Семінарське заняття 2 Тема: Розвиток політичної думки в Україні План

1. Політична думка Київської Русі.

2. Політичні концепції в Києво-Могилянській академії. Ідеї волі і демократії українського козацтва. Конституція П. Орлика.

3. Політичні ідеї на початку ХХ ст.:

3.1. соціалістичні ідеї (М. Грушевський, В. Винниченко);

3.2. консервативна течія (В. Липинський);

3.3. націоналістичні погляди (Д. Донцов).

! Ключові поняття: козаччина, Запорізька Січ, Конституція Пилипа Орлика, соборність, українофільство, «м’яка конфедерація», класократія, інтегральний націоналізм

& Методичні рекомендації

G Розкриваючи перше питання, необхідно з’ясувати, що представляє собою політична думка України в історичній динаміці нашої країни. Слід визначити, що вітчизняна політична думка не має такої великої історії, як, скажімо, західноєвропейська. Однак з моменту утворення державності на території сучасної України політичне життя розвивалося, здійснювалася еволюція національної суспільно-політичної традиції у формуванні української інтелектуальної скарбниці, характерною особливістю якої є ідеї свободи, справедливості, добра і правди.

Студентам варто зауважити, що розвиток політичної думки України безпосередньо пов’язаний з історією українського народу, його боротьбою за волю й незалежність. Протягом IХ-Х ст. відбувався процес об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва й формувалося суспільство феодального типу – Київська Русь. Із цього часу починається формування держави, розвиток права й політичних поглядів, все це знаходить відображення в літературній творчості, філософії, історії тощо. Важливим етапом у духовно-культурному й політичному житті Київської Русі було прийняття християнства. Основними суспільно-політичними ідеями Київської Русі були погляди про об’єднання удільних князівств навколо великого князя Київського, самостійності й незалежності Русі. Студенти мусять ознайомитися з писемними пам’ятками тієї доби, які є водночас і літературними творами (слова, повчання, проповіді, патерики), і яскравими прикладами народжуваної політичної думки. Саме у цих творах їх автори намагаються вирішити найбільш важливі проблеми – походження держави; становлення правлячої династії; єдності й суверенності політичної влади; організації найбільш доцільних форм правління (можливості й навіть необхідності обмеження влади великого князя за допомогою ради дружини, ради бояр і т.п.); законності й реалізації вищих владних повноважень; відносин між церквою й державою. Тож серед інших студентам необхідно зосередитись на вивченні таких видатних пам’яток політичної думки Київської Русі, як: «Слово про закон і благодать» (ХІ ст.) київського митрополита Іларіона, де закладена ідея сильної монархії на засадах християнських істин; «Повість временних літ» (1113 р.), у якій вперше здійснено спробу генеалогічного аналізу влади в Київській Русі і проведено основну політичну ідею – велич, єдність і незалежність Київської Русі розглядаються на рівні взаємодії княжої еліти; «Повчання» (ХІІ ст.) Володимира Мономаха, – перший зразок слов’янського політичного «іміджемейкерства», – у рядках якого виводиться образ князя як ідеального правителя; безсмертне «Слову про Ігорів похід», у якому підкреслюється ідея необхідності політичного об’єднання російських земель і припинення міжусобної боротьби. Вищеназвані твори студенти повинні ретельно опрацювати і представити більш докладно їх зміст. У підсумку відповіді необхідно підкреслити, що саме у пам’ятках давньоруської політичної думки, незважаючи на їх спрощений текст, закладені фундаменталь ні основи теоретичного обґрунтування української державності, що на практиці мало своє втілення у політичній діяльності Данила Галицького (1200-1264) і Галицько-Волинському князівстві, в якому була створена модель державного управління, що не поступалася західноєвропейським тогочасним зразкам.

G Розкриття другого питання орієнтує студентів на змістовний аналіз історії суспільно-політичних ідей на Україні, починаючи з ХVI ст. Насамперед, необхідно відзначити, що протягом багатьох століть українці не мали своєї державності, були характерні національно-територіальна роздробленість, національне і релігійне гноблення і національно-визвольний рух, що не припинявся. На початку XVII ст. в умовах панування польської шляхти в Україні влада на землях українських належала польському королеві. Єдиною силою тоді, що протистояла польському пануванню, була православна церква. В 1620 р. гетьман Війська Запорізького Петро Сагайдачний відновив Київську метрополію й всю православну ієрархію. Тоді ж зростає роль Києво-Печерської Лаври – зосередження вчених і політичних діячів, духівництва. Пізніше створюються Братська школа, Київська Лавра, Київський колегіум, засновником якого став архімандрит Петро Могила (1597-1647 р.) (пізніше колегіум був перетворений у Києво-Могилянську академію). Студентам варто ознайомитися з творчою спадщиною цього видатного діяча (зокрема, акцентувати на його лояльній позиції до Московської держави, рекомендаціях главі світської влади радитись із духівниками, тобто церква має роль радника, а не верховника у світських справах), а також інших діячів академії, які по-різному сприймали погляди П.Могили, – Стефан Яворський (професор Києво-Могилянської академії, а пізніше – охоронець патріаршого престолу в Росії; займав про церковну позицію, церква є вищою від держави і повинна мати світську владу), Феофан Прокопович (прихильник петровських реформ, був послідовним прибічником «освіченої монархії», пріоритету світської влади, підпорядкування церкви державі, секуляризації, тобто перетворенні церковних і монастирських маєтків у світські) й ін.

Відповідь на друге питання семінару включає розгляд формування політичної думки в козацько-гетьманську добу. В цьому контексті студенти мають наголосити на тому, що носіями ідеї державності в Україні, поряд з ученими й політичними діячами, стали прості люди, які тікали від польських гнобителів у мало обжиті місцевості нижнього Дніпра й створили своєрідну суспільно-політичну спільність – козацтво. В 40-х роках ХVI ст. окремі козацькі загони (січі) об’єдналися в Запорізьку Січ. У конкретних історичних умовах це утворення виконувало функції української держави. Тож слід навести ряд аргументів щодо характеристики політичного ладу Запорізької Січі (авторитет якої особливо зріс у роки національно-визвольної боротьби українського народу 1648–1654р.р. під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького (бл. 1595–1657 р.)) можна як православної республіки з демократичними рисами. Студенти повинні глибоко проаналізувати систему устрою Запорізької Січі, структурно-функціональні особливості органів, що формували її своєрідну модель адміністративно-політичного правління. Слід окремо зупинитися на унікальному документі того часу, яким вперше в історії України на юридичному ґрунті зафіксовано принципи державно-політичного устрою, а саме козаччини, на основі традицій Запорозької Січі та досягнень західноєвропейської політико-правової науки, – Пакти і конституції прав і вольностей Війська Запорозького 1710 р., які нині часто іменуються «Конституцією Пилипа Орлика». Тому студенти мусять ретельно опрацювати основні статті цього документу. Як висновок слід наголосити на тому, в чому ж полягає новаторство П.Орлика в законотворчому процесі української держави.

G Підготовка відповіді на третє питання передбачає усвідомлення специфічних рис формування політичної думки в Україні наприкінці ХІХ – сер. ХХ ст.: поступовий перехід українського національно-визвольного руху від стадії культурного українознавства й освіти до організованого просвітительства в масах; підтримка й розвиток національного руху за встановлення державності України та за суверенність. Серед найвідоміших представників соціалістичного напряму цього часу є Михайло Грушевський (1866–1934 р.) та Володимир Винниченко (1880–1951р.). Студенти повинні окремо дослідити політичні погляди обох діячів, особливу увагу приділити цікавим фактам їх біографії. Говорячи про М.Грушевського, слід розглянути три основні категорії, що становлять фундамент його концепції: «народ» і «держава». Так, народ у нього виступає діяльною соціальною силою, що несе через століття ідею «національної самооборони» і «національної смерті». Саме на цьому підґрунті формуються ідеали народу – свобода, рівноправ’я і «народний ідеал справедливості», тобто автономія. М.Грушевський обґрунтовує поняття «народ» як національно-етнічну, духовно-культурну спільність, підкреслюючи, що українська народність відрізняється від найближчих сусідів антропологічними особливостями: будовою тіла й психологічних рис – індивідуальними особливостями у відносинах родинних і суспільних, у побуті й культурі й т.п. Для Грушевського народ – це насамперед селянство. Варто наголосити, що «селоцентричну» позицію він відстоював протягом усього життя. З огляду на це твердження студенти повинні пояснити більш докладно аргументацію М.Грушевського з цього приводу. Надалі необхідно з’ясувати розуміння ним категорії «держава», яку він розглядав у найтіснішому зв’язку з попередньою категорією. Адже Грушевський вважав, що державотворення повинне бути справою самого народу. Держава ж повинна захищати інтереси народних мас, забезпечувати їм волю, справедливість, рівноправність. Державний устрій, на думку М. Грушевського, повинен бути принципово новим, без абсолютизму, централізму й бюрократизму влади, як державне вільне об’єднання в національну цілісність. Студентам доречно звернути увагу на вирішення М. Грушевським як істориком питання про роль держави в історичному розвитку. Для більш ґрунтовного засвоєння концепції цього видатного мислителя та громадсько-політичного діяча обов’язково слід пояснити його автономно-федералістські погляди, його думку з приводу територіального поділу України, відносин з Росією. Також варто показати зміну його поглядів після революції 1917 р., коли він перейшов до ідеї національної незалежності й суверенітету України. Свідченням цього став прийнятий очолюваною М.Грушевським Українською Центральною Радою 9 (22 січня) 1918 р. IV Універсал, який проголосив нашу країну самостійною народною республікою. Однак і після цього вчений підтримував ідею федералізму.

Студенти мають проаналізувати концепцію В.Винниченка, який так визначає свої погляди: «... зараховую себе до групи соціалістичної і притому тієї, яка організована на основі марксизму». Коли М.Грушевський став Головою Центральної Ради, Винниченко очолив її виконавчий орган – Генеральний Секретаріат, тому теоретичні погляди обох діячів формувалися поряд з активною політичною практикою. Так, студентам варто поміркувати з приводу таких поглядів В.Винниченка: відродження української нації відбуватиметься в гармонії з її соціальним визволенням, і що лівіший буде політичний режим України, то більше він сприятиме національному відродженню українського народу; українська державність може бути як селянсько-робітнича, тобто більшовицька, радянська; ідеал української демократії у федерації Російської республіки й участі в ній України як рівного з іншими державного тіла; така інтеграція з Росією, з одного боку, обумовлена економічними чинниками, з іншого – небезпекою поневолення будь-якою іншою імперіалістичною державою у випадку розриву зв’язків з Росією. Однак з плином часу відбулася певна еволюція поглядів В.Винниченка, що відображено в його працях «Відродження нації» та «Заповіт борцям за визволення», саме їх студенти мають ретельно опрацювати і визначити, які ж зміни відбулися в поглядах її автора.

Найвпливовішим представником українського консерватизму є В’ячеслав Липинський (1882 – 1931 р.). Розпочати розгляд його концепції потрібно з біографічних даних. Слід зауважити, що незважаючи на поширення федералістських поглядів серед інтелігенції, Липинський виступав як самостійник і монархіст. Він теж пережив зміни у своїх поглядах: перед Першою світовою війною – в бік демократії, наприкінці життя – на користь конституційної монархії. Він рішуче відстоював ідею створення власної самостійної держави на українській етнографічній території На його думку лише нація є суб’єктом побудови такої держави, необхідне прагнення бути нацією. Студенти мають ретельно проаналізувати політичну концепцію В.Липинського, яка ґрунтувалася на вивченні ним досвіду часів Гетьманщини і етнічної культури аграрної спільності. Тому для Липинського ідеалом була спадкоємна монархія, очолювана гетьманом. Певним взірцем останнього був Б.Хмельницький. Доречно з’ясувати сутність моделі хліборобської монархії Липинського, повноваження монарха-гетьмана та законодавчих палат. Також необхідно приділити увагу поглядам Липинського стосовно територіально-державного устрою. У цьому контексті потрібно визначити, що представляє собою «м’яка конфедерація». Не менш важливе значення в концепції В.Липинського мають ідеї щодо національної еліти, тому його навіть вважають одним з засновників української теорії еліт. За оригінальністю його ідеї співставляють з класичними теоріями еліт Г.Моски, В.Парето і Р.Міхельса. Липинський обґрунтував необхідність встановлення в Україні особливого режиму – класократії, за якого владу реалізує еліта (аристократія). Аристократія з точки зору Липинського повинна бути «стихійно імперіалістичною» і як активна меншість об’єднувати кращих представників усіх класів. Роль еліти у Липинського відводиться хліборобам – верстві заможних селян. Цікавим є розуміння ролі інтелігенції – Липинський її вважає посередником між соціальними класами і не відносить її до конструктивного чинника, оскільки вона ніяк не стимулює економічний розвиток, вона взагалі є найслабкішою ланкою прогресу.

Чільне місце в суспільно-політичній думці України перш. пол. ХХ ст. посідають ідеї націоналізму, найбільш яскравим представником якого є Дмитро Донцов (1883-1973 р.). Розгляд його концепції також слід розпочати з біографії, яка є досить насиченою і оригінальною. У центрі досліджень Донцова – нація, хоча кінцеву мету він вбачав у створенні Української держави. Нація з точки зору Донцова є передумовою формування держави в її соціокультурній і політичній якості. Основні свої погляди Д.Донцов виклав у праці «Націоналізм» (1926), де визначено головні вимоги інтегрального націоналізму (розглядає усі явища суспільного життя крізь призму національних інтересів): воля до життя, влади, експансії; романтизм і догматизм. На думку Донцова українська еліта лише тоді може здобути незалежність, коли його еліта рішуче відмежується від орієнтації на Росію, а також позбудеться ідей соціалізму, лібералізму і демократизму. Українських діячів ХІХ ст. Донцов звинувачував в хуторянстві і провансальстві; їх ідеї були безуспішними, оскільки не враховували «містичного голосу крові». Тож Донцов надавав перевагу вольовому аспекту людської психіки, а ірраціоналізм, експансію, насилля він підніс до рівня доброчинності. Поняття волі є складовою частиною волі до життя, яка відображується в прагненні зберегти свій рід і націю. Романтизм у Донцова – це захоплення катастрофою, що принесе нове, а догматизм «з’явиться у супроводі категоричного наказу, безоглядного послуху». Студентам варто обміркувати висновок, до якого приходить Д.Донцов: якщо Україна хоче вийти зі стану провінції, то вона має витворити в собі, крім волі до влади, ту велику, всеобіймаючу ідею, ідею опанування духовного, економічного і політичного нації; ініціативна меншість має підпорядкувати собі власний народ і змусити його до агресії проти інших, адже життя – це боротьба, в якому перемагає найпристосованіший, сильніші нації мають перемогти слабкіших. Особливу увагу слід приділити міркуванням Донцова з приводу відмінностей України і Росії, політичного сепаратизму і змісту української національної ідеї, які представлені в хрестоматії за ред.О.Семківа.

У підсумку опрацьованої інформації студенти мають визначити загальні тенденції розвитку вітчизняної політичної думки, висловити власну позицію з приводу того, які з досліджених ними ідей й досі актуальні, а які, можливо, є певним чином провокативними.