3.2. Становлення нотаріату як окремого правового інституту (середина XIX – поч. XX ст.)

Відтак з’ясовано, що прагнення Москви запровадити на українських землях свою політичну і правову систему не узгоджувалось у перші десятиліття після 1654 р. ні з умовами Березневих статей та Жалуваних грамот, ні з успадкованими від часів Речі Посполитої традиціями української спільноти. Однак, приймаючи на цьому етапі внутрішню організацію Гетьманщини de facto, Росія, очевидно, не могла це зробити de jure і йшла шляхом поступових обмежень її автономного устрою. Завершальним акордом таких обмежень стало введення на українських землях в 1782 р. загальноросійських судових порядків і установ.

На Правобережній Україні, яка перейшла до Росії, внаслідок поділу Польщі гродські і підкоморські суди було ліквідовано у 1832 р. Тоді ж земські суди було перейменовано в повітові. Указом 25 червня 1840 р. “Про розповсюдження сили і дії Російських цивільних законів на всі західні, повернуті від Польщі області” будь-яку дію Литовського статуту, сеймових конституцій та інших постанов – скасовано із заміною їх загальними російськими узаконеннями із дотриманням того ж порядку, який існував для інших внутрішніх областей Росії. З цього ж часу всі документи приватного характеру наказано писати російською мовою за правилами і зразками, встановленими в загальному Зводі законів Російської імперії. Ставлення Росії до українських земель яскраво проілюстровано в мотивах до видання згаданого указу, де вказано, що охорона особи і власності вірнопідданих частково вже досягнута виданням Зводу законів у 1832 р., і що в цьому зводі правила про це викладені чіткіше, зрозуміліше, ніж у Литовському статуті і сеймових конституціях, які діяли в цих областях “споконвіку російських по походженню, звичаях і навиках” [101, с. 7]. Цікавою і такою, що заслуговує на увагу, є думка сучасного дослідника історії права цього періоду О. Коросташова, який вважає, що загальноімперське законодавство було остаточно поширено на Полтавську і Чернігівську губернії згідно з указом від 4 березня 1843 року „Про введення в губерніях Чернігівській і Полтавській загальних про судочинство настановлень імперії” [130, с. 16]. Більше того, він пише що, у „Зводі законів цивільних” загальноросійського зводу законів другої редакції із 4105 статей 53 містили в собі особливі для Полтавської і Чернігівської губерній положення, які мали за джерело норми місцевого права. Даними статтями регламентувався і порядок оформлення цивільно-правових документів ( 599, 600, 654, 655, 659 ст.) [130, с. 15-16].

Отже, історія нотаріальної діяльності на українських землях, яка до кінця XVIII ст. на Лівобережній Україні і практично до середини ХІХ ст. на Правобережній розвивалася, грунтуючись на власній правовій традиції, але з урахуванням позитивних виливів польської і німецької, а через них і французької правових систем, відтепер нерозривно була поєднана з історією російського нотаріату, який унаслідок низького рівня економічного розвитку, панування кріпосного права, поєднання судової і адміністративної влади, розвивався значно повільнішими темпами.

Якою ж була система нотаріальних органів Російської імперії, а в її складі й України в кінці XVIII – початку ХІХ ст.? Як здійснювалась підготовка до нотаріальної реформи, в результаті якої нотаріат був оформлений як окремий правовий інститут? Які були її негативні сторони і до яких наслідків вони привели? Ці питання є предметом подальшого нашого дослідження.

У 1775 р. імператрицею Катериною ІІ для посвідчення особливо важливих угод при палатах цивільного суду, а згідно з указом 1775 р. і при повітових судах було утворено окремі відділи кріпосних справ, які проіснували до 1866 р. [184, с. 6]. У кріпосних відділах (експедиціях) палат цивільних судів акти укладались без будь-яких обмежень. Угоди ж, що укладались у повітових судах, обмежувались сумою в 300 крб. На чолі відділів для керування ними призначались особливі наглядачі, під началом яких був цілий штат чиновників, названих кріпосними писарями. Всі службовці призначалися тією установою, у кріпосному відділі якого вони повинні були працювати. За їхньою діяльністю наглядали члени і секретарі суду. Кріпосний порядок був обов’язковим лише для актів про відчуження нерухомого майна кріпосних людей, рекрутських квитанцій, а решту актів повинні були лише заявлятися в кріпосних відділах. Кріпосний порядок здійснювався з дотриманням певних процедур: складення акта, що вносився в особливу “звітну книгу”, яку подавали на розгляд суду. Після того як суд пересвідчувався в особах контрагентів і в законності укладуваної угоди книгу з актом повертали наглядачу, який вносив акт „від слова до слова” в “кріпосну книгу”. При здійсненні звичайної явки актів у кріпосних відділах перевірялася лише їхня дійсність і законність, після чого їх записували в книгу і надавали сили і значення кріпосного акта [175, с. 20]. Поряд з відділами кріпосних справ до укладення кріпосних актів було допущено інші урядові установи, зокрема військові правління, військові цивільні суди та ін. В 1820 р. такий дозвіл отримав Одеський комерційний суд, а згодом і деякі інші комерційні суди (Ізмаїльський, Керченський). При цьому можливість укладення в них будь-яких угод не була обмежена жодною сумою і не залежала від належності контрагентів до торгового стану.

Подібно як і в повітах, належне лише повітовим судам право посвідчення кріпосних актів було поступово надане й іншим місцевим установам, наприклад, міським магістратам і ратушам, торговим судам, митним чиновникам і становим приставам, поліцейським і повітовим управам тощо. Поряд із переліченими органами для укладення кріпосних актів ще при Катерині ІІ були введені окремі посади публічних (міських) нотаріусів і маклерів, яких обирали міські і торгові стани. До їхніх обов’язків входило посвідчення актів менш важливого значення. Крім них, у період з 1781 по 1846 рр. були встановлені посади приватних маклерів, маклерів прислуги і робітників; маклерів цехових управ і судових розправ [169, с. XLVI]. Загальних правил щодо призначення нотаріусів і маклерів не існувало. Вони вважалися державними службовцями, але права на присвоєння чинів не мали, платню не отримували, дисциплінарній відповідальності підлягали нарівні із іншими чиновниками. Всі їхні дії визнавалися публічними, санкціонованими державою, тому поняття “приватний” із назвою їхніх посад не узгоджувалось. Назва „приватний маклер” вказувала на те, що він перебував у певній визначеній частині міста [107, с. 83]. Маклерам і нотаріусам заборонялося займатися торгівлею, брати участь у публічних продажах майна, відлучатися від місця виконання обов’язків. Загальним правилом було встановлено, що нотаріуси і маклери не мали права записувати в свої книги акти, які містили умови про продаж, поступку чи заставу нерухомого майна.

В грудні 1765 р. першим київським нотаріусом було обрано купця В.Л. Москвітінова [74, с. 391]. Наступником його став купець Пірожков. Принагідно відзначимо, що обирались вони російським купецтвом міста Києва для здійснення протестів по векселях серед місцевих краян, бо українці мали власні правила і форми щодо здійснення угод [118, с. 302], висвітлені нами вище.

Кожен нотаріус і маклер вів актову книгу і книгу грошових зборів. За кожну укладену угоду стягувалось мито в розмірі від 0,25% до 0,5 % від суми договору чи опротестованого векселя. 25% від отриманих грошових сум нотаріуси і маклери залишали в своєму розпорядженні. Один із творців нотаріальної реформи М. Перозіо, описуючи найпоширеніші зловживання в сфері нотаріальної діяльності, відзначав: “Прострочений протест, протизаконний акт, несправедлива умова, посвідчення незаконних боргових угод, приховування і розтрата мита, ствердження неправдивих підписів – все це явища, які часто трапляються в нашій нотаріальній дійсності. Жоден нотаріус не пересвідчується в особі і правоздатності клієнта, жоден не наглядає за законністю вчинюваних ним дій” [171, с. 19].

Оскільки нотаріуси і маклери перебували в підпорядкуванні різних відомств, контроль уряду за ними був утруднений. В найнижчих адміністративно-територіальних одиницях Російської імперії за браком установ, компетенцією яких було вчинення тих чи інших нотаріальних дій, посвідченням приватних актів займались волосні правління. Наприклад, у заповіті жителя села Балаклеї Грицька Миха після підпису свідків читаємо: “Що справді оцей відказ написано в присутності Балаклавського волосного правління зі слів відказника і що ним, власними його руками, знаком хреста підписано, а за неграмотних свідків (3 душ) по особисто рукою даній просьбі підписався селянин с. Балаклеї Онисин Палій, а також, що цей відказ слово в слово записано в книгу актів під номером 5. Це Балаклейське Волосне Правління підписом і волосною печаткою свідчить [222, с. 54].

Із наведеного короткого огляду системи нотаріальних установ, що діяли в Російській імперії вкінці XVIII – до 60-х років ХІХ ст., можна зробити висновок, що головним її недоліком була цілковита відсутність чіткої і єдиної організації. Поряд із колишніми відділами кріпосних справ, що були у підпорядкуванні судових органів, існувала низка інших установ частково самостійного характеру, а частково пов’язаних з різноманітними адміністративними органами і наділених однаковими правами і повноваженнями. Цілком зрозуміло, що така розкиданість і децентралізація нотаріальної справи, а також брак правильного і добре організованого нагляду за нотаріальними установами, зумовили нагальну потребу в докорінній реформі всього інституту, спрямованої до об'єднання його в одну цілісну урядову установу, вільну від сторонніх впливів інших адміністративних і судових органів [169, с. XLVII].

Реформи Олександра ІІ, що охопили всі сфери державного життя Росії, торкнулися й організації публічної діяльності осіб, які займалися укладанням різного роду актів. Під час реорганізації старої судової системи в поле зору реформаторів несподівано потрапили кріпосні експедиції, які перебували при судах. Залишати їх у попередньому вигляді було несумісним із новою концепцією судоустрою, тому й вирішено реформувати весь нотаріальний інститут [77, с. 385].

29 вересня 1862 р. імператор затвердив “Основні положення про перетворення судової частини в Росії” – основоположний для судової реформи нормативний акт, який відображав принципи побудови судової системи, прийняті наукою і практикою усіх європейських держав [197]. Згідно з Загальними положеннями, місце діяльності нотаріусів було визначене “при судових установах” поряд із прокурорами, канцеляріями, судовими приставами, присяжними повіреними і кандидатами на посади при судовому відомстві. Ст. 91 вказувала, що „в повітових і губернських містах перебувають нотаріуси, які відають під наглядом судових місць укладанням актів про відчуження і набуття майна і про різні зобов’язання. Обов’язки і порядок дій нотаріусів визначається окремим положенням.” Об’єм нотаріальних дій, що покладалися на мирових суддів, був обмежений посвідченням явочних актів. За злочини і проступки нотаріуси підлягали суду лише на підставі постанови судової палати. Отже, були визначені основні принципи установлення і організації єдиного нотаріату. Буквальне тлумачення ст. 91 “Основних положень про перетворення судової частини в Росії” дає підставу зробити висновок, що законодавець не робив жодного розмежування між рухомим і нерухомим майном і мав твердий намір покласти на нотаріусів остаточне складення кріпосних актів, які до того, а саме з 1778 р. по 1866 р., здійснювались у судових органах, в окремих відділах кріпосних справ. У цьому й полягала головна ідея, яку планувалось покласти в основу майбутнього Нотаріального положення [237, с. 7].

Керуючись цією основною ідеєю, Другий відділ імператорської канцелярії, очолюваний з 1861 р. бароном М.А. Корфом склав перший проект нотаріального положення і влітку 1863 р. він був внесений в Державну Раду, та переданий на обговорення судовій комісії у складі 26 членів. З лютого по травень 1864 р. комісія провела вісім засідань, присвячених розгляду проекту барона Корфа [108, с. 81]. Погляди членів комісії з приводу основних питань розділилися і в результаті обговорення з'явились два нові проекти, складені з урахуванням думок більшості і меншості.

Друга судова комісія, затверджена в 1865 році для закінчення робіт по перетворенню судової частини, розглядала нові проекти, маючи в своєму розпорядженні зауваження щодо проекту Положення про нотаріальну частину міністра фінансів Рейтерна, товариша міністра внутрішніх справ Тройницького і міністра юстиції Замятніна. Членам комісії і на цей раз не вдалося виробити спільної позиції з приводу основних принципів організації нотаріального інституту. В 1864 р. на посаду управляючого Другим відділом замість барона Корфа, який перейшов у Державну Раду, був призначений граф В. Панін. Досить важко знайти логіку в цьому призначенні, оскільки граф В. Панін, обіймаючи з 1841 р. по 1862 р. посаду міністра юстиції, зарекомендував себе принциповим борцем з якими би то не було нововведеннями в судочинстві. А. Коні називав його управління міністерством юстиції анекдотичним, однак таким, що примусило багатьох розсудливих і корисних людей покинути міністерство [108, с. 81]. Г. Джаншиєв відзначав, що в період проведення реформ граф В. Панін, будучи міністром юстиції, доклав немало зусиль, щоб спотворити основні начала судової реформи [108, с. 81]. Зауважимо, що В. Панін очолював головний кодифікаційний орган недовго — до 1867 р., проте встиг багато дечого вчинити, щоб заслужити титул “лютого ворога нотаріату” [108, с. 81].

За його ініціативою проект барона Корфа в 1865 р. повернули для перегляду у Друге відділення імператорської канцелярії, де він був підданий ґрунтовній переробці. Все найкраще в ньому, все найбільш життєве і корисне під впливом різноманітних і безпідставних страхів, без належного глибокого аналізу, без притаманного законодавцям передбачення, подібно сміттю, викидається і замінюється крижаним формалізмом, тяжким і неповоротким для комерційного обороту інститутом старших нотаріусів, невідомим законодавству європейських країн. Під впливом того ж Паніна щезає дуже необхідний для населення, з огляду на уникнення тяганини, інститут повітових архівів, зникає знаменитий інститут виконавчих надписів, який зумів за короткий час так високо піднести торговельне життя Європи — “інститут настільки ж важливий для торгового обороту, як світло, тепло, їжа і вода для всього живого” [237, с. 9].

Отже, В. Паніним був складений власний проект Положення про нотаріальну частину і 25 січня 1866 р. переданий в Державну Раду. На засідання Об’єднаних Департаментів Державної Ради, що відбулись 16 і 20 лютого, 2 і 16 березня 1866 р. було обговорено всі подані матеріали в послідовності, запропонованій Паніним. Результатом цієї праці став єдиний проект Положення про нотаріальну частину. 14 квітня 1866 р. воно було затверджене імператором Олександром II. В основу положення покладено нотаріальні закони Франції, Австрії і Баварії, в результаті чого більшість його статей складені із залученням іноземного законодавства. Пояснювалось це, на думку Л. Мандельштама, новизною справи і браком хоч якогось емпіричного матеріалу про діяльність нотаріусів у Росії [148, с. 35].

У затверджених 27 червня 1867 р. Правилах про порядок введення в дію “Положення про нотаріальну частину” зазначалось, що воно діє в тих місцевостях, де вже відкриті судові установи, передбачені судовими статутами 1864 р. Унаслідок цього Положення вводилось в дію у губерніях Російської імперії не одночасно. Наприклад, у Харківській губернії, Брахманському і Слов’яносербському повітах Єкатеринославської губернії Положення про нотаріальну частину вводилось з 1 вересня 1868 р.; в округах Одеського окружного суду, Єкатеринославського, Херсонського – 30 квітня 1869 р.; в Полтавській губернії – 10 квітня 1869 р.; в Бессарабській області – 1 грудня 1869 р.; в Чорноморському окрузі – 1 січня 1871 р.; в Чернігівській губернії – 1 червня 1874 р.; в Київській, Подільській і Волинській губерніях – 29 червня 1880 р. [191, с. 3-7].

Загалом Положення 1866 р. було прогресивним актом, оскільки запровадило досить цілісну систему нотаріальних органів і визначило їхню компетенцію. Із 217 його статей 41-ю визначався устрій нотаріальної частини. Разом з тим Положення мало й суттєві недоліки. Передусім до них відносилась невизначеність у правовому статусі нотаріусів (утім подібна проблема існує і на сучасному етапі розвитку нотаріату). З одного боку, нотаріуси визнавалися посадовцями, що перебували на державній службі з присвоєнням їм рядового 8-го класу за посадою, однак без права присвоєння чинів і отримання пенсії (ст. 17 Нотаріального положення), а з іншого – вони визнавалися вільними професіоналами, що діяли на комерційній основі (ст. 208).

Самі нотаріуси нерідко висловлювали незадоволення і нарікання щодо свого подвійного становища, оскільки воно негативно відображалося не лише на роботі нотаріуса, але й на ставленні до нього суспільства ( дещо подібну ситуацію у становищі нотаріусів спостерігаємо і нині). У тодішній пресі їх часто називали “пасинками Феміди” — адже діюче нотаріальне положення виділяло їх із загальної градації чинів міністерства юстиції і позбавляло тим самим усіх прав і прерогатив, якими користувались інші службовці судового відомства [63, с. 7-8]. З приводу цього в юридичній літературі висловлювались дві протилежні позиції. Захисники першої вважали за необхідне надати нотаріусам всі права державних службовців, у тому числі право присвоєння чинів і право на платню за рахунок державної скарбниці, і, відповідно, право на пенсію. Вони вважали, що зрівняння нотаріусів у статусі з державними службовцями підніме престиж інституту нотаріату і дасть можливість багатьом нотаріусам переходити по службі у судові відомства [66, 68, 148, 173, 181].

Деякі дослідники теорії нотаріату займали проміжну позицію. Наприклад, К. Бахман, висловлюючись за надання нотаріусам всіх прав державної служби, а також права на пенсію, був проти переведення їх на державне утримання з таких міркувань: по-перше, будь-який платіж посадовій особі — це податок на населення, а податок є виправданим лише тоді, коли його платять саме ті обивателі, які користуються послугами посадової особи (а є багато людей, особливо незаможних, які за все життя не укладали у нотаріуса жодного акта). І, по-друге, суспільству значно вигідніше, коли нотаріус зацікавлений в кількості і якості своєї роботи. Якщо ж він забезпечуватиметься державою і сума такого забезпечення ні не зменшуватиметься, ні не збільшуватиметься залежно від кількості вчинених дій, то, цілком можливо, нотаріуси, не будучи зацікавленими у здійсненні тієї чи іншої угоди, зможуть знайти законний привід до ухилення від виконання своїх обов’язків [65, с. 9-13].

Представниками ще одного погляду щодо службового становища нотаріусів були широко відомі в правничих колах юристи А. Гасман, М. Яроцький, П. Підгорецький, С. Кузнєцов [81, 237, 178, 135]. Висловлені ними міркування можна підсумувати словами нотаріуса П. Підгорецького: ”Особисті якості, власна гідність, знання, добросовісне ставлення до важливої і серйозної, довіреної нотаріусам справи, коректність і законність завжди і у всьому – ось справжні важелі до створення міцного, почесного і найнадійнішого статусу нотаріусів у суспільстві і по службі. Вони, цілковито, у їхній власній владі, лише вони, а не чини, прерогативи і ордени, здатні звеличити і надати нотаріусам як публічним особам ореолу слави, поваги і довіри” [178, с. 218]. Як бачимо, ці слова, сказані століття тому, і тепер не втратили своєї актуальності.

Що ж до питання про матеріальне забезпечення нотаріуса після виходу на пенсію або сім'ї на випадок його смерті, то згадані вчені вважали за потрібне запровадити для них власну емеритуру (всі нотаріуси повинні були вносити певний відсоток від заробітку в загальну суму на утворення фонду, з якого, у разі потреби, сплачувались необхідні кошти).

Поряд із невизначеністю правового статусу нотаріуса відзначимо й інші недоліки Положення про нотаріальну частину 1866 р. Як уже зазначалось, вимоги до кандидатів на посаду нотаріуса були більш ніж скромні: російське підданство, повноліття, незаплямованість судом чи громадським вироком і не перебування на державній чи громадській посаді (ст. 5). Крім того, окремим циркуляром міністра юстиції від 6 червня 1887 р. заборонялося обіймати посаду нотаріуса євреям [71, с. 391].

Друга умова – досягнення віку повноліття (21 р.) – визнавалася багатьма ученими і нотаріусами недостатньою. Пояснювалось це здебільшого тим, що беручи до уваги свою діяльність, нотаріус повинен бути вищою мірою людиною обачною і володіти всіма якостями, притаманними людині досвідченій і зрілій. Не можна стверджувати з впевненістю, що такими якостями володіє особа, яка досягла 21 року. Відтак обґрунтовувалась думка про те, що досить ризиковано доручати матеріальний добробут клієнтів людині, яка лише нещодавно вийшла з юнацького віку і не має ні достатніх знань, ні життєвого досвіду, і пропонувалось дозволити займати посаду нотаріуса лише за умови досягнення кандидатом 25-річного віку [81, с. 47; 148, с. 37]. Моральний ценз, встановлений Положенням, теж визнавався багатьма сучасниками нікчемним і пропонувалося підвищити критерії, яким повинні відповідати моральні якості нотаріуса [103, с. 6; 173, с. 108]. Слід також відзначити відсутність у Положенні про нотаріальну частину як обов’язкової вимоги до кандидата на посаду нотаріуса освітнього цензу: необхідно було лише пройти випробування в умінні правильно викласти суть угоди, в знані форм нотаріального діловодства і необхідних для виконання функцій нотаріуса законів (ст. 15 Положення).

Подібне положення викликало цілком справедливі, на наш погляд, дорікання, оскільки “кожному нотаріусу, до якого часто звертаються за різного роду юридичними консультаціями, доводиться завжди бути в курсі справи і доповнювати свої пізнання не лише суто нотаріальною спеціальністю, але й іншими галузями законодавства” [63, с. 7], а “одна практика без юридичної освіти для звичайної людини (виняткових здібностей і талантів до уваги брати не можна) може дати лише один результат: звичку писати те, що вже декілька разів писане. Юридичної логіки, узагальнень і аналізу важко вимагати від практика” [81, с. 41].

Лише спеціаліст із юридичною освітою і практичною підготовкою зможе захистити населення від сумнівних, ризикованих і незаконних угод і тим самим попередити можливі позови і суперечки в судах [178, с. 171]. Нотаріус повинен бути завжди готовим до вирішення різноманітних питань, що потребують спеціальних знань і досвіду і тим більше, що вони здебільшого вимагають майже миттєвого вирішення, тому навряд чи це під силу лише грамотній особі [103, с. 6]. Ось чому юридична освіта і практична підготовка визнавались майже всіма сучасниками основними і безумовно необхідним вимогами від кандидатів у нотаріуси.

Порівняння ст. 15 Положення про нотаріальну частину із відповідними узаконеннями розвинутих європейських країн дає можливість зрозуміти причини тої великої різниці, яка на початку ХХ ст. існувала між особистим складом російського нотаріального інституту і нотаріальними інститутами тих країн. Значним недоліком Положення 1866 р. можна вважати і відмову нотаріату у власній внутрішній структурі, тоді як усі нотаріальні законодавства європейських країн надавали нотаріусам право на створення професійних об'єднань. Для успішної діяльності і розвитку нотаріату, і це було доведено європейською практикою, необхідною є організація його на корпоративних началах. За браком професійних Рад у нотаріат, за свідченням сучасників, потрапило чимало непотрібних і навіть шкідливих елементів, що, безумовно, негативно відбилося на майнових відносинах населення [237, с. 17]. Адже корпорації нотаріусів покликані представляти інтереси стану, порушувати перед урядом клопотання щодо вирішення наболілих проблем у сфері нотаріальної діяльності, піднімати моральний, професійний рівень нотаріусів шляхом здійснення нагляду за службовою діяльністю, надавати допомогу у вирішенні різноманітних складних, заплутаних і спірних питань з нотаріальної практики і діловодства. Нотаріуси ж Російської імперії, по волі законодавця, були позбавлені можливості відчути переваги корпоративної організації. Зауважимо, що сучасних українських нотаріусів у цьому відношенні можна прирівняти до імперських, оскільки українське законодавство не передбачає обов’язкової участі нотаріусів у корпоративній професійній організації.

Нагляд за діяльністю нотаріусів Російської імперії разом з дисциплінарною владою над ними був покладений на суди. Проте не були вироблені правила здійснення подібного нагляду і пов’язаного з ним обов’язку піклування про потреби нотаріусів з боку судових органів. А тому судові органи переобтяжені виконанням своїх безпосередніх обов’язків, ніколи не виявляли ініціативи в цьому напрямі [113, с. 447]. Як наслідок, нотаріуси фактично не мали можливості спілкуватися між собою щодо питань, пов’язаних із їхньою професійною діяльністю. Нотаріуси були змушені знаходити вихід із такого становища у проведенні приватних зібрань. Про це свідчить Протокол приватних зборів нотаріусів округу Одеського окружного суду, що відбулися 10 і 21 листопада 1913 р. [185]. Збори проходили в приміщенні Одеського окружного суду під керівництвом його голови А. Гейда, за участю членів суду, старшого нотаріуса, двох його помічників і 24 нотаріусів. Головуючий, вказуючи на важливе значення подібних зібрань у житті нотаріату, що мали на меті вирішення практичних і теоретичних проблем із нотаріальної практики, зазначив, що рішення і постанови зборів мають академічний і деякою мірою моральний характер і не є обов’язковими до виконання нотаріусами [185, с. 2].

Як уже зазначалось, однією із вимог, що ставилась до кандидата на посаду нотаріуса, було внесення майнової застави. В юридичній літературі кінця XIX - поч. ХХ ст. неодноразово порушувалось питання про скасуванння відповідної статті нотаріального положення чи хоча б про пом’якшення її вимог, наприклад, щодо осіб з вищою юридичною освітою. Основним аргументом прихильників цієї ідеї було те, що, за словами І. Вольмана, інтелігенція і чиновники були переважно людьми незаможними: якщо чиновник — шахрай, то жодна застава не зупинить його перед злочином, а якщо він людина порядна, то така застава лише стримає його від вступу на службу, бо, передусім, необхідних грошових коштів на її поповнення в нього може і не бути [77, с. 388]. Але, як видно із аналізу більшості звітів окружних судів, на місцях ця ідея викликала негативну реакцію юридичної громадськості.

Призначення і звільнення нотаріуса повністю залежало від волі однієї особи – старшого голови судової палати, при цьому протекціонізм був не винятком, а, радше, правилом. Пропозиції про введення в процес призначення на посаду колегіального принципу залишались поза увагою. Київський нотаріус А. Боборикін відзначав: “…всім відомо, що вибір нотаріуса і призначення його цілком залежать від розсуду голови судової палати і, як правило, всім відомо наперед, до екзамену, хто буде призначений на посаду нотаріуса” [68, с. 16-17]. У 1904 р. нотаріальну громадськість дуже стурбували пропаговані Міністерством юстиції наміри передати цій посадовій особі і права на визначення кількості нотаріусів у кожній місцевості. Вона розуміла, до яких важких наслідків може призвести зосередження у однієї особи права авторизації і визначення кількості посад нотаріусів. Цікавий погляд на проблему надмірного збільшення нотаріусів у окрузі висловив київський генерал-губернатор М. Драгомиров, який у відповідь на пропозицію Міністерства юстиції про збільшення посад нотаріусів у деяких містах київського генерал-губернаторства справедливо заявив: “голодний нотаріус – небезпечніший від ворога” [237, с. 73].

Однією із основних причин незадовільного стану нотаріального інституту в Росії вважалась складна і багатоступенева процедура укладення і посвідчення актів на нерухоме майно. Щодо цього питання однодумцями виступали представники науки та нотаріуси і, зрештою, вся розсудлива громадськість. Нотаріальним положенням 1866 р. для здійснення актів щодо нерухомого майна було передбачено дві нотаріальні інстанції: одну – нижчу в особі нотаріусів, яких на практиці іменували молодшими (хоча Положення такої назви не використовує), а іншу – вищу, якою керували старші нотаріуси. На думку харківського нотаріуса Я. Гурлянда, саме в цьому нотаріальному дуалізмі полягав головний недолік російського нотаріального законодавства [90, с. 12].

Такий своєрідний порядок укріплення прав на нерухоме майно існував лише в Російській імперії і на практиці призводив до обтяжливого формалізму, тяганини і, як наслідок — до зловживань та сваволі старших нотаріусів [207, с. 1114]. Існуюча за рубежем протокольна форма складання нотаріальних актів — проста, легка, розумна — була предметом постійних заздрощів російських нотаріусів. На оформлення документів щодо звичайних кріпосних актів (купча, закладна, даровизна) затрачалось близько 5-6 год. Виклад довгої і ускладненої форми проекту угоди займав 3-4 сторінки. Проект записувався слово в слово в актову книгу, детальний зміст – в реєстр, короткий зміст – в книгу зборів, притім не слід забувати, що все це в кожній книзі моло бути підписане сторонами, свідками і нотаріусом. Потім нотаріус виготовляв виписки з актової книги: дві з них – віддавали контрагентам; третю – передавали старшому нотаріусу, а четверту – залишали в архіві нотаріуса. Отже, акт дослівно переписувався не менше як п’ять разів.

До числа обтяжливих для нотаріуса і його клієнтури вимог відносилися також обов’язкова присутність при складенні нотаріального акта свідків та необхідність розписки в угоді за неграмотних її учасників. Часто сторони з'являлись до нотаріуса без свідків, тому доводилось мати поряд так званих “чергових” свідків. Їхня постійна присутність ускладнювала роботу і, крім того, вони були постійним джерелом витоку інформації про укладенні угоди [150, с. 51-53].

“Ахіллесовою п’ятою” російського нотаріату назвав Ф. Штраніх визначений нотаріальним Положенням порядок оплати праці нотаріусів [228, с. 448]. У той час як законодавство розвинутих європейських держав, що стало взірцем для Положення 1866 р., передбачало оплату суворо за таксою і лише у виняткових випадках дозволяло добровільну угоду нотаріуса з клієнтом, причому під контролем нотаріальної палати і суду, статтею 208 російського закону встановлювався протилежний порядок. Добровільна угода з клієнтом була правилом, а оплата, згідно з таксою, винятком. Таке становище спричинило масу непорозумінь і нарікань, поставило нотаріусів у фальшиве становище перед суспільством, перетворило їх у напівчиновників і напівкомерсантів. Відзначимо, що подібний порядок оплати праці нотаріусів передбачений і сучасним українським нотаріальним законодавством, а тому, на наше глибоке переконання, повинен бути змінений.

Примітивність тимчасової такси, прийнятої 27 червня 1867 р. [102, с. 428], не давала можливості об’єктивно оцінити працю нотаріуса. Вона передбачала пропорційний принцип винагороди, що ставився в залежність від суми угоди. При цьому не враховувались інші чинники, як-то час, затрачений на ту, чи іншу нотаріальну дію, складність угоди, кількість роботи, її якість, важливість для сторін, відповідальність нотаріуса.

Зауважимо, що необхідність реформи нотаріального інституту визнавалася і в уряді. Вже в 1871 році Міністерство юстиції запропонувало окружним судам спільно з нотаріусами розробити пропозиції щодо удосконалення нотаріального законодавства. Активність виявили столичні нотаріуси, які створили нову редакцію Положення про нотаріальну частину і 30 травня 1874 р. передали проект в Міністерство юстиції. На жаль, доля цього документа невідома [105, с. 93]. Подальша робота над переглядом застарілого законодавства тривала у 1899 році, коли за дорученням Міністра юстиції сенатор А. Гасман, авторитетний знавець нотаріального права, склав проект нової редакції Положення.

У березні 1902 р. для вироблення остаточного варіанту закону було створено Особливу Нараду – колегіальний орган при Міністрі юстиції. 14 травня 1904 р. проект, розглянутий і схвалений Особливою Нарадою, був переданий в Міністерство юстиції [184]. В його основу було покладено думку про те, що Положення 14 квітня 1866 р., як цінну пам’ятку епохи великих перетворень, слід, по можливості, зберегти в недоторканості і лише вдосконалити деякі із її положень. У результаті жодної із найважливіших проблем нотаріату не було вирішено. Зміни зачепили хоч і важливі, але другорядні питання: підвищення вікового, освітнього цензів, введення дворічного нотаріального стажу, зменшення суми початкової застави, обмеження дисциплінарної відповідальності, введення інституту помічника нотаріуса, розсильного; розширення кола нотаріальних дій за рахунок введення нових видів засвідчень, усунення із нотаріальної практики свідків. Як зазначав А. Гасман, у зв’язку зі зміною обставин проект не набув подальшого законодавчого руху і далі міг служити лише матеріалом для окремих новел [80, с. 383]. У період з 1910 по 1912 рр. такі новели і справді відбулися: помічники старших нотаріусів набули право самостійно посвідчувати нотаріальні акти, нотаріусам було дозволено оскаржувати дії старших нотаріусів, був введений примусовий порядок виконання тих безспірних зобов’язань, що грунтувались на нотаріальних і явочних актах. Останнім передреволюційним десятиліттям були опубліковані і проекти нотаріальних положень практикуючих нотаріусів Алякритського, Яроцького, Бахмана, Боборикіна, Підгорецького, Мацкевича, що прагнули вказати напрямок реформи російського нотаріату. Проте бажаного ефекту в дореволюційній Росії ця діяльність не справила: законодавець віддав перевагу незадовільній стабільності перед непередбаченими перемінами.

Завідування нотаріальною частиною в столичних, губернських, повітових містах і повітах було доручено молодшим нотаріусам. Вони числились у відомстві тих окружних судів, в окрузі яких було визначено місцезнаходження їхньої контори. Відповідно, нотаріус мав право виконувати нотаріальні дії в тих повітах, на територію яких поширювалась підсудність окружного суду. Угоди, укладені за межами округу, визнавались недійсними. В порядку нагляду за виконанням покладених на них службових обов’язків нотаріуси перебували у безпосередньому підпорядкуванні окружних судів, які наділялись правом видавати обов’язкові для виконання окремі накази. В цих наказах деталізувались правила нотаріального діловодства, визначався порядок звітності нотаріуса, його взаємовідносини з посадовими особами суду, публікацій в пресі про його діяльність, внутрішнього розпорядку нотаріальних контор [89, с. 9-10].

Будь-яка судова постанова, що містила пояснення того чи іншого нотаріального питання і була доведена до відома нотаріуса, вважалась обов’язковою для нього не лише щодо справи, з приводу якої вона була видана, але й по всіх подібних справах. Таке становище, як справедливо зауважував нотаріус М. Асосков, було незручним, оскільки у кожному окрузі створювали свої правила, не відомі ні громадськості, ні нотаріусам інших округів [60, с. 48].

Кількість нотаріусів у містах і повітах визначалась Міністерством юстиції, яке, за узгодженням з Міністерствами внутрішніх справ і фінансів, встановлювало, враховуючи певні обставини і кількість населення, окремі розписи нотаріусів для кожного міста і повіту. Законодавець, бажаючи полегшити контроль над нотаріусами і залучити до справи “чесних діячів”, обмежував їхню кількість, сподіваючись цим забезпечити їм нормальні прибутки і скоротити можливу конкуренцію [158, с. 17]. Наприклад, станом на 1880 р., згідно з розписом, у Харкові і Херсоні діяло шість нотаріусів, у Києві - сім, в Одесі – п’ятнадцять, у Сумах, Полтаві, Чернігові, Стародубі, Ніжині, Сімферополі, Ізюмі – по чотири нотаріуси, в Житомирі, Кам’янці-Подільському, Бердичеві – по троє, в Умані і Луцьку – по двоє нотаріусів [191, с. 237]. Згодом Державною Радою було встановлене загальне правило: кількість нотаріусів для кожної місцевості встановлювалася із розрахунку не більше як троє нотаріусів на 10 тис. населення. За даними 1908 року, всі 1429 нотаріусів Російської імперії були чоловіки, з них 164 зайняті у великих торгово-промислових центрах, в губернських і більших повітових містах – 300, у повітових містах – 789, в містечках – 175 [104, с. 50].

У місцевостях, де присутність нотаріуса визнавалася необхідною, але бажаючих зайняти вакансію не було, передбачалося призначення нотаріуса урядом. Нотаріус вважався державним службовцем, користувався пільгами і правами нарівні з секретарями окружних судів, отримував платню із державної скарбниці. Статтею 2 Положення (із змінами і доповненнями 1889 і 1890 рр.) встановлювалось правило, згідно з яким “в тих містах, містечках, посадах і селищах, в яких або зовсім не належало мати нотаріуса, чи хоча і належало, але посада його була не зайнята, засвідчення явки актів, за правилами Положення, покладалось на мирових суддів чи міських суддів, а в повітових містах, включених до складу земських дільниць, повітовим членом окружного суду”[78, с. 12].

Як уже зазначалось до особи, яка бажала займатися нотаріальною практикою, ставились незначні вимоги. Уряд нотаріуса надавався не інакше як після випробування претендента головою окружного суду, старшим нотаріусом і прокурором щодо уміння правильно складати акти, знання форм нотаріального діловодства і необхідних для виконання обов’язків законів. Однак примірної програми такого іспиту розроблено не було. Порядок проведення іспиту, система і зміст запитань, письмових завдань, критерії оцінювання встановлювались на розсуд екзаменаторів [183, с. 4]. Нотаріуси призначалися і звільнялися старшим головою судової палати за поданням голови окружного суду. Особа, якій надавалося право займатися нотаріальною практикою, повинна була принести присягу в публічному засіданні окружного суду.

Важливим і потрібним було положення, згідно з яким шкода, заподіяна особі внаслідок незаконних дій або недбалістю нотаріуса, відшкодовувалась у повному обсязі. Для забезпечення відшкодування шкоди бажаючий зайняти посаду нотаріуса повинен був внести в окружний суд заставу досить великого розміру: в столицях і в Одесі – 10 тис. руб., в губернських містах – 6 тис. руб., у повітових містах, де діяли окружні суди – 4 тис. руб. У заставу приймалася лише готівка чи державні процентні папери. Після призначення на посаду заставу передавали на збереження в губернську скарбницю. В процесі своєї діяльності нотаріус мусив поповнювати заставу, щомісяця вносячи певну суму, розмір якої встановлював він сам. Квитанції скарбниці про внесення суми відсилались в окружний суд, уповноважений наглядати за поповненням застави. Застава повинна була збільшуватися до того часу, поки сума її в столицях і Одесі не досягне 25 тис. рублів, у губернських містах і повітах – 10 тис. рублів [174, с. 13].

Під час службової діяльності нотаріуса, застава залишалася недоторканою для сторонніх стягнень і не підлягала також арешту за приватні борги. Стягнення ці могли відбутись при фінансовій неспроможності нотаріуса, але лише після задоволення всіх претензій по справах служби. Якщо внесена застава була повністю чи частково використана на покриття стягнень по посаді, нотаріус рішенням Окружного Суду тимчасово відсторонювався від виконання обов’язків аж до поповнення ним застави. Однак, якщо упродовж шести місяців цього не було зроблено, його звільняли з посади. У випадку смерті нотаріуса чи залишення ним уряду, застава видавалася йому або його спадкоємцям по спливу шести місяців з дня першої публікації про виклик осіб, бажаючих заявити фінансові претензії, що підлягали задоволенню із цієї застави [174, с. 14]. У випадку відпустки чи тривалої хвороби нотаріус зобов’язаний в своєму проханні на ім'я голови окружного суду вказати особу, якій можна було б доручити виконання обов’язків нотаріуса і яка була б згідна їх прийняти. Для призначення така особа повинна була відповідати вимогам, що ставились Положенням про нотаріальну частину, у тому числі внесення застави. Однак майнову відповідальність за її дії ніс сам нотаріус [166, с. 567].

На нотаріуса законом покладався обов’язок зберігати таємницю щодо виконання ним нотаріальних дій. Навмисне розголошення таких відомостей тягнуло покарання в кримінальному порядку. Також нотаріусу заборонялось приймати на себе обов’язки присяжних повірених, тобто суміщати в одній особі звання присяжного повіреного і нотаріуса. Однак це не означало, що нотаріус не міг виконувати тих чи інших обов’язків, які входили до сфери діяльності повірених. Наприклад, він мав право представляти чужі інтереси в суді, і ні суд, ні протилежна сторона не могли шляхом відводу відсторонити його як особу, що не має право бути повіреним. Захист же інших осіб у кримінальних справах не дозволявся, крім випадків захисту близьких родичів [60, с. 5]. Нотаріусу заборонялося, під загрозою визнання недійсними, укладати угоди чи виконувати інші нотаріальні дії від свого імені і на своє ім'я, на ім'я дружини, своїх і її родичів по прямій лінії без обмеження споріднення, бокових родичів з перших чотирьох ступенів споріднення, свояків – перших трьох ступенів, а також щодо підопічного, усиновленого і усиновителя [227, с. 23].

Нагляд за нотаріусами окружний суд здійснював на підставі статті 249 Установлення судових установ. Відповідно до статті 261 цього закону, посадові особи судового відомства підлягали відповідальності або в порядку дисциплінарного провадження або за вироком кримінального суду. В першому випадку на нотаріуса накладалися такі стягнення: попередження, зауваження, догана, арешт до 7 діб. Згідно з Положенням про нотаріальну частину 1866 р., звільнення нотаріуса в позасудовому порядку допускалося лише у випадках прохання нотаріуса, витрати і не поповнення застави, тяжкої і тривалої хвороби (понад 1 рік). У всіх інших випадках звільнення відбувалося лише згідно з постановою суду. 24 квітня 1887 р. Положення було доповнене статтею 59, яка передбачала можливість позасудового звільнення нотаріуса практично за будь-який недолік по службі чи ганебну, антиморальну поведінку поза роботою. Окружний суд набув право розглядати упущення чи проступки нотаріуса в розпорядчому засіданні, і, винісши ухвалу, передавати матеріали старшому голові судової палати, який одноособово вирішував питання про звільнення нотаріуса. Його рішення було остаточним і оскарженню не підлягало [192, с. 18-34].

Порядок дисциплінарного провадження визначався статтями 261–296 Установлення судових установ. За значні службові проступки і злочини нотаріус підлягав кримінальній відповідальності нарівні із іншими чиновниками судового відомства. Порядок провадження кримінальних справ встановлювався статтями 1066-1123 Статуту кримінального судочинства. Дисциплінарна і кримінальна відповідальність не виключала майнової відповідальності, яка не обмежувалась розміром застави і поширювалась на все майно нотаріуса. Подання супроти нотаріуса майнового позову не потребувало особливого дозволу, як це вимагалось щодо посадовців судових органів.

Порядок оскарження нотаріальних дій полягав у поданні скарги через самого нотаріуса у двотижневий термін від дня вчинення оскаржуваної дії. Своєю чергою нотаріус був зобов’язаний упродовж семи днів передати її в окружний суд разом із власними поясненнями. Постанову окружного суду з цього приводу можна було оскаржувати в судову палату. При ухиленні нотаріуса від вищенаведеного порядку зацікавлена особа була вправі подати скаргу безпосередньо до окружного суду [67, с. 28-30].

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що компетенція нотаріусів визначалася статтею 65 Нотаріального положення. Нотаріус укладав різного роду нотаріальні акти, видавав виписки із актових книг і копії угод, посвідчував копії, справжність підписів, час пред’явлення документів нотаріусу, знаходження особи в живих, мирових і третейських записів, прохань; здійснював протести боргових векселів, свідоцтв, морських протестів, приймав на зберігання документи.

Для здійснення посвідчення угод щодо нерухомого майна Положенням були передбачені дві інстанції: нижча в особі молодших і вища – в особі старших нотаріусів. Мета законодавця полягала в забезпеченні надійнішої реєстрації актів на нерухомі маєтності в зосередженні їх в нотаріальних архівах. Протягом півстолітньої дії Положення 1866 р., юридична громадськість в особі вчених-правознавців і нотаріусів-практиків виступала за скасування інституту старших нотаріусів. Зокрема, І.С.Вольман стверджував, що старший нотаріус є лише чиновником, який затверджує кріпосні акти і в силу дивної випадковості іменується старшим нотаріусом, хоча жодної влади над нотаріусом не має і вертикальних відносин між ними не існує [77, с. 387]. Натомість закон називав їх державними службовцями і наділяв правами і перевагами нарівні з членами окружного суду (IV клас за посадою, річне утримання 2.200 рублів). Основним завданням старших нотаріусів було завідування нотаріальними архівами, які створювалися при кожному окружному суді. Цим визначалось обмежене коло їхніх дій: затвердження нотаріальних актів щодо поступки і обмеження прав на нерухоме майно, після чого акт ставав кріпосним; видавання виписок, копій, довідок, дублікатів із документів нотаріального архіву.

Зауважимо, що в інтересах торгівлі для більш швидкого і зручного укладання комерційних угод у великих торговельних і портових містах Російської імперії і далі існували біржові маклери і нотаріуси. До компетенції біржового маклера входило оформлення маклерських записок при укладенні торговельних договорів [176, с. 901]. Вони вносились в особливу маклерську книгу, яку маклери щороку отримували від Департаменту торгівлі і мануфактур. Маклерські записки, складені на законних підставах і належно внесені у книгу, вважались неспростовним документом для контрагентів [149, с. 656-666]. Обов’язки біржових нотаріусів були значно складнішими. Вони обиралися безстроково із біржових маклерів зборами гласних біржових товариств і затверджувалися Департаментом торгівлі та мануфактур, від якого отримували, крім окремих книг для записів посвідчених актів і всіх нотаріальних актів для іноземців, по три печатки з державним гербом і вказівкою міста й імені нотаріуса на трьох мовах (німецькій, французькій і англійській) для штампування документів, які відсилалися за кордон [190, с. 513-564]. Біржові нотаріуси засвідчували всі акти між іноземцями в Росії і між іноземцями та російськими підданими, вони також займалися перекладами на російську мову документів, складених іноземними мовами [93, с. 121].

Отже, наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. у центральній Україні, яка входила на той час до Російської імперії, зокрема у Києві, практично всі угоди щодо нерухомого майна посвідчувалися нотаріально [115, с. 46]. Якщо власник нерухомості з тих чи інших причин не мав на неї кріпосних документів, але разом з тим ніхто й ніколи не пред’являв претензій щодо цього майна, то факт володіння підтверджувався у встановленому порядку протягом певного часу і власник міг порушити клопотання про документальне підтвердження права власності за давністю [115, с. 46]. Варто додати, що майнові документи ХІХ — початку ХХ ст. щодо київської нерухомості добре збереглися в столичних архівах, зокрема у державному архіві міста Києва є 37 фондів окремих київських нотаріусів [6].

Отже, провівши реформу суду і судочинства за зразком і принципами, виробленими Західною Європою, російські реформатори стосовно нотаріату далеко не пішли [78, с. IV]. Укладачі нотаріального положення не до кінця зрозуміли, яке величезне значення відіграє нотаріат у житті держави.

Відтак у фундаменті нотаріального інституту, закладеному Положенням 1866 р., були залишені, за словами І. Вольмана, трухляві колоди [77, с. 387], такі як низький віковий, освітній і моральний цензи, великі застави, легкий іспит, відсутність екзаменаційної комісії нотаріусів, невизначеність службового становища, наявність добровільної домовленості з клієнтом відносно оплати нотаріальних дій, двоступенева система укріплення прав на нерухоме майно, брак корпоративного начала в організації нотаріату. А проте Положення про нотаріальну частину, незважаючи на всі його недоліки, створило універсальний інститут нотаріату, змінило попередній хаос на відносний порядок, встановило місце нотаріату як органу публічної діяльності в системі судового відомства.

Досліджений період розвитку нотаріату, що розпочався із прийняттям Положення про нотаріальну частину 1866 р., був зумовлений появою єдиного універсального інституту нотаріату як форми публічної діяльності незалежних нотаріусів, уповноважених державою на вчинення нотаріальних дій. Тривав він фактично до 20 квітня 1923 р., тобто до того моменту, коли в Україні було прийнято „Положення про державний нотаріат” [27].