Розділ 1

ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ТА ІСТОРИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ІНСТИТУТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

1.1. Власність як правова категорія

Речове право є невід'ємною частиною цивільного законодав­ства. Праву власності та іншим речовим правам присвячено книгу третю Цивільного кодексу.

Під речовим правом прийнято розуміти право, яке забезпечує задоволення інтересів уповноваженої особи шляхом безпосеред­нього впливу на річ, що перебуває в особи. Характерні риси речо­вого ^права такі: 1) речовим правам притаманне право слідування. Носій речового права зберігає його і тоді, коли річ переходить до нового володільця. Зокрема, передача майна у заставу не веде до припинення права власності на це майно, власник має право ви­требувати майно з чужого незаконного володіння; 2) об'єктом ре­чового права є річ; 3) речове право має безстроковий характер; 4) речові права користуються абсолютним захистом.

За Цивільним кодексом України (далі - ЦКУ), до речових прав відносять: право власності, право володіння чужим майном, право користування чужим майном (сервітут), право користування чу­жою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (ем-фітевзис), право забудови чужої земельної ділянки (суперфіцій). Перелік речових прав не є вичерпним, оскільки за законом можуть встановити інші речові права на чуже майно (ч. 2 ст. 395 ЦКУ).

Право власності є одним із найважливіших, базових, основних

прав. Усі інші права є похідними від нього (право володіння, право застави) або ґрунтуються на ньому (зобов'язальні права з передачі майна у власність чи користування).

Традиційним став науковий підхід до дослідження власності як економічної і як правової категорії. Саме з таких позицій дослі­джували власність в цивілістичній науці радянського періоду. На­укові підходи змінилися з прийняттям нових ще союзного, а зго­дом республіканського законів про власність, які відобразили зміни як економічного, так і політичного курсів. У роботі К. Сюю-вського досліджено такі співвідношення як: філософія власності; граматика власності; власність і справедливість.¹

Розуміння власності саме як присвоєння має бути, за словами А. Венедиктова, відправним пунктом і основою побудови юридич­ного поняття права власності.² Метою визначення будь-якого по­няття є, насамперед, відмежування цього поняття від інших шля­хом зазначенням його специфічних ознак, характерних рис. Дослі­дження права власності в сучасних умовах неможливе без звер­нення до історико-правових джерел, зокрема, до класичних положень римського цивільного права.

Терміном «власність» спершу стала оперувати юриспруденція. Римське цивільне право знало державну і общинну власність на землю та приватну власність на інше майно, визначаючи їх завдя­ки займенникам «моя» і «наша» (приватна і публічна). Дослідники класичного римського права висловлюють думку, що римські юристи не користувалися терміном «приватна власність». Спочат­ку для позначення права власності в Римі користувалися терміном (іетіпіит, приблизно з кінця республіканського періоду -ргоргіеіаз, в Дигестах Юстиніана - сіотіпіит гігит. Інституції Юстиніана визначали право власності як повну владу особи над річчю. Власність відкривала носію цього права всебічну можли­вість користування і розпорядження річчю. Право власності ви­ключало можливість втручання сторонніх осіб у сферу панування приватного власника. Обсяг і межі права приватної власності рим­ляни визначали через вказівку на повноваження власника, зокрема, виділяючи такі: право володіння (из роззісіепсіі), право користу­вання (из иіепсіі), право розпорядження (из аЬШепсІі), право одер-

^! Скловскгій К. Собственность в гражданском праве.- М.: Дело, 2000.--510с.

~ ВеиедІІкпюв А. Государственная социалистичсская собственность.- Изд-

во АН СССР.- М.-Л.- 1948. Є. 28.

1 * * 7

-^г

жання доходів (ш ґшепсіі), право захисту (из уіпсііїсапсіі). З часом окремі повноваження зникають і залишаються класичні: право во­лодіння, користування і розпорядження, які найглибше характери­зують право власності загалом. Звичайно, цей перелік повнова­жень власника не є вичерпним. Зокрема, римські юристи дотриму­валися позиції, що власник має право робити зі своєю річчю все, що йому не заборонено. Тому право власності є найповнішим пра­вом за обсягом. Римляни називали право власності виключним, оскільки воно належить тільки власнику, який ні з ким його не ді­лить, і необмеженим, підкреслюючи повноту влади власника над річчю. Хоча право власності і піддавалося певним обмеженням в інтересах держави, на користь сервітутів, сусідів, інших прав на чужі речі, проте дослідники римського права підкреслюють, що це право було менш обмежене і більш повне, ніж будь-яке інше. По­стійно існувала тенденція зробити панування власника якнайбільш необмеженим і повним.¹

Беручи за основу класичні римські положення про повнова­ження власника щодо належної йому речі, право власності у тако­му вираженні знайшло закріплення у Цивільному кодексі Наполе-она 1804 р. (власність як право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним способом з тим, щоб таке здійснен­ня не було заборонено законом або особливими правилами), Прус-ському укладенні 1794 р. (власником називається той, хто власною владою уповноважений особисто або через третіх осіб, розпоря­джатися субстанцією речі або права з виключенням всіх інших), Саксонському цивільному укладенні 1863 р. (власність дає право повного і виключного панування над річчю, а саме: змінювати, користуватися і знищувати свою річ на власний розсуд, повністю або частково відчужити її, отримувати вигоду з речі, володіти річ­чю), Швейцарському цивільному укладенні (той, хто є власником речі, може розпоряджатися нею на власний розсуд в межах право­порядку).²

Збірник австрійських цивільних законів визначав: «На основі права розпоряджувати свобідно своєю власністю певний власник може по припису свою річ доволі уживати або не торкатися її, він

¹ Див.: Тищик Б., Орач Є. Основи римського приватного права.- ЛДУ.- 1993.- С. 91-93: Пидопригора А. Основні римского граждаиского права.- К.. 1994.- С. 127-134.

² Цитовано за кн.: Венедикпюв А. Государственная социалистическая собствснность.- С. 252-260.

може її знищити, може перенести цілу або в частці на других або безумовно її збутися, себто покинути».¹

Ранні дослідження радянського періоду, розкриваючи зміст права власності, теж виходили із традиційної тріади. Так, характе­ризуючи право власності як «найширше речове право», К. Бернов-ський² вказував на такі складові цього права: 1) право посідання, що означає фактичне володіння і панування над річчю; 2) право користування, що означає добувати всі вигоди й доходи з речі; 3) право орудувати, що означає складати відносно речі усякі неза-боронені оборудки (правочини). Водночас автор зазначав, що ці повноваження може мати і невласник. Такі самі тлумачення наве­дено й у В. Вольфсона.³ Визначення змісту права власності через тріаду повноважень законодавче закріплено у Цивільному кодексі 1922 р.⁴ Власник у межах, встановлених законом, має право воло­діти, користуватися і розпоряджатися майном (ст. 58 ЦК).

Досліджуючи власність як одиничний і реальний факт об'єк­тивної дійсності, В. Маслов зазначав, що власність відтворюється свідомістю, насамперед, як влада над речами або як ставлення суб'єкта до речей як до своїх.⁵ Цей одиничний реальний факт об'єктивної дійсності характеризували А. Венедиктов, С. Бра­тусь, В. Маслов як «статику» присвоєння. Саме в такій якості (досягнення фактичного результату процесу присвоєння) влас­ність може бути об'єкто-правового регулювання, а рух, «динамі­ку», тобто перехід речей від одних власників до інших опосеред­ковує зобов'язальне право. Позиція названих вчених може бути зведена до твердження, що власність у статичному моменті є та­кими суспільними відносинами, в якому одна особа панує над річчю, ставиться до неї, як до своєї, а інша особа протистоїть їй як невласник, для якого це майно (власність) є чужим. Д. Єреме-єв, розділяючи таку позицію, не погоджувався зі зведенням влас­ності як об'єкта правового регулювання до «статики» присвоєн­ня. Інститут права власності, на його думку, не може опосередко­вувати окрему ділянку суспільного виробництва. Право власності

¹ Дністрянськім С Цивільне право.- Відень, 1919.- Т. 1.- С. 113.

² Берповськиіі К. Цивільне право.- Юр. Вид-во Наркомюсту.- Харків,

1929.-С. 24.

³ Вольфсон В, Підручник цивільного права.- Юр. Вид-во Наркомюсту.-

Харків, 1927.-С. 53-55'

⁴ Цивільний кодекс УРСР.- Держполітвидав.-- К., 1959.

^? Мас.ює В. Основньїе проблемьі права личной собственности в период етроительства коммунизма в СССР. Харьков, 1968.- С. 7.

регулює всю сукупність суспільних виробничих відносин (хоч і не в повному обсязі).^!

Право власності у суб'єктивному значенні - це закріплені у відповідних нормах права можливості суб'єкта володіти, корис­туватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд у межах, передбачених законом. Пропоновані наукові визначення права власності у суб'єктивному значенні можна звести до двох основних позицій. Перша відображає традиційний підхід, визна­чення через повноваження власника. Найхарактернішим є визна­чення, яке запропонував Ю. Толстий. На його думку, право влас­ності - це закріплена за власником можливість у межах, встанов­лених законом, володіти, користуватися і розпоряджатися майном найбільш вільно, на власний розсуд з метою задоволення своїх інтересів.² Через вказівку на конкретні повноваження власника право власності визначали Д. Генкін, Р. Халфіна, Д. Єремеєв, В. Маслов тощо. Зазначимо, що перелік класичних повноважень власника (так звана «тріада») не є достатнім і вичерпним для ха­рактеристики права власності. В англо-американській системі, яка не знає легального (законодавчого) визначення права власно­сті з огляду його прецедентного характеру налічують 10-12 різ­них повноважень (наприклад, право на управління, право на без­пеку, тобто імунітет від експропріації, влада передати річ, а та­кож заборона, обов'язок запобігти використанню речі шкідливим чи іншим способом тощо).³

На цю обставину звернули увагу й А. Венедиктов та О. Йоффе. Адже за колом повноважень право господарського відання, право оперативного управління теж характеризуються законодавцем че­рез традиційну тріаду. Накладення арешту на майно не припиняє права власності, але власник не може здійснити жодного повнова­ження «тріади». Особа, яка проживає на умовах найму житла в бу­динку державного житлового фонду, фактично володіє, користу­ється і розпоряджається цим житлом (обмін, бронювання як еле­менти розпорядження), хоча власником його не є. Тобто, право

¹ ЕремеевД. Право личной собственности в СССР.- Госюриздат.- 1958.- С8-Ю.

² Толспюй Ю. Содержание й гражданско-правовая зашита права соб­ ственности в СССР.- Изд-во ЛГУ.~ 1955.- С. 60.

' Кикоть В. Соврсмснньїе тснденции й противоречия учення о праве собственности в развитьіх капиталистических странах. Научно-практичсский обзор.- В кн.: Актуальнеє проблеми совремеиного буржуазного ґражда н-ского права. Сб. научи.-аналит. работ.- М., 1983.- С. 38-42.

10

власності може бути визначено через тріаду повноважень, але зво­ротнє твердження буде неправильним. З огляду на такі методоло­гічні засади, А. Венедиктов запропонував інший підхід до визна­чення права власності, уникнувши посилання на «тріаду».

Право власності - це право індивіда або колективу використо­вувати засоби і предмети виробництва своєю владою і у своєму інтересі.¹ Але таке визначення не отримало підтримки. Опоненти А. Венедиктова зауважували цінність пропонованого визначення, оскільки в ньому відображену специфічну рису права власності «своєю владою», тобто повноваження власника стосовно речей спираються безпосередньо на закон та існують незалежно від будь-чиєї волі на ті самі речі. Саме за цією ознакою право власно­сті відрізняється від зобов'язального права, на підставі якого упо­вноважена особа використовує речі, але владою, яка надана ш ін­шою особою. Тобто, зобов'язально-правова вимога, як суб'єктивне право, теж влада, але похідна від влади власника.

В, Маслов, Д. Єремеєв та інші вчені вважали, що запропоно­ване А. Венедиктовим визначення все-таки не розкриває суті і змісту права власності. Тому досліджуване визначення (без поси­лання на традиційну тріаду), не отримавши підтримки вчених-цивілістів, залишилося предметом наукових дискусій і не було за-конодавчо закріплене.

Через традиційну «тріаду» було визначено зміст права власно­сті у Цивільному кодексі УРСР 1963 р,² (ст_; 86) і в Законі України від 7 лютого 1991 р. «Про власність» (ст. 4).³

Не уникнули посилання на «тріаду» сучасні дослідники права власності. Окремі наукові визначення містять більш детальну його характеристику, як от: «Суб'єктивне право власності - це закріп­лена за власником юридичне забезпечена можливість володіння, користування і розпорядження належним йому майном на власний розсуд і в своєму інтересі шляхом вчинення щодо цього майна будь-яких дій, що не суперечать закону й іншим правовим актам і не порушують права і охоронювані законом інтереси інших осіб, а також можливість усунення втручання всіх третіх осіб в сферу господарського впливу». Чи в такому варіанті: «Право власності -це визначене законом право, яке закріплює абсолютну належність

Венедиктов А. Государствєнная социалистическая собственность.-

С. 34.

^: Цивільний кодекс УРСР.- Ужгород: ЇВА, 1992.

'' Відомості Верховної Ради України.- 1991.-Х« 20.- Ст. 249.

майна особі (власникові) та визначає її права та обов'язки щодо цього майна».¹

О. Дзера, визначаючи право власності, уникнув посилання на традиційну тріаду: «Право власності - це визначене законом пра­во, яке закріплює абсолютну приналежність майна особі (власни­ку) та визначає її права та обов'язки щодо цього майна».² Загалом таке визначення все-таки не розкриває суттєвого змісту права вла­сності, хоча містить специфічну його характеристику - абсолютну приналежність майна особі.

Стосовно змісту у всіх наведених визначеннях так чи інакше використовують класичні повноваження власника із вказівкою на певні специфічні ознаки права власності (діяти на власний розсуд, своєю владою тощо). Аналізуючи існуючі правові конструкції права власності, В. Чанкін запропонував своєрідну класифікацію легальних визначень: 1) варіантний напрям - норми права перелі­чують різні можливі варіанти поведінки власника; 2) закон визна­чає позиції власника шляхом фіксації належного йому права влас­ності та усунення від речі всіх інших суб'єктів (німецьке цивільне уложення); 3) обмеження трактування права власності як абсолют­ного, необмеженого права вказівкою законодавця на здійснення права відповідно до соціальних цілей"' (класичний приклад ст. 153 Конституції Німеччини 1949р.).⁴

Кожне з досліджуваних наукових визначень має певну цін­ність. Наукова дискусія з приводу визначення суб'єктивного права власності невичерпна і дає можливість сформулювати найбільш досконале, чітке і повне визначення. На нашу думку, законодавче визначення цього поняття має відображати такі моменти: 1) повноваження власника опираються виключно на закон і не пов'язані з волею будь-яких третіх осіб; 2) власник здійснює свої повноваження своєю владою і у власних інтересах, спираючись виключно на закон. Конкретні повноваження можуть і не перелі­чувати, їхній перелік в усякому разі буде неповним. Хоча можлива вказівка на традиційну «тріаду», як найбільш характерні повнова-

¹ Цивільне право України / За ред. Дзери О., Кузнєцової Н.- К.: Юрінком Інтер, 2002.- С. 288.

• Дзера О. Розвиток права власності громадян в Україні.- К.: Вентурі, 1996.-С 8.

³ Чанкін В. Право приватної власності громадян в цивільному законодав­ стві України.- Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридич­ них наук,-К., І995.-С69.

⁴ У книзі: Конституцни буржуазних государств.- М., 1982.- С. 1*76.

12

ження; 3) повноваження власника небезмежні, їх здійснення не повинно суперечити закону, моральним засадам суспільства і не може порушувати прав і інтересів інших осіб; 4) реалізація влас­ником своїх повноважень має служити примноженню суспільно­го багатства і загальнолюдським інтересам в цілому. Необхід­ність включення у визначення змісту права власності вказівки на соціальне навантаження власності буде обґрунтована далі. Беру­чи до уваги наведені особливості, вважаємо за доцільне таке ви­значення: суб'єктивне право власності - це визначена і гаранто­вана законом абсолютна та виключна можливість власника здійс­нювати щодо майна будь-які дії, з тим, щоб вони не суперечили закону, моральним засадам суспільства, суспільним та приватним інтересам інших осіб та сприяли примноженню суспільного ба­гатства.

Наукові пошуки найбільш досконалого визначення права влас­ності тривають. Ще свого часу відомий класик цивілістики Г. Шер-шенєвіч з приводу тогочасного законодавчого визначеня права власності зауважив, що такі визначення непотрібні в законодав­стві, оскільки будь-який законодавчий перелік повноважень влас­ника щодо належного йому майна не в змозі відобразити, зафіксу­вати всі можливі варіанти поведінки.¹

За статтею 316 ЦКУ - поняття права власності - правом влас­ності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. У цьому законодавчому визначенні немає посилання на традиційну тріаду повноважень (через неї розкривається зміст права власності -ст. 317 ЦКУ), є, майже за А. Венедиктовим, «своєю волею» (у А. Ве-недиктова - своєю владою). У такому визначенні особливо відзна­чено абсолютний характер права власності - його здійснення від­повідно до закону, проте не зазначено суспільного характеру права власності. Адже поза суспільством не може існувати і самого пра­ва. Проте, це легальне (законодавче) визначення, яке треба врахо­вувати, брати до уваги не тільки на рівні теоретичних досліджень, а й у правозастосувальній діяльності.

Традиційно право власності розглядають як елемент абсолютних правовідносин, в яких уповноваженій особі власнику відповідає обов'язок необмеженого кола осіб, будь-якого і кожного, хто може стикатися із власником, поважати і не порушувати його

Шершененич Г. Ф. Учебник русского гражданского права.- М.: Спарк І995.-С. 16.

13

інтереси. Саме таке трактування знаходимо, наприклад, у В. Масло-ва, О. Йоффе, А. Єрошенка, Ю. Толстого та інших авторів.¹ Була висловлена й інша точка зору: М. Строгович, Д. Генкін стверджува­ли, що абсолютні правовідносини - штучна конструкція. Ця позиція відображена і в сучасних дослідженнях. Опоненти традиційного підходу до розуміння абсолютних правовідносин наводять такі ар­гументи. Оскільки правовідношення повинно бути конкретним в тому розумінні, що його змістом є права і обов'язки визначеного кола осіб, то не може існувати правовідношення з невизначеним складом зобов'язаних осіб. Кожна особа є носієм в тій чи іншій мірі права власності. І з точки зору загальноприйнятої теорії, знаходить­ся у правовідносинах із всіма іншими особами, які зобов'язані утримуватися від вчинення певних дій, причому і сама особа теж зобов'язана утримуватися від іх вчинення. А тому такий загальний зв'язок осіб між собою, врегульований нормами права, є загальним правилом поведінки, не правовідношенням, а правом в об'єктивному розумінні.² Автори критики теорії абсолютних право­відносин не заперечують, що суб'єктивному праву власності відпо­відають обов'язки невизначеного кола осіб, але це не правовідно­шення. Такий зв'язок передбачає захист усіх власників через вста­новлення пасивного обов'язку всіх, хто йому протистоїть.

А тому суб'єктивне право власності може існувати і поза пра­вовідношенням, не будучи його елементом в силу свого абсолют­ного характеру.

О. Дзера, характеризуючи інститут права власності як комплекс­ний (багатогалузевий) інститут права, відносить до нього норми, які: а) встановлюють приналежність матеріальних благ власнику; б) встановлюють підстави та умови виникнення у суб'єктів права власності; в) визначають обсяг повноважень власника з володіння, користування і розпорядження матеріальними благами; г) встано­влюють підстави та умови припинення права власності на прина-лежні об'єкти, матеріальні блага^ д) встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника/ У науковій літературі така харак-

¹ Див., наприклад: Маслов В. Основньїе проблемьі права личной соб- ственности в период строительсва коммунизма.- С. 21; Гражданское право: Учебник. Часть І / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого.- М.: ТЕИС, 1996.-С. 292-293.

² Власник і право власності / За ред. Я. М. Шевченко.- К.: Наукова думка.- 1994.-С. 37.

³ Дзера О. Розвиток права власності громадян в Україні: Монографія.- К.: Вентурі, 1996.-С. 8.

14

геристика загальноприйнятна. Відносини власності врегульовані нормами різних галузей права. За своєю юридичною природою ці норми різнорідні: конституційно-правові, які визначають основні, конституційні засади правового регулювання, закріплюють гаран­тії здійснення права власності, непорушність права приватної вла­сності; адміністративно-правові, які закріплюють способи захисту права власності у разі вчинення адміністративного правопорушен­ня, визначають, зокрема, засади державної реєстрації права влас­ності на нерухоме майно, іменні цінні папери тощо; норми кримі­нального права про захист права власності. Безперечно, що осно­вою такого комплексного, міжгалузевого інституту є норми цивільного права.