С

*1[1>ДЛ(ТМ№гН

МКЬІНТ ьтлть

гіій'-МКІ^ЕЇ&'ГЛ

Остромирове Євангеліє 1057р. (давній устав)

коропис

технікою перебірчастої емалі. Все це створю­валося місцевими ремісниками. Деякі книги були прикрашені мініатюрами.

Н

ІЧ*!- "■-■’-’■ ^ігптлвриі мпгчмгііі

Я-ЇГ'* -і.-,—іш—і^-*Чгп-і.-ьг - -Н^АлІПГІПІ КТІШ'ІГЕа т

'■Ь.аІ'ш.І Е.а амАнтилії«

«і Ті ніі-+

і “Ч-Ци КмАчіпі чи■ і л■ іТ| *■ Ч гіл

МН «і р'і - -• **-*Ч*-й Т -*■■■ Ч А и! ■*-Ч ^ »«»ЕЧЬ«.и-ЧКІ’П||Ч<

ми™ Ьч-^-і РРІ Іг-

- #>* “■ г. і 4.Ч.И

- — і'-

““т-іДш-

п і^ніта-ЯІі-нігі^ « “»]■■ ■ " |Ч т N Г Р ■ " р ! »• Ч 'Г Тч ■ ч .* -г.^ім.Ч.^пНгЕап'- аіг.-.М' "і.гі-.ш л а.і.;т^гі »хи-і

Е !.■ я. и я лі . ■_ ,1. л К-Г^ ■ - м ГЧ«С Р

іл-апи.ку таіі^-лііїр «_Л»г_Ьг_|Ие,т_И при - пум

•Ліані ■ [ТТ ~Д

Гу.-ьм-п*=_т ™ *!"

V .*■ “ї вийігнта.^і '"^| тт-іНалпп!*■■■ іапв

^ті,"Чі.--'рлг-Я ІЛ*^АТ+ ЛДТі "а*

Лаврентівський літопис 1377р.

(напівустав)

а українських землях в XIII - XV ст. знали декілька видів письма. Спочатку був «устав» - без нахилу, суворо геометричної форми, який нагадує сучасний друкарський шрифт. У XIV ст. з поширенням ділового письма його змінив «напівустав» (літери мен­ші, з легким нахилом). У XV ст. почали пи­сати «скорописом», плавно з’єднуючи сусідні букви. Іноді літери прикрашали в’яззю, вони були видовжені вгору і перепліталися між со­бою, утворюючи орнамент. Писали стовпця­ми, не розділяючи слів, скорочуючи їх за ра­хунок голосних, які часто писали над рядком. Крапку використовували довільно. З XV ст. з’являється кома або крапка з комою замість знака питання.

Переписування книг було дуже трива­лим, за день писали 2-4 аркуші. Першу, за­головну літеру в тексті - «ініціал» писали крупніше і красивіше, прикрашали. Звичайно «ініціал» розмальовували червоною фарбою, від чого і зараз кажуть: «писати з червоного рядка». Завершували текст «кінцівкою» - неве­ликим малюнком. Часто це були два птахи, схожі на павичів. Най­складнішим видом ілюстрування книги були мініатюри. Їх писали

З аголовна літера в тексті - «ініціал» м Зовнішній вигляд рукописних книг ініатюра з Київського Псалтиря 1397р.

^ ИіН:-.ТІІИІ-.^,ПІ!1.''!ЦИі .1 1Г ^ і' кілкім ін|нчіііни :ґ і-і' і

■■ іілпч4иґ-ЧГДіЦЬЧ-.^-ІШ

Р*нЬ

_1—, П-1ТІ^-гІ^-Г>а^Лні-^,пс|ІІІИ : ■

І *#Ч|||:Т['ГІ!ТГ'І П;:ЛІДЛ і|

А ВПіШіТІНІл. іи^НІИіи. Ьї мр.гечтп!*£'ІПіІ^,(ШЩ^,М

■І Ііі -Е:ИР|П1*ПЫ11:[Г*Т1*-

. тишикТц '.ІЬ Г,і;-'І а'-1

'

* ИИРЫМИпЦЧЧИНПИЬч _Л н ііь* п н п і нІгчпи^ЬЬл-!И " ШИТІ Ц-ІМНІ.ЛЦТІвМ

іьіннгііЩі.пілллімі

М

Кінцівка тексту

ініатюра з Київського Псалтиря 1397р.

28

Псалтир 1080 р. монастиря Ватопед Повчання преп. Єфрема Сиріна

художники на вільних аркушах пензлем і фарбами. Так, у 1397 р. на

з

ьнаніі*імГкіпіи.наігнц »пні і;ь;т-ііімгііи-ііи-: її :н |ик4л^чліпімаі я ш і» шг И«Чі,

гп-шт.іи

§ ІІЩ|І1ІІЬИІІ иплїрніг

«^ПИІТНшиНЛЕ^Іпі.

Ікцімн "і- її _л І.гни!

■ нн.іл-пцпггніциїн' мк

а^гггщшн.и.і^гіщп ШГ нгилипщй . м-ьм Ні иг.іміиіітіл.. ітіттіьгт

ТЛкНВВІКилміїнціІ .І ЬІІІ1 ТЛ»ТШ К ІГ,| 11 п*,ь ВНІЛ

амовлення єпископа Михайла київським протодияконом Спиридонієм було оформ­лено кольоровими мініатюрами «Київ­ський псалтир». Сюжети мініатюр були не тільки релігійними, але й побутовими, іс­торичними, пейзажними.

С

Сторінка

Київського Псалтиря

«Хроніка»Іоанна Малали

еред рукописів XIII ст. переважали книги, необхідні для здійснення церковно­го богослужіння. Найпоширенішими серед богослужбових книжок були Євангеліє, Апостол, Псалтир, Тріодь, Мінея, Октоїх, Устав, Служебник, Кормча, Ірмологіон. За цей час збереглося найбільше списків Євангелія (Євсевієве 1282 або 1283 рр., Бучацьке XIII ст., Київське 1393 р.) і Слу­жебника (список XIII - XIV ст., два Служебники київського митрополита Кипріяна, писані після 1389 і близь­ко 1400 рр.). Однією з найпоширені­ших книжок, разом з Євангелієм, був Псалтир, який водночас виконував функції книжки для читання. Серед книжок, призначених для індивіду­ального читання, за XIII - першу по­ловину XV ст. збереглися або відомі з джерел списки пам’яток патристич-

П

«Діоптра»

Філіппа Пустельника

ШЖІХІИ М»1іЛНИТ«>ІЙІ і» їміііг г^І цни,сї» м*

ІМІ. С|*< «ПІ » Гр, ■>..*№.

іічі ;4'р(ли

ІІ*Л . Я>мркіь)«гс^и» ШигрІтіИ’їХч Гініии % «І^тенн -ц мі;ми.ч*еаг» и'/’• пя(*н¥ іщ .<4гім ■ •г&ли , іу^іиііі. іГсо нг-т Є»тгт^» иид

і{*{іи її «з«»-д%\' ьмтІЛ ІШОЯ-.І* в

т,ій-.ї* . Т*г*> їй * ^

«•и*Д г иігмом кім*

'■ -.

Ш ¹

ПіиРКПІ

Ьк-'Г 1.4

иігаис.і'

ЗЛ-І

овість про Варлаама та Йосаафа

ної літератури («Повчання» Єфрема Сирі- на перед 1288 р.), агіографічних (Збірник житій святих XIII - XIV ст. з Онуфріївського монастиря в Галичині), історіографічних пере­кладних («Хроніка» Іоанна Малали, близько 1262 р.) і оригінальних (Київський, Галицько- Волинський літописи).

Від кінця XIV ст. в Україну проникали пам’ятки повістевої літератури. Одним з най­старіших списків популярної в Європі «Пові­сті про Варлаама та Йоасафа» є перепис кінця XIV - початку XV ст., який колись зберігався в одному з монастирів Галичини.

Помітне місце займала візантійська літера­тура церковно-повчального характеру: «Бого- ... _

Іитульнии лист тво-

словіє» Іоанна Дамаскіна, твори Максима Спо- ру Діонісія Ареопагіта відника, Федора Едеського і Ніла Синайського,

збірники слів - торжественики, кормчі книги (збірники церковних і світських законів). Останні відобразили зміну стану церкви, коли у Галицько-Волинській землі була встановлена власна Галицька митро­полія з кафедрами у Перемишлі, Володимирі, Луцьку, Холмі і Турові.

У кормчих книгах дістала своє вираження робота з кодифікації права: у 1262 р. в Україну була привезена сербська кормча з доклад­

ними поясненнями візантійських юристів Олексія Арістіна та Іоанна Зонари, а в 1273 - 1280 рр. в оточен­ні київського митрополита Кирила була створена руська редакція корм- чої книги, яка поєднувала матеріа­ли давньослов’янської і сербської редакцій. Пояснення різних юри­дичних казусів і встановлення норм церковних покарань, повчання чен­цям і мирянам включали до складу требників, канонічних збірників: по­слання володимирського єпископа Симона та інока Полікарпа (1214 - 1226), «П’ять слів печерського ігумена, пізніше володимирського єпископа Серапіона» (1239 - 1275) тощо.

Н

Сторінки з «Богословіє» Іоанна Дамаскіна

Преподобний Ніл Си- найський, ікона старооб­рядницького іконописця Я. Богатенка

айважливішим жанром літератури цього періоду є літописання. У Києві воно безперервно велося до 1238 р., після чого дані про ньо­го зникають, у Чернігові і Переяславі до 1228 р. Головним літописним твором цього часу є Галицько-Волинський літопис, створений у другій половині XIII ст., що охопив події 1201-1291 рр. Автори літописів ви­ступають з позицій середнього і дрібного бо­ярства, городян. Тон і манера літопису кінця XIII ст. близькі до візантійських історичних оповідей імператорських історіографів. Ві­домо, що при князях Данилові, Володими­рові Васильковичі, Мстиславі і Левові також були історіографи, які мали в своєму розпо­рядженні весь князівський обіг документів.

Крім того, в літописі є фрагменти, де текст не обмежується рамками викладу за роками, вони являють собою жваву безпе­рервну розповідь, з далеким від церкви і її книг стилем, що підтверджує її світський характер.

Всі інші літописні тексти, складені в цей період в різних місцях Галицько-Волинського князівства, були тільки спробою окремих

осіб дати опис поточних подій, завжди протягом короткого відрізку часу, і не мали офіційного характеру.

О

Мініатюра ХІV ст. із зобра­женням тортур над преп.. Максимом Сповідником

дним з яскравих творів словес­ності тих часів є «Слово про погибель Руської землі». Його вважають почат­ком твору про татаро-монгольське на­шестя, який не зберігся. І хоч у «Слові» неточно описані географія і політична історія XIII ст., але це сильний за літе­ратурними характеристиками, за драма­тизмом і патріотичним звучанням твір.

Крім того, переписувачем про­тодияконом Спиридоном спільно з київськими майстрами близько 1397 р. під­готовлено великоформатний (302 мі­ніатюри) збірник афоризмів, правил поведінки, практичних порад - Київський псалтир - одна з найвизна­чніших пам’яток українського рукописного книжкового мистецтва. Поряд з малюнками канонічного змісту книжку прикрашають аніма­лістичні, батальні, історичні, пейзажні, побутові сюжети.

У період, що розглядається нами, з’являється ораторська, побуто­ва (житійна) і паломницька проза, літературні збірники («Ізмарагд»), перекладні повісті («Александрія», «Троянська війна», «Сказання про Індійське царство»). Особливістю літератури другої половини XIII - XV ст. є увага до релігійних та естетичних переживань і відсутність інтересу до особистісних.

В усній народній творчості цього періоду зароджувалися нові форми, звільнялися від культових елементів обрядові пісні. Основни­ми жанрами були казки, новели, легенди, притчі, вживалися прислів’я і приказки. Серед населення поширювалися розповіді про нашестя Батия, легенди про київського князя Михайлика - героя боротьби проти половців, патріотичні пісні.

4. Архітектура й образотворче мистецтво

Архітектура і мистецтво - це дві царини, які найбільше потерпі­ли від татаро-монгольської навали. Будівництво в Подніпров’ї фак- 32

тично було припинене і розвивалося тільки на території Галицько- Волинського князівства, базуючись на архітектурі часів Київської Русі. Данило Галицький і його послідовники відроджують містобу­дування, зводять ряд нових фортець і відбудовують старі, зруйновані

о

Замок у Луцьку

рдинцями. Сюди з розорених монголо-татарами міст прибуло багато майстрів. Вони заснову­вали ремісничі слободи і вико­нували замовлення князя.

В

Реконструкція замку у Кременці

Замок у Хотині

изначальним моментом у розвитку архітектури та будівни­цтва другої половини XIII - пер­шої половини XV ст. було при­таманне середньовічній культурі домінування ансамблю, що зна­ходило свій вияв як у великих містобудівних програмах, так і в малих ансамблях окремих спо­руд чи комплексів споруд. Розви­ток тогочасної архітектури, при­родно, пов’язаний насамперед з містами. Їхнє планування було вільним, визначалося передов­сім особливостями рельєфу міс­цевості. Елементи регулярного планування міст з’являються на українських землях лише від се­редини XIV ст. із початком поши­рення у західноукраїнському ре­гіоні міських поселень, що мали Маґдебурзьке право.

У другій половині XIII ст. починається будівництво кам’яних замків у Луцьку, Кре­менці, Хотині. Нові тенденції з’являються в культовому бу­дівництві: храми стають під-

Храм Дмитра в Луцьку Реконструкція храму

Іоанна Богослова в Луцьку

к

Замок у Меджибіжі

реслено урочистими (церкви Успіння та Івана Предтечі в Холмі, хра­ми Іоанна Богослова і Дмитра в Луцьку, церква Миколи у Львові тощо).

У їх архітектурі візан­тійський стиль набуває нових форм - переплі­таються візантійсько- руський і готичний стилі, храми рясно декоруються різьблен­ням, іноді вітражами (церква Іоанна Златоуста в Холмі) і фресками.

З кінця XIV ст. на архітектуру починають впливати зміни в тактиці ведення війни і розвиток військової техніки. Виникають замки, повністю побудовані з каменю і цегли, укріпле­ні кріпосними вежами і бійницями (в Луцьку, Меджибожі, Кременці). Но­вим елементом у фортифікації міст стає вежа-донжон. Найраніша з-по­між них відома у Столп’ї (ХІІІ ст.),

Х

Вежа-донжон у Кам’янці

олмі (ХІІІ ст.), Білавині, Угровську,

К

Вежа-донжон у Невицькому замку (ввер­ху) та вежа-донжон у Столп’ї (справа)

ам янці, і найпізніша згадувана в літо­писі вежа в Чорторийську (1289 р.). На загальному тлі оборонного будівництва Галицько-Волинського князів­ства вежі-донжони виступають як доволі своєрідне і досить мало по­ширене явище, що, очевидно, певною мірою пов’язано із значними ви­датками на їхнє спорудження, але насамперед із застосуванням у них каменю, що загалом не було притаманним оборонному будівництву Галицько-Волинської Русі.

Т огочасна містобудівна система передбачала спорудження міст, насамперед, як укріплених поселень, проте відомостей про оборон­ну архітектуру міст другої половини XIII - першої половини XIV ст. поки що зібрано небагато, а мало не єдиним конкретним писемним джерелом тут виступають скупі свідчення Галицько-Волинського лі­топису. Вони стверджують, що у новоспоруджуваних містах Данила Галицького увага концентрувалася на будівництві укріпленої княжої резиденції. Нерідко на території княжого замку розміщувався також головний храм міста, як, наприклад, кафедральний собор св. Іоанна Златоуста у Холмі, у чому проявилася тенденція, вперше засвідчена на західноукраїнських землях ще в Перемишлі близько 1120 р.

Унікальним явищем в оборонному будівництві княжої доби є роз­ташовані на скелях дерев’яні фортеці в Уричі, Бубнищі, Розгірчу та Під- камені. Завдяки вирубаним у скелях пазах, в яких кріпилися конструк­ції дерев’яної забудови, існує унікальна можливість їхньої ймовірної реконструкції. Хоч усі ці оборонні комплекси виникли ще в ранньокня-

Р еконструкція Високого замку у Львові Реконструкція дерев’яної

фортеці в Тустані

жу добу, вони функціонували та розвивалися в другій половині XIII ст. З-поміж західноукраїнських наскельних дерев’яних фортець найбіль­шим було ґрунтовно досліджене укріплення у Тустані, що входило до оборонної системи Карпатської укріпленої лінії. На етапі найбільшого розвитку укріплення, його дерев’яні стіни сягали висоти 21 - 22 м, воно займало площу 3 га.

До менш відомих аспектів оборонного будівництва княжого періо­ду належать укріплені монастирі, їхній оборонний характер обумовлю­вався як загальними тенденціями еволюції тогочасної архітектури, так і конкретною роллю окремих монастирських комплексів, нерідко за­сновуваних як важливі стратегічні пункти на найголовніших дорогах чи навколо міст. Їхні укріплення споруджувалися в руслі загальних тенденцій тогочасного оборонного будівництва й мали комбінований землянодерев’яний характер. Лише в поодиноких випадках до таких комплексів входили об’єкти мурованої оборонної архітектури - вежа Спаського монастиря поблизу Старого Самбора.

Всі ці тенденції відбиваються в будівництві і внутрішньому оздо­бленні безкупольних храмів, в яких разом з продовженням традицій архітектури Київської Русі реалізовані творчо переосмислені досяг­нення Заходу.

Нинішні уявлення про церковну архітектуру пізньої княжої доби неминуче будуються на скупих літописних свідченнях, а також не­численних залишках поодиноких оригінальних споруд здебільшого скромнішого, на тогочасному тлі, характеру та значення.

Важливим напрямом розвитку церковної архітектури, очевид­но, було дерев’яне будівництво, у якому найповніше розвивалася і

виражалася місцева будівельна традиція. У XV ст. архітектура все частіше повертається до ки­ївських традицій. У тогочасному дерев’яному церковному будівни­цтві існували різні типи споруд. Найпростішими були дводільні храми на зразок відомої з фунда­ментів та фрагментів деревини нововідкритої церкви Святого Духа у Терепчі поблизу Сянока. Одночасно поширювалися й кла­сичні тридільні храми, відомі уже в XII ст. (Звенигород). Очевидно, повинні були існувати й аналоги

в

Церква Благовіщення Пресвятої Богородиці в Ковелі, 1506рік

исоко розвинутих мурованих храмів, які згодом лягли в основу відповідної традиції дерев’яної церковної архітектури Києва і Лівобережжя XVII - XVIII ст. Се­ред дерев’яних культових споруд, відомий собор Благовіщення в Ковелі. У невеликих храмах, по­будованих міськими і сільськими

„ , общинами, яскраво виявляється

Покровська фортеця в Сутковцях

оборонний характер, зумовлений набігами татар і усобицями фео­далів. Типовим прикладом церкви-фортеці є Покровська фортеця в Сутковцях (XV ст.).

У цей час в Галичині поширюється кам’яна архітектура, що є од­ним з показових моментів в історії відповідного етапу церковного бу­дівництва на західноукраїнських землях. Центральною спорудою цієї групи пам’яток, безперечно, був холмський кафедральний собор св. Іоанна Златоуста. Це типова для тогочасної архітектури чотиристовп- на хрестовокупольна споруда, характерною особливістю декорації екстер’єру якої було використання декоративного, у поєднанні з еле­ментами фігурного різьблення з місцевих порід кольорового каменю,

з обов’язковим для тогочасної мистецької практики застосу­ванням малярського розфарбу­вання і позолоти. Холмський собор продовжував традиції галицьких білокам’яних храмів попереднього століття. Зводила його артіль місцевих майстрів очолюваних згадуваним у лі­топису «хитрецем» Авдієм під патронатом Данила Галицького.

У

Церква св. Кузьми і Дем’яна в Холмі

іл

Церква-ротонда св. Василія Великого у Володимирі-Волинському

Вірменський кафедральний собор Успіння Богородиці у Львові

самому Холмі, окрім ка­федрального собору, були зве­дені також церкви Різдва Бого­родиці та св. Кузьми і Дем’яна. Церкву Богородиці князь збу­дував також у Дорогичині.

Він вів активне будівни­цтво і на Волині. Князь збуду­вав церкву апостола Петра у Бересті і церкву Благовіщення у Кам’янці. У Володимирі- Волинському він спорудив церкву св. Дмитрія і святих Апостолів з монастирем. Про­те всі ці храми до цього часу не віднайдені. З церковних фундацій Володимира Василь- ковича збереглася тільки Геор­гіївська церква у Любомлі, яка дійшла до нашого часу лише у фундаментах, значною мірою перекритих збереженою спору­дою ХУШ ст.

Єдиним, краще збереже­ним мурованим храмом середини XIV ст. може бути скромна

церква-ротонда св. Васи- лія Великого у Володимирі- Волинському - найпізніший відомий зразок західноукраїн­ських ротонд.

Н

Церква Різдва Христового у Галичі

Церква Різдва Богородиці у Рогатині

Церква Різдва Богород Церква св. Онуфрія у Посаді Риботицькій

езважаючи ззовні на не­сприятливі умови, в другій по­ловині XIV ст. на західноукра­їнських землях продовжувало розвиватися церковне будів­ництво. Насамперед, тут виді­ляється Львів, де в цей час зво­диться щонайменше два муро­ваних храми східної традиції - монастирська церква св. Геор­гія (Юра), яка, простояла до кінця XVI ст., та вірменський кафедральний собор Успіння Богородиці, який, попри значні пізніші добудови, досить добре зберіг первісний вигляд.

Унікальною пам’яткою му­рованого церковного будівни­цтва цього періоду, на території Галича виступає церква Різдва Христового. Найпоказнішим західноукраїнським храмом цього періоду є церква Різдва Богородиці у Рогатині, яка де­монструє найраніший приклад використання європейського готичного досвіду в україн­ській мурованій церковній ар­хітектурі.

Найважливішою пам’ят­кою Волині виступає збудова­ний наприкінці XIV ст. і вці-

л

Церква Перенесення мощів св. Миколая у Збручанському

Церква Покрови Богородиці у Шарівці

Фрески з церкви св. Онуфрія

ілий лише у нижніх частинах стін кафедральний собор св. Іоанна Бого­слова в Луцькому замку, який де­монструє приклад чотиристовпного хрестовокупольного храму. Мабуть, до другої половини XIV ст. належить і найстаріша частина монастирської церкви св. Онуфрія у Посаді Рибо- тицькій. Останніми роками відкрито частини збудованої перед кінцем XIV ст. церкви Спасопреображенського монасти­ря у Столп’є поблизу Холма.

Мабуть, до того ж часу належить і недав­но відкрита церква Перенесення мощів св. Ми­колая у Збручанському на Тернопільщині. У ній виразно виступають балканські зв’язки в плануванні та декорації, що становить один з характерних моментів розвитку архітектури подільського регіону. Вони присутні також у церкві Покрови Богородиці у Шарівці.

Своєрідну сторінку мурованого церковно­го будівництва Поділля, становить вірменська

архітектура Кам’янця, найдавнішою пам’яткою „.

Вірменська церква св.

якої була перебудована ще наприкінці XV ст. за- Миколая в Кам’янці

снована 1398 р. церква св. Миколая. Скромна Подільському.

Поштівка поч. ХХ ст.

з

Вірменська церква архангелів Вірменська церква Сурб Саркіс

Михаїла та Гавриїла в Євпаторії (Св. Сергія) у Феодосії

Вірменська церква Іоанна Предтечі в Євпаторії

Вірменська церква Богородиці в Білгороді

а характером вірменська церква Богородиці з XIV ст. збереглась у Біл­городі.

Упродовж розглядуваного періоду активно розвивалася мурова­на церковна архітектура Криму, де найактивніше виступає вірменське середовище. Його пам’ятками є церкви Іоанна Предтечі (1348), Геор­гія (XIV ст.), архангелів Михаїла та Гавриїла (1408) в Євпаторії, церк­ва св. Саркіса (Сергія) у Феодосії (XIV - XV ст.).

Готична церковна архітектура західноєвропейського зразка з’явилася на західноукраїнських землях внаслідок входження їхньої частини до складу Польщі й пов’язаного з цим поширення у регі­оні католицьких церковних структур. Рання львівська архітектура готичного періоду складає досить цілісну групу пам’яток, у якій до­мінують збережений парафіяльний костел та втрачені у XVIII - XIX ст. костели монастирів домініканців і францисканців. Серед трьох

найстаріших готичних храмів Львова, особливе місце посідає новий парафі­яльний костел. Ранню львівську готику у значно скромнішій редакції, демон­струє також невеликий однонавний з малою гранчастою апсидою костел Іо- анна Хрестителя, який належав общині вірмен-католиків.

П

Парафіяльний костел у Львові

Костел Іоанна Хрестителя у Львові

Костел св. Петра і Павла в Олиці

Воздвиженський костел у Берегово

оза Львовом найхарактернішою пам’яткою ранньоготичної архітектури на західноукраїнських землях є парафі­яльний костел у Дрогобичі.

Найстарішою вцілілою автентич­ною пам’яткою костельної архітектури датованої 1450 р. на території Волині є скромний однонавний з трансептом кос­тел св. Петра і Павла фундації Радивилів в Олиці.

Окремим регіоном розвитку куль­тової архітектури західної традиції на українських землях перед серединою XV ст. було Закарпаття. До найхарактер­ніших належать пам’ятки, збережені у Берегові, Виноградові, Добросіллі, Зміїв- ці, Струмківці, Хусті.

Окрім мурованої, на західноукраїн­ських землях поширювалася також дерев’яна костьольна архітектура, про­те, як і дерев’яне церковне будівництво, вона так само втрачена повністю і безслідно.

У зазначений період відбувається зміна будівельних традицій, пов’язана з переходом від системи дерев’яно- земляних укріплень княжої доби до му­рованого оборонного будівництва захід­ноєвропейського типу.