7. Гармонізація

У літературі термін «гармонізація» представлений дуже широко. У деяких авторів гармонізація ототожнюються з адаптацією, розглядається як самостійний засіб правової інтеграції, одним із засобів уніфікації, узгодження законодавства, апроксимація тощо. На думку О. Люхтерхандта, поняття «гармонізація» насамперед має відображати безконфліктність стосунків, тобто узгоджене співіснування і чинність таких норм, як юридичні принципи, комплексні правові інститути, а також окремі юридичні правила і приписи, що походять з різних джерел права. Водночас, як зазначається у літературі, гармонізація є специфічним механізмом одержання і забезпечення єдності та високого ступеня узгодженості частин у системі, частин і системи, виявляє себе в праві динамічним процесом узгодження, взаємної відповідності правових систем у межах визначеного правового простору, виробленням з цією метою загальних правових принципів (стандартів), концепцій розвитку національних законодавств, усунення основних суперечностей чи розбіжностей. У деяких працях зустрічається термін «гармонізація законодавства» як необхідна передумова формування національної правової системи з огляду на її відповідність європейським і світовим стандартам.

Гармонізація являє собою процес цілеспрямованого зближення правових систем в цілому або окремих галузей, утвердження загальних інститутів та норм, подолання суперечностей. У доктрині конституційного, міжнародного та європейського права і в практиці широко використовується також термін «зближення права», при цьому в одних випадках він використовується як синонім гармонізації, а в інших – як взаємне зближення правових систем на засадах загальних принципів. Зокрема, термін «зближення» дедалі частіше використовується у практиці країн СНД та Міжпарламентської Асамблеї держав-учасниць СНД, Міжпарламентської Асамблеї ЄврАзЕС, законодавчих рекомендацій Парламентських зборів Союзу Білорусі та Росії, Європейського Союзу.

На відміну від уніфікації при гармонізації, на думку І. І. Лукашука, договір зобов’язує держави включити у своє право норми, необхідні для досягнення поставленої мети, що відповідає загальним положенням договору, який, у свою чергу, не пропонує конкретне формулювання таких норм. Гармонізація може бути взаємною та односторонньою. При взаємній гармонізації всі учасники узгоджують заходи щодо зближення права. При односторонній гармонізації право однієї держави адаптується до права іншої.

У свою чергу, А. О. Четверіков вважає, що метод гармонізації означає видання міждержавним об’єднанням основ законодавства, згідно з якими держави-члени приводять у відповідність свої внутрішні закони та підзаконні акти. Тобто за допомогою гармонізації «зближаються» правові системи держав-членів одна з одною, але не вводять повну подібність. У свою чергу, П. А. Калениченко розглядає гармонізацію як метод правової перебудови на основі модельних правил поведінки, які сформульовані з метою зближення національних правових систем, без досягнення повної подібності у сприйнятті та оформленні державами таких модельних правил. При такому зближенні забезпечується введення загальних засад правового регулювання у конкретних сферах суспільного життя при збереженні за державами певного простору для власного правового регулювання.

Професор С. Ю. Кашкін гармонізацію ототожнює із зближенням національного права, при якому здійснюється запровадження загальних засад правового регулювання в конкретних сферах суспільного життя при збереженні за державами більшого чи меншого простору для власного правового регулювання.

Більшість дослідників зазначають, що гармонізація сприяє більш «м’якому» порівняно з уніфікацією впливу міждержавних механізмів інтеграційних об’єднань на формування несуперечливої, взаємовідповідної, узгодженої діяльності національних правотворчих органів. При цьому гармонізація як спосіб зближення національних законодавств не програє уніфікації. У міждержавних відносинах суб’єкти не завжди прагнуть до ліквідації національних відмінностей, в тому числі у праві. Гармонізація у цьому сенсі не передбачає відмову від національних традицій у праві, відображаючи багатогранність та унікальність організації життя у різних державах.

У процесі системного аналізу питань інтернаціоналізації й зближення національного законодавства уніфікація й гармонізація права розглядаються на прикладі міжнародних договорів. Виходячи з цього, виокремлюють певні види правової гармонізації у просторі: національно-правову та міжнародно-правову, при цьому при здійсненні останньої відсутні міжнародно-правові зобов’язання держав, які б закріплювалися міжнародним договором. Цим, на думку О. Ф. Скакун, гармонізація відрізняється від уніфікації.