3. Виробничі відносини.

Виробничі або економічні відносини — це економічні стосунки між людьми, що виникають у процесі господарської діяльності.

Організаційно-економічні відносини виникають із приводу організації виробництва та управління ним. Специфіка організаційно-економічних відносин полягає в тому, що вони виражають лише організаційний стан виробництва, систему взаємозв'язків та підпорядкування одних його ланок іншим, їх взаємозалежність; відображають поділ праці, спеціалізацію, кооперування та комбінування виробництва. Це відносини всередині підприємств, об'єднань, акціонерних товариств і між ними. Наприклад, на заводі є декілька цехів, вони виробляють певні вузли, деталі, види продукції і їх діяльність об'єднана під єдиним керівництвом, вони пов'язані один з одним. Одні виготовляють деталі, інші складають вироби, фарбують, упаковують. Між ними є тісні зв'язки.

Соціально-економічні відносини — це стосунки між різними соціальними суб'єктами. Такі відносини виникають між різними власниками, соціальними групами населення і державою. Держава регулює соціально-економічні відносини через законодавчі акти та різні економічні заходи. Вона стягує податки, надає пільги, субсидії, організовує службу зайнятості, яка веде облік безробітних і вільних робочих місць, надає допомогу при безробітті, в пошуку роботи, організовує перекваліфікацію робітників та ін.

Окремий блок соціально-економічних відносин становлять відносини власності. Вони проявляються в стосунках власників певних благ з іншими суб'єктами з приводу володіння, користування і розпоряджання благами, що належать певному суб'єкту.

Привласнюючи якийсь об'єкт, людина відчужує його від іншого суб'єкта. Отже, привласнення і відчуження — це два протилежні процеси відносин власності.

4. Економічна система суспільства, суть і структура. Типи економічних систем

У літературі економічна система визначається як економіка, як тип господарства, сукупність виробничих відносин, сукупність видів господарської діяльності або як спосіб виробництва. Економічна система інтегрує в собі сукупність усіх компонентів економіки — індивідуальні господарства, підприємства, галузі, виробничі відносини й природне середовище.

У кожному суспільстві під впливом різних факторів складається своя система координації господарської діяльності. Визначальною основою її формування є відносини власності та їх структура. Вони в різних країнах різні. Відповідно складаються і розвиваються різні економічні системи. Характер економічної системи значною мірою визначається також співвідношенням ринкового й державного регулювання. Ринок і держава — це дві головні сили, які виконують регулювальні функції в економіці, і їх економічні важелі в сукупності становлять господарський механізм. У різних країнах і в різні історичні періоди співвідношення між ними складаються по-різному, що робить певний вплив на характер економічних систем.

Економічна система — це певним чином упорядкована система економічних зв'язків (відносин) між виробниками і споживачами матеріальних та нематеріальних благ. Це система координації господарської діяльності (рис. 1.6). Вона включає:

1) структуру продуктивних сил суспільства;

2) соціально-економічні відносини;

3) організаційно-економічні відносини;

4) господарський механізм, тобто спосіб регулювання господарської діяльності на макрорівні.

Суб'єктами економічної системи є індивід, колектив, держава, виробник, посередник, споживач, фізичні та юридичні особи, виробничі та інші підприємства, банки, біржі та інші економічні суб'єкти.

Основні типи економічних систем:

1) система вільного або чистого ринку;

2) система змішаної економіки (сучасна ринкова економіка);

3) командно-адміністративна система або централізовано-планова економіка;

4) традиційна система.

Рис. 1.6. Структура економічної системи суспільства

Система вільного або чистого ринку — це така економічна система, в якій держава дуже мало втручається в регулювання економічних процесів, а система ринкового регулювання досягає найбільшого розвитку. Така система в розвинутих країнах світу існувала з другої половини XVIII ст. до кінця XIX — початку XX ст. Для неї характерні:

1) приватна власність на економічні ресурси — капітал, землю, природні ресурси;

2) вільне підприємництво. Це означає, що окремі люди чи групи людей за власною ініціативою мобілізовували ресурси, організовували підприємства, брали на себе відповідальність за їх діяльність, ішли на ризик. Вільне підприємництво було масовим явищем;

3) особистий інтерес. Економічні суб'єкти вирішували свої проблеми згідно зі своїми економічними інтересами. Кожен прагнув одержати максимальний дохід: підприємець — прибуток, робітник — зарплату, землевласник — орендну плату, банкір — процент;

4) основним засобом регулювання є ринковий механізм. Діє, за висловленням А. Сміта, "невидима рука", яка спрямовує індивідуальну поведінку, особисті інтереси на суспільні цілі, на задоволення інтересів інших економічних суб'єктів. Тобто економічний суб'єкт працює на суспільну користь. Іншими словами можна сказати, що "невидима рука" — це ринковий координаційний механізм, що включає попит, пропозицію, ціну і конкуренцію та примушує виробника працювати на споживача;

5) вільна конкуренція. Існує досконала або вільна конкуренція. У ній бере участь велика кількість продавців і покупців кожного товару. Але жоден із них самостійно не може впливати на ціну товару. Отже, економічна влада (вплив) не могла бути зосереджена в одних руках;

в) мінімальний державний вплив на економіку. Він в основному обмежувався захистом приватної власності та формуванням певної правової бази.

Система змішаної економіки домінує в сучасних умовах у світі. Вона зберігає багато рис економіки вільної конкуренції; в ній переважає панування приватної власності на економічні ресурси, вільна ініціатива в організації виробництва, вільне підприємництво, особиста зацікавленість, функціонування координаційного ринкового механізму та ін. Водночас з'являються нові ознаки, нові умови економічного співробітництва, нові проблеми. Так, реалізація товарів і послуг здійснюється вже не в умовах вільної або досконалої конкуренції, а в іншому конкурентному середовищі. Для більшості ринків характерною стала обмежена або недосконала конкуренція. Спостерігається прагнення виробників здійснювати узгоджену політику в галузі цін, ринків збуту, закупівлі сировини.

Командно-адміністративна система. Вся економічна діяльність у командно-адміністративній економіці регулюється державою. Вона вирішує, які потреби в даний час є найважливішими і підлягають першочерговому задоволенню. На цій основі планується рівень виробництва валового національного продукту та необхідні для цього ресурси. Визначаються завдання у формі директивного плану господарським суб'єктам: міністерствам, підприємствам та іншим виробникам. План, як правило, включає обсяг і асортимент продукції, рівень цін і способи розподілу доходів. З боку держави здійснювався жорсткий контроль за виконанням планів, за використанням ресурсів та розподілом доходів. Ринковим відносинам тут відводилось незначне місце і вони здебільшого мали формальний характер.

Традиційна система. Має місце в слаборозвинутих країнах. Вона ґрунтується на відсталій технології, широкому застосуванні ручної праці та багатоукладності економіки.

Багатоукладність означає наявність різних форм господарювання, серед яких переважають старі, відсталі форми. У багатьох країнах зберігається натурально-общинне господарство, засноване на общинній власності та натуральному розподілі продукту. Значну питому вагу становить дрібнотоварне господарство, основою якого є приватна власність і особиста праця власників засобів виробництва. Його представляють переважно селянські та ремісничі господарства.

У житті суспільства велику роль відіграють традиції, звичаї, релігійні доктрини, поділ суспільства на касти та інші соціальні групи. Усе це гальмує соціально-економічний прогрес. У різних соціально-економічних формах господарства економічні проблеми вирішуються по-різному. У сучасних умовах у слаборозвинутих країнах значну роль почав відігравати іноземний капітал і держава. Вона через державний бюджет перерозподіляє значну частину національного доходу і спрямовує його на розвиток інфраструктури та надання підтримки незаможним верствам населення.