1. Односкладні дієслівні речення:

а) безособові з головним членом у формі одноособового дієслова (третьої особи однини теперішнього чи майбутнього часу або у формах середнього роду минулого часу й умовного способу), напр.: А тим часом весніє (У. Самчук); На серці тьохнуло (У. Самчук); Уже світлішає над гаєм.. (М. Стельмах);Тільки блискало у хмарах... (П. Тичина); Повіяло ранніми осінніми холодами (О. Гончар); Пахне морем і озоном від притихлої землі (М. Рильський);

б) безособові з головним членом у формі інфінітива, що ускладнені фазово-модальними операторами, напр.: Знов стало накрапати... (Є. Гуцало); Почало сіріти... (І. Ле); ...стало тепла прибувати (В. Свідзинський); Уже має світати;

в) безособові речення з головним членом у формі без­особових віддієприкметникових дериватів на -но, -то, усклад­нених зв'язкою бути; напр. Багато цікавого, своєрідного й неповторного створено на Землі самою природою (Г. Скарлато); Листоношу було кинуто на пісок (Ю. Яновський); Утрачено останні сподівання (В. Стус); Може будовано цей собор у сльозах, прокляттях і крові (П. Загребельний).

2. Інфінітивні односкладні речення:

а) з простим інфінітивом у функції головного члена речення, напр.: І чим мені залити той вогонь..: (Леся Українка); Рятувати людей. Найперше людей. Не допустити жертв (О. Гончар); Вдатися до втечі? Стежину власну, ніби дріт, згорнуть? (В. Стус); Ні. Вистояти. Вистояти. Ні - стояти (В. Стус)

б) з інфінітивом, ускладненим оператором способу (модальності) або заперечення, напр.: Мені б забути всіх уже і все (Л. Костенко); Двічі молодим не бути (Нар. тв.); Йому аби за скелю зачепитися (Л. Костенко); Не оживить, не запалить, Не випростать зігнуті крижі (Є. Маланюк);

в) з інфінітивом, ускладненим допоміжними модальними словами, напр.: Не треба думати мізерно (Л. Костенко); Людині по-людському слід жити (Нар. тв.); Можна смерть лише смертю здолати (Є. Маланюк).

3.Іменні односкладні речення:

а) найтиповішими є з головним членом у формі називного відмінка іменника, напр.: Сміх. Кашель. Рипіння снігу. Ніч (Г. Тютюнник); Хто? Нікого. То - ліс... (В. Лазарук); Темна ніч. Шляхи. Діброва (А. Малишко); Акації. Бджолині дзвони. Пшениці колихливий лан (Д. Павличко).

Головний член може мати оператори локативного, темпорального й означального змісту: Вечір задуманий після дощу. Улиці, бульвари з висвічуючим листом (М. Семенко); Столики білі. Білі столики білі (М. Семенко); Лінивий плюскіт хвиль (О. Гончар);

б) з ускладненим головним членом операторами кількості, напр.: Два кольори мої, два кольори... (Д. Павличко) або часу: Ожеледь була. Буря. Нас зустрічали сіллю (І. Драч).

Речення з іменниковим головним членом і локативними операторами перебувають на межі односкладних і двоскладних речень. Локативні компоненти можна трактувати як залишки валентності вербально відсутнього дієслова-присудка, напр.: Біля білої вежі чорне дерево (Л. Костенко); Пучок фіалок... Зелений брилик. / журавлі, жу­равлі вгорі... (В. Підпалий): Між очеретом зорі під Десною (М. Вінграновський).

в) односкладні вокативні речення з простим головним членом у формі кличного відмінка або з модифікованим означальним оператором, напр.: О доле! Пророче наш! Моя ти доле! (Т. Шевченко); О люди! Люди небораки! Нащо здалися вам царі? (Т. Шевченко); Заміна кличного називним перетворює такі речення у номінативні (називні), напр.: Україно моя! Чисті хвилі ланів, променисті міста, голубінь легкокрила. Україно! (М. Рильський)

4. Односкладні речення з головним членом - прислів­ником (категорією стану) часто у поєднанні з дієсловами бути, стати. робитися, напр.: В хаті було зовсім темно... (А. Головко); Хлопчикові стало холодно і страшно (М. Коцюбинський); У Луцьку хмарно і вітряно... (розм.); Вийшли із сільради. Надворі було темно і тепло (Г. Тютюнник); Блакитно на душі... (М. Вінграновський); або заперечним модифікатором, напр.: Мені нікого не потрібно, окрім вашої дочки (І. Нечуй-Левицький).

Головний член односкладного речення характеризує: 1) регулярність; 2) відсутність зв'язку з іншим реченнєвотвірним компонентом; 3) центральна позиція у структурі речення; 4) вираження згорнутого предика­тивного відношення й особливий варіантний спосіб вираження категорії предикативності; 5) самодостатність для вираження екзистенційної семантики; 6) порівняно обмежений арсенал морфологічних засобів вираження.

Категорія головного члена односкладного простого речення співвідносна у формальному плані з головними членами просто­го двоскладного речення - присудком і підметом, водночас відрізняючись від них абсолютною однокомпонентною формально-синтаксичною вершинністю в реченні і незалежністю. Ця категорія є формально-синтаксичною категорією, що стосується головного члена речення, який: а) входить до структурної схеми простого односкладного речення, являючи собою його формально-синтаксичну вершину; б) не диференційований на підмет та присудок, але у формальному плані співвідносний із цими головними членами простого двоскладного речення; в) містить у формах повнозначних дієслів або у службових засобах (дієсловах-зв'язках, допоміжних дієсловах) чи кон­текстуально модально-часову характеристику речення; г) вира­жений спеціалізованими граматичними формами - безособовими (одноособовими) дієсловами, дієслівними утвореннями на -но й - то і називним або кличним відмінком іменника.

Категорія другорядного члена речення

Другорядні члени речення – члени речення, синтаксично залежні від головних членів речення чи головного члена односкладного речення, що конкретизують їх.

Структурними ознаками другорядних членів речення є:

а) участь у формуванні структурної схеми речення;

б) спосіб вираження;

в) характер підрядного зв’язку, його форма (прислівний / детермінантний; узгодження, керування, прилягання);

г) синтаксична позиція.

Семантичними ознаками є:

а) логічне значення;

б) категорійне значення;

в) лексичне значення;

г) комунікативне навантаження.

Л. В. Щерба зазначав, що "існування будь-якої граматичної категорії зумовлює тісний, нерозривний зв'язок її змісту і всіх її формальних ознак. Не бачачи змісту, не можна встановлювати формальних ознак, оскільки невідомо, означають вони щось, а відповідно, чи існують вони як такі, й чи існує сама категорія".

В. В. Виноградов визначав члени речення як "синтаксичні кате­горії, що виникають у реченні на основі предикативного використання і сполучення слів, а також на основі форм словосполучень, що відображають відношення між структурними елементами речення"; відзначав, що "традиційне вчення про другорядні члени речення потребує перегляду", що не означає відмови від них. І тут же: "Зберігаючи звичну схему членів речення, наш "Синтаксис" прагне до детальнішого розчленування й граматичної характеристики тих форм синтаксичних відношень і синтаксичних зв'язків, які підводяться під категорії означення, додатка, обставини, а також до опису перехідних або "синкретичних" випадків, і тим самим готує базу для поглибленого, всебічного розв'язання питання про члени речення в су­часній російській мові" [ГРЯ-ІІ, 1960, 87; 96; 23] .

Поняття другорядних членів речення намагаються замінити або й відкинути взагалі на тій підставі, що воно не відображає суті синтаксичних явищ у реченні, а самі члени речення не завжди однозначно відтво­рюють семантичні його аспекти. Еклектизм членів речення виявляємо у своєрідній їхній асиметрії щодо змістових компо­нентів його структури. Ще більше заперечення статусу другоряд­них членів речення викликало розмежування та вивчення формальної і змістової сторін як автономних. Багатоаспектність речення як найвищої синтаксичної конструкції у структурі мови водночас сприяє чіткішому осмисленню формально-граматичної та семантико-функціональної природи категорії членів речення взагалі.

Вразливим місцем традиційної теорії членів речення було намагання укласти їхню класифікацію із застосуванням якогось одного критерію - чи то формально-граматичного, чи семантико- синтаксичного - без урахування взаємозумовлюваної їхньої природи. Тому випадки невідповідності форми й змісту члена речення, відсутність чітко закріпленої форми за певним членом речення та синкретизм їхньої семантики викликають або ж заперечення категорії другорядних членів, або її суттєву перебудову. Уже в традиційній лінгвістиці суперечки стосувалися труднощів диференціації другорядних членів речення, що, очевидно, привело фактично до їхнього заперечення у Гр.-70 та Гр.-80 (за ред. -Н. Ю. Шведової).

Т. П. Ломтєв поняття членів речення замінює поняттям позиційної значущості, позиції, позиційної ланки у структурі речення, яку займає певна словесна форма, і речення відповідно становить "структуру позицій, які займають у ньому словесні форми..." [175, 44]. Однак при цьому визначає головні і другорядні позиції, повнозначні й неповнозначні, залежні й незалежні. Такий погляд видається коректним і показує нама­гання виявити позиційну структуру будь-якого речення з ураху­ванням причин, що зумовлюють потрібну позицію словоформи в загальній семантико-синтаксичній структурі речення.

Вбачаючи наступність та еволюційність теорії синтаксем ного аналізу стосовно теорії членів речення, А. М. Мухін вважає, що за поняттями синтаксеми й члена речення стоять дискретні одиниці, що виділяються в реченні на основі характеру синтак­сичних зв'язків. Синтаксеми - це елементарні, тобто синтаксич­но неподільні, одиниці у структурі речення, тоді як члени речення можуть бути синтаксично членованими. Члени речення часто втрачають свій внутрішній розподіл на головні і другорядні, коли встановлюється їхня синтаксична семантика. Вони часто передають тотожні синтаксичні значення, через що у поняттях головних і другорядних членів речення поєднуються різні синтаксичні одиниці, що мають свої змістові й формальні ознаки: з одного боку, ядерні і неядерні компоненти речення, з іншого - синтаксеми. Перші утворюють поверхневу структуру речення, другі - його глибинну структуру. Послідовне розмежування й виділення вже двох родів елементарних синтаксичних одиниць у реченні дає змогу аналізувати їх у єдності змістових і формальних їхніх властивостей. Змістовою особливістю синтаксеми є синтаксико- семантична її ознака, змістовою властивістю члена речення виступає суто синтаксична, не пов'язана безпосередньо з позначенням явищ позамовної дійсності.

Позицію другорядного члена речення визначаємо щодо головних членів речення. Змістовою ознакою у таких позиціях є периферійна синтаксична функція, що зумовлена підрядним зв'язком з головними членами (підметом і присудком) або з іншим другорядним членом та граматичним центром односклад­ного речення. Диференційними формально-граматичними озна­ками другорядних членів речення виступають сила і характер підрядного зв'язку.

Категорія другорядного члена речення своїми формально- граматичними ознаками є неоднорядною величиною. Врахуван­ня і виділення характеру синтаксичного зв'язку другорядних членів на грунті підпорядкування іншим компонентам у позиційній структурі речення показують, що такий зв'язок може бути прислівним і неприслівним. Останній визначає підпорядку­вання другорядного члена реченнєвотвірному (двоскладному чи односкладному) ядру, а не окремому компонентові його структури.

Прислівні компоненти речення (означення, додатки) зале­жать від окремого слова у реченні і мають набагато тісніший, порівняно з неприслівними, характер синтаксичного зв'язку, зумовлюваний, в основному, лексичними потенціями граматично панівного слова.

Отже, другорядні члени речення реалізують категорійні функції у двох основних позиціях - прислівній і детермінантній.

Категорійний синкретизм усередині другорядних членів речення засвідчує, що традиційний поділ на групи членів речення вимагає перегляду й переосмислення.

Детермінантну позицію (неприслівну) другорядних членів речення характеризує слабкий підрядний зв'язок із граматичною основою речення у формі прилягання. Детермінантні члени речення репрезентовані синтетичними прислівниковими й аналітичними функціонально прислівниковими (прийменниково- відмінковими) формами, що передають адвербіальні значення. Аргументованим видається трактування детермінантної позиції як постійно периферійної, бо кожен з детермінантних компо­нентів є ні більш центральним, ні більш периферійним. За наявності кількох детермінантних членів вони займають лише більш чи менш віддалені, але постійно периферійні позиції в реченні.

Серед другорядних членів речення визначаємо такі, які формуються як його формально-синтаксичні компоненти на основі ускладнення (розширення) речення через словосполученнєві зв'язки залежних форм. Їхня природа чітко диференційована синтаксико-семантичними функціями і характером та силою прислівного підрядного зв'язку. Самі ж функції другорядних компонентів цього різновиду залежать від морфологічної при­роди головних членів речення, які формують його структурно- граматичну основу.

Порівняно слабкий з семантичного боку підрядний зв'язок спостерігаємо у формі узгодження, що диференціює означення як другорядний член речення у загальній категорії другорядних членів. Типовою формою узгодження є синтаксичне співвідношення опорних іменників як лексико-граматичних класів слів із залежними лексико-граматичними класами прикметників. Напр.: Тим часом у Кондратовому хлівчику місячними ночами виспівував рубанок (Гр. Тютюнник); Дзвенить у зорях небо чисте, палає синім льодом шлях (Д. Павличко). Така форма зв'язку властива більшості флективних мов, тому є підстави виділяти категорію означення серед інших категорій формально- граматичного аспекту речення.

Якщо незаперечним є вирізнення прикметникового означення при іменникових компонентах його структури (у припідметовій чи придодатковій позиції), то явно умовним виступає визначення означення у формах відмінкових, прийменниково-відмінкових, інфінітива. Якщо перші поєднані формою узгодження, то другі мають форму керування, кореляції, прилягання. Проте характер зв'язку в окремих ланках уподібнює формальну специфіку означення і додатка як підкатегорій загальної категорії другорядного члена речення.

Основну категорійну значущість носіїв категорії означення (як підкатегорії), зважаючи на їхню синтаксичну формальну омонімію, регулює глибинна семантика, а отже, вона виявля­ється на рівні синтаксеми. Формальна природа неузгоджених означень нівелюється порівняно з типовими формами вираження непрямого додатка. Але присубстантивна позиція таких омоні­мічних форм у реченні і можливості трансформаційних та транспозиційних змін підтверджують категорійний статус означення як підкатегорії другорядного члена речення. "Означеність'' імені передбачає не лише якісний, а й відносний та присвійний характер, а також означеність іншим іменем, яке виступає не кваліфікатором ознаки, а невласне означальним показником, через якого "приписується" невласне ознака означу­ваному компонентові, напр.:

Невласне-ознака іменникового члена речення виникає на основі значень місця і часу, мети чи призначення, відношення до іншого предмета чи особи; типовою формою таких невласне- означальних компонентів у структурі речення виступають непрямі безприйменникові і прийменникові відмінки, які перебувають у невласне-прислівній позиції і не виражають об'єктних, інструментальних і под. значень, а також неозначена форма дієслова, позбавлена семантичної домінанти власне дії та мети дії, прислівник, зрідка дієприслівник, напр.: Хороший, як Микитина свита навиворіт (Укр. присл.); Опадав черемхи цвіт (В. Сосюра); А хата через дорогу стояла пусткою (Є. Гуцало); І сниться каченяті сон, солодкий сон при мамі (М. Вінгра новський); Верни до мене, пам'яте моя, нехай на серце ляже вагою моя земля з рахманною журбою (В. Стус).

Неузгоджені означення - дуже продуктивна категорія сучас­ної української мови. Вона представлена системою керованих і прилягаючих компонентів у відмінкових і прийменниково- відмінкових формах іменників, семантика яких розвинулася на ґрунті об'єктних та обставинних значень як значень вихідних (первинних) моделей. За характером синтаксичного зв'язку з означуваним словом їх можна поділити на керовані і прилягаючі.

Однак твердження про те, що означення у системі членів речення займає найнижчий щабель (порівняно з додатком і обставиною), оскільки стосується лише рівня словосполучення не зовсім коректне. Інша справа, що такі, особливо форми неузгоджених означень, реченнєві компо­ненти стосовно форми синтаксичного зв'язку є синтаксично нерегулярними і відображають складніший спосіб взаємодії елементів у реченні.

До особливого різновиду категорії означення належить прикладка. Це означення у формі іменника чи іменникового словосполучення, форми яких корелюють з означуваним іменником. Специфічною властивістю означення-прикладки є означуваність у формі іменника, який виступає другою назвою. У семантиці прикладкового означення важливим є компонент номінації (означуваний іменник) і компонент власне означення, які нелегко розрізняються уже навіть тому, що їхні позиції не є регулярними. Прикладка може передувати іменникові і перебувати у постпозиції, напр.: Пришерхла тиша - сіра миша - у жовто-білих комишах; І сизий цап - іранський шах - Пришерхлу тишу тихо лиже (М. Вінграновський); Ось як під вітром поволі поводить плечем Жінка-трава (Л. Таран); І цілува­ли наші губи Вдова-Любов. Вдова-Життя (М. Вінграновський). Відокремлена прикладка нале­жить до категорій неелементарного речення і передає вторинне предикативне значення.

При розмежуванні прикладки й опорного іменника найчас­тіше вдаються до семантики (лексико-семантичних і лексико- граматичних значень поєднуваних слів). Прикладкою виступає звичайно власна назва, коли корелюють загальні і власні назви, напр.: лікар Кречет, професор Зінченко, річка Дніпро, озеро Світязь. За кореляції загальних назв прикладкою виступають образні, метафоричні означення-назви; назви родові щодо видових Дніпро-річка (рідше), видові щодо родових (річка Стир), а також назви, які означують особу за місцем проживання чи родом занять (дівчина-лучанка, робітник-сталевар), за віком (хлопець-підліток), професією (лікар-терапевт), національністю (дівчина-молдаванка, дівчина-циганка), соціальним станом (дівчина-селянка), предмет чи особу за якісними прикметами (дуб-велетень, юнак-богатир) тощо. До категорії прикладки належать і власні назви установ, періодичних видань, проми­слових виробів, творів мистецтва тощо, напр.: газета "Волинь", підприємство "Волтекс", фірма "Торчин-продукт".

Поєднання означуваного іменника і прикладки може бути настільки стійким, що вони виступають як нерозчленований компонент речення (вагон-ресторан, ліжко-диван, крісло-диван тощо).

До особливої підкатегорії другорядного члена речення належить обставина. Специфікою обставини виступає форма її зв'язку, прилягання обставинного компонента до присудкового чи іншого ознакового слова. Семантична специфіка обставини полягає у вираженні ознаки не предметів, а інших ознак чи способу їхнього вияву в реченні (інтенсивність, час, місце, умови, за яких реалізується ознака чи всупереч яким вона постає, причина тощо). Широка гама семантичних відтінків обставини робить цей другорядний член речення дуже ємним, а спосіб синтаксичного зв'язку утворює нерівнорядну граматичну підкатегорію серед підкатегорій другорядного члена речення.

Широка гама значеннєвих відтінків, зв'язок у формі приля­гання спричинили пояснення обставин як досить невизначених категорійних одиниць. Це привело і до заперечення категорії обставини взагалі на тій підставі, що розмежування лексичного та синтаксичного рівнів передбачає визначення природи як граматичних зв'язків, так і відповідних елементів (елементарних одиниць). А саме це зумовлює поглиблене вивчення всіх типів зв'язків у формах словосполучень і в структурі речень. Такими одиницями, що адекватно відображають взаємодію суті синтаксичних зв'язків і природи відповідних компонентів речення, виступають синтаксеми, а не другорядні члени речення.

"У традиційній граматиці,- відзначає О. І. Смирницький,- категорія обставини - це дуже невизначена категорія, в ній об'єднують не лише різні, а й відмінні речі. Обставина місця і обставина часу відмінні, але не різнорідні, оскільки обидві вони характеризують обставини, за яких відбувається подія, дають їй просторово-часову характеристику. Якщо ж ми порівняємо обставини часу і місця з тим, що називають обставиною способу дії, то ми побачимо, що це зовсім різні речі. Так звана обставина способу дії не характеризує, не уточнює обставини, умови здійснення процесу, не визначає місця події в дійсності: "Обставина способу дії"" дає внутрішню характеристику дії самостійно. За своїм змістом "обставина способу дії"" є кваліфікацією відомого процесу... Якщо ми порівняємо те, що називають обставиною способу дії з традиційно виділюваним означенням, ми побачимо, що між ними є певний паралелізм... Отже, як за характером виражальних відношень (позначення ознаки, кваліфікації), так і за характером... синтаксичного зв'язку обставина способу дії ближче стоїть до означення, ніж до обставини" .

Кваліфікативні і квалітативні семи обставинних компонентів, які викликають найбільше суперечок, лише показують широку семантичну специфіку обставини у загальній категорійній структурі речення, її транспозитивні можливості ще більше відображають суть перехідних процесів у категорійній системі другорядних членів речення. На категорійний статус обставини як другорядного члена речення вказують: 1) входить у структурну схему речення як периферійний компонент і не входить у структурне ядро речення; 2) типово виражена прислівником (дієприслівником), прийменниково-відмінковою формою; 3) типовою формою зв'язку виступає прилягання; 4) типові позиції в реченні - придієслівна і приприкметникова, а також детермінантна; 5) комунікативні позиції в реченні не є стабільними (і тема, і рема); 6) семантика ознаки дії та ознаки ознаки в найзагальнішому плані є визначальними.

Семантична диференціація обставин не завжди піддається чіткому розподілу, тому у сфері обставинних значень спостеріга­ємо досить широку гаму синкретичних значень.

Категорія формально-синтаксичного дуплексива

Категорія формально-синтаксичного дуплексива позначає член речення, який зумовлений валентностями двох предикатів у неелементарному простому реченні і поєднаний з ними (предикатами) або подвійним предикативним зв'язком, або підрядним та водночас вторинним предикативним зв'язком і відповідно формами координації та керування разом із неповною координацією. Вона охоплює дві грамеми: грамему подвійно координованого підмета і грамему прислівного валентного другорядного члена речення та вторинного підмета.

Грамема подвійно координованого підмета вказує на підмет, який зумовлений суб'єктними валентностями дієслівного і прикметникового чи дієприкметникового предикатів і поєднаний із цими предикатами подвійним предикативним зв'язком та його формою подвійної координації, напр.: Він приходив щодня втомлений (У. Самчук); Проходять люди гарні і незлі (Л. Костенко).

Грамема прислівного валентного другорядного члена речен­ня та вторинного підмета являє собою грамему, яка стосується члена речення з ознаками другорядного члена речення і вторинного підмета. Вона вказує на особливий член речення, який зумовлений валентностями двох предикатів - дієслівного та прикметникового або дієприкметникового і поєднаний дієслів­ним зв'язком і вторинним предикативним зв'язком та їхніми формами сильного керування й неповної координації, напр.: Я знав тебе маленькою... (П. Куліш).