Л. Старицька-Черняхівська; 8) українське церковне мистецтво (лекція) й Огляд пам'яток мистецтва - В. Щербаківський; 9) релігійна освіта людності (лекція) і методика навчання Закону Божого - о. Нестор Шараївський; 10) теорію співання (лекція) та співи і читання церковне (практичне заняття) - Д. Ходзицький. Лекції з огляду сучасного релігійного життя та практичне заняття з організації та проведення церковних зібрань мав читати Голова ВПЦР Михайло Мороз. Єдиним практичним заняттям без лекції було викладання основ церковно-парафіяльного справоздання, для якого запросили секретаря ВПЦР Івана Тарасенка, який від початку діяльності ВПЦР і до своєї смерті у 1922 р. вів діловодство ВПЦР.

Таким чином, на цих Пастирських курсах читали не просто викладачі-лектори, а "живі класики" церковно-визвольного руху, які самі стояли на початках УАПЦ. Урочисте відкриття з відправою молебну було заплановано на 3 липня 1921 р. Увечері того ж дня о 18 год. в Івано-Богословському приділі храму Св. Софії Володимир Чехівський мав читати першу лекцію на тему про завдання Пастирських курсів.

Наприкінці 1921 р. інспектор Пастирських курсів о. Ксенофонт Соколовський подав план діяльності Церковно-Просвітницького відділу ВПЦР, де запропонував низку заходів для поліпшення організації навчання кандидатів у священики УАПЦ та утворення постійно діючих духовних шкіл. Зокрема о. Ксенофонт запропонував скласти повний систематичний і закінчений "програм наук", який відповідав вимогам тогочасного церковного життя, організувати позашкільне навчання слухачів, зібрати й упорядкувати бібліотеку за складеними списками книжок, причому для вчителів утворити окрему бібліотеку. У своєму плані заходів о. Ксенофонт Соколовський відзначив дуже низький рівень підготовки слухачів, і це зрозуміло, адже після тривалої перерви в існуванні попередньої системи навчання, яка була викликана І Світовою війною, революціями, інтервенціями та іншими несприятливими умовами, розвитку нової системи навчання ще не відбулося, і ціле покоління було відлучено від систематичної освіти.

Таким чином, найголовніша проблема автокефального руху - набуття власного єпископату - не була вирішена напередодні І Всеукраїнського Православного Церковного Собору УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р. Всі єпископи-українці, до яких зверталася ВПЦР з проханням висвятити кандидатів, хоча і прихильно ставилися до українізації Церкви, але формально не приєднувалися до Всеукраїнської Спілки Православних парафій. Причинами відмови єпископів приєднатися до автокефального руху можна вважати такі: 1) небажання відходити від Церкви, якій вони служили все життя; 2) надзвичайний радикалізм діячів ВПЦР, які відійшли від канонів Православної Церкви, користувалися революційною лексикою, стали на грунт радянського законодавства щодо Церкви тощо.

Але незважаючи на конфлікт з єпископатом та на інші проблеми революційної доби, автокефальний рух поширювався територією України. До позитивних здобутків цього періоду діяльності ВПЦР і керованих нею українізованих парафій слід віднести певні здобутки у справі перекладової і музичної справи, а також намагання реформувати духовну освіту, незважаючи на заборону радянської влади.

Лекція 12. ДІЯЛЬНІСТЬ ІІ ВПЦР ЩОДО СКЛИКАННЯ ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСЛАВНОГО ЦЕРКОВНОГО СОБОРУ 1920-1921 РР. ПЕРЕГОВОРИ З ТИХОНІВСЬКИМ ЄПИСКОПАТОМ

Після приходу до влади уряду Директорії УНР в грудні 1919 р. в прихильників автокефалії з'явилася можливість впливати на події за допомогою державної влади, яка на відміну від попередніх урядів, стала провадити більш рішучий курс на українізацію. Уряд Директорії УНР проголосив автокефалію Української Церкви та утворення Українського Синоду, але сам уряд на чолі з Головним Отаманом Симоном Петлюрою недовго протримався при владі, і війська Директорії УНР відійшли до Польщі, де змушені були оселитися в таборах для інтернованих осіб.

На початку лютого 1919 р. до Києва увійшли російські червоні війська. В Україні стало чинним радянське законодавство щодо релігії та Церкви: "Закон про відокремлення Церкви від держави та школи від Церкви" ("Декрет про свободу совісті, церковні та релігійні товариства"). Раднарком УСРР затвердив його 22 січня 1919 р. і прийняв декрети про громадянський шлюб і ведення актів громадянського стану, інші закони та постанови. Всі ці заходи мали велике значення для подальшого розвитку конфлікту між прихильниками автокефалії Української Церкви та єпископатом тихонівським у їх відносинах з більшовицькою державою.

II ВПЦР проголосила потребу скликання Всеукраїнського Церковного Собору для вирішення нагальних проблем церковного життя, оскільки для тих умов, в яких опинилася Рада після приходу більшовиків, рішення та постанови Всеукраїнського Собору 1918 р. були абсолютно неприйнятними. Незважаючи на великі зусилля ВПЦР, цей запланований Собор не був скликаний у жовтні 1920 р. Справа розтяглася і врешті-решт був скликаний церковний Собор Київщини, який тривав з 22 до 26 травня 1921 р. Собор очолив Михайло Мороз, який був з церковного погляду звичайним мирянином. Це надало проросійськи налаштованому єпископату Україні аргумент для повного заперечення канонічності цього Собору, що кваліфікувався як звичайний з'їзд духовенства і мирян, та ще й скликаний без дозволу і благословення місцевого єпископа.

Церковний Собор Київщини УАПЦ 22-26 травня 1921 р. Окремою постановою Собор надіслав вітання уряду УСРР з нагоди прийняття закону про відокремлення Церкви від держави. Тут слід зазначити, що ця подяка радянській владі була тільки за відокремлення Церкви від держави і мала на меті повне невтручання держави в церковне життя, ставлення до Церкви, як до юридичної організації, і відповідне оформлення відносин на засадах чинного законодавства. ВПЦР сподівалася, що масова підтримка населенням процесу відродження Церкви дасть можливість в умовах невтручання держави до церковних справ утворити УАПЦ. На Соборі Київщини 22-26 травня 1921 р. було визначено ставлення до Всеукраїнського Собору 1918 р., як до зборів "ворогів українського церковно-визвольного руху" і тому було вирішено ні постанов його, ні вищого керівного органу, тобто Священного Собору Єпископів України, не визнавати. Таким чином було ще раз задекларовано розрив з єпископатом Російської Церкви.

Собор Київщини обрав Київським митрополитом архієпископа Парфенія (Левицького), а його заступником - єп. Антоніна (Грановського). Десять осіб було обрано кандидатами на висвячення в єпископський сан, серед яких: Василь Липківський, Нестор Шараївський, Павло Погорілко, Степан Орлик-Волинський, Юхим Сіцинський.

Питання про одяг духовенства. У доповіді Василя Липківського "Стан духівництва української Православної церкви", яка була виголошена на 26 травня 1921 р. на Соборі Київщини, наголошується, що в Російській Церкві почесні нагороди, хрести, камилавки, скуфії, набедреники грали велику роль у службовому стані духовенства. Теоретичною підставою для цього стали слова апостола: пресвітери, що добре трудяться, нехай удостояться двойної честі (І Тим. 5:17). Василь Липківський наголошував у своїй доповіді, що в Російській Церкві високий чин панотця прирівняно було до світських чиновничих рангів, що, на його думку, було значно більшим приниженням значення духовенства. "Єпископи, архімандрити виблискували митрами, звіздами [зірками], але дорого вони їм коштували, а ще дорожче церкві, що за звізди [зірки] на грудях своїх єпископів повинна була услуговувати державі". Тому за пропозицією Липківського в Українській Православній Церкві духовний чин має й повинен стояти так високо, що ніякі нагороди для підвищення його честі вже непотрібні.

Тут слід зазначити, що вже на Соборі Київщини в травні 1921 р. простежується початок конфлікту між Михайлом Морозом та Василем Липківським. Мороз дотримується більш консервативної лінії поведінки, що є слушним на той час. Липківський вірить у те, що знесилене і деморалізоване громадянською війною українське суспільство зможе прийняти революційні зміни в церкві, піднятися до висот розуміння вищих ідеалів християнства на національних теренах. Натомість Михайло Мороз вважає, що не треба таких рішучих змін, які впадають в око і можуть прислужитися до звинувачень у порушенні церковних традицій і тим самим відвернуть тих, хто бажає відродження національної церкви.

В ухвалах Собору Київщини з приводу реформування одягу говориться: 1) Українське духовенство мусить вдягати священицький одяг лише під час відправи Божих служб і треб. У позаслужбовий час воно має право носити цивільний одяг, а також має право стригтися. 2) Церква має право виявляти до своїх пастирів зовнішні ознаки пошани. 3) Всі нагороди для духівництва, утворені під час царату, вважати скасованими. У постановах також говориться про підвищення в сані дияконів та священиків, які "свідомо і рішуче розпочали і провадять на парафії відправу Божої служби на українській мові і приєднали свою парафію до ВСПП". Надається також право вживати митри під час богослужіння настоятелю Києво-Софійського собору протоієрею Василю Липківському і його заступникові Нестору Шараївському.

Але головна мета Собору Київщини 22-26 травня 1921 р. не була досягнута -прихильникам автокефалії Української Православної Церкви не вдалося домогтися того, щоб цю Церкву очолили канонічно висвячені єпископи Російської Православної Церкви, які б здійснили подальшу висвяту єпископів та священиків для УАПЦ згідно з канонами. Більше того, через тактичні помилки керівників ВПЦР ситуація значно погіршилася, оскільки навіть ті єпископи, які висловлювали прихильність до українських церковно-визвольних змагань, остаточно відокремилися від ВПЦР. Обрані заочно, на підставі листування архієреї [Парфеній (Левицький), Антонін (Грановський) та Агапіт (Вишневський)] не приєдналися до автокефального руху.

Собор Київщини офіційні державні органи влади розцінили як "розклад Церкви": "прийнятий церковним Собором Статут передає всю владу в Церкві не "князям Церкви", а обраній парафіяльній раді; єпископи є головами церковних рад, але без усяких виконавчих прав і функцій. Іншими словами - повна демократизація і мало чи не "Радянська влада" в Церкві". Св. Патріарх Московський Тихон (Бєлавін) у своєму "Зверненні до віруючих України про збереження єдності церкви" від 23 липня 1921 р. також зазначає, що це був не "Собор Київщини", за визначенням ВПЦР, а тільки "з'їзд мирян", який прийняв низку антиканонічних постанов, котрі "порушують устрій церковного життя".

Українізація церковного життя. Практично з самого початку церковно-визвольного руху в Україні йшов процес унезалежнення Української Православної Церкви, як Церкви національної. Питання про українізацію церковного життя в Україні постало практично одразу з початком цього руху в 1917 р. За період до Собору УАПЦ 1921 р. це питання було одним із самих гострих, і тільки після Собору в своїх працях ідеологи УАПЦ констатують, що боротьба за українізацію церковного життя в Україні вже не є актуальною. Окремо говорилося про переклади Св. Письма українською мовою, які отримали науково обґрунтовані висновки російських академіків - Востокова, Никитенка та Срезнєвського щодо можливостей української мови служити сакральною мовою.|||

Немає ніяких сумнівів у тім, що вона має всі можливості відобразити найвеличніші ідеї розуму, не впадаючи при тому у вульгарність. Неодноразово наводився аргумент, який потім повторюватимуть ідеологи автокефалії: якщо напівдикі чи зовсім дикі племена Росії та інших країн світу мають Слово Боже на своїй мові, то чому ж кількісно більшому порівняно з ними українському народові, який перебуває в християнській вірі вже понад тисячу років, не можна мати Св. Письма і хвалити Бога мовою батьків.

Прихильники автокефалії Української Церкви головним своїм завданням ставили саме такий шлях українізації, виряджаючи делегації до керівництва Російської Православної Церкви в Україні і надсилаючи до них численні прохання і благословення на відправи українською мовою. Після проголошення Української держави питання про українську мову було поставлено на порядок денний. Це питання обговорювалося на державному рівні, і через це справа впровадження богослужіння і українізація церковного життя не суперечила загальним державним заходам. Через тривалий опір російського єпископату визнати українську мову як богослужбову, рух за українізацію перейшов у розкол.

Щоб оприлюднити свої вимоги щодо українізації Церкви "Об'єднана Рада Українських Православних Парафій" у 1919 р. розповсюдила в Києві відозву з красномовною назвою: "Чого хочуть Православні українці в своєму житті". У ній говориться, що Православні українці хочуть хвалити Бога й дякувати Йому в молитвах як у Божих храмах, так і повсякчас у щоденному житті рідною мовою. Наголошується, що цим самим вони не чинять зневаги слов'янської мови, а тільки визнають, що ця мова малозрозуміла для більшості.

Щодо єпископів Російської Церкви в Україні, то в цій відозві говориться, що Православні українці щиро бажають мати від своїх єпископів архіпастирське керівництво і "не відійдуть від них, хоч би вони їх і гнали від себе". Про це свідчить лист Парфенія (Левицького) до Тихона (Бєлавіна) про українізацію церковної справи від 31 грудня 1920 р., в якому він говорить, що залежно від політичного моменту українцям у Києві то дозволяли богослужіння українською мовою, то забороняли, то надавали храми, то знову забирали, і через це вони втратили віру в прихильність до них російських єпископів і в те, що єпископський Собор зможе вирішити цю проблему.

Слід зазначити, що тісна співпраця з радянським урядом керівництва ВПЦР мала під собою певний грунт. Московський Патріарх Тихон (Бєлавін) надто пізно був змушений винести позитивне рішення про дозвіл відправляти богослужіння в українських храмах українською мовою. Це стосується тексту звернення Патріарха до віруючих України про збереження єдності Церкви від 23 липня 1921 р. про те що, місцевим священикам запропоновано доглядати за зберіганням стародавніх українських церковних співів та виконанням місцевих церковних звичаїв і обрядів. Також ідеться про затвердження Українським Синодом Єпископів на засіданні 12-15 лютого 1921 р. складу комітету перекладу богослужбових книжок та Біблії зі старослов'янської на українську мову (т. зв. "Переводчеського Комітету" на чолі з останнім ректором Київської Духовної Академії єп. Василем (Богдашевським).

НатомістьВПЦРрозгорнуласвою діяльність щодо перекладуСв.Письмаібогослужбових книжок українською мовою. У цій комісії працювали о. Василь Липківський, Агатангел Кримський, Володимир Чехівський, Микола Хомичевський, о. Нестор Шараївський, диякон Василь Потієнко, Кирило Стеценко та ін. Їхні переклади українською богослужбових книг забезпечили відправи відповідним матеріалом. Первістком друку був переклад з грецької Василем Липківським Літургії Іоана Золотоустого, Молитовника, Часословця, Требника. Але в діяльності Перекладацької комісії при ВПЦР не обійшлося без конфліктів. На одному з засідань розглядалися переклади Василя Липківського (ектеній - великої, сугубої, малої, просительної, за оглашених, шлюбного чину), і на засіданні цієї комісії від 20 серпня 1919 р. виник конфлікт між Головою ВПЦР Михайлом Морозом і Володимиром Дурдуківським з приводу потреби затвердження текстів перекладів "вищими інстанціями", під якими Володимир Дурдуківський мав на увазі Свящ. Синод Єпископів. Саме через відмінність розуміння того, хто повинен затверджувати тексти української богослужби в самій Перекладацькій комісії при ВПЦР утворилося 2 течії. Першу течію представляли прихильники власного порядкування у справі перекладів (Михайло Мороз, Василь Липківський, Нестор Шараївський, Іван Тарасенко), другу - прихильники поміркованої течії, яка намагалася вести справи у згоді з єпископатом РПЦ в Україні і визнавала за ним керівну роль у справі затвердження богослужбових текстів (Володимир Дурдуківський, Дмитро Ходзицький, Петро Мохор).

Прот. Павло Погорілко перед відкриттям І Собору подав до Священного Собору Єпископів України "Записку о примирении разделяющихся в Украинской Церкви", датовану 21 серпня 1921 р. У цій записці він запропонував заходи для відновлення духовної єдності в Церкві, які надали б змогу двом сторонам якщо не дійти згоди, то принаймні вийти конфліктуючим сторонам з глухого кута протистояння і розпочати конструктивні переговори. Ним було подано такі пропозиції: 1) Відокремлення українських парафій в екстериторіальні єпархії, хіротонія єпископів з кандидатів, обраних на Соборі Київщини 22-26 травня 1921 р. 2) Визнання ВПЦР тимчасовим органом керівництва церковними справами до скликання Собору. 3) Відміна розпоряджень про заборону в священнослужінні священиків, які були засуджені тільки за діяльність з приводу українізації Церкви. 4) Дозвіл вільно переходити з російських в українські парафії і навпаки. 5) Участь усіх єпископів в наступному Всеукраїнському Соборі. 6) Питання про автокефалію Української Церкви вирішити на наступному Соборі. Але ніяких наслідків ця пропозиція не мала.

Прот. Василь Липківський також звертався до новоприбулого Екзарха Московського Патріарха в Україні митрополита Михаїла (Єрмакова) з пропозицією зустрітися для обговорення проблем українського автокефального руху і можливого примирення сторін. Але ця зустріч не відбулася. Напередодні скликання Собору голова ВПЦР Михайло Мороз також листом звертався до Екзарха з проханням бути членом Собору УАПЦ, але Високопреосвященнійший Михаїл також листом відмовився від цього запрошення, пояснивши, що він не визнає ВПЦР і всі її заходи чинними для Православної Церкви в Україні і вважає наступний Собор неканонічним зібранням священиків, яких церковна влада заборонила в священнослужінні, та мирян.

Попереднє рішення ВПЦР скликати Собор 14 жовтня 1921 р. було прийнято на Соборі Київщини окремою постановою. Михайло Мороз раніше звертався із заявою до голови ВУЦВК, в якій говориться про те, що метою скликання Собору є вирішення питання про устрій церковного життя, щоб діяльність Церкви виходила за межі релігії і "не затримувала нового Радянського будівництва життя". Він просив Григорія Петровського дати якомога більше правдивої інформації про радянське законодавство з церковно-релігійного питання. Питання про стан Церкви в державі було юридично оформлене вже більшовицьким урядом України. Радянський уряд, звичайно, не був зацікавлений у проголошенні автокефальної Церкви в Україні і взагалі щодо Церкви мав на меті зовсім інші плани, які мали своїм підґрунтям ідеологію марксизму-ленінізму. Деяка підтримка автокефального руху у справі організаційного оформлення та майнового стану УАПЦ з боку радянського уряду в Україні на початку 1920-х рр. мала певні причини: 1) створення УАПЦ не суперечило політиці проголошеного більшовиками звільнення всіх національностей колишньої Російської імперії від національного гніту в "тюрмі народів"; 2) вістря основної боротьби протягом першого десятиріччя після революції було спрямовано проти колишніх представників Російської Церкви і духовенства взагалі, які відверто знаходилися в опозиції до більшовицької влади й ідеології; 3) створення УАПЦ об'єктивно мало призвести до розколу, а отже і до ослаблення позицій Російської Церкви як в Україні, так і в Росії, а також до можливого утворення нових розколів у Православній Церкві, що об'єктивно було на користь більшовикам в їх антицерковній політиці та атеїстичній ідеології в майбутньому.

Упродовж 1917-1918 рр. більшовицьким урядом в Росії, а потім і в Україні, було прийнято низку законів і постанов, які стосувалися становища Православної Церкви в колишній Російській імперії і визначили перспективи її існування в радянській державі. Крім широкої кампанії щодо націоналізації церковного майна та реквізиції цінностей, Церква позбавлялася права юридичної особи. Було вилучено метричні книги для ведення записів про народження, шлюби і смерть, оскільки видача офіційних документів тепер здійснювалася тільки органами державної влади.

20 вересня 1921 р. голова ВПЦР Михайло Мороз дав підписку владі в тому, що на наступному Соборі резолюції, що "протирічать інструкціям та циркулярам Радянської влади не будуть мати місце". Текст вищезгаданої підписки містить перелік постанов Собору Київщини, які суперечать Закону про відокремлення Церкви від держави, інструкціям Народного Комісаріату Юстиції, декрету Ради Народних Комісарів УСРР про громадянський шлюб та про ведення записів про громадянський стан. Цією підпискою касувались головні постанови Собору Київщини: про українізацію, обов'язкове запровадження загальноцерковних співів у кожній парафії, організацію церковних та катехизаторських шкіл, заснування Всеукраїнського церковно-історичного музею для збирання старовинних та сучасних матеріалів з історії Української Церкви. Радянська влада "вчасно" попіклувалася, щоб майбутній голова Всеукраїнського Собору не мав ілюзій щодо змісту постанов з церковних питань: все, що не відповідає радянським законам та циркулярам про Церкву і релігію, буде заборонятись.

Програму наступного Собору УАПЦ було затверджено на передсоборній нараді 25 серпня 1921 р., коли між членами ВПЦР було розподілено доповіді. Доповіді щодо устрою Української Церкви, численні історичні розвідки з історії християнства, питання про канонічність ієрархії було доручено Володимирові Чехівському, Василю Липківському, Михайлові Морозу, Павлові Погорілку, Ксенофонтові Соколовському, Григорію Вовкушівському та ін. З питань, пов'язаних з мистецтвом та проблемами мовознавства, мали виступити запрошені на Собор науковці та композитори: Вадим Щербаківський, Агатангел Кримський, Пилип Козицький, Кирило Стеценко та інші.

Прихильники автокефалії з приходом радянської влади в Україну не мали можливості створити державну автокефальну Церкву через те, що Церква була відокремлена від держави, але умови для розповсюдження автокефального руху вони все-таки отримали, маючи статус спілки зареєстрованих владою церковних осередків. Московський Патріарх Тихон (Бєлавін) і керівництво Російської Церкви бачили канонічне вирішення проблеми з набуттям автокефалії Православних церков колишньої Російської імперії в наданні статусу автономії в складі Російської Православної Церкви тим Церквам, які до того перебували в юрисдикції Св. Синоду, але під впливом революційних подій почали більш рішуче виступати за свою самостійність. У керівництві РПЦ знаходилося чимало прихильників поміркованого шляху реформування Церкви. Але цим справа практично і обмежувалася. Російська Православна Церква, яка понесла величезні втрати протягом революційних подій 1917-1921 рр., ніяк не погоджувалася "відпустити" від себе "колишні єпархії".

Лекція 13. ВІДКРИТТЯ ПЕРШОГО ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСЛАВНОГО ЦЕРКОВНОГО СОБОРУ УАПЦ 14-30 ЖОВТНЯ 1921 Р. ОБРАННЯ МИТРОПОЛИТОМ О. ВАСИЛЯ ЛИПКІВСЬКОГО. ОБРАННЯ ЗАСТУПНИКА МИТРОПОЛИТА УАПЦ. СОБОРНА ПОСТАНОВА ПРО АРХІЄРЕЙСЬКІ СВЯЧЕННЯ

Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ відкрився у Києві в Софійському соборі 14 жовтня 1921 р. і тривав до 30 жовтня. Головною подією Собору була висвята Всеукраїнського митрополита Василя Липківського й утворення єпископату УАПЦ. Василь Липківський писав у спогадах, що "для УАПЦ 1/14 жовтня 1921 р. було днем її урочистого охрещення в Духові Святому, коли вона остаточно відчула в собі повноту благодаті Святого Духа й прилюдно на весь світ оголосила про своє відродження".

У спогадах учасника подій протодиякона Василя Потієнка зазначається, що на день відкриття І Всеукраїнського Собору були присутні 472 делегати з усіх губерній України. Згідно з протоколів соборної мандатної комісії від 20 жовтня дійсними були визнані 387 мандатів, не дійсними - 22. Спеціальним рішенням комісії, з огляду на те, що ці делегати прибули з далекої периферії, їх вирішено було вважати дійсними членами Собору.

14 жовтня 1921 р. І Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ розпочав свою роботу в храмі Святої Софії Київської. Перші кілька днів тривали обговорення справ на місцях, де рух за українізацію Церкви поширювався повітами, і відповідно наштовхнувся на спротив з боку єпископів, священиків і мирян, які залишалися вірними Московському Патріархату і не бажали підтримувати цей рух. На засіданні від 15 жовтня 1921 р. прот. Нестор Шараївський виступив перед Соборянами з розповіддю про українізацію Чернігова і Чернігівщини. Він розповів, що приїхав туди з представниками ВПЦР на Воздвиження і протягом тиждня вони отримали в користування від влади кафедральний Собор м. Чернігова, а також про велике враження від заходів з українізації церковного життя.

18. жовтня 1921 р. на Соборі знову виникла пропозиція покликати представників єпископату і було вирішено ще раз запросити екзарха Московського Патріарха в Україні митрополита Михаїла (Єрмакова) з тим, що можливо він не відмовить Собору, хоча до того відмовлявся вести переговори і з головою ВПЦР, і з прот. Василем Липківським.

19. жовтня 1921 р. екзарх Михаїл (Єрмаков) прибув на засідання Собору і був зустрінутий співом "Ісполла еті деспота" Соборянами як годиться зустрічати Владику Митрополита. Але Митрополит заявив, що не уповноважений вести переговори від імені всього єпископату і розмовляти в офіційній обстановці й хотів залишити засідання Собору. Соборяни попросили його залишитися, і подальші виступи на Соборі було присвячено тим віковим неправдам і образам, які зазнала Українська Церква після 1686 р.. Один з найстаріших делегатів Собору Левицький зі сльозами на очах просив екзарха не відмовити у висвяченні кандидатів у єпископи для УАПЦ, прохаючи його не відмовити їм, як батько не відмовляє дітям. Але екзарх іще раз виголосив свою думку про неканонічність цього зібрання і залишив засідання.

Відповідь екзарха Михаїла справила гнітюче враження на делегатів Собору. Навіть ті, хто до того вважали за потрібне звертатися до нього з проханням, тепер змушені були визнати, що замирення між єпископатом Української Церкви на чолі з екзархом Михаїлом (Єрмаковим) і УАПЦ неможливе. Може, це також стало поштовхом до того, що делегати абсолютною більшістю підтримали пропозицію про здійснення пресвітерської хіротонії митрополита УАПЦ Василя Липківського, оскільки їм офіційно востаннє було відмовлено.

На Соборі головним залишалося питання про єпископат. Розкол між учасниками Собору з цього питання виник 20 жовтня 1921 р. після доповідей члена Президії Собору Володимира Чехівського і о. Ксенофонта Соколовського, доповідь якого була цілком базована на традиційній у російському Православ'ї системі викладу аргументів на користь єпископської висвяти з наведенням численних фактів анафемування відступників від неї в працях св. Отців Церкви.

Натомість, доповідь Володимира Чехівського будується на неординарному погляді на загальноцерковну історію, а саме в питанні про висвяту єпископа в перші віки християнства, зокремаза чином, якийіснував в ОлександрійськійЦерквідо250р.н.е. Володимир Чехівський будує систему доказів існування пресвітерської хіротонії не на протестантських творах, а на історичних відомостях та творах Св. Отців Православної Церкви. На Соборі він доводив, що якщо цей чин хіротонії існував і згодом не був скасований в період Вселенських Соборів ІV- VІІІ ст. н.е., то таким чином і прихильники автокефалії Української Церкви будуть стояти на ґрунті Олександрійської Церкви і не відхиляться від Православ'я.

Сама процедура обрання митрополита УАПЦ на Соборі відбулася на засіданні 21 жовтня 1921 р. Із запропонованих кандидатів на обрання митрополитом Київським - Чехівського, Липківського, Шараївського, Теодоровича, Маляревського і Орлика - всі ухилилися від запропонованого обрання, окрім прот. Василя Липківського. Після того, як всі кандидати, крім Василя Липківського, відмовилися від обрання, Шараївський дуже чуло підтримав це обрання: "мені хочеться плакати від радості, що мрії цього чоловіка здійснились. Всі свої бажання, все своє життя він направляв тільки для цього, і ніяка дерзновенна душа не посміла б стати на дорозі йому...". Потім саме Нестор Шараївський запропонував для хіротонії митрополита УАПЦ дістати мощі св. митрополита Макарія, які зберігалися в одному з приділів собору Святої Софії Київської і влаштувати з ними хресний хід навколо Собору перед висвятою.

У спогадах Василя Потієнка, який очолював Всеукраїнську Церковну Раду у 1924-1926 рр., під назвою "На шляху до Першого Всеукраїнського Православного Церковного Собору" зазначається, що під час засідань за столом президії в св. Софії на солеї, перед центральними царськими вратами, сиділи Михайло Наумович Мороз, Голова ВПЦР, прот. Василь Липківський, прот. Нестор Шараївський, секретар ВПЦР Іван Васильович Тарасенко, член ВПЦР Григорій Дмитрович Вовкушевський... та ін.

Під час пресвітерської хіротонії прот. Василя Липківського, в ній брали участь 30 священиків і 12 дияконів. Там, у Святій Софії, було висвячено о. Василя Липківського на Митрополита Київського і всієї України під час Літургії в Соборі 23 жовтня 1921 р. Предстоящим був прот. Нестор Шараївський. Співав Соборний хор під керівництвом Петра Гончарова і народний хор під керівництвом Дмитра Ходзицького. На часах проведено за чином опитування хіротонізованого і вислухано його сповідь віри та урочисті обітниці на служіння УАПЦ. Після Малого входу двоє з духовенства (прот. Юрій Міхновський і прот. Михайло Малеча) вивели прот. Василя Липківського. Обранець Собору став біля правого рогу престолу Св. Софії на коліна, йому на голову кладуть велику Євангелію в золотій кованій оправі, розкривають її, і всі священики кладуть свої руки на Євангеліє, від священиків до солеї - ланцюжки рук старших дияконів, далі всіх делегатів Собору. І всі - на колінах, схиливши голови. З вівтаря чути голос прот. Нестора Шараївського: "Божественна благодать, що завжди немочі лікує і недостачі поповнює, висвячує через покладення рук наших почесного протоієрея Василія на архиєпископа і Митрополита Київського і всієї України Української Автокефальної Православної Церкви. Помолімося ж за нього, щоб зійшла на нього благодать Всесвятого Духа". Духівництво співало "Господи, помилуй", обидва хори - те ж саме. Церква завмерла. Далі пролунало "Аксіос!". Співають духівництво, хори і вся Церква.

23 жовтня 1921 р. в неділю в олтарі Святої Софії відбулася пресвітерська хіротонія протоієрея Василя Липківського, якого всім Собором було рукоположено в Архієпископа Київського, Митрополита всієї України УАПЦ. Оскільки в усіх попередніх ухвалах ВПЦР, постановах Собору Київщини 22-26 травня 1921 р. було винесено рішення про те, що всі священики і навіть кандидати на єпископську хіротонію у приватному житті підлягають загальнохристиянським моральним вимогам і не зобов'язані приймати чернечий постриг, то митрополита УАПЦ було висвячено без постригу, і тому він у подальшому найменувався "Отець-Митрополит".

У "Канонах" І Всеукраїнського Собору цей акт було визнано як виключення, яке УАПЦ допустила за надзвичайних, несприятливих обставин. Це ж саме стосувалося й висвяти прот. Нестора Шараївського, якого було висвячено в Архієпископа Київщини, заступника митрополита УАПЦ Василя Липківського через два дні після хіротонії останнього. "Канони" Собору 1921 р. зазначають, що подальші хіротонії в УАПЦ мають відбуватися звичайним порядком, згідно з чином, якого прийнято у Вселенському Православ'ї, а цей акт визначено - як надзвичайний.

Опозицією на Соборі виступила полтавська течія, тобто представники від м. Полтави та Полтавщини. Але в стенограмах не зазначається, як і коли представники "полтавської течії" залишили засідання Собору. Відомості про це містяться тільки у спогадах учасників Собору. На засіданні від 17 жовтня 1921 р. Михайло Мороз зазначав, що "члени Полтавського Братства до нас стали відноситись вороже". Василь Липківський на тому ж засіданні зазначив, що представники "Полтавської течії сказали, що це не Собор, а зібрання".

На І Всеукраїнському Православному Соборі УАПЦ 14-30 жовтня 1921 р. питання про неканонічні дії щодо підпорядкування Української Церкви під зверхність Московського Патріарха у ХVІІ ст. обговорювалося неодноразово. З огляду на відсутність у Православній Церкві канонів, які стосуються процедури набуття автокефального статусу окремою Церквою, Всеукраїнський Собор сам виробив цілу низку канонів щодо автокефального устрою Української Церкви, а також церков, з яких складається Всесвітня Церква.

Важливим є обґрунтування Собором УАПЦ 1921 р. недійсності для Української Церкви постанов обох Соборів - Московського Помісного Собору 1917-1918 рр., на якому було відновлено патріаршество, а також Всеукраїнського Собору 1918 р., який закріпив за Церквою в Україні статус автономії в межах Московського Патріархату. Головним аргументом невизнання висувається той, що скликання відбулося "під гнітом пануючих верств" і ці Собори "не піднялись до Христових заповітів", бо дбали про зміцнення панування над Церквою єпископату, який затримав "частки царсько-панської влади", соціальний гніт у Церкві і примусову русифікацію. Тому Собор УАПЦ 1921 р. вимагає не визнавати правомочними інституції Російської Церкви в Україні.

Василь Липківський неодноразово зупинявся на проблемі набуття автокефаліїУкраїнською Православною Церквою. У тексті однієї зі своїх промов "Основи церковної автокефалії" він говорить, що "Христос є між усіма народами і... на нашій Україні". Незабаром Христос "збере дітей Божих в одно", але, за словами Липківського, потрібним кроком для цього всесвітнього єднання є об'єднання кожного народу в "народну Церкву". Поки кожний народ не об'єднається в свою Церкву, доти не буде всесвітнього об'єднання, оскільки воно можливе між народами, а не поодинокими особами. На І Соборі УАПЦ 1921 р. Тарас Шевченко часто згадувався делегатами як "наш пророк", неодноразово цитувалися його вірші. Михайло Мороз зазначав, що Шевченко -це "найкращий працьовник, виявитель української культури, світовий геній". За словами Мороза, "на Шевченковім "Кобзарі" ми вчились бути вільними синами України". "Заповіт" Шевченка часто виконувався церковним хором після різних урочистостей разом з суто церковними співами та "Молитвою за Україну" протягом усього періоду активної діяльності прихильників автокефалії Української Церкви.

На засіданнях І Всеукраїнського Православного Церковного Собору УАПЦ 1921 р. проблема соборноправності є сталим поняттям, визнаною засадою нового церковного устрою. У своїх промовах керівники УАПЦ розглядають різні аспекти втілення принципу соборноправності в життя. Василь Липківський присвятив свою доповідь питанню про знищення виборчого права духовенства у ІV сторіччі н. е. і в подальші часи. На засіданні від 17 жовтня 1921 р. він говорив, що прихильникам автокефалії закидають звинувачення у порушенні Православної віри, якщо вони "змінять самодержавно-єпископський устрій на церковне народоправство", але "якщо ми змінимо самодержавний усторій на народоправний, - то ми повернемось на шлях апостольської церкви", оскільки, на думку Липківського, єпископський устрій церкви - то є "порушення слова Христова".

В іншій доповіді "Про знищення соборноправного устрою і заміну його єпископсько-самодержавним устроєм" на засіданні від 20 жовтня 1921 р. Василь Липківський наголошує, що Українська Церква "завжди намагалась зберегти виборче начало і соборноправність". На тому ж засіданні доповідь про соборноправність Української Церкви виголосив делегат з Волині Іван Теодорович. Володимир Чехівський також доповідав про засади внутрішнього устрою Української Церкви. Наступного дня, на засіданні Собору від 21 жовтня 1921 р., промову про виборче начало, як головну підвалину для життя духовенства УАПЦ, виголосив Олександр Ярещенко.

Слід зазначити, що обрання митрополита УАПЦ Василя Липківського і його всесоборна висвята цілком узгоджуються з ідеєю народоправства в Українській Церкві з таких причин, які об'єктивно випливають з ідеології УАПЦ, а саме: 1) єпископат Російської Церкви в Україні і взагалі весь попередній церковний устрій визнано "негідним" і "старорежимним", звідси робиться висновок про необов'язковість погодження висвяти з вищим керівництвом Російської Церкви в Україні; 2) за твердженнями ідеологів УАПЦ, церковна громада є "Тіло Церкви", яка керується Духом Святим безпосередньо, не вимагаючи посередників в особі єпископів, і тому всесоборна висвята є "більш святою", ніж подана від "староказенного і ніким не обраного" єпископату; 3) такий чин обрання Митрополита громадою передбачав не панування його над митрополією, а навпаки - його слугування громаді вірних, як і сам Липківський про це говорить після обрання. Практично все його подальше життя дійсно стало втіленням євангельського принципу: "хто з вас хоче бути старшим, нехай буде всім слугою", який неодноразово цитується на Соборі. У своїх спогадах митрополит УАПЦ Василь Липківський багато уваги приділив проблемі запровадження всенародно-соборноправного устрою на Соборі 1921 р., цитуючи прийняті ним "Канони".

Ставлення до канонів Православної Церкви. Однією з визначних праць з цього питання є доповідь на Соборі Василя Липківського "Догмати, канони й життя Церкви". Величезну вагу, на думку Липківського, має питання про те, що в Її житті може бути перетвореним, а що залишитись незмінним. Оскільки Голова Церкви є Ісус Христос, який залишається "і вчора, і сьогодні, і по віки той же", тому віра, що занотована на Всесвітніх Соборах, догмати Православної Церкви, повинні залишитися незмінними. Слово Боже - душа Церкви і воно є вічним і незмінним. А тіло Церкви - це вся християнська людність, яка непохитно стоїть на ґрунті християнських догматів і утворює з себе живе життя Церкви. Примусове припинення цього життя викликає великий визвольний рух. За визначенням прот. Василя Липківського: "Церковні канони, цебто церковні закони, це є ті межі, якими регулюється живе життя Церкви, дається цьому життю той чи інший напрямок". Канони - то є як би одяг, в який одягається Церква. Тому, як людина виростає з дитячої одежі і потребує іншої, так і Церква повинна змінювати канони, які можуть перетворитись на кайдани, що затримують живе життя. Отже, коли кажуть, що канони є незмінними і вічними, то це загрожує життю церкви загибеллю. А між тим представники Російської Церкви зловживають так званим канонічним устроєм, який утворився тисячу років тому і який є "залізною одіжжю" церкви, "кайданами, які стримують життя". У своїх доповідях на Соборі делегати обурювася звинуваченнями їх у порушенні Православної Віри. Прот. Нестор Шараївський на засіданні від 17 жовтня 1921 р. у своєму виступі зауважив, що єпископ Пахомій (Кедров) сказав, що "цей Собор неправославний". На думку Шараївського, це питання про Православність чи неправославність Собору повинен вирішувати Вселенський Собор. На іншому засіданні від 20 жовтня з доповіддю під час дискусії після промов Володимира Чехівського і Ксенофонта Соколовського щодо канонічності висвяти митрополита виступив делегат Малеча, який повністю підтримав Володимира Чехівського з таких позицій його доповіді: 1) "Ми - Православні християни" і через це всі діяння Собору і Соборян є Православними, а не "єретичними"; 2) Надзвичайність ситуації дає додаткові повноваження у справі відродження національної церкви; 3) "Якщо ми зібрались в ім'я Господа Бога і Дух Святий між нами, то й благодать з нами".

Питання про ухил до католицизму або до протестантизму Української Автокефальної Церкви є дуже складним. Головним аргументом у звинуваченні автокефалістів у протестантських нахилах є зовнішня, формальна схожість деяких позицій у їх порівнянні з канонами та обрядами Російської Церкви. З критикою протестантської церкви виступав на засіданні Собору від 20 жовтня Володимир Чехівський.

Щоправда, пізніше, незважаючи на всі ці аргументи, в анонімній записці "О незаконном назначении Киевского митрополита Липковского", яка датована 1922 роком, говориться: "все справки о праве самопосвящения заимствованы у протестантов. Участники решили поставить єпископа, забыв, что протестанты не признают никакого посвящения как таинства". Але говорити про протестантизм як ідеологічну засаду УАПЦ немає підстав, тому що ніде в промовах чи в працях її ідеологів немає жодного звертання до протестантизму, як до канонічного взірця. В іншому посланні під назвою "Священный Собор єпископов всея Украины к украинцам, отпадающим от Святой Православной Церкви и от своих законных епископов" від 17 жовтня 1921 р. члени Собору звинувачуються в тому, що вони "отняли у вас святую церковь..., разорили мирную церковную жизнь..., посягнули на вашу святую веру, ибо отвергли учение св. апостолов и отцов наших".

І Собор УАПЦ 1921 р. проголосив також рівність членів Української Церкви між собою і тим самим скасував ієрархічність у Церкві, яка за багато років російського панування набула державної чинності. Замість багатоступеневої ієрархії в Церкві, з поділом на мирян, духовенство та єпископат, в Українській Церкві проголошується всенародно-соборноправний устрій. В основу нового устрою покладено заповіт Ісуса Христа: "Хто у вас хоче бути старшим, нехай буде вам слугою..." (Мтф. 20:25-26). Це був революційний крок у вирішенні питання демократичності устрою Церкви в Україні.

Постанови І Собору УАПЦ санкціонують всенародне висвячення Василя Липківського митрополитом Київським і всієї України і 12 єпископів окремих частин України в надзвичайний спосіб, тобто священно-соборноцерковним рукоположенням. Але це було зроблено заради канонічного закріплення рішення Собору щодо виборів митрополита та єпископів, прийнятого на засіданні від 21 жовтня 1921р. Надалі чин хіротонії для відбудування єпископату в УАПЦ має виконуватися згідно з основами чину, прийнятого у Всесвітній Церкві. Постанови Собору передбачають також надзвичайні заходи щодо тих членів церкви, які вносять елементи примусу класового, національного, державного панування тощо, бо це є переступом волі Христа і Його заповітів, порушення підвалин Христової віри. Винні в цьому злочині повинні бути виключені з Церкви, якщо не покаються. Головним завданням Христової Церкви є побудова "Царства Божого на землі" а також "сприяння розвитку творчості добра й правди і в державі, і в громаді, і в житті окремої людини". Щодо життя парафіяльних церков, то зразком для його будування оголошується "життя Церкви перших віків християнства". Наголошується також потреба створення органів робітників слова в кожній парафії для проповідування Святої Євангелії на зразок проповідників серед першохристиянських громад. Слід також зазначити, що діячі автокефалії ухвалили скликати Всесвітній Православний церковний Собор. З цією метою в Києві 9/22 травня 1922 р. планувалося скликати підготовчу нараду з представників автокефальних Православних церков Всесвіту. Напевно, планувалося обговорити питання затвердження автокефалії Української Церкви та канонічних засад Її існування з метою їх затвердження з боку представників Всесвітньої Церкви.

Отже, Собор неодноразово наголосив у своїх документах та постановах, що віровчення УАПЦ базується на канонічних засадах Православ'я і ні в якій мірі не піддає ревізії ні Святе Письмо, ні головні засади Православ'я. Реформаторська діяльність Собору та його ідеологів стосувалась тих засадничих положень Православної Церкви, які утворились під впливом "єпископсько-самодержавного устрою" церкви у Візантії та в Російській імперії і які є порушенням заповітів Христа і тому підлягяють скасуванню.

Таїнства. Прихильники автокефалії Української Церкви не торкалися таїнств, які є в Православній Церкві. Проте, деяких змін зазнали таїнства священства та шлюбу. Це не були кардинальні зміни у розумінні цих таїнств. Запропоновані зміни були деякою модернізацією обряду, а не чимось новим по суті. Наприклад, щодо таїнства маслосвяття, Василь Липківский у своїй проповіді нічого не говорить щодо якихось змін, а зупиняється тільки на проблемі зверхності в питанні права варити миро.

На Соборі дискусія про таїнства виникла 20 жовтня 1921 р. між о. Сергієм Пилипенко та Володимиром Чехівським. Отець Пилипенко заперечував можливість виконання таїнства мирянами і жінками, навіть в надзвичайних умовах. Його підтримала частина делегатів. Натомість Володимир Чехівський наводив приклади з життя ранніх християн і наголошував на необхідності надзвичайних кроків у справі відродження Української Церкви через небезпеку знищення церкви "новими безвірниками" взагалі. Знаменними є слова Чехівського про те, що в протестантизмі, лютеранстві таїнства може здійснювати взагалі кожен. "Там вже хаотичність має місце, а не організованість Православної Церкви. Про це ніхто не робе вам темних натяків і не пропонує на нього йти".

Проблема зміни у здійсненні таїнства шлюбу була не в зміненні обряду, як такого, а у додатковій реєстрації шлюбу органами влади та запису про розлучення, що вже зовсім було наслідком революційних віянь. ВПЦР починає масово реєструвати розрив шлюбів громадянських осіб, що також є порушенням канонів, за якими шлюб не може бути скасований розлученням, оскільки вінчання освячує процес шлюбу назавжди.

Питання про Православний храм. Для прихильників автокефалії Української Церкви устрій Православного храму в цілому залишався без змін так само, як і віровчення. Вимоги перебудови стосувались знову-таки деяких деталей зовнішнього вигляду (архітектура) та деякою мірою іконописання. Головною вимогою діячів УАПЦ було повернення до предковічного стилю в побудові нових церков, а також у перебудові та реставрації старих. Доповідь на Соборі "Старовинний релігійний побутовий предмет Православної Церкви на [в] Україні" зробив С. Рклицький. Проблему наукового бачення власне української церковної архітектури у своїй доповіді розглянув запрошений на Собор видатний український мистецтвознавець професор В. Щербаківський. Головною думкою його доповіді була та, що за тисячу років існування християнства на теренах України було вироблено власний національний тип храму, який відповідає національним особливостям українського народу. В "ухвалах" Собору 1921 р. говориться, що духівництво, парафіяльні ради і всі парафіяни повинні дбати, щоб не нищилась і не псувалась, а зберігалась предковічна церковна старовина українська: старі іконостаси, образи, облачення, ужиткові речі. Це стосується старовинних речей, що належать Церквам. Далі говориться, що в разі потреби ремонту або перебудови, або розібрання стародавніх храмів, українські Православні парафії повинні звертатись за дозволом до відповідних органів державної влади і до Академії Наук. Щодо побудови нових храмів, то "бажано, щоб в українських парафіях будувались церкви як муровані, так і дерев'яні лише в предковічному українському стилі".Обговорення питання про облачення єпископів та духовенства. На І Всеукраїнському Соборі 1921 р. найбільш революційно налаштована частина делегатів на Соборі пропонувала або зовсім відмовитись від спеціального одягу, або, принаймні, значно спростити його вигляд. Делегат Самсон Задорожній сказав, що "Христос носив терновий вінець", а не "корони з дорогоцінним камінням". Він же запропонував навіть розпродати митри, як "символ царсько-єпископського панування" у церкві за часів царату, а одержані гроші ужити для допомоги голодним братам. Василь Липківський виступив проти цієї пропозиції, і його підтримали інші члени Собору .

З доповіддю про історію утворення спеціального одягу для богослужіння виступив професор В. Данилевич. Загальна думка інших промовців була та, що Ісус Христос нічим не відрізнявся від інших людей, а апостол Павло теж закликав християн не відрізнятися від інших. І взагалі "одіж нікого не може утримати від негідних вчинків, а до того ж на селі зараз небагато одежі і пан-отець має працювати як і його парафіяни".

Найбільше вимоги скасування торкнулися таких складових одягу, як саккос ("імператорське облачення"), митра, нараменник, палиця, камилавка, скуфія тощо. Саккос і митра підлягали скасуванню як безпосередні символи царської влади, а нараменник, палиця та камилавка через те, що до революції вони використовувались як нагороди духовенству за службу. Тому через ідеологічні міркування їх пропонували вживати як звичайні складові одягу.

Підсумками цього Собору слід вважати: 1) Собор заявив про те, що він взяв на себе всю повноту влади в Українській Церкві; 2) припинив усі зв'язки з керівництвом Російської Церкви в Україні; 3) підтвердив автокефалію Української Церкви, проголошену Законом Директорії УНР у 1919 р. та постановою ВПЦР від 5 травня 1920 р.; 4) обрав Митрополита всієї України та єпископат УАПЦ; 5) затвердив виборність кліру та духовенства; 6) замінив єпископський синодальний церковний устрій всенародно-соборноправним; 7) постановив, що Собор буде вищим керівним органом УАПЦ, а в перервах між Соборами - ВПЦР; 8) зрівняв у правах одружених і неодружених священиків у справі набуття єпископського сану, дозволив носити цивільний одяг у позаслужбовий час і т. ін.; 9) відкинув, як неканонічну, анексію Київської митрополії у ХVІІ ст.; 10) проголосив Всеукраїнський Собор 1918 року "зборами ворогів українського народу"; 11) відновив широку участь мирян у справах керівництва Церквою; 12) постановив відродити народні релігійні звичаї в житті УАПЦ; 13) наголосив на розвитку церковних братств та поширенню благовісництва.

Лекція 14. ІДЕОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ УАПЦ: СОБОРНОПРАВНІСТЬ,