§ 43. Кінець «холодної війни». Проблеми зміцнення миру і міжнародного співробітництва (друга половина 80-х - 2001 роки)

ДАТИ:

1989 р. - виведення радянських військ з Афганістану, початок розпаду «соціалістичного табору»

1991. р. ■ розпад СРСР

1992. р. - укладення Маастріхтської угоди

1999 р. - розширення НАТО на Схід за рахунок прийнят­тя до альянсу Польщі, Чехії, Угорщини

ПЛАН

1. Перехід від конфронтації до співробітництва у міжнародній політиці. Американо-радянські угоди.

2. Проблеми європейської інтеграції та врегулювання конфліктних ситуацій у віті.

3. Країни Центральної та Східної Європи у сучасних міжнародних відносинах.

1. З приходом до влади в СРСР М. Горбачова розпочався заключний етап «холодної війни» - ера «нового політичного мислення» у міжнародних відносинах. Міністром закордонних справ СРСР став Е. Шеварднадзе, який прийшов на зміну А. Громико. Основні елементи «нового мислення» - ідея взаємозалежності й цілісності сучасного світу, пріоритет загальнолюдських цінностей перед

290

класовими, залучення СРСР до Гельсінського процесу захисту прав людини, обмеження виробництва і випробування ядерної зброї, скорочення озброєнь, схвалення ідеї спільного європейського дому. У результаті припинено розгортання стратегічних ракет в Європі, введено мораторій на ядерні випробування, підписано угоду про ліквідацію і скорочення певних видів ядерної зброї (1988), виведено радянські війська з Афганістану (1989), Східної Європи. Горбачов сприяв процесу об'єднання Німеччини.

З 1986 р. - спочатку в Женеві, потім у Рейк'явіку -починаються переговори між СРСР і США з проблем роззброєння. Першим реальним кроком став договір 1987 р. про скорочення 4% ядерних ракет середнього і малого радіусу дії. У 1989 р. розпочав розвалюватися «соціалістичний табір». Країни колишнього соціалізму починають проводити незалежну політику, спрямовану на входження до НАТО та ЄЕС.

Кінцем холодної війни вважається спільна заява М. Горбачова і Дж. Буша на о. Мальта у листопаді

1989. p., де СРСР і СІНА проголосили, що вони більш не є супротивниками. Осудження Москвою свого колишнього союзника - Іраку, який окупував у серпні

1990. р. Кувейт, і підтримка в Раді Безпеки ООН свого довголітнього супротивника - США, позначили вододіл у поведінці наддержав стосовно регіональних криз. Формально процес примирення завершився підписанням Дж. Бушем і Б. Єльциним 1 лютого 1992 р. Кемп-Девідської декларації.

У липні 1990 р. нарада керівників НАТО внесла у свою воєнну доктрину зобов'язання не нападати на інші держави. Ядерну зброю було проголошено «зброєю екстремальної ситуації». У 1991 р. була проголошена нова стратегія НАТО: розпочався процес трансформації альянсу та його розширення на Схід. У 1999 р. членами НАТО стали три східноєвропейські країни: Польща, Чехія, Угорщина. Про своє бажання вступити до Альянсу заявили декілька інших держав

291

Східної Європи, колишніх союзників СРСР по ОВД, а також окремі незалежні держави - колиші радянські союзні республіки.

1 липня 1991 р. розпалася Організація Варшавсь­кого Договору (військово-політичний блок соціалістич­них країн). Наприкінці того ж таки року розпався й СРСР (офіційна дата розпаду - 8 грудня 1991 року).

Однією з основних проблем після розпаду СРСР стала наявність ядерної зброї в Росії, Україні, Білорусі та Казахстану. У 1993 р. між цими країнами укладені договори СТАРТ-1 і СТАРТ-2 про скорочення стратегічних озброєнь. Білорусь і Україна передали свою ядерну зброю Росії. У 1994 р. Україна приєдналася (із застереженнями) до Лісабонського протоколу Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), отримавши гарантії своєї безпеки від ядерних держав.

СІЛА і Росія уклали договір про ліквідацію 80% хімічної зброї і відмову від її виробництва. Укладено договір про вдосконалення перевірки на місцях потужності ядерних вибухів. На Паризькій нараді у 1990 р. прийнято рішення про радикальне скорочення озброєнь і збройних сил у Європі. Однак непорозуміння між Росією та СІЛА наприкінці 90-х років поставили під загрозу розвиток процесу ядерного роззброєння та загальноєвропейського процесу скорочення озброєнь в цілому. Розбіжності виникли через різні позиції сторін в питаннях розширення НАТО на Схід, у врегулюванні близькосхідного і особливо югославського та чечен­ського конфліктів. Тільки після обрання В.Путіна президентом Росії в 2000 р. Росія нарешті ратифікувала договір СНО-2.

2. Технологічна революція, розвиток світової торгівлі, зростання транснаціональних корпорацій призвели до посилення інтеграційних процесів в Європі. У другій половині XX століття утворилися три економічні центри світу - СІЛА, Японія і Західна

292

Європа. Західноєвропейські держави окремо не в змозі конкурувати ні з СІЛА, ні з Японією. Тому поступово, починаючи з другої половини 50-х pp., почався процес економічного, а згодом і політичного об'єднання Європи. На початок 2000-х pp. намічається завершення цього процесу. З 1974 р. 7 великих країн Європи проводять щорічні наради з цього питання. У 1992 р. в Маастріхті укладено угоду про їхній майбутній союз - створення Європейського Союзу (ЄС). Інтенсивно розвивається процес розробки спільної зовнішньої та оборонної політики ЄС, хоча Балканська криза, проблеми, пов'язані з розширенням Союзу й реформуванням його структури, а також об'єктивні національні інтереси країн-членів все ще обмежують можливості Європи говорити одним голосом на міжнародній арені.

У 1949 р. створено Раду Європи, як регіональну міжурядову організацію, яка у 80-х pp. починає відігравати одну з провідних ролей в Європі. Мета організації - захист прав людини. З 1995 р. постійним членом Ради Європи стала Україна, яка у 1994 р. підписала Угоду про партнерство і співробітництво з ЄС, що була ратифікована всіма її членами до 1 березня 1998 p..

Падіння тоталітаризму у Східній Європі зробило актуальним питання про створення нової системи європейської безпеки. У листопаді 1992 р. на нараді країн-учасниць ЄЕС прийнято три важливі документи - «Хартія для нової Європи», «Спільна декларація 22 країн», «Договір про звичайні збройні сили в Європі», якими узгоджено принципи воєнної доктрини, міжнародного співжиття, механізми загальноєвропейського процесу розвитку.

Однак позитивному вирішенню питань роззброєння заважають регіональні конфлікти: в Югославії (на початку 90-х років між Сербією та Хорватією, наприкінці 90-х років - між Сербією та косовськими албанцями, у 2001 р. - між Македонією та албанськими бойовиками), Чечні, арабо-ізраїльський

293

конфлікт, численні конфлікти в африканських країнах (Судані, Ефіопії) тощо.

Україна проголосила себе неядерною і позаблоковою державою, однак бере участь у програмі НАТО «Партнерство заради миру» (спільні навчання з військами НАТО). В Югославському конфлікті під прапором ООН виконує миротворчу місію український батальйон.

3. Геостратегічні зміни, які відбулися в Європі та світі протягом 90-х років XX століття, радикально трансформували зміст і основні напрямки міжнарод­них відносин країн Центральної та Східної Європи, котрі щойно покінчили із своїм тоталітарним комуністичним минулим. Стратегічного значення для них набули стосунки з країнами-членами Європей­ського Союзу, вступ до якого став їх головною зовнішньополітичною метою. Першим кроком у цьому напрямку стало надання Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії, Угорщині та Болгарії «асоційованого членства» в ЄС, що передбачало встановлення особливо тісних економічних зв'язків, розширення інвести­ційних та гуманітарних програм, політичні консультації тощо. У 1995 р. подібні угоди були укладені і з країнами Балтії. Вже у 1997 р. в якості претендентів на пряме входження до ЄС стали розглядатися Чехія, Угорщина, Польща, Естонія.

Значним фактором впливу у Центрально-Східній Європі стала об'єднана Німеччина, потужна економіка якої виконує роль своєрідного локомотиву для країн регіону. Саме на ФРН, наприклад, припадає більше 40% чеського, 38% угорського та 36% польського експорту.

Неменш важливими для країн регіону стали відносини з Північноатлантичним альянсом і в цьому контексті зв'язки з СІЛА як фактором врівноваження впливу Німеччини в Цетрально-Східній Європі. Вибухонебезпечна конфліктна зона на Балканах

294

особливо гостро поставила питання формування нової стабільної європейської системи безпеки, фундаментом якої реально стало НАТО. Після досягнення у 1997 р. компромісу між СІЛА та Росією, яка з особливою насторогою реагувала на плани розширення НАТО на Схід, це питання перейшло з політичного у розряд фінансово-технічних. Вже в квітні 1999 р. до альянсу вступили Польща, Чехія і Угорщина., а на період після 2002 р. запланована друга хвиля розширення НАТО. Серед кандидатів на повноправне членство - Румунія, Словенія, Болгарія, Македонія, Хорватія, країни Прибалтики.

Щоправда, натовські бомбардування Югославії та косовська війна 1999 р. виявили наявність суперечностей між членами НАТО. Адже вигравши війну на Балканах формально, НАТО поки що не виграло мир: стабілізація Балкан не відбулася. І хоча в липні 1999 р. на конференції в Сараєво було прийнято Пакт стабільності для Південно-Східної Європи, однак на шляху до органічної інтеграції регіону в європейські та трансатлантичні структури ще треба подолати багато перешкод.

Після розпаду СРСР відносини країн Центральної та Східної Європи з Росією занепадали, адже пріоритет однозначно віддавався західним партнерам, ключові позиції серед яких займають США та ФРН. Втім з другої половини 90-х pp. провідні політики й уряди т.з. «другої хвилі» в країнах регіону намагаються знайти більш збалансоване розв'язання зовнішньо­політичних проблем. Зміцнюється розуміння того, що інтересам Центральної та Східної Європи відповідає не поглинання її західними економічними й воєнними структурами, а реальна інтеграція у світове співтовариство при збереженні власної культурної, економічної, геополітичної своєрідності і зміцнення внутрішніх зв'язків в регіоні, відновлення, зокрема, взаємовигідних відносин з Україною, Росією. Підтвердженням цього є, наприклад, активізація

295

2

переговорів про будівництво газопроводу з Росії територією Польщі та Словаччини, розвиток стратегічного партнерства між Польщею і Україною.

Реалізація цих зовнішньополітичних напрямків обумовлена формуванням нової моделі відносин між самими державами регіону в рамках таких неформальних механізмів співробітництва якими є утворені у 1991 р. Вишеградський блок (Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина) та у 1989 р. -Центрально-Європейська ініціатива (ЦЄІ), членами якої є всі країни регіону за винятком Югославії, яка через міжнародні санкції проти неї у 1992 р. позбавлена членства. Україна, яка стала членом ЦЄІ у 1996 p., сприяє налагодженню співробітництва цієї регіональної організації з Організацією Чорно­морського економічного співробітництва (ОЧЕС), утвореної у 1992 р. причорноморськими країнами. Останнім часом розглядається можливість вступу України до ще одного неформального механізму співробітництва країн регіону, яким є т.з. ЦЕФТА -центральноєвропейська зона вільної торгівлі, членами якої є Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Словенія, Хорватія.

Отже, Центральна та Східна Європа поступово зайняла своє місце в новому балансі сил, що визначає сучасний світовий порядок.

/. Які зміни у міжнародній політиці відбулися з приходом до влади в СРСР Горбачова?

2. Коли закінчилася «холодна війна»?

3. Як змінилася міжнародна ситуація з об'єднанням Німеччини і розпадом СРСР?

4. Охарактеризуйте роль країн Центральної та Східної Європи в загальноєвропейському процесі інтеграції