2. Методи і функції політичної економії .

Сучасна методологія пізнання економічних процесів сформувалася внаслідок кількох етапів розвитку:

1. Метафізичний

2. Діалектичний

3. Сучасний

В сучасній методології дослідження є два рівні наукового аналізу:

1. Емпіричний – узагальнення фактів і на їх основі робиться

загальний висновок;

2. Теоретичний – із загального твердження, положення робиться

висновок щодо істинності окремого положення.

В складі сучасної методології виділяють наступні методи економічного дослідження:

1. Якісні:

- абстракція ;

- індукція і дедукція; (індукція – від конкретного до загального; дедукція –

навпаки)

- єдності історичного та логічного ;

- аналіз і синтез; (аналіз - розділення цілого на частини з подальшим

дослідженням кожної частини; синтез - навпаки).

- агрегативних підходів ( економічні одиниці розглядаються без врахування їх внутрішньої структуризації ) .

2. Кількісні:

- економетричні (побудова математичної функції з її подальшим економічним аналізом);

- економіко – математичні ( побудова економіко – математичних моделей ) ;

- економіко – статистичні ( побудова кореляційних функцій) ;

- графічні ( побудова графіків залежності між економічними параметрами ) ;

Кожна наука має свою мету, яка відображає її головний зміст . Такою метою для політекономії є з’ясування законів розвитку суспільства та вироблення на основі цього рекомендацій для формування економічної політики, яку повинна проводити держава .

Зміст науки проявляється в тих функціях, які вона виконує:

1. Пізнавальна . Суть її в тому, що політекономія покликана вивчати та пояснювати процеси та явища економічного життя суспільства.

2. Теоретична – розкриває закони, що управлять господарськими процесами,

обґрунтовує механізм їх дії .

3. Практична – розробка рекомендацій, концепцій, програм практичної

реалізації вимог економічних законів.

4. Ідеологічна – формування у широкого загалу сучасного економічного

мислення.

5.Методологічна – виступає теоретичною основою комплексу економічних

наук .

Тема 2 Виробництво і його основні чинники . Суспільний

продукт .

План .

1. Матеріальне виробництво – основа життя людського суспільства .

2. Сутність і структура продуктивних сил і виробничих відносин .

1. Матеріальне виробництво – основа життя людського суспільства .

Людині для того, щоб жити – необхідно споживати, а для того щоб

споживати – необхідно виробляти .

Виробництво – це вплив людини на матеріальний світ природи з

метою надання йому властивостей і форм, придатних для

задоволення її ( людини ) потреб .

Виробництво передбачає наявність трьох основних факторів процесу:

1. праця ( робоча сила ) - свідома, цілеспрямована діяльність людей для

досягнення мети ( виробництво певного

продукту ) ;

2. предмети праці – це об’єкти на які діє людина ( земля, сировина,

матеріали, риба яку ловлять тощо ) ,

3. засоби праці – це річ, або комплекс речей за допомогою яких людина діє на

предмети праці ( машини, інструменти, обладнання,

виробничі споруди тощо ) .

Предмети праці і засоби праці у сукупності становлять засоби виробництва .

Люди виробляли завжди, причому виробництво завжди носило колективний, суспільний характер . Але рівень суспільного виробництва завжди залежав від способу виробництва . Тобто від того, яку сировину використовували, які знаряддя праці і які вміння при виробництві тієї чи іншої продукції .

Суспільний спосіб виробництва – це динамічна система, яка має внутрішнє джерело розвитку, розвиток цей проявляється в законі відповідності типу виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил .

Таким чином ми бачимо, що основними елементами суспільного способу виробництва є : 1.PS, до складу яких входять предмети праці, засоби праці і робоча сила, отже PS – це фактори, які забезпечують перетворення природи відповідно до потреб людей ; 2.VV, які є суспільною формою розвитку P.S. у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання матеріальних і духовних благ .

У V.V. визначальними є відносини власності на засоби виробництва, вони становлять основу виробничих відносин і розкриваються при розподілі, обміні, споживанні .

Суспільне виробництво – це розвинута форма виробництва, що прийшла на зміну товарній .

В основі суспільного виробництва лежить поділ праці в середині гігантських компаній, коли їх філії у багатьох країнах є постачальниками деталей та вузлів, які не є товаром у повному розумінні цього слова .

Отже виробництво стає суспільним внаслідок поділу праці .

Суспільне виробництво розподіляється на:

- основне виробництво – галузі матеріального виробництва, де

безпосередньо виробляються предмети споживання і засоби

виробництва ;

- виробнича інфраструктура – галузі, які обслуговують основне

виробництво .

- спеціальна інфраструктура – нематеріальне виробництво і послуги що

сприяють розвитку робочої сили .

Суспільний продукт – це сукупність усіх благ створених суспільством за певних проміжок часу ( як правило за рік ) .

Необхідний продукт – це частина суспільного продукту, необхідна для відтворення фізичних і духовних здібностей працівника і членів його сім’ї .

Час, протягом якого виробляється НП, є необхідний робочий час, а праця, витрачена протягом цього часу – необхідна праця .

Додатковий продукт – це частина суспільного продукту, вироблена понад вартість необхідного продукту .

Додатковий продукт використовується на розширення виробництва, утримання осіб не зайнятих в суспільному виробництві, державні витрати на оборону, управління тощо .

Співвідношення додаткового і необхідного продукту називають

,, Нормою додаткового продукту ” і визначається формулою :

НДП = ДП(m) : НП(v) x 100 .

Обсяг НП характеризує добробут населення, а обсяг ДП – можливості країни .