Основні особливості «соціального капіталу»:

- Наявність безпосереднього зв’язку висококваліфікованим працівником, наділеним не тільки певною системою знань, інформації, навичок, але й певними талантами, здатністю до творчості. Отже не кожного суб’єкта економічних, господарських відносин можна ототожнювати із поняттям «соціальний капітал».

- Наявність у такого носія потреби та інтересу до творчого використання своїх здібностей у процесі розвитку та використання новітніх технологій тощо.

- Наявність потреби та інтересу до безпосередньої участі в управлінні процесами виробництва та розподілу продукту, послуг, зокрема прибутку;

- Наявність умов у соціально-ринковому середовищі, які забезпечують можливість не тільки появи, але й реального втілення (у певних конкретних для кожного періоду розвитку межах) потреб та інтересів такого характеру.

- Формування державою та приватним капіталом конкретних цілей економічної політики (та відповідних засобів, інструментів) на макро- та мікрорівні, реалізація яких активно сприяла би подальшому формуванню та розвитку «соціального капіталу», забезпеченню ефективного використання його інноваційних потенцій.

Успіхи в реалізації національних програм соціальної політики, потреби, проблеми та перспективи подальшого інтеграційного розвитку європейських країн викликали в кінці 80-х – на початку 90-х років до життя нову стратегічну мету, яку передбачав ще Л. Ерхард, – створення єдиного соціального простору, єдиних принципів соціальної політики для об’єднаної Європи. Для реалізації цих завдань уряди країн-членів ЄС забезпечили формування та впровадження цілої серії загальноєвропейських програм у сфері освіти та професійної підготовки, захисту людей похилого віку та бідних, екологічного спрямування, таких як: «Кометт», «Еразмус», «Пейс», «Сайенс», «Делта», «Ірис», «Єврожитло» тощо

У 1988–1989 р.р. під тиском профспілок – членів Європейської конфедерації профспілок, урядами країн, що входять до Європейського Союзу, прийнята Європейська хартія про фундаментальні соціальні права трудящих. Вона є ключовим елементом «людського виміру» Співтовариства, його основоположну соціальну модель, що визначає місце трудящих у соціальній структурі Європи, той соціальний стандарт, який гарантується як на національному рівні держав-членів, так і на рівні Європейського Союзу в межах його компетенції Цей документ має настільки принципове значення для формування перспективних стратегічних цілей соціальної політики як Євросоюзу в цілому, так і країн – його членів, що одержав характеристику Програми переходу від будівництва «Європи господарів» до будівництва «Європи трудящих». Основні положення Хартії гарантують найманому працівникові з боку підприємців повагу до його людської гідності, справедливе поводження, захист свободи розвитку особистості, покращання умов праці, повну інформованість про робоче місце та можливості підвищення кваліфікації, шанобливе ставлення до приватного життя тощо.

Якісно новим напрямком регулюючої діяльності держави, її соціальної політики стала останнім часом орієнтація на формування, як на макро- так і на мікрорівні умов для соціалізації бізнесу, підвищення рівня соціальної відповідальності. ⁶

Основні моделі соціальної політики Таблиця №68

Ліберальна модель	Корпоративна модель	Суспільна модель
Головний принцип: - відповідальність кожного члена суспільства за долю своюі своєї сім’ї; - фінансова основа: приватні кошти; - Особливість: держава несе відпо-відальність лише за забезпечення міні-мальних доходів громадян, захист малозабезпечених.	Головний принцип: - відповідальність за працівників несе кор.-порація (підприємство, організація, установа); - фінансова основа: страхові внески; - Особливість: модель довічного найму, яким корпора-ція забезпечує різні види соціальних гарантій своїм працівникам їх сім`ям.	Головний принцип: - відповідальність всього суспільства за долю своїх членів. Фінансова основа: держ. бюджет, державні соціальні страхові. фонди. Особливість: перерозподільча модель: багатий платить за бідного, здоровий за хворого, молод-ший – за старого.

Необхідність посилення соціальної орієнтації сучасних економік змушує шукати нові механізми забезпечення базової захищеності населення, які сприяють росту конкурентноздатності і єднанню суспільства. Відповіддю на цей виклик стали зростання ролі держави як стратега, який визначає пріоритети і напрямки розвитку; становлення поряд з ринковим, великого некомерційного сектора; соціалізація бізнесу, який приймає на себе значну частину функцій, пов'язаних з розвитком працівників. Такі процеси означають фактично перехід від класичної ринкової економіки до змішаної, яка припускає взаємодію декількох рівноправних секторів, ринкових і неринкових механізмів розвитку.

Отже, до функцій держави входять, як безпосередня реалізація заходів для розвитку людського потенціалу, так і загальне регулювання соціальних параметрів економічного процесу. Серед основних напрямків такого регулювання – законодавчий захист працівника, як більш слабкого партнера трудових відносин; активна політика зайнятості, яка стимулює створення і поліпшення якості робочих місць; встановлення державного мінімуму оплати праці.

В сучасній Європі успішно використовуються дві основні моделі соціальної політики: «Бісмарківська» та «Беверіджська». Перша передбачає міцний зв'язок між рівнем соціального захисту й успішністю (тривалістю) професійної діяльності. Друга модель виходить з того, що будь-яка людина, незалежно від її приналежності до економічно активного населення, має право на мінімальний захист від захворювань, старості чи інших причин скорочення своїх матеріальних ресурсів. У даному випадку переважає принцип національної солідарності, заснований на концепції розподільної справедливості. ⁷

Дві уніфіковані моделі для „Євродому”: таблиця №69

«Бісмарківська модель»: – твердий зв’язок між рівнем соціального захисту і тривалістю професійної діяльності; – “соціальні виплати” - це ”відкладені доходи” (страхові внески) – для громадян і сімей з обмеже-ними можливостями активної трудової діяльності – національна солідарна допомога, благодійність.

«Беверіджська модель»: – будь-яка людина має право на мінімальну захищеність (соціальну), тому діють державні системи страхування, пенсійного забезпечення, що фінансуються за рахунок податків. – переважають принципи національної солідарності, соціальної справедливості.

Таким чином, снують різні світові моделі соціальної політики, які грають вирішальну роль в трансформації та розвитку політичних систем. Модель розвитку соціальної сфери і соціального захисту в адміністративно-командній економіці – переважання ідеї вторинності соціальної сфери щодо виробництва; жорсткий кон­троль державою соціальних відносин; зрівняльний принцип розпо­ділу (егалітаризм), низький рівень доходів; визнання зарплати, от­риманої на державних підприємствах, їх основним джерелом; за­охочення колективних форм споживання, у тому числі в "нату­ральному вираженні" (надання безоплатного житла, відпочинку, соці­альних послуг тощо), на шкоду більш ринковим грошовим транс­фертам; незацікавленість в особистих збереженнях та інвестуванні.

Американська модель соціальної політики – найбільш лібералізований варіант, який базується на принципі відокрем­лення соціального захисту від вільного ринку й обмеженні захи­сту лише тих, хто не має інших доходів, крім соціальних виплат. При цьому забезпечується досить високий рівень і якість життя основної частини населення.

Шведська модель (Швеція, Норвегія, Фінляндія та інші країни) – найбільш соціалізована модель, тобто економіка най­більшою мірою працює на задоволення потреб членів суспіль­ства. Вона відзначається надзвичайно високою часткою ВВП, яка розподіляється через бюджет (понад 50%), акумулюванням у руках держави значних фінансових ресурсів, домінуванням ідеї рівності та солідарності у здійсненні соціальної політики, активною упереджувальною політикою, профілактичними заходами у сфері зайнятості, жорсткою політикою доходів, високим рівнем соці­ального захисту населення, що забезпечується в основному за дер­жавні кошти. Тут соціальна політика тісно пов'язана з держав­ним регулюванням економіки, яке має чітко виражену соціальну спрямованість, тобто соціальна політика виступає як мета еконо­мічної діяльності держави.

Німецька модель (ФРН, Франція, Австрія) характеризується високими обсягами ВВП, що перерозподіляється через держав­ний бюджет (близько 50%), створенням розвиненої системи соці­ального захисту на основі залучення коштів держави та під­приємців.

Японська модель соціальної політики передбачає проведен­ня політики вирівнювання доходів, особливу політику використан­ня робочої сили (система довічного найму з певними сучасними модифікаціями), домінування психології колективізму, солідарності в доходах, досягнення консенсусу між різними суб'єктами у вирі­шенні соціально-економічних проблем, виділення питань підвищен­ня життєвого рівня населення в ранг національних пріоритетів.

Англосаксонська модель (Велика Британія, Ірландія, Кана­да) виступає як проміжна між лібералізованою американською і соціальне орієнованою шведською та німецькою моделями. Для неї характерним є активніше, ніж для першої моделі, регулювання соціальних процесів з боку держави, проте нижчий, ніж в останніх двох моделях, рівень оподаткування і перерозподіл ВВП через держбюджет (не більше 40%). Крім того, має місце приблизно рівний розподіл витрат на соціальне забезпечення між державою та при­ватним сектором, пасивна державна політика на ринку праці.⁸

Таким чином, з одного боку об`єднання зусиль навколо реалізації соціальних програм – шлях до стабільності, прогресу політичної системи, але з іншого, - популістські змагання в обіцянках, пошуках ворогів, - це хаос і ворожнеча, поглиблення системної кризи.