Драматургія шекспіра

Уильям Шекспір є найвидатнішим драматургом не лише епохи Ренесансу, а й всієї історії англійської літератури. Драматургічну діяльність митця можна умовно поділити на три періоди: І – 1590-1600 роки, ІІ – 1600-1608 і ІІІ – 1609-1612. Для творчості всіх періодів властивий гуманістичний світогляд: глибокий інтерес до людини, її почуттів, прагнень і пристрастей, жаль з приводу людських страждань та помилок, мрія про щастя кожної людини і всього людства. Вперше п’єси драматурга були оприлюднені його співвітчизником, драматургом Беном Джонсоном у 1623 році. Твори у виданні поділені на три групи: історичні хроніки, трагедії, комедії. Історичні хроніки належать до творів, з яких Шекспір розпочав свою діяльність як драматург. Вони складаються з двох тетралогій: до меншої входить „Генріх VІ” (три частини) і „Річарда ІІІ”, до більшої – „Річард ІІ”, „Генріх IV” (дві частини), „Генріх V”. При їх написанні Шекспір спирався на історичні джерела, зокрема хроніки XVI ст., які охоплювали період 1377-1484 рр., що передував правлінню династії Тюдорів. Зображуючи найбільш важливі політичні проблеми (закони історичного розвитку, природа влади, роль правителів в історії, правитель і народ, небезпеки грома- дянських війн тощо), історичні хроніки стали важливим чинником втілення національних цінностей та утвердження політики єлиза- ветинського періоду, саме тому їх називали великим національним драматичним епосом. Трагедії Шекспіра написані між 1600 і 1608 роками, тобто впродовж другого періоду літературного періоду митця. У п’єсах „Гамлет”, „Макбет”, „Король Лір”, „Отелло”, „Антоній і Клеопатра” драматург досягнув творчої зрілості та високої художньої майстерності. Трагедії вражають силою пристрастей і характерів, глибиною ідей, у них представлено як характерні риси епохи, так і загальнолюдські проблеми.

Найбільш яскраво сила таланту письменника виявилась у концепції трагічного героя. Герой шекспірівських трагедій – гуманіст, людина благородного характеру, великого людського потенціалу і сильних пристрастей, водночас це натура складна і суперечлива. Причиною його поразки виступає не зрадлива і підступна доля, а слабкість характеру (наприклад, невпевненість у Гамлета, амбіції у Макбета, ревнощі в Отелло, надмірна довірливість у короля Ліра). За певних обставин ця слабкість стає домінуючою, впливає на моральний стан героя і призводить до трагічного кінця.

У деяких трагедіях („Гамлет”, „Король Лір”) Шекспір підкреслює важливість соціального чинника у формуванні психології героїв. Він намагається представити закони і звичаї суспільства, у якому вони перебувають, і під цим кутом зору виявити причини людської трагедії. Ця риса – яскраве свідчення хисту драматурга як тонкого психолога і глибокого мислителя. Шекспірівські комедії складають найбільшу групу п’єс. Вони включають комедії ситуацій („Комедія помилок”), романтичні комедії („Багато галасу з нічого”, „Сон літньої ночі”, ”, „Дванадцята ніч”), трагікомедії, які ще називаються проблемними п’єсами („Міра за міру”, „Кінець – ділу вінець”, „Як вам це подобається”), та романси („Зимова казка”, „Буря”, „Цимбелін”).

Найбільш популярними та відомими вважаються романтичні комедії, пройняті світлим духом Ренесансу. Вони насичені інтригами, дотепами, каламбурами, їх мета – принести глядачам задоволення і радість. Головна ідея п’єс – ідея романтичного кохання як світлого і чистого почуття, яке долає всі перешкоди, є сильнішим за смерть. Місцем комедій переважно виступає уявна, майже казкова (переважно південна) країна, проте неважко розпізнати рідну Шекспіру Англію. Герої п’єс – сильні і яскраві особистості, творці власної долі. Шекспір часто втілює ці риси в жіночих характерах. Його героїні, шляхетні, кмітливі і мужні жінки, не пасують перед труднощами, в результаті – добиваються свого щастя, переконуючи глядачів у всеперема- гаючій силі життя і кохання. Кінцівка комедій завжди щаслива. Хоча трагікомедії та романси також мають щасливу кінцівку (що дозволяє їх відносити до групи комедій згідно з середньовічною термінологією), їм бракує чарівності та легкості романтичних комедій, щасливий кінець не переконує у повному відновленні гармонії, конфлікт заходить надто далеко, стає складовою характерів. Такі п’єси зосереджені не лише на коханні, а й на таких проблемах суспільного буття, як правосуддя і людська порядність („Міра за міру”, „Кінець – ділу вінець”), деспотизм і примирення („Зимова казка”, „Буря”) та ін. В останніх п‘єсах-романсах („Зимова казка”, „Буря”, „Цимбелін”), не знаходячи ідеалу у тогочасній дійсності, автор вдається до зображення майбутнього прекрасного світу у формі патріархального сільського життя, де панує злагода, гармонія, взаєморозуміння. Тексти містять велику кількість алегоричних та фантастичних елементів, пасторальних сцен, фольклорних мотивів та казкових сюжетів, які майстерно поєднані із реалістичними картинами.

Після Марло у драматургії наступив невеликий період, який увійшов у літературу під назвою „війна театрів”. Конфлікт виник між драматургами-літераторами та драматургами-акторами і режи- серами за права і гонорар літераторів. Шекспір тримався окремо від цієї боротьби, підтримуючи все ж сторону акторів. Прибічником літераторів у театрі і суспільстві виступив молодший сучасник Шекспіра, друг і частково його суперник Бен Джонсон.